 |
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция
СКЛАДОВА ЧАСТИНА ЛИТВИ І ПОЛЬЩІ 5 страница
Найбільша доля захопленої здобичі, і в першу чергу людського полону, діставалась татарським феодалам — хану, беям та мурзам — до 40 відсотків. Військові походи тому їм були найбільш вигідні. Саме вони й були ініціаторами та організаторами грабіжницьких набігів, проводячи в цьому відношенні тиск на ханів, а також звертаючись до султана з проханням дозволити ту чи іншу військову акцію. А бідні прошарки тогочасного суспільства лише розплачувались своєю часткою полону за борги (тож їм це було невигідно). Тому й не дивно, що зафіксовані випадки примусової
_______________________________________________ 273
мобілізації в похід. Так, у 1587 p., найбідніші татари взагалі відмовились виступати через збирання врожаю. Таким чином, війни не давали надійного виходу із того стану, в якому знаходилась основна маса рядових кочовиків.
Захоплений полон татари гнали не лише у міста на продаж. Вже в XVI ст. бранців почали використовувати і в якості робочої сили в сільському господарстві, яке почало розвиватися в південному передгірському та гірському Криму в процесі осідання татар на землю.
Показником росту феодального землеволодіння в XVI ст. можуть служити часті пожалування ханами земель з ріллею, сінокосами, пасовиськами, зимів'ями для худоби, садами, млинами тощо, причому саме у вищеозначених районах. Грамоти зобов'язували нових володарів обробляти й засівати землі.
Татари осідали на землю майже виключно в південних районах Криму — на його плодородних рівнинах і в районах великих міст (Кафа, Старий Крим, Судак, Керч, Бахчисарай), в місцях зі старим грецьким чи огреченим населенням і з не менш старою землеробською культурою. Особливо інтенсивно йшов цей процес в другій половині XVI і в XVII ст. Вже вищезгаданий Дортеллі відзначав, що: «...крымские татары (гірського та передгірського Криму — Авт.) пашут и сеют; едят обыкновенно пшеничный хлеб... (они) живут в поселениях и в обыкновенных домах» на противагу степовим татарам (ногайцям), котрі продовжували жити в степу в кібітках, покритих повстю з отвором для диму в центрі. Проте, і у тих, хто осідав на землю, скотарство ще довгий час продовжувало грати провідну роль.
Освоюючи південні райони, що були зайняті корінним землеробським населенням, і селячись поруч з ним, татари не лише підпорядковували його собі, обкладаючи різними податками, але й намагалися асимілювати його. Економічне панування татар, звичайно, спрощувало їм це завдання. Однак і самі татари не могли не зазнавати досить сильного впливу місцевого населення не лише в культурі, але й в усьому устрої життя, наперед усе в його
18 5-2
274 __________________________________________
соціальній організації. Татари засвоїли традиційний суспільний інститут, що здавна існував у південних землеробських районах Криму, — місцеву сільську територіальну громаду (називалась у татар «джемаат» або «ехалі»), пристосувавши її, звичайно, до своїх потреб.
Документи XVII—XVIII ст. змальовують джемаат як сільську громаду з колективною земельною власністю, спільними сіножатями й пасовиськами (ними слугували також і ліси, досить зручні для випасу овець), котрі найбільш цінувалися в общині, спільними колодязями. Лише пізніше общинна власність почала перетворюватися на особисту. Для сільської громади осілих татар (вчорашніх кочівників-скотарів) особливо характерним було те, що общинна власність на орні землі була досить нестійкою та невизначеною: орні ділянки часто захоплювали, огороджували і, таким чином, перетворювали на свою особисту власність, хоча громада й продовжувала залишатися номінальним власником усіх угідь. Але разом з тим існував і колективний обробіток землі (особливо у гірських районах), в якому брало участь кілька сімей. Практикувався й розподіл землі на паї (аркани). Кожний общинник, отримуючи свій пай, з часом ставав повним господарем цієї ділянки. Таким чином, в самому устрої татарської сільської громади все більшого значення набували елементи, що призводили до її розпаду. Однак і при розподілі на паї татарська громада, наслідуючи звичаї місцевої общини, залишала за собою право першочергової купівлі таких ділянок. Громада і в цьому випадку залишалась верховним володарем землі.
Наостанок, для сільської татарської громади XVII—XVIII ст., як і для візантійської середньовічної общини, була характерною й проста кооперація (колективне утримання худоби, для чого, звичайно, об'єднувалось 15—20 господарів, спільна оранка, колективне спорудження колодязів, доріг тощо), як і кругова порука.
Татарське осіле землеробство охоплювало досить обмежений район — лише південну передгірську й гірську частини Криму. А на
__________________________________________________ 275
всьому широкому степовому просторі продовжувало панувати кочове скотарство, яке поєднувалось з примітивним землеробством і вимагало осідання лише досить незначної частини населення. В економіці Кримського ханату скотарство мало, безперечно, пріоритетне значення.
Ще одна галузь тогочасної економіки — торгівля. Якщо в перші часи після захоплення Криму турками в 1475 р. торгівельні зв'язки і все економічне життя міст послабшали, то вже в XVI ст. вони знову почали наповнюватись життям і розвиватись, а в наступному XVII ст. набагато перевершили рівень генуезьких часів. З'явилися нові великі центри, але головним містом, його економічною столицею залишилась Кафа. Це було не лише значне торгове місто, але й цитадель турок, їх головна фортеця в Криму.
Однак вся різноманітна торгівля знаходилась у руках не татар, а турків і західноєвропейських купців. Власне татарська економіка, якщо не враховувати работоргівлю, була досить слабко пов'язана з Кафою. Міста — як ремісничо-торгівельного центру — у татар тоді ще не було: воно визріло лише в XVIII ст. Досить показовою була та примітивна форма внутрішньої торгівлі, котра довгий час існувала у татар у вигляді базарів, що кочували разом з ордою, складаючи органічну частину її і навіть частину багатої татарської вотчини. Базар пересувався разом з купцями та їхніми сім'ями, разом з ремісниками й похідною мечеттю, разом з усім улусом.
Тут, на базарах, і почало концентруватися татарське ремесло, також поки що мало розвинуте. Лише пізніше, в XVII ст., ремісники почали осідати в містах. Перед усе розвивались ремесла, пов'язані з обробкою продуктів скотарства — шерсті, шкіри та ін.
Татарські міста, що виникли на кордоні гірських та степових районів Криму ще в XVI ст., в більш пізніші часи внаслідок розвитку торгівлі і ремесла швидко зростали. Найбільш великими серед них були Бахчисарай — столиця ханату і Карасубазар (сучасний Білогорськ). Виокремлювався і Гезлеве (Євпаторія) — єдиний татарський порт, куди приходили кораблі з Малої Азії та Константинополя (Стамбула), а також з інших країн.
18*5-2
276 __________________________________________
Особливо виріс Бахчисарай, який у XVII—XVIII ст. став торговельно-ремісничим центром всього західного Криму. Це був за масштабами тих часів великий урбаністичний осередок з ремісничими кварталами й жвавими базарами — хлібним, овочевим, соляним; кварталами мануфактурних лавок з заморськими товарами, з кількома караван-сараями, банями тощо. Місто поділялось на більш як ЗО окремих районів-приходів з мечеттю та махтебом (училищем) при ній — в центрі, звідки відходили вузькі вулиці, оточені глухими стінами невеликих двоповерхових будинків, другі поверхи яких часто виступали вперед, нависаючи над вулицею. З останньою будинки сполучались лише через невеликі подвір'я — риса, глибоко традиційна у міському будівництві середньовічного Криму.
Досягнутий у XVIII ст. ступінь розвитку татарського ремесла викликав до життя організацію ремісничих цехів. Ремісники були об'єднані в численні цехові корпорації на чолі зі старшим майстром (уста-баші) і двома помічниками, котрі займалися цеховими справами. Традиції цехової організації дожили в кримських татарських містах до кінця XIX ст.
Столиця Бахчисарай у XVII-XVIII ст. стала не лише економічним і політичним, а й культурним центром Кримського ханату. Тому, говорячи про культуру татар, слід, насамперед, звернути увагу на пам'ятки цього міста і його округи. Треба відзначити, що ядром майбутнього великого татарського міста став палац, перенесений з передмістя Салачика туди, де він знаходиться і нині, на початку XVI ст. сином Хаджі-Прея ханом Менглі-Гіреєм (звідси й назва Бахчисарая — «палац в садах»).
Надалі виховані, у більшості випадків, у Стамбулі при дворі турецьких султанів кримські хани, повертаючись до Криму (але вже у якості власне ханів), переносили у свій палацовий побут і турецьке мистецтво, турецьку літературу і поезію. Бахчисарайський палац повинен був нагадувати палац турецького султана. Хани виписували із Стамбула не лише художників-живописців, але й зодчих, причому не тільки для Бахчисарая, а й для інших центрів (Додаток).
Та, знаходячись в політичній залежності від Отаманської Порти, кримська феодальна верхівка і сам хан протягом XVII, і особливо XVIII ст., все сильніше і сильніше втягувались в сферу економічних інтересів західноєвропейських держав, в першу чергу — Франції. Чим далі, тим сильніше це відображалось і на побуті ханів: з Італії та Франції вони виписували дзеркала й дорогі тканини, все більше і більше запозичували із Західної Європи декоративне мистецтво. В цей найпізніший період — в XVIII ст. — подвійний характер придворного татарського мистецтва, котре складалося із турецьких і західноєвропейських елементів, був лише зовнішнім відображенням політичної неврівноваженості і несамостійності самих кримських ханів.
Але, якщо абстрагуватись від декору бахчисарайського палацу, створеного придворними митцями, виписаними із Стамбула, а також місцевими татарськими, то неважко побачити народну основу його архітектури. Це легкі, напівдерев'яні будівлі палацу, складені із калиба (тобто із необпаленої цегли, що заповнювала дерев'яний каркас будівлі), своєю суттю близькі до житлової татарської архітектури. Все планування великого палацового ансамблю, що розмістився навколо широкого двору, повторює (тільки, звісно, в інших масштабах) основні риси планування татарської міської садиби. Ханський палац Бахчисарая, по суті, і є татарська міська садиба, тільки в багато разів збільшена, розкішна відповідно багатству й знатності її володаря. Пишний розпис, барочне різьблення по каменю, турецькі кахлі й італійське кольорове скло лягли як різнокольоровий килим на цю народну основу, глибоко традиційну: своїм корінням вона сягає багатовікової культури Криму.
Ввійшовши в безпосередні і повсякденні стосунки з аборигенами півострова, осілі татари не лише поступово засвоїли соціальний устрій села у вигляді сільської землеробської громади, що склався ще за часів раннього середньовіччя, але й перейняли найважливіші елементи старої місцевої матеріальної культури: сільськогосподарську техніку, особливо техніку виноградарства й вирощування
278 ______________________________________
плодів; ремісничу техніку; форму та планування жител у вигляді двоповерхового будинку з кам'яним низом та глинобитним верхом, з дерев'яним каркасом, часто з нависаючим другим поверхом.
Однак такого роду вплив не міг бути однобічним. В умовах політичного й економічного панування татар був логічним і зворотній процес — вплив останніх на місцеве населення. Про силу цього впливу говорить те, що в XVIII ст. все населення південно-західного гірського Криму було повністю отатарене, говорило лише татарською мовою, а християнство було поступово витіснене мусульманством. Разом з татарською мовою поширились і татарські звичаї, одяг, посуд. Лише на певній відстані від основного вогнища татарської осідлості й столиці ханату Бахчисараю, на південному узбережжі і в східній частині півострова (в районі Судака і Кафи), поруч з татарською продовжувала жити й грецька мова, а також християнська релігія.
Але християнство не було повністю витіснене з цих місць. Про це, зокрема, говорять факти функціонування православних монастирів у передмістях самого Бахчисарая та поблизу Балаклави під Севастополем13.
Приєднання Криму до Росії в 1783 р. стало заключною ланкою всієї середньовічної історії півострова і кінцем існування Кримського ханату.
Література
1 Археология Украинской ССР. — К., 1986. — Т.З. — С.523-524.
2 Смирнов В.Д. Крымское ханство под верховенством Отоманской Порты до начала XVIII века. — СПб., 1887. — С.59-66, 79.
3 Якобсон A.JI. Крым в средние века. — М., 1973. — С.133-134.
4 Смирнов В.Д. Вказ. праця. — С.307.
5 Статейный список Василия Артемирова.// Записки Одесского общества истории и древностей. — 1896. — XIX. — С.7.
6 Якобсон A.JI. Средневековый Крым. — M.-Л, 1964. — С. 131-132.
7 Смирнов В.Д Вказ. праця. — С.246-247, 396, 711-712.
8 Книга Большому Чертежу. — М.—Л., 1950. — С.66.
9 Челеби Эвлия. Книга путешествий. — Симферополь, 1996. — С.66.
10 Там само. — С.63-65.,
_________________________________________________________ 279
11 Дортеми З.д'Асколи. Описание Черного моря и Татарин (1634 г.).// Записки Одесского общества истории и древностей. — 1902. — XXIV. — С.124; Литвин Михаил. О нравах татар, литовцев и московитян. — М, 1854. — С.21.
12 Археологія Української РСР. - К., 1975. — Т.З. — С.482-483.
13 Якобсон А.Л. Средневековый Крым. — С.141—148.
280
Розділ 17. УКРАЇНСЬКА ЦИВІЛІЗАЦІЯ РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ, РЕЧІ ПОСПОЛИТІЙ ТА ГАБСБУРЗЬКІЙ МОНАРХІЇ
З цивілізаційної точки зору укладення між Україною та Росією Переяславської угоди 1654 року, яка спочатку передбачала особисту унію двох держав, потім трансформувалася в протекторат, а згодом стала підставою для інкорпорації України до складу Російської імперії, було певним історичним нонсенсом. Угода між козацькою Україною — республікою козацькою, з її виборною владою, з її традиційним народовладдям, з властивою її населенню уявою про участь кожного в житті суспільному, з одного боку, і — між автократичною державою Московською — монархією східного типу, з другого — була, безперечно, неприродна. Ми не станемо перелічувати причини, що спонукали Б.Хмельницького піти на такий крок. їх детальний аналіз подано, зокрема, в книзі одного з авторів даної роботи.1 Зазначимо лише, що, як справедливо підкреслює Р.Лащенко, «унії, природно, заключаються між монархіями (а не між монархіями та республіками), що по самій державній структурі своїй, по своєму устрою, характеру урядування, його системі, методах, політичних і династичних зв'язках, традиційних засадах в провадженні міжнародної і внутрішньої політики та ін. — підходять одна до одної...
Отже, унія в її суто юридичному змісті між Україною-республікою і Москвою-монархією була власне неможливою, і коли ми тут і вживаємо термін «унія» для означення того союзу, що був укладений між Україною і Москвою в 1654 р., то лише відносно і з великими чисто юридичними застереженнями та обмеженнями...»2.
Значення 1654 р. в цивілізаційному вимірі слід розглядати не лише в контексті практичних українсько-російських взаємовідносин (за великим рахунком об'єднуючим чинником двох цивілізацій був лише
______ 281
релігійний аспект). Привертає увагу те, як основи козацької цивілізації в Україні сполучалися з тогочасною європейською політичною цивілізацією й до яких наслідків міг би привести альтернативний варіант задуманого Б.Хмельницьким союзу з західними державами, зокрема зі Швецією (варіант, нереалізований через смерть гетьмана). Союз з Росією був для України, за виразом О.Апанович, ані трагедією, ані ганьбою. Досягнувши конфедеративного союзу з Росією, Б.Хмельницький основну увагу приділив розв'язанню двох кардинальних проблем: реалізації ідеї соборності держави та запровадження в ній спадкоємного гетьманства.3
Значення договору 1654 року, з погляду сучасного рівня вивчення тієї епохи, полягало в тому, що:
- по-перше, в царині міжнародних відносин засвідчувалася юридична форма відокремлення й незалежності козацької України від Речі Посполитої;
- по-друге, це було правове визнання Московією внутрішньополітичної суверенності Української держави, недоторканості існуючих в ній державних інституцій і соціально-економічних відносин;
- по-третє, цей договір відкривав перспективу в союзі з Московією довести до переможного кінця війну з Річчю Посполитою й завершити об'єднання всіх етнічних українських земель у кордонах національної держави;
- по-четверте, він виступав у свідомості національно-патріотичної еліти наступних поколінь, за визнанням Пилипа Орлика, «найсильнішим і найпереможнішим аргументом і доказом суверенності України»4.
Що ж стосується цивілізаційного аспекту даної угоди, то, за висновком МДрагоманова, «як порівняти і ті права, які вимовили собі козаки у царя московського, з тим безправ'ям, яке було в государстві Московськім, то уже таки не можна не сказати, що устрій козаччини був більш подібен до устрою теперішніх вольних держав європейських, так званих конституційних, ніж Московське царство і теперішня Московська імперія.
282 ___________________________________________
Всі знають, що з дуже малого почала рости теперішня воля народу в Англії. Як порівняти ті права, що витребували собі пани англійські у короля Івана, званого Безземельним (1215 p.), звісну Велику Грамоту про вольності (Magna Charta Libertatum), то вийде, що вони були не багато більші, ніж вольності наших козаків у 1654 p., і служили попереду на користь ще меншому числу людей.
Англійська грамота була писана після бунту проти короля, через те де в чому вона виразніше напира на права підданих перед королем, особливо на те, що король не буде брати податків без того, щоб не згодилась рада земська. Одначе про права і вольності осіб, громад і городів і в англійській грамоті не виразніше складено, ніж в нашій. Деякі слова англійської грамоти мов би слово в слово такі самі, як в українських козацьких умовах з царем; ось напр. пункт 1), по котрому обіцяється, що церков англійська буде вільна і вживатиме усі свої права і вольності і що ніхто їх не добиватиметься; або пункти 2,16,48, 49, з котрих король каже: «Ми подарували усім нашим вольним підданим у королівстві Англії за себе і за наслідників усяку вольність, котру пересчитуємо далі, — ми даруємо усім городам, містечкам і селам їх старинні права і привілеї, — наперед ніхто не буде ні задержаний, ні ув'язнений, ні в кого не одніметься добро його, ні права, ні вольності, ніхто не буде покараний смертію, ніяким способом без суда рівних з ним людей, по законам краєвим».
І англійська грамота вимовляла права і вольності найбільше баронам, панам, воякам! А далі за великими панами, баронами, в Англії широку владу получили менші вояки, ось якби наші козаки, далі міщани, а тепер має її увесь народ. Скрізь у великих краях в Європі вольності попереду вимагали собі вояки, з котрих виходили пани, а далі вольності ширилися і обнімали більшу частину людей. Правда, скрізь ми бачимо, що зрівняння прав усіх людей у країні не йшло поруч з ширенням вольності. Ті, хто був поставлений нижче, міщани, селяни, аби тільки вибавитись з-під керування панського, раді були помогти королям уменшити вольності панські. Од того згодом скрізь уряд чиновничий узяв гору над виборним, та не до кінця... Вигода України двісті років назад була в тім, що вона через
____ 283
війну з татарами, через повстання проти Польщі мала ще земський вольний, воєнний стан і виборний уряд, — вже тоді, як скрізь по більшій часті європейських земель військо було вже не земське, а королівське, вербоване, котре слухало тільки королів та князів, коли вже уряд чиновний узяв майже скрізь гору над виборним. До того на Україні простір і свіжа оселя на степах робили те, що більша частина сільського люду була на ділі вольною. А тоді вже були часи, коли встроїлись народоправства, або республіки Голландська і Швейцарська, а на деякий час була і Англійська, котра хоть і переменилась вп'ять в королівство, та таке, в котрім вже в кінець не стало самодержавства, або самовольства королівського, і в кінець розрослись зерна старої англійської вольності...
Тоді, як наша Україна прилучилась до Московського царства, тоді вольності заводились не тільки по стародавньому звичаю, як було колись за часи городських народоправств руських до татар, або в Пскові і Новгороді, котрі вибирали і виганяли князів «по старині»; ні, двісті років назад вже думка про вольність піддержувалась і освітою, читанням книг про народоправства у греків та у римлян. Так же само двісті років назад скрізь вже по Європі освіта стала вменшати кріпацтво, котре українці майже скрізь тільки що скинули у себе, повставши проти польських панів.
Од того можна думати, що в Україні мала б з'єднатись старосвітська вольність вояцька з новою всенародною, про котру вже турбувались освічені люди в Європі, можна було ждати, що те, що завелось на Україні само по собі, буде піддержане нарочитою думкою, бо й на Україні тоді вже чули й писали, напримір, про Голландську республіку, котра також одбилась од королів іспанських, як Україна одбилась од королів польських»5.
Але подальші реалії виявилися іншими. По смерті Б.Хмельницького (1657 р.) Україна переживає період т.зв. Руїни — кривавої міжусобиці козацької старшини, коли за неповні 20 років нею править, змінюючи один одного, аж дев'ятеро гетьманів. Причому з 1660 р. окремі гетьмани були на кожному березі Дніпра — і на Лівобережжі, і на Правобережжі. З цивілізаційної точки зору це
284 ____________________________________
призвело до занепаду державницької ідеї, руйнації інститутів самоврядування та незалежницьких традицій. Москва в повній мірі скористалася ситуацією, що склалася, й дедалі сильніше обмежувала цивілізаційний простір козацької держави. За Петра І цей процес значно прискорився.
Як вже відзначалося в попередніх розділах, 1687 року гетьманську булаву (за допомогою Петра) отримав І.Мазепа. Але згода його на укладення так званих «Коломацьких статей» стала ще одним кроком назад у справі політичної автономії Української держави: вони заперечували державний характер гетьманської влади і державний статус Гетьманщини. Забороняли для її характеристики таке правове визначення як «Малоросійський край гетьманського регіменту» й зобов'язували трактувати, що вона належить до єдиної держави з Великоросійським краєм. Вперше в них визначалося, що гетьман і старшина зобов'язані «народ малоросійський всякими засобами і способами з великоросійським народом з'єднувати» (ось де витоки сумнозвісної теорії возз'єднання України з Росією), сприяти змішаним шлюбам тощо. Передбачалося введення московського гарнізону до гетьманської столиці Батурина. Підтверджувалася заборона на дипломатичні відносини з іншими країнами, висловлювалося застереження, що новий гетьман не повинен порушувати «Вічний мир» з Річчю Посполитою (тобто мав відмовитися від претензій на Правобережну Україну). Одначе І.Мазепа продовжував писатися «гетьманом обох сторін Дніпра».6
Протягом багатьох років реальними справами гетьман спростовував численні доноси, які йшли в Москву з України (найвідоміший — Кочубея та Іскри). Він керував будівництвом на запорозьких землях царської Богородицької фортеці на р.Самарі, брав участь разом зі своїм військом у поході на Крим; висилав полки проти Петрика, котрий закликав виступити проти царя; надавав свої військові формування для участі у Північній війні, на будівництво на Ладозі тощо. А потім сталося неймовірне, з точки зору Петра І та його оточення, — восени 1708 р. гетьман із частиною свого війська та запорожцями перейшов на бік короля Карла XII з метою визволення
285
України від імперської влади і встановлення паритетних відносин зі Швецією.
Як вже відзначалося, розрахунки І.Мазепи зазнали краху — Полтавська перемога росіян майже вщент зруйнувала гетьманську державність. Гетьману не вдалося підняти проти Москви український народ. Причини цього спробував розкрити М.Брайчевський. «І.Мазепі, — пише він, — теж аніскільки не пасує роль «народного героя»: це був великий феодал, який всю свою державну діяльність присвятив реставрації феодальних порядків на Україні... Спочатку він орієнтувався на Петра І і цим дискредитував російсько-український союз. Потім він виступив проти Росії і тим дискредитував національно-визвольний рух. Народ дійсно ненавидів Мазепу, але природа тієї зненависті лежить в сфері не міжнаціональних, а класових відносин. Жоден державний діяч не зробив стільки для закріпачення українського поспільства (за винятком, звичайно, Катерини II) як Мазепа, і саме це забезпечило йому всенародну відразу»7. Щоправда, необхідно пам'ятати, в які часи писалася ця праця. На думку академіка НАН України В.Смолія, «егоїстична соціальна політика привела до того, що в найвирішальніший момент широкі маси козаків і селян не підтримали планів Мазепи. В пам'яті народній залишалися ще надзвичайно свіжими спомини про панування Польщі з її шляхетською анархією, жорстоким феодальним та національно-релігійним визиском»8.
Таким чином, тут ми маємо справу ще з одним цивілізаційним парадоксом. З одного боку, не викликає сумніву прогресивний характер виступу І.Мазепи на боці Карла XII в контексті можливого звільнення України з імперської неволі, а, з іншого, — цілковита неспроможність захопити цією ідеєю скільки-небудь значні соціальні верстви населення через відверто антинародну політику, яку провадив гетьман. Мазепа, як і всі його попередники з Б.Хмельницьким включно, зневажали той чинник, який завжди успішно використовувала проти них Москва. Як справедливо зазначає В. Липинський, характеризуючи добу Хмельниччини, «буми
286 ___________________________________________
натомість у тодішній політиці козацькій супроти селянства величезні хиби і помилки. Вони довели до того, що «чернь» українська, «права рука» гетьмана Хмельницького, стала правою рукою Московського царя і що Москва за допомогою цієї «черні», взятої в міцні московської держави шори, Україною опанувала й усю опозиційну старшину козацьку, а особливо тих, хто «черні» золоті гори обіцювали, в Сибір позасилала, вимордувала і до тла іскоренила...»9.
Що ж стосується т.зв. «зради» Мазепи московській короні й протиставлення його «вірному союзнику Росії» Б.Хмельницькому, то в цій колізії найкраще розібрався М.Грушевський. «...Зовсім курйозом буде, — писав він, — протиставлення Хмельницького Мазепі немов двох полюсів українських настроїв, яке, власне позволили собі різні землячки, присвоюючи собі назву богданівців в пику мазепинцям. Як відомо всякому, ознайомленому з фактами української історії, Хмельницький був не тільки яскравий автономіст, але й досить свідомий носитель державної української ідеї. Стрівшись з першими реальними проявами московського централізму, був незвичайно збентежений ними, і став в рішучій опозиції московській позиції... Хмельницький, переконуючись в неприхильності московського правительства до української автономії, шукав опертя у інших держав і, нарешті, спинився на ідеї тісного союзу з Швецією... Він спочатку думав погодити свій союз з Швецією з протекцією московською, а далі — як московська політика (замирення з Польщею) ввійшла в нову суперечність з політикою Швеції й Хмельницького (рішучої боротьби з Польщею) — Хмельницький і його старшина рішається йти з Швецією до кінця, хоч би прийшлося розірвати з Москвою зовсім і помагати Швеції проти самої Москви... Мазепина кон'юнктура таким чином тільки пов'язувала наново нитки політики великого гетьмана».
Грушевський робить висновок: «Богдан Хмельницький таким чином ніяк не надається, а ні в протиставлення мазепинцям, а ні на історичного патрона новійших спеціалістів від нищення історичного патріотизму. Не знайдуть вони взагалі ніякого чесного і шановного історичного імені, котре могли б дійсним правом взяти в патрони собі. Не дурно цар Петро зачислив в «изменники» всіх українських
287
гетьманів, з незаслуженим виключенням Скоропадського, цього «гетьмана дурного», кажучи словами Шевченка, котрого й на гетьманство призначив цар Петро в тій надії, що він, як чоловік недотепний і безхарактерний, не підніметься на висоту національних українських домагань».10
Для України фігура І.Мазепи, за визначенням того ж Грушевського, стала трагічною ще й тому, що після 1708 р. «московське правительство вважало себе надалі свобідним від усіх обіцянок і зобов'язань, які прийняло на себе перед Україною і не хотіло більше рахуватися ні з якими правами і «древніми обичностями» українськими».11
Аналізуючи події XVIII ст. можна констатувати, що розвиток української цивілізації в Російській імперії в постмазепинський час свідчить про початок принципово нового етапу в історії української державності. Українська цивілізація відтепер існувала в рамках російської імперської цивілізації. Зокрема, уряд Петра І в 1709 р. створив в Україні інститут царських резидентів, поставивши таким чином гетьмана під контроль центрального апарату влади; активно втручався в кадрову політику гетьманату; поширював на українську територію деякі положення російського карного кодексу і регламентаційних указів у галузі торгівлі.
Створення у 1722 р. в Україні російської владної структури — Малоросійської колегії — і, особливо, здійснення нею реформ державного устрою Гетьманщини знаменувало собою ліквідацію автономного статусу Війська Запорозького, оскільки основні ознаки адміністративної автономії, а конкретно — самоврядування при проведенні внутрішньої політики та його функціонування на основі власного законодавства — у цей час Україною вже було втрачено. Уряд Петра І де Гасіо ліквідував в Україні інститут гетьманства та генеральної старшини, передавши їх функції Малоросійській колегії, українські фінанси в повному обсязі залучалися до загальноімперської скарбниці, в українське судо- та діловодство цілеспрямовано впроваджувало російські правничі кодекси та норми діловодства.
Поиск по сайту: