АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

УКРАЇНСЬКА ЦИВІЛІЗАЦІЯ В ХХ СТОЛІТТІ 3 страница

Читайте также:
  1. IX. Карашар — Джунгария 1 страница
  2. IX. Карашар — Джунгария 2 страница
  3. IX. Карашар — Джунгария 3 страница
  4. IX. Карашар — Джунгария 4 страница
  5. IX. Карашар — Джунгария 5 страница
  6. IX. Карашар — Джунгария 6 страница
  7. IX. Карашар — Джунгария 7 страница
  8. IX. Карашар — Джунгария 8 страница
  9. IX. Карашар — Джунгария 9 страница
  10. А. Революційна українська партія (РУП)
  11. А. Українська демократична партія
  12. Августа 1981 года 1 страница

 

27*5-2

420__________________________________________

місцевих патріотів) як до зрадників, котрих треба знищувати або принаймні позбавити будь-якої влади. Хустський уряд також був невдоволений втручанням галичан, і у відповідь став обстоювати тезу про те, що після двадцяти років чехословацького врядування підкарпатські українці досягли більшого ступеня зрілості, ніж галичани, а сам він як єдиний український уряд в Європі слугуватиме маяком для решти українських земель. Міністр уряду Волошина Ревай полюбляв у той час зазначати: «Звичайно говорять, що сонце сходить зо сходу, цим разом зійде воно від нас!».

Волошин звернувся по допомогу й до емігрантів у Сполучених Штатах Америки, де ще в жовтні 1938 року було створено спеціальний Комітет оборони Карпатської України. Цей комітет перебував під впливом українських емігрантів з Галичини. З іншого боку, підкарпатська емігрантська громада, на чолі якої стояли Греко-католицьке об'єднання і Карпаторуський союз Геровського, посилала «протести проти утвердження України на споконвічних русских землях, яке проводить прем'єр Волошин». Громада вважала, що батьківщина перетворюється на центр пронацистського українського націоналізму.

Як вважає П.Магочій, підстави для таких звинувачень були. Гітлер загалом цікавився українською проблемою — в тій мірі, в якій її можна було використати для його власних цілей, тобто ослаблення Радянської Росії. Отже, деякий час Берлін розглядав Підкарпатську Русь в контексті широкого українського питання і під час Віденських арбітражів в листопаді 1938 р. німецький міністр закордонних справ фон Ріббентроп запевнив Волошина, що Німеччина політично й економічно підтримуватиме його уряд. З'явилася думка, що, можливо, невелика карпатська провінція зможе стати П'ємонтом для створення об'єднаної України під німецьким протекторатом. Берлін відкрив у Хусті консульство, а в грудні 1938 р. в німецькій столиці було, підписано дві економічні угоди, в яких йшлося про торгівлю та видобуток німцями карпатських корисних копалин. Проте зрештою край не став наріжним каменем вільної єдиної України. Сподівання на те, що «Німеччина збудує самостійну Карпатську Україну» виявилися марними.

Незважаючи на перевагу українофільської орієнтації, підкарпатські русофіли теж проявляли політичну активність. 14 листопада 1938 р. вони заснували в Хусті Центральну руську народну раду. Метою цієї організації було боронити «російські» інтереси в автономній провінції. Вона надіслала до Праги меморандум, вимагаючи щоб уряд Волошина був замінений кабінетом, який би очолив міністр Едуард Бачинський.



Тим часом кабінет Волошина зазнавав все більших труднощів у стосунках з центральним урядом. ЗО листопада 1938 р. парламент обрав новим президентом Чехословаччини доктора Еміля Гаху, відомого своїм антиукраїнським налаштуванням в підкарпатських справах. Проте, він залишив на посадах міністрів Волошина і Ревая, усунувши тільки русофіла Бачинського. 16 січня 1939 р. Гаха призначив на його місце генерала Лева Прхалу, чеха за національністю. По всій Карпатській Україні піднялася хвиля протестів.

Хустський уряд поступово проводив підготовку до виборів до автономного сейму. Вони відбулися 12 лютого 1939 р. Переважна більшість виборців підтримала новостворену партію — Українське національне об'єднання, яка відстоювала інтереси українофільського руху.

Успіх, здобутий Волошиним, був нетривкий, оскільки сам уряд протримався після виборів лише чотири тижні. В лютому 1939 р. стало ясно, що Гітлер прийняв рішення про остаточну анексію Чехословаччини. Карпатська Україна при цьому віддавалася Угорщині. 14 березня словацький прем'єр-міністр Тісо проголосив незалежність Словаччини, а угорські війська вступили в Карпатську Україну. Коли 15 березня розпочалися сутички між загонами Карпатської Січі й угорцями, Волошин скликав сейм. Було схвалено постанову про створення держави Карпатська Україна. Президентом обрали Августина Волошина. Але декларація про незалежність мала лише символічне значення. Опинившись у безвихідній ситуації (адже угорські війська захоплювали країну), члени карпатоукраїнського уряду вже через кілька годин після проголошення символічної

‡агрузка...

422______________________________________________

незалежності мусили тікати за кордон. За наказом з Праги, чеські війська не чинили опору окупантам.46

Недостатньо озброєна і малонавчена армія закарпатців п'ять днів чинила опір агресорові. 18 березня 1939 р. угорці захопили Хуст, однак бої тривали. Закарпатці та галичани вдалися до партизанської боротьби. В горах Закарпаття окремі загони Карпатської Січі вели збройну боротьбу до кінця травня 1939 р.47

У боях за незалежну Карпатську Україну полягло близько 5 тис. закарпатців і галичан. Хортістський режим вдався до етнічного геноциду. Понад 10 тис. українців було кинуто до тюрем та таборів, майже 5 тис. з них загинуло. За роки угорсько-фашистського поневолення в 1939—1944 роках зазнали репресій 183 тис. українців, з них 115 тис. загинуло.

Героїчна боротьба за українську державність напередодні Другої світової війни змусила заговорити про український фактор світову громадськість. Коротка історія існування Карпатської України стала прикладом відстоювання національних інтересів перед переважаючими силами ворога. Закарпатські українці створили самобутню політичну систему в рамках триєдиної Чехословаччини, вписали свою сторінку в цивілізаційну історію України. Проте, оригінальна українська держава під Карпатами в черговий раз стала «розмінною картою» у великій політичній грі могутніх світових зверхників.48 Закарпаття майже на шість років потрапило під угорське панування, за якого становище українців було тяжчим, ніж будь-коли.

На кінець тридцятих-початок сорокових років минулого століття в цивілізаційній історії України, яка попри зовнішні атрибути державності все більшою мірою перетворювалася на одну з провінцій сталінської сатрапії, відбулася ще одна знаменна подія. Після укладення 23.08.1939 р. «пакту Ріббентропа—Молотова» та секретних протоколів до нього про розподіл сфер впливу між СРСР і Німеччиною, Червона армія 17 вересня 1939 р. розпочала свій т.зв. «визвольний похід» проти Польщі в результаті якого Західна Україна і Західна Білорусія увійшли до складу СРСР. У червні 1940 р. Радянський Союз добився від Румунії повернення Бессарабії,

_______________423

силоміць відторгнутої у 1918 р., і передачі йому Північної Буковини — споконвічної української землі. Вперше в історії народ України було майже цілковито возз'єднано в одній, нехай і бутафорській державі. Соборність стала реальністю, хоча, як і все, до чого торкалася рука Сталіна, зроблено це було напрочуд цинічно і брутально — через змову з таким самим тоталітарним хижаком — Гітлером. За звичним сценарієм, відпрацьованим за двадцять років радянської влади до автоматизму, на територіях, що увійшли до України, було проведено народні збори, які ухвалили декларації про входження до УРСР.

Проте обіцяного радянською владою щастя галичани у складі УРСР не знайшли. За два довоєнні роки Західна Україна на собі відчула всі «принади» колективізації й масових репресій. Вже з грудня 1939 р. розпочалася підготовка до депортації населення західних областей України і Білорусії до віддалених районів Радянського Союзу. Перших мешканців було депортовано у лютому 1940 р. разом з родинами польських військових осадників і лісничих. Друга депортація у квітні 1940 р. охопила родини репресованих. Третя і четверта відповідно у червні 1940-го і травні-червні 1941 — переважно біженців. Всього за 1939—41 рр. з колишніх Волинського, Львівського, Тернопільського, Станіславського воєводств було вивезено близько 550 тис. осіб. Жертвами насильницького переселення став майже кожний десятий житель Західної України49.

Така «доброзичливість» радянської влади не могла не викликати обурення великих мас населення цього регіону. Зважаючи ж на те, що саме на західноукраїнських землях у міжвоєнний період активно діяла Організація українських націоналістів, лідери якої сподівалися добитися незалежності за допомогою гітлеровської Німеччини, можна собі уявити як останні чекали початку війни.

Слід сказати, що певні підстави розраховувати на подібний перебіг подій оунівці мали. Нацистське керівництво Німеччини розглядало два основні варіанти стосовно майбутнього України. Перший відстоював відомий нацистський ідеолог Альфред Розенберг: він передбачав створення маріонеткової «української держави» під повним контролем рейху з подальшим використанням її у війні проти

 

424

 

СРСР. «Відновлення» української державності мало б відіграти роль каталізатора національних революцій на теренах Радянського Союзу й прискорити перемогу Німеччини. Інший сценарій, до якого схилявся сам фюрер та його найближче оточення, повністю ігнорував такі «складні» схеми й розглядав Україну як звичайний політичний простір, позбавлений будь-якої самостійності.

На початку 1941 р. керівництво бандерівської ОУН доручає своєму емісару в Берліні Ріко Ярому встановити контакти з керівництвом вермахту з тим, щоб заручитися дозволом на створення українського спецпідрозділу у складі німецької армії. Шукало своїх шляхів співпраці з німцями й друге крило ОУН — мельниківське. Саме воно згодом виступило ініціатором створення дивізії СС «Галичина», брало найактивнішу участь в її формуванні.

А поки ж українським націоналістам дозволили сформувати дві диверсійні частини абверу — легіони «Нахтігаль» і «Роланд». Аналогічно до абверівських легіонів, весною 1941 р. були створені «похідні групи ОУН». Згідно з задумами німецького командування, вони мали відігравати роль допоміжного окупаційного апарату, бути своєрідною сполучною ланкою між окупаційною владою й українським населенням. Оунівці розраховували, що участь у «похідних групах» дасть їм змогу займатись певною політичною діяльністю, не зазнаючи надто великих неприємностей з боку гестапо. Крім того, завдяки «похідним групам» і мельниківці, і бандерівці планували якнайшвидше потрапити до України і відразу, тільки-но пройде фронт, політично заволодіти територією. Звичайно, це був блеф, бо німці ніколи не дозволили б оунівцям скористатися перемогами вермахту. Жодної влади «похідні групи» на захопили, але окупаційну владу розлютили й спонукали до суворих репресій відносно оунівських активістів.

Інакше й бути не могло. Бо ж цілі українських інтегральних націоналістів й німецького керівництва були абсолютно різні. Про це свідчить і зміст секретної інструкції, яку провід ОУН(б) розіслав своїм представникам у травні 1941 р. Уже першим реченням цього документа поставлено перед організацією найголовніше завдання:

__________425

«ОУН використає війну з СРСР для розгортання боротьби за Суверенну Соборну Україну, для прискорення її здобуття». І далі: «Якщо фронт боротьби третіх держав з Москвою буде пересуватися через українські землі, тоді військова окупація України подібними чужими військами неминуча...

Наше завдання в такій ситуації: не допустити, щоби Україна була тільки тереном поєдинку чужих сил з нашим ворогом, а вслід за тим об'єктом чужого володіння. Навпаки, власною боротьбою, будуванням власної Держави власними силами та за власною ініціативою здобути собі ролю підмета і партнера, учасника війни та співтворця нового ладу на руїнах Московської імперії...

Для того держави, які ведуть боротьбу з Москвою і не ставляться вороже до України, трактуємо як природних союзників...

Дальше відношення України до тих держав залежатиме від того, як вони будуть трактувати і шанувати права та життєві вимоги України».

За тиждень до початку німецько-радянської війни ОУН(б) підготувала меморандум для офіційного Берліна. Але потрапив цей документ у рейхсканцелярію лише на другий день після німецького нападу на Радянський Союз.

У меморандумі наголошено, що розв'язання української проблеми має відповідати українським інтересам і що тільки за такої умови вирішення українського питання принесе користь і Німеччині. Проте, німецькі інтереси не мають переважати над інтересами України.

З аналогічною пропозицією до німців звернулося й мельниківське відгалуження ОУН — Провід українських націоналістів. Як зазначав відомий український військовий діяч М.Капустянський, ПУН через полковника А.Бізанца, колишнього командира 7-ї галицької бригади, що мав зв'язки з керівництвом вермахту, звернувся до німецької ставки з планом відновлення української армії «як союзної, під українською політично-стратегічною кермою. В парі з цим ішли й наші плани відновлення суверенної України. На горе собі, зарозуміла вища німецька команда не узгляднила нашої далекойдучої цілеспрямованої пропозиції»50.

 

426__________________________________________

Один з авторів цієї книги відзначає, що «німецьке командування, м'яко кажучи, було здивоване появою такого «могутнього» союзника. Легше було уявити «союз» пацюка з удавом, аніж ОУН з рейхом. Та в перші дні війни гітлерівському удавові було не до пустощів інтегральних націоналістів. Скориставшись цим, оунівці й проголосили «відновлення української незалежності»51.

Від німців на зборах, які було проведено ЗО червня 1941 р. в будинку «Просвіти» на львівській площі Ринок були присутні майор Айкерн і представник відомства Розенберга в групі армій «Південь» капітан Ганс Кох. Саме їх присутність видавалася бандерівцям за лояльність офіційного Берліна до «акту ЗО червня». Проте, німецькі офіцери виконували зовсім іншу функцію. Зокрема, Г.Кох, після того як зачитали Акт відновлення Української Держави та декрет про призначення Я.Стецька головою уряду, попередив присутніх в залі українців, що вони не повинні займатися політикою, що тільки Гітлер може віддавати накази в Україні.

Як згадував на сторінках журналу «Самостійна Україна» один з очевидців цієї події, Кох «зборів не вітав, говорив щось грізно й накінець заявив: «Будете робити те, що вам скаже німецький уряд!»52. До речі, подібний перебіг подій передбачав навіть такий апологет нацизму, як Д.Донцов. Коли 1941 р. С.Бандера запропонував йому стати президентом української держави, Донцов, не бажаючи брати участь у відвертому фарсі, відповів: «Я радо прийму цю посаду, але не з ваших рук, пане Бандера».

Німецька реакція на непослух інтегральних «союзників» була блискавичною. Вже 2 липня в секретній депеші за підписом начальника поліції безпеки СД Р.Гейдріха констатувалося: «Елементи з групи Бандери під проводом Стецька і Равлика організували (у Львові) міліцію й муніціпальне управління. Айнзацгрупа створила на противагу групі Бандери незалежне управління міста.

Готуються подальші заходи проти групи Бандери й особливо —■ проти самого Бандери. Вони будуть якнайшвидше реалізовані».

З липня до Кракова прибуває заступник держсекретаря Кундт, де зустрічається з провідними діячами Українського національного

_______________427

комітету, а також з Бандерою. По суті це був справжній допит. Насамперед Кундт безапеляційно заявив: «...фюрер — єдиний, хто керує боротьбою, і ніяких українських союзників не існує. Можливо, що українці особисто відчувають велике піднесення і почувають себе нашими союзниками, але в розумінні державної термінології ми не є союзниками, ми є завойовниками російсько-радянської території». І вже далі кілька разів наголосив, що створювати український уряд і взагалі вирішувати все, що має надалі відбуватися в Україні, може тільки «фюрер, який завоював цю країну».

Через два дні німці арештували С.Бандеру і відправили до Берліна для подальших допитів. Невдовзі затримали і Я.Стецька, а також багатьох членів Українського національного комітету в Кракові. Уже в серпні були роззброєні і фактично припинили своє існування батальйони «Нахтігаль» і «Роланд».

Український історик Петро Мірчук цілком справедливо зазначав, з цього приводу: «Німці не мали наміру толерувати створення української держави, ані тим більше допомагати в її творенні»53. Це повинні були розуміти і бандерівці. Адже, як наголошує той же автор, «всі друковані за нацистських часів праці німецьких авторів про Україну підкреслювали природні багатства української землі та плодючість українського чернозему і дбайливо промовчували факт, що ту землю замешкує від віків український нарід, який завжди змагав і змагає до збереження своєї державно-національної суверенности. Після прочитання таких творів малося завжди враження, що це не познайомлювання німців з батьківщиною та історією українського народу і з його національно-політичними змаганнями, але — опис багатої «нічиєї» землі, яку повинні собі взяти, прогнавши більшовиків, німці. Ті, яким пощастило познайомитись з гітлерівською пропагандою на внутрішньо-німецькому ринку, знали, що таке питання про Україну не припадкове, а плянове, бо гітлерівські вожаки насправді збиралися йти в Україну тільки для того, щоб перетворити її в німецьку колонію»54. Саме про це свідчать події, які відбувалися на українському театрі воєнних дій Другої світової війни.

 

428__________________________________________

У поглибленому осмисленні історії Другої світової війни на особливу увагу заслуговує розгляд «українського фактору», тієї ролі, яку Україна відіграла у кінцевій перемозі Радянського Союзу. Розглядаючи проблему з цього боку, не можна не відзначити дуже відчутного впливу на динаміку воєнно-політичних подій саме «українського фактору».

Ми вже відзначали, що керівники рейху розглядали Україну як своє колоніальне придбання, свого роду «німецьку Індію». Крім того, німецькі стратеги вважали, що, відірвавши Україну від Росії, вони завдадуть останній смертельного удару, назавжди зачинять перед нею двері в Європу й водночас перетворять Німеччину на країну-гегемон на континенті. Напередодні Другої світової війни Г.Герінг у розмові з американським дипломатом недвозначно заявив: «нас більш за все і насамперед цікавить Україна». Цей геостратегічний плацдарм вважався керівництвом вермахту одним з основних у «бліцкрігу» Німеччини проти СРСР. Саме тут, за планом «Барбаросса», мали бути знищені великі угруповання радянських військ. «З цією метою головного удару завдається з Любліна у загальному напрямку на Київ». А по завершенні цієї операції німецьким військам належало «своєчасно зайняти важливий у воєнному та економічному відношенні Донецький басейн»55.

Сталін також приділяв колосального значення південно-західному угрупованню радянських військ, вважаючи Україну найважливішим майбутнім театром воєнних дій. Саме тут у 30-ті роки було споруджено розгалужену систему з 16 укріплених районів, оснащених новітнім озброєнням. На новому ж кордоні 1939 р. спішно будувалася потужна оборонна «лінія Молотова».

Необхідно відзначити, що українська економіка була найважливішою складовою радянського військово-промислового комплексу. Наприкінці 1940 р. вона виробляла 50,5% загальносоюзного видобутку вугілля, 64,7% чавуну, 48,8% — сталі, 67,6% — залізної руди, 25,7% — електроенергії тощо. До того ж Україна була житницею всього СРСР.

На українській і взагалі південній ділянці в ході війни практично ніколи не наставало затишшя, не було стабільної лінії фронту,

______________________________________________________________429

«окопної» війни, постійно тривали активні бойові дії. Саме тут відбулися такі великомасштабні операції 1941 р., як перша танкова битва в районі Луцьк-Броди-Рівне-Дубно, Київська, Одеська, Донбаська оборонні операції. У тяжкому першому році війни радянські війська зуміли цими, хоч загалом і невдалими операціями, поставити під сумнів графік гітлерівського «бліцкрігу».

Стратегічне значення Україна зберегла і у 1942 р. Німецький генеральний наступ «Блау», що мислився як вирішальний для долі війни, мав наслідком затяжні й виснажливі воєнні операції — на Волзі та Північному Кавказі, у яких Німеччина зазнала непоправних поразок, їх результатом став початок визволення території України у грудні 1942 р.

Значення українського воєнно-стратегічного чинника зросло після Курської битви (вона також географічно пов'язана з Україною, бо закінчилася 23 серпня 1943 р. здобуттям Харкова). Видатний український письменник і кінорежисер Олександр Довженко, який перебував на той час на Південно-Західному фронті, мав всі підстави занотувати у своєму щоденнику: навколо України «точиться добра половина світової війни»56.

Це й справді було так. Війна на Україні не припинялася протягом 40 місяців — аж до 28 жовтня 1944 р. На її території проведено майже половину стратегічних операцій радянсько-німецького фронту. Лише в одній оборонній, 11 стратегічних і 23 фронтових наступальних операціях у січні 1943-жовтні 1944 рр. на українській землі загинуло й було поранено 3,5 мільйона бійців Червоної армії. Територія республіки впродовж майже всієї війни була місцем найбільшої концентрації військ та озброєння воюючих армій. Так, в боях 1943—1944 рр. з обох сторін брали участь понад 6 млн. чоловік, 85 тис. гармат і мінометів, 11 тис. танків, самохідних артелерійських установок та штурмових гармат, 10 500 літаків.

Коли битва за Україну досягла апогею (з осені 1943 до осені 1944 рр.), тут було зосереджено до половини всього особового складу діючої радянської армії. В цій кампанії брали участь шість фронтів (1-й, 2-й, 3-й, 4-й Українські, 1-й і 2-й Білоруські, а також Чорноморський флот,

 

430____________________________________

три військові флотилії тощо). І це були найдобірніші війська — з 10 гвардійських армій того часу 8 діяли на українських теренах.

З німецького боку в битвах за утримання України також взяли участь кращі сили у складі групи армій «Південь» — «Північна Україна» і «Південна Україна», ударні есесівські танкові з'єднання: 1-й танковий корпус СС, дивізії і бригади «Рейх», «Велика Німеччина», «лейб-штандарт Адольф Гітлер», «Валлонія», «Вікінг», «Мертва голова», а також 14-та гренадерська дивізія СС, 8-а кавалерійська дивізія СС тощо. Саме на Україні великою мірою вирішувалася доля Другої світової війни.

Після кампанії 1943-1944 рр. в міру просування на Захід, радянська армія дедалі більше українізовувалася. На завершальному етапі війни чимало з'єднань і підрозділів на 50-70% складалися з українців, щойно мобілізованих до війська.

За час гітлерівської окупації німецькі власті робили все для того, щоб скасувати саме поняття «Україна», позбавити її хоча б і умовної суверенності. Україна, як така, по суті перестала існувати. Більша її частина під назвою «рейхскомісаріат Україна» (назва не території, а інституції) розглядалася як складова «великонімецького простору». Галицький район («дистрикт Галіціен» — також назва інституції), включено як округ до «генерал-губернаторства», створеного на території Польщі. Східні області передано у військове управління. Південь під назвою «Трансністрія» віддано Румунії як плату за участь у «східному поході». За те саме Угорщина отримала Закарпатську Україну. І коли в 1942 р. намісник Гітлера Еріх Кох зрік: «України немає. Ми — народ панів — тут господарі... Два центнери української пшениці варті для мене значно більше, ніж усі національно-державні проблеми України разом узяті», то він лише констатував реальний факт57.

Пограбування багатств України набуло безпрецедентних масштабів. Тільки худоби різних видів фашисти вивезли з України 28 млн голів, 60 млн штук свійської птиці, багато мільйонів тонн зерна, інших сільськогосподарських продуктів. Недарма той же Еріх Кох якось промовився: «... Якщо дійсно колись був поворотний пункт у цій війні, то це були бої при Умані, Києві та Ростові, які передали у володіння

__________431

Німеччини багату Україну з її важливими базами харчування та сировини... Наші вояки не пролили свою кров у цій країні за які-небудь ідеї, що повинні були ощасливити людство, але для того, щоб наявні тут багатства поставити на службу фронту та фатерлянду»58.

Та окупанти не задовольнилися самим грабунком. Жертвами їх терору стали до 4 млн жителів республіки, 1 366 тис. радянських військовополонених з таборів, розташованих на території України, 2,4 млн молоді, силоміць вивезеної на примусові роботи до Німеччини.

Від цілковитого знищення українців, як й інші нації світу, врятувала Червона армія. Вище ми зазначали, що у її складі воювало близько 50% українців. Тому, на нашу думку, абсолютно правий професор М.Коваль, коли зазначає: «аж ніяк не виглядає науково-обґрунтованою теза про так звану окупацію території України Червоною армією. Ця теза не витримує критики ні з точки зору міжнародного права, ні з етичного погляду. Адже на той час реально існувала унітарна держава — Радянський Союз, до складу якого входила, поряд з іншими національними республіками, і Україна. Західні кордони цієї держави, визначеної міжнародним співтовариством, були підтверджені в лютому 1945 р. спеціальним рішенням Кримської конференції, а пізніше й на Паризькій мирній конференції.

Сьогодні ці кордони є кордонами Української незалежної держави. І порушувати питання про так звану окупацію Радянським Союзом чи то всієї України, чи то окремих її земель — означає навмисно чи мимоволі ставити під сумнів легітимність кордонів сучасної України, іншими словами — робити підкоп під її соборність»59.

Поява згаданої тези відбиває сумний факт: українське суспільство ні на початку німецької окупації, ні в кінці її не було єдиним. Його розколола незрима ідеологічна барикада, причому цивілізаційний розлом поглиблювали різні історичні, соціальні, релігійні умови, в яких розвивалися обидві гілки єдиної української нації. Тяжка провина висить і на сталінському режимові, який своєю нелюдяністю штовхав в обійми ворога тисячі потерпілих громадян. Поділивши гірку долю інших роз'єднаних націй, українці нерідко воювали у

Ш

432

 

військових формуваннях супротивних сторін. Певна їх частина в Українській повстанській армії зі зброєю в руках відстоювала ідеали державної незалежності України. Переважна ж більшість у складі радянських збройних сил билася саме за існування України як такої, за існування українського етносу. Між цими цілями, безперечно, була генетична спорідненість.

Активна участь українського народу в антигітлерівській коаліції, його величезні загальні людськи жертви — до 8 млн чоловік, колосальні матеріальні збитки, як це не парадоксально, сприяли поглибленню національної свідомості як у радянській, так і національно-патріотичній формах, висвітили розуміння його місця серед інших народів, а відтак активізували процес поступового реального наповнення державницького потенціалу України, формування її соборності, виходу на світову арену, зміцнення престижу республіки і в СРСР, і за рубежем навіть в умовах жорсткої централізації унітарної держави. Як неформальний член антигітлерівської коаліції, Україна стала однією з країн-фундаторів Організації Об'єднаних Націй, а її представник Д.Мануїльський очолив 1-й Комітет ООН60.

Як ми вже зазначали, восени 1944 р. вся територія України була звільнена від гітлерівських загарбників. Але війна закінчилась не для всіх. На території Західної України продовжувався повстанський рух проти радянської влади. Він був викликаний прагненням до незалежності й радянською політикою «чисток» у 1939—1941 рр., колективізацією та загрозою нової депортації.

На той період в Україні зберіглася досить потужна підпільна організація ОУН. Вище ми згадували, що на початку війни оунівці сподівалися на допомогу німців. Переконавшись, однак, що німецька влада менше всього переймається створенням незалежної української держави, ОУН оголосила війну на два фронти: «проти Сталіна і проти Гітлера». Однак основні зусилля їх збройної боротьби були спрямовані проти Червоної армії.

У липні 1944 р. у зв'язку з вступом Червоної армії в Західну Україну ОУН створило Українську Головну Визвольну Раду (УГВР). Командуючим Української повстанської армії став один з лідерів

_______________433

ОУН(б) Роман Шухевич під ім'ям генерала Тараса Чупринки (він же «Тур»).

Лідери ОУН сподівалися на взаємне ослаблення Німеччини і СРСР, а також на те, що Англія буде активно протистояти встановленню гегемонії СРСР в Європі. На порядку денному стояло питання про всенародне повстання, яке б підтримали інші народи СРСР. Але, як і попередні плани оунівців, цей також на ділі виявився блефом. ОУН була змушена проводити воєнні операції власними силами. Головним завданням УПА став захист західноукраїнського населення від загрози терору і масової депортації. Населення західних областей України підтримувало УПА, що дозволило їй вести збройну боротьбу протягом тривалого часу вже після закінчення Другої світової війни.

При вступі Червоної армії на територію Західної України радянське командування й уряд УРСР закликали повстанців скласти зброю, обіцяючи їм амністію. Однак звернення не дало вагомих результатів. Протягом 1944—1947 рр. було шість такого роду звернень з продовженням строку амністії. В 1945 р. основні сільськогосподарські райони Західної України, глибинка, контролювалися повстанцями. У лютому 1946 р. населення Західної України в своїй більшості бойкотувало перші повоєнні вибори до Верховної Ради УРСР, хоча в офіційних повідомленнях як завжди стверджувалося, що населення одностайно голосувало «за».61

Окрім ведення збройної боротьби, повстанці розповсюджували листівки, здійснювали спеціальні пропагандистські рейди в Словаччину, в східну частину України, в Білорусію і навіть у Румунію. Повстанці чинили безжальну розправу з офіцерами і солдатами військ НКВС, радянськими і партійними активістами, які потрапляли до їх рук, вчителями, що направлялися в Галичину зі східних областей України. Жорстокість з обох сторін була звичайним явищем.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 |


Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.016 сек.)