СКЛАДОВА ЧАСТИНА ЛИТВИ І ПОЛЬЩІ 1 страница

Трагічні часи між серединою XIV і серединою XVII ст. — досить складний і ще недостатньо вивчений період. Тоді колишні південноруські території були розтягнуті сусідніми державами і входили до них лише у якості складових, підпорядкованих частин. Тож характеризувати даний етап цивілізаційної історії України як «друге українське королівство»¹ дуже і дуже проблематично. Проте це була з'єднувальна ланка між державними структурами русів та козацької доби.

Даний етап М.Грушевський в цілому визначав так: «Історія боротьби всіх сил сусідів за українські землі і участи в цій боротьбі самого українського народу становить зміст середнього періода нашої історії — що до політичного боку. Се історія закріпощення української землі й українського народа сусідніми державами, котрих здобутки вкінці зібрала, майже вповні, без виїмків, держава Польська. З суспільного, економічного й культурного погляду виповнює сей період еволюція українського життя, яка витворюєть ся під впливом тих змін в політичних обставинах, особливо під посереднім (за часи литовської зверхности) і безпосереднім (під польським панованнєм) впливом Польщі — Польського правительства й польської суспільности. Зібравши українські землі під свою власть, вона постарала ся й звести до свого, польського взірця українське житє. Се процес ломання й нагинання під польський ранжир історично-вироблених форм українських в сфері суспільній, політичній, культурній. Процес закріпощення українського народу народности польській, не тільки в сфері культурній, або політичній, але також і суспільній та економічній — повертання української людности в народність служебну, підданську, експльоатовану. А брак сильної й різкої опозиції сьому

215

процесови зі сторони української спільности, з боку українського народу сьому фатальному процесови, сим убийчим змаганням польським, надає сим часом характер періода упадка не тільки політичних, а й суспільних сил українського народа. Се часи його занепаду. З нього зачинає він підносити ся тільки під кінець XVI в., під впливами релігійно-національної реакції і звязаного з ним культурного українського руху, а пів століття пізніше знаходить свою опору в козаччині, що під той час з чисто класової, приватної політики переходить до репрезентації загальнонаціональних інтересів»². Та слід відзначити, що з точки зору сьогоднішьої наукової концепції термін «український» — це умовне поняття у відношенні до розглянутого періоду. Адже населення ще усвідомлювало себе як «руське».

Переходячи ж до розгляду конкретної історичної ситуації в цей період, треба вказати, що після загибелі Київської Русі і поступового затухання активної діяльності володарів Галицько-Волинського князівства основне протистояння відбувалося між Золотою Ордою та Великим князівством Литовським.

Перша з них була західною частиною «Рах Моngо1іса». Вона займала певну цивілізаційну нішу в історичному розвитку Євразії і на кінець XIII ст. оформилась у вигляді степової імперії з цілим рядом особливостей — етнічних, господарчих, культурних, політичних, ідеологічних. Тому є всі підстави говорити про неї як про особливу цивілізаційну модель.³ В другій з названих структур дев'ять десятих території складали колишні землі Київської Русі. Політика великих литовських князів по відношенню до них визначалась формулою: «Мы старины не рухаєм, а новин не вводим». Іншими словами, тривалий час у складі нової держави зберігалась автономія давньоруських земель. Тому можливо навіть говорити, що Київська Русь отримала пряме продовження у Великому князівстві Литовському.⁴

В середині XIV ст., а конкретніше — в 1362 р. відбулася подія, що кардинально змінила ситуацію на користь останнього із вказаних державних утворень. В битві на Синіх Водах (сучасна

річка Синюха на Кіровоградщині) литовці перемогли татар. Це потягло за собою визволення населення сучасної Центральної України від регулярної данини і безпосереднього політичного контролю Ординської держави, територіальні володіння якої були значно відсунуті на схід. Натомість це призвело до остаточного закріплення Київської, Волинської, більшої частини Подільської та Чернігово-Сіверської земель за Литвою.

В культурно-історичному контексті зміни, що постали після згаданого року, означали закінчення понад столітньої епохи штучно насаджуваної ізоляції цих територій від контактів із західною (європейсько-латинською) цивілізацією і переважаючих впливів на них Євразійського «Рах Моngо1іса» синкретизованих після ісламізації Золотої Орди на початку XIV ст. впливами мусульманського Сходу, а також традиційних цивілізаційних впливів занепадаючої Візантійської імперії. У певному сенсі можна говорити про те, що приєднання основного масиву сучасних українських земель до Великого князівства Литовського на початку 60-х років XIV ст. не тільки надало нового імпульсу інтеграційній політиці на Русі, а й невдовзі визначило геополітичну переорієнтацію цих земель зі Сходу на Захід.⁵

Велике князівство Литовське було економічно й політично, культурно й етнічно неоднорідним державним утворенням. Включені до його складу східнослов'янські землі (білоруські, більша частина українських, а також частково російські князівства) з більш високим рівнем розвитку економіки, соціальних відносин і культури, як вже відмічалося, займали переважну частину його території. Приблизно таке ж співвідношення існувало і стосовно населення. Особливості структури Литовської держави знайшли відображення в титулатурі великих князів литовських. Так, ще в першій половині XIV ст. князь Гедимін називав себе «королем литвинів і руських», або ж «литвинів і багатьох руських». Його нащадки також підкреслювали свої верховні права на землі Русі, іменуючи себе «князями литовськими і руськими» або «вотчичами руськими».

217

Перебування частини східнослов'янських земель у складі Литовської держави сприяло посиленню різноманітних зв'язків між її населенням і мало великий вплив на соціально-економічний та культурний розвиток власне литовських земель. Виявленням синтезу суспільних відносин було визнання литовською феодальною елітою широких імунітетних прав за боярством східнослов'янських земель і відмова від суттєвого перерозподілу їх феодальної власності, з одного боку, а з іншого — запозичення литовськими феодалами на Русі для будівництва своєї держави невистачаючих йому елементів правового й політичного устрою, в тому числі й офіційного діловодства, котре, починаючи з середини XIV ст., велося на давньоруській мові. Важливим показником змін, які проходили в XIV ст. у внутрішньополітичному розвитку Литовської держави, була досить явна тенденція до «русифікації» правлячої литовської династії, що виявлялось, зокрема, у формі шлюбних союзів представників цієї династії з Рюриковичами, часті випадки прийняття ними православ'я. У результаті синтезу суспільних відносин ранньофеодальна Литовська держава перетворилася в середині XIV ст. на Велике князівство Литовське, Руське й Жемайтійське, вступивши в стадію розвиненого феодалізму з присутніми йому ознаками політичної децентралізації.⁶

Із включенням більшої частини Південно-Західної Русі до складу Великого князівства Литовського, в її значних територіально-політичних феодальних об'єднаннях-землях: Київській, Волинській, Чернігівській та деяких інших, місце давньоруських удільних князів Рюриковичів зайняли представники литовської великокнязівської династії, сини й онуки Гедиміна. На службі у них знаходились нечисленні представники родів давньоруських зверхників і представники ординської знаті, які осіли на Русі.

В залежності від титулованої знаті перебував найбільш численний і соціально неоднорідний прошарок феодалів — боярство. Його верхівку складало велике боярство (пани,

218 ______________________________________

магнати), які володіли спадковими землями (отчинами) і мали певні імунітетні права по відношенню до великих удільних князів (про що вже йшла мова). Основна маса боярства — середні та дрібні землевласники — служили у князів та магнатів, за що отримували нагороду — землі в умовне володіння або доходи з них в порядку «кормління». В документальних джерелах цей прошарок відомий під назвою «земян» (землян), а з оформленням його станових прав — шляхти. До привілейованих шарів належало і вище духовенство та міська верхівка. Саме ці місцеві прошарки титулованої знаті й великого боярства виступають протягом XIV—XV ст. як охоронці «старини».⁷

Але ця система поступово модифікувалася і на перше місце виходила шляхта. Висхідним пунктом, з якого на зламі XIV—XV ст. почався відлік історії українських привілейованих станів, на думку Н.Яковенко слід вважати різке збільшення кількості нижчих прошарків — воїнів-землевласників, що вкупі з політичними змінами стало підставою до модифікації феодальної ієрархії. Шляхта України-Руси як цілісне соціальне явище була об'єднана: а) матеріальною основою свого буття — феодальним землеволодінням; б) політичною зверхністю над іншими станами, що забезпечувалася відповідним юридично-правовим статусом; в) спільними елементами соціальної психології, яка спиралася на усвідомлення власної винятковості.⁸

Та історична ситуація знову складалася не на користь східних слов'ян. У зв'язку з боротьбою за владу, князь Ягайло одружився з польською королевою Ядвігою і став королем під ім'ям Володислав. Була укладена у 1385 р. Кревська унія, згідно з якою передбачались включення Великого князівства Литовського до складу Польської держави і перехід всього населення у католицтво. М.Грушевський означив цю подію як висхідну точку в процесі інкорпорації Польщею українських земель.⁹ У той же час, це був лише початковий етап складного й неоднозначного процесу.

Він завершився в 1569 р. укладенням Люблінської унії, згідно з якою Польща й Литва об'єднувались в «єдину спільну Річ

219

Посполиту». Доля українських земель була вирішена: спочатку до Польщі були приєднані західні, а далі й східні території. Одночасно з'явилась і теорія про те, що вся Русь здавна підлягала польським королям — внаслідок добровільного визнання їхньої влади, завоювання або успадкування. Ці твердження перегукувались із загальноруськими претензіями московських володарів, котрі вважали дані обшири своїми, і в першу чергу Київ.

Відносно легкому проведенню такої акції (приєднання до Польщі) сприяла і байдужість української еліти, котра дбала передусім про свої станові інтереси, не дуже замислюючись над тим, з яких саме «певних причин» її було «прилучено до Коруни».

Вимоги, висунуті шляхтою на Люблінському сеймі, були мінімальними (збереження всіх існуючих привілеїв, свободи віросповідання, руської мови в офіційному діловодстві), а їх реалізація вичерпала політичний потенціал української еліти. Але були й інші чинники. Це був час прогресуючого занепаду Литовської держави, що й ставило шляхту українських земель перед необхідністю вибору між ягеллонською Польщею та Московською Руссю. Польща була країною з досить прогресивним конституційним устроєм, обмеженим королівською владою, гарантованими політичними свободами та становими привілеями, відносною релігійною толерантністю, самобутньою ренесансною культурою, що не могло не приваблювати українську еліту.

Та цими світськими змінами справа не скінчилася: після Берестейської церковної унії відбулося і злиття церков. Ось основні її положення: форми таїнств, обрядів і свят Руської церкви залишаються незмінними; кандидати на вищі духовні посади обираються, згідно з традицією, духовними особами лише з-поміж людей руської і грецької нації; владик посвячує митрополит, а митрополита — владики, однак підтвердження він мусить дістати під Папи Римського, як раніше діставав від константинопольського патріарха; владики отримують обов'язкові місця в польському сенаті нарівні з католицькими єпископами; усі монастирі, церкви

220 ____________________________

і церковні братства перебувають під контролем владик без втручання світських осіб; людей грецького обряду забороняється вихрещувати в латинство; допускаються змішані шлюби без переходу одного з подружжя до віри іншого; руська церква нарівні з римською може закладати школи та семінарії грецької і слов'янської мови, а також влаштовувати друкарні під контролем церковних влад; юрисдикція патріархату східної церкви на території Русі втрачає чинність.

Це призвело до глибокого цивілізаційного розколу тогочасного суспільства замість того, щоб, як вважав король Сигізмунд III, «зберегти і укріпити» єдність Речі Посполитої. Спалахнула інтенсивна полеміка між православними та уніатами, в якій обидві сторони гаряче обстоювали власне бачення подій 1596 р. Ця полеміка, що тривала кілька десятиліть, не тільки не пом'якшила гостроти міжконфесійних суперечностей, а й поглибила спричинену ними суспільну конфронтацію. Офіційні кола Речі Посполитої категорично відмовляли православній церкві в праві на існування, що за умов тотожності православ'я та «руськості» сприймалося широким загалом як політика, спрямована на те, «аби русі не було на Русі»¹⁰.

Все це призвело і до певної зміни ментальності (тобто комплексу уявлень про навколишній світ) української еліти: «...власне тут ми вперше можемо говорити про зародження феномену роздвоєння свідомості, характерного для представників руської шляхти. Вірогідно, саме впродовж першої половини середини XVI ст. виокремлюється специфічний стереотип такої людини — gente Ruthenus natione Polonus [руського племені польської нації], як називав себе видатний тогочасний публіцист з-під Перемишля Станіслав Орховський-Роксолан (1513—1566), вихованець університетів Кракова, Відня, Віттенберга, Падуї і Болоньї, багаторічний мешканець Венеції, Лейдена і Рима, визнаний речник абсолютизованої ідеї золотих вольностей шляхти. Спираючись на ренесансну ідею політичного патріотизму як синтезу рідної землі з особою володаря і спільнотою, в якій

221

живе індивід, цей стереотип об'єднав усвідомлення свого руського походження з відчуттям приналежності до польської політичної нації, тобто політичного народу тієї держави, активними членами якої почала відчувати себе руська шляхта. Конфлікт роздвоєних лояльностей, де громадянський обов'язок вступив у протиріччя з любов'ю до «милої Русі й старожитного нашого народу руського», пояснить поведінку багатьох шляхтичів-русинів згодом, в добу Хмельниччини, коли gente Rutheni natione Poloni роздвоювалися між своїми двома душами, марно сподіваючись зліпити докупи антагоністичні половини розламаного війною польсько-руського світу»¹¹.

Але, як би там не було: «Люблінська унія, усуваючи з українських земель литовську владу, знищила також рештки українських державних традицій, що заховалися під формами автономії у Великому князівстві Литовському. В дальшому часі національно-політичне життя України не зв'язувалось уже з державою, а мусило творити собі нові організаційні форми. Весь розвиток життя ішов під важким наступом Польщі. Західний кордон, що в князівській епосі мав другорядне значення, тепер став головним бойовим фронтом. Українському народові загрожувало повне національне знищення. Тому всю народну енергію довелося скерувати на те, щоб не дати себе знищити чужій силі. Національна організація набрала в значній мірі оборонного характеру. Тільки по тому, як уже забезпечено було основи існування, міг прийти нормальний розвиток життя...

Разом з магнатами сунула в Україну дрібна польська шляхта, голодна і незаможна, що при панах і собі сподівалася доробитися маєтків і багатства. Такі чужосторонні зайди ставали у панів за слуг, економів, орендарів, старшин у магнатських військових частинах тощо і разом із своїми покровителями визискували місцеве населення. При магнатах наживу для себе знайшли також жиди, що були панськими агентами й факторами, брали в оренду корчми, млини, мита, посередничали в торгівлі і проводили всілякі спекуляції»¹².

222 __________________________________________

І.Крип'якевич вказував, що завоювання українських земель польськими впливами йшло спершу по лінії колонізації та економічного використання природних ресурсів, але без наміченого докладного плану. Але пізніше, коли польське панство закріпилося на українських землях, створилась одна суцільна система експлуатації, а економічні й культурні процеси в'язалися в одне. Магнати і шляхта, разом з польським духовенством і, в першу чергу, єзуїтами, намагалися розкласти місцеву еліту — денаціоналізувати й спольщити панів, ослабити міщанство, розбити організацію православної церкви. Ця деструктивна робота мала передати в руки переможців усі економічні багатства України — землю, промисловість, торгівлю, а разом з тим політичні й культурні впливи. Все, що йшло по лінії шляхетсько-католицької політики, мало допомогу і протекцію від держави, — будь-який опір і протест мав бути знищений і пригнічений.¹³

Зусилля української шляхти поліпшити ситуацію шляхом висунення вимог на сеймових засіданнях не мали помітного успіху. З часом опозиційність шляхти стала слабшати, а значна її частина була просто ополячена. Повинна була з'явитись нова сила, яка б встала на чолі тогочасного суспільства. І вона з'явилась. То було козацтво. Ґрунтуючись на глибоких історичних традиціях, воно відродило перерваний державотворчий цивілізаційний процес. Вагомим був і внесок у розвиток матеріальної культури та духовного життя народу. Зрештою, з середини XVII ст. козацтво почало репрезентувати перед світом український етнос, а українці дістали назву «козацького народу».

Історичні джерела свідчать про появу українського козацтва в другій половині XV ст. на розлогих просторах так званого «Великого кордону», який протягом тривалого часу розмежовував європейський та азіатський світи. Звідси цілком закономірним було існування типологічно схожих явищ — гайдуків у Болгарії та Волощині, секеїв в Угорщині й Трансільванії, граничарів та ускоків у південних слов'ян, татарських козаків у Кримському ханаті, донського козацтва в Московії. Причини походження цих

223

вільних громад відповідно позначилися на багатьох рисах їхнього внутрішнього устрою, соціальному становищі, формах і методах діяльності, стосунках із владою та суспільних функціях. Однак подібність українського козацтва до аналогічних прикордонних утворень не знімає питання про його особливість та унікальність щодо місця й ролі у вітчизняній історії. Адже, зародившись на прикордонні, козацтво за порівняно незначний проміжок часу — протягом двох століть, не лише зросло кількісно і стало вагомою військовою силою, поширило свій вплив на більшу частину українських земель, а й піднеслося до усвідомлення та відстоювання загальнонаціональних інтересів.¹⁴

Попервах козаки діяли в контактах з польськими зверхниками, що, зокрема, знайшло відображення у політиці короля Стефана Баторія, який з-поміж козаків виокремив шість тисяч найкращих воїнів, поділив їх на шість полків, призначив гетьмана, дав клейноди і печатку, наставив полковників, обозних, суддів та сотників і наказав стерегти татарське прикордоння, а за це надав козакам платню, місто Чигирин як їх резиденцію і Трахтемирів, де доживали віку старі й немічні воїни.

На думку Н.Яковенко, найпереконливіше козаки довели свою потрібність Речі Посполитій у Хотинській війні 1621 р., коли у відповідь на безперервну козацьку «партизанщину» та польські втручання в молдавські справи, турецька армія під проводом самого султана Османа III рушила на завоювання неспокійного сусіда. Армія, що складалась зі 150-тисячного регулярного війська, не рахуючи татарської кінноти та допоміжних підрозділів, перейшла Дунай. Король і султан зійшлися під Хотином, де туркам протистояло 35 тисяч поляків. В останню мить до коронних формувань приєдналося 41,5 тисячі козаків на чолі з Петром Конашевичем-Сагайдачним. Цікаво відзначити, що напередодні походу султан засилав до нього своїх агентів, намовляючи до союзництва і обіцяючи опіку автономній козацькій окрузі зі столицею в Києві або Кам'янці-Подільському. Бої під Хотинською фортецею тривали близько місяця, а основний удар прийняли на

224 __________________________________________

себе якраз козацькі загони. З Туреччиною був укладений мир, а Хотинська війна стала апогеєм козацької слави в Речі Посполитій. Братерство зброї, яке об'єднало козаків з польськими вояками в боротьбі проти спільного ворога, протрималося недовго. Смерть непересічного гетьмана від рани, яку він отримав під час вищезгаданої битви, прискорила новий спалах ворожості. Польська сторона не відчула, що козацтво — це вже міцна, нова і здорова сила. Проаналізувати і скоригувати в потрібне русло свою політику було необхідно хоча б після козацького звернення до Варшави у 1625 р. в якому вимагалося: «Обеспечить древнюю православную веру, удалить униатов от церквей и церковних имений, признать законними духовних, посвященных иерусалимским патриархом, и уничтожить изданние им во вред универсалы. Позволить казакам проживать спокойно во всех коронних и дедичных именнях киевского воєводства, уничтожить все стеснительные против них постановления — (следовательно, позволить полное расширение казачества и возможность всему народу в киевском воеводстве перейти в казачество, а также переходить туда из других воєводств жителям). Позволить казакам судиться самим между собой, не завися ни от каких других урядов, а в случае тяжбы с мещанами, вибирать поровну судей от мещанского уряда и от казаков. Позволить казакам передавать свое имущество кровним или кому захотят по завещанию, а не отдавать их уряду, как хотело правительство. Позволить им беспрепятственно ходить на рыбные и зверинне промисли (а следовательно, и в Сечь, откуда они могли совершать морские походи). Позволить им вступать на службу иностранных государей, повисить им жалованье, не допускать жолнеров на квартири в киевском воеводстве, не давать кадуков по войсковим товарищам, то єсть в случае преступления не раздавать имущество другим лицам, мимо наследства, дать привилегию на братство, основанное в Києве, и на школи для обучения юношества»¹⁵. Це зовсім не схоже на слізні й покірні прохання, з якими представники шляхти звертались часто до сеймів. Це — вимога впевнених у собі й у своїх можливостях людей.

225

Але накопиченням військового потенціалу справа не обмежилась. Відбувалося духовне відродження, про що можна говорити, спираючись на наступні факти. В середині 70-х років XVI ст. довкола князя К.Острозького склався інтелектуальний осередок, котрий протистояв католицькій експансії. Тут з'являється потужний науково-видавничий заклад. Зокрема, була надрукована Біблія російським емігрантом Іваном Федоровим-Москвитином, котра з поліграфічного боку є визначним шедевром слов'янського книгодрукування, а текстологічно і донині вважається канонічною. Але цікавий в контексті даної праці інший факт, пов'язаний з діяльністю Острозької академії: тут була вперше висунута ідея перенести центр Константинопольського патріархату на територію України зі столицею в княжому Острозі (дещо пізніше обговорювався й інший варіант — зробити столицею патріархату Київ, найдавніший релігійний осередок усієї Русі).

Інший, ще більш відомий інтелектуальний осередок — це створений у 1632 р. П.Могилою на основі Київського Бого-явленського братства колегіум (Києво-Могилянський). З його виникненням за Києвом остаточно закріпилася роль провідного цивілізаційного осередка національної культури, де гартувалися найкращі інтелектуальні сили тогочасного суспільства. В часи створення самого братства до нього записався і гетьман П.Сагайдачний з усім своїм військом. Останній факт переконливо промовляв до сучасника: вписавшись до братства, Військо Запорозьке отримувало формальне право здійснювати опіку над ним. Тож світська і духовна еліти пішли на активне зближення. На очах мінявся лідер нації: на зміну старій аристократії козацька старшина зробила перший крок до політичного лідерства. В цьому порухові молоду політичну еліту підтримала і православна церква.¹⁶

Французький військовий інженер Гійом Левассер де Боплан, який упродовж 17-ти років виконував службу в коронному війську в Україні і покинув її якраз напередодні Визвольної війни, відзначав у своїй відомій праці, що: «...край є незборним захистом

226 _________________________________________

проти могутності турків та жорстокості татар, міцною перепоною, здатною зупинити їхні згубні і часті набіги, і вороги ці бувають дуже здивовані, зустрічаючи у провінції, яка [раніше] служила для них місцем переходу до завоювань, неспростовне свідчення своєї ганьби і свого занепаду»¹⁷. Це теж вказує на поступове посилення українського потенціалу навіть в часи жорстокого польського пригноблення. Як мовиться: «Вода просто так на пару не перетворюється». Тож успіх Б.Хмельницького спирався на потенціал народу, що накопичувався в більш ранній період, коли цивілізаційні процеси притихли, але не перервалися. Вони своєрідно еволюціонували в структурах інших держав — спочатку Великого князівства Литовського, а потім Речі Посполитої.

Література

¹ Брайчевський Михайло. Конспект історії України. — К., 1993. — С.65.

² Г рушевський Михайло. Історія України-Руси. — К., 1993, Т.IV. — С.3-4.

³ Крамаровский Марк. Великая Орда Златая.// Родина. Средневековая Русь. Часть первая. — 2003, №11. — С.66.

⁴ Дворниченко Андрей. «Мы старины не рухаєм...»// Там само. — С.55.

⁵ Шабульдо Фелікс. Синьоводська битва 1362 р. у сучасній науковій інтерпретації.// Центральна Україна за доби класичного середньовіччя: студії з історії XIV ст. — К., 2003. — С.20.

⁶ Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. — К., 1987. — С.92—93.

⁷ Там само. — С.80-81.

⁸ Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.

(Волинь і Центральна Україна). — К., 1993. — С.6, 34.

⁹ Трушевський Михайло. Вказ. праця. — С.138.

¹⁰ Історія України. - К., 2002. — С.80-83.

¹¹ Яковенко Наталя. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття. — К., 1997. — С.81.

¹² Крип 'якевич І.П. Історія України. — Львів, 1990. — С. 129—130.

¹³ Там само. — С. 131.

¹⁴ Щербак Віталій. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина ХV-середина XVII ст. — К., 2000. — С.5—6.

227

¹⁵ Костомаров Н.И. Богдан Хмельницкий. — К., 2004. — С.52—53.

¹⁶ Яковенко Наталя. Нарис історії України... — С.126, 142, 163.

¹⁷ Гійом Левассер де Боплан. Опис України. — К., 1990. — С.23.

15*5-2

228 ______________________________________

Розділ 15.

(КОЗАЦЬКА ЦИВІЛІЗАЦІЯ

Новий етап у розвитку державності прослідковується на Запорожжі, що було пов'язано з процесом посилення ролі козацького стану в другій половині XVI — початку XVII ст. Як відзначав В.Липинський: «Подібно як шляхта польська створила поняття державности польської і нації польської, козаччина українська створила поняття державности й нації української. І навіть географічно-провінціальна назва козацької території — воєводств Київського, Чернігівського і Брацлавського — стає назвою національної території і назвою нації. З того часу терміни «Україна» і «український», що власне тільки цю землю козацьку зразу означали, починають витісняти старі терміни «Русь» і «руський», їх національне значення собою заміняючи».¹

Ми ще повернемося до цих термінів і розглянемо їх більш детально, а зараз слід відзначити, що Запорозька Січ (Кіш), котра становила собою федерацію незалежних курінних одиниць, об'єднаних військовою юрисдикцією, виступала політично — державною одиницею у формі демократичної республіки. А поскільки її зародження й розвиток відбувалися в епіцентрі Великого кордону — рубежу між європейським і неєвропейським світами — охопленого полум'ям боротьби з татарсько-турецькими завойовниками, однією з найхарактерніших рис молодої державності стає мілітарність, що пронизувала різні сторони її життя. У силу цього вона часто називалась Військом Запорозьким.

«Простота жизни, готовность на всякую опасность, благочестие, целомудрие, совершенное братство между собой и строгое повиновение воле начальства являлись нравственными тре-бованиями запорожского братства, приближавшими его, за исключением воєнного занятия, к монастырской жизни, — зазначає М.Костомаров — Запорожцы собирались на раду-сходку, подобную

________________________________ 229

старинному вечу. На раде вибирались начальники. Главньш был атаман, носивший название кошевого, а вся запорожская община називалась кошем — слово татарского происхождения, означавшеє стан. Кош разделялся на курени; над каждьш куренем был виборний куренной атаман, подчиненний кошевому. Кроме этих началь-ствующих лиц, вибирались радой полковой писарь (заведовавший письменним производством) и есаулы (распорядители). Когда предпринималась какая-нибудь экспедиция из ограниченного числа запорожцев, то начальником над ними был полковник, нарочно выбираемьш для такого предприятия. Кошевой имел безусловную власть над кошем, но по окончании года отдавал отчет в управлении, и в случае злоупотреблений подвергался смертной казни. С этой целью, чтобы он не зазнавался, существовал обряд: новоизбранному кошевому мазали лицо грязью. Пищей у запорожцев являлось жидко сваренное квашеное тесто (соломаха), а на праздники — рибная похлебка (щерба). Они жили в куренях, человек по сто пятьдесят в каждом; в конце XVI века это были шалаши, сплетенные из хвороста и покрытие для предохранения от дождя лошадиными шкурами; ссора между казаками строго запрещалась; суровые и даже бесчеловечные на войне, запорожцы казнили смертью своих товарищей, совершавших насилия и разбои в мирних христианских поселеннях; воровство наказнвалось повешением «за єдино путо вешают на древе». В товарищество поступали и холостые и женатые, но приводить женщину в Сечь запрещалось под страхом смертной казни. За блудливость жестоко наказнвали палочными ударами. Запорожец, вступая в Сечь, обещал воевать за христианскую веру и биться против ее врагов. Он должен бьш придерживаться постов и обрядов по уставу восточной церкви. В первое время существования Сечи нет нигде упоминания о том, чтобы там бьш храм, как било уже впоследствии. Вероятно, его тогда не било, по крайней мере, как постояиного здания для всегдашнего богослужения, потому что и определенного места для Сечи долго не било; ми встречаем Сечь то на Хортице, то на Томаковке, то на Никитином Роге, то на Базавлуке... Уже позже, когда местопребывание Сечи установилось

Поиск по сайту: