СКЛАДОВА ЧАСТИНА ЛИТВИ І ПОЛЬЩІ 6 страница

288 _______________________________________________

На початок 1725 р. Україна стояла на порозі повної інкорпорації її земель у склад Російської імперії та асиміляції її громадянства. І лише смерть Петра І, а також процес перегляду принципів державної політики (в тому числі й щодо України), який розпочався у постпетрівський період, загальмували здійснення цього процесу.¹²

Таким чином, попри значні цивілізаційні здобутки на тлі національної самосвідомості провідної верстви України («шведська карта» І.Мазепи, конституція П.Орлика), Гетьманська держава, а з нею і козацька цивілізація опинилися в стані глибокої коми. Російська імперія поступово перетравлювала у своєму перетоплювальному казані залишки козацької республіканської вольності. Включивши українців за Катерини II в коло «теж росіян», вона просувалася до класичної ідеологічної тріади «православие-самодержавие-народность», про яку мова піде нижче. Проте, знищуючи залишки української самостійності на державному рівні, імперський уряд залюбки користувався надбаннями української цивілізації в культурній та релігійній сферах.

Міграція українських культурних діячів до Росії розпочалася в середині XVII ст. і особливого розмаху набула у його другій половині. Це був своєрідний ідеологічний рух, прагнення реалізувати свій духовний потенціал у державі, могутнішій у воєнному і політичному відношеннях, але менш розвинутій у культурному. Київські вчені принесли до Москви власну модель системи освіти, сприяли появі нових жанрів у літературі, мистецтві, живопису, формуванню нового художнього стилю бароко. Вплив української культури на російську відбувся в межах цього стилю, але в умовах активного формування в Росії у першій половині XVIII ст. світської культури ситуація кардинально змінилася. Замість привнесення здобутків української культури в російську, творцями останньої як культури імперії стали й українці. Власне українська культура продовжувала розвиватися в межах барокового стилю, а процес формування нової світської культури був уповільнений внаслідок таких факторів, як поступова ліквідація автономного політико-адміністративного устрою (про що вже йшла мова вище), політики самодержавства, спрямованої на

____ 289

уніфікацію всіх сфер політичного, економічного, культурного життя, перетворення столиць імперії у провідні культурні осередки, куди прагнула інтелектуальна та творча еліта околиць.

Вихованці колегіумів, Києво-Могилянської академії та закордонних університетів поповнювали Генеральну військову канцелярію, займали полковницькі та сотенні уряди, були суддями, ставали священиками, приймали чернецтво й очолювали православну ієрархію не лише в Україні, а й у цілому в Російській державі. Значна частина освічених українців шукала (і знаходила) служби, чинів у столицях Російської імперії (О.Безбородько, наприклад, був на провідних державних посадах при Катерині II, а за Павла І стає канцлером). Поряд з чиновниками, канцеляристами це були перекладачі Синоду, Сенату, Колегії іноземних справ, викладачі Петербурзьких та Московських гімназій та університетів, кадетських корпусів, медичних академій. Вони ж — видавці, літератори, вчені, медики, співаки придворної капели, художники. Столиці метрополії пропонували їм не тільки чини, дворянство: вони давали їм можливість реалізувати себе в інтелектуальній діяльності, чого вони були позбавлені на батьківщині. Часом такий відтік освічених талановитих людей мав примусовий характер, особливо це стосувалося набору серед вихованців Києво-Могилянської академії, колегіумів, оскільки всі вони не лише добре володіли латинською мовою, а й були справжніми фахівцями у своїй справі. Протягом 1754—1768 рр. лише з Києво-Могилянської академії близько 300 студентів було відправлено на навчання в медичні школи Росії. Докторами медицини стали понад 30 вихідців з Лівобережної України і Слобожанщини.

Відтік інтелектуальної еліти збільшився у 60-х роках XVIII ст., коли цьому сприяло кілька факторів. Один з них — ліквідація гетьманства. Козацькі старшини опинилися поза політичним життям й намагалися виправити становище службою в метрополії. Але, проживаючи й працюючи в Москві та Петербурзі, представники української інтелектуальної еліти змушені були пристосовуватися до нового середовища. Вони писали й видавали свої твори російською мовою,

19 5-2

290 ___________________________________________

були урядовими службовцями, що вимагало від них лояльності до влади. Це впливало на трансформацію національної самосвідомості, розвитку так званого комплексу малоросійства — відмови від своєї мови, визнання власної культури меншовартісною за російську. Їх соціальна психологія була зорієнтована на злиття з панівними верствами імперської нації не лише у правах, а й у мові, звичаях, побуті. За цих умов відбувалися метаморфози тлумачення цивілізаційного змісту Переяславського договору 1654 р. Він все більшою мірою набував легендарного значення. Саме на цьому акцентував увагу В.Липинський. «На Переяславську умову, — пише він, — ми звикли дивитись крізь призму пізніше витвореної Переяславської легенди. А власне треба виразно одріжняти ці дві абсолютно ріжні форми одного й того самого історичного факту. Переяславська легенда повстала під час руїни козацької державності, сучасні ж свої ідеологічні форми прибрала вона допіру по полтавськім погромі й остаточнім знищенню за Мазепи самостійницько-державних намірів української козацької аристократії. В сій своїй послідній формі вона гласить, що народ малоросійський під проводом свого Гетьмана Хмельницького, визволившись від Польщі, добровільно пристав до одновірної Московської держави — при чім поняття «одновірної» ще пізніше — бо тільки в кінці XIX століття — було замінено поняттям «однонаціональної». В той спосіб Переяславська легенда лягла в основу теорії «возсоєдінєнія Русі».¹³

Липинський вказує і на об'єктивні причини популярності цієї проімперської версії. «Подібно як легенда Люблінська, про добровільну злуку Руси з Польщею, відограла величезну ролю в життю української аристократії в Річипосполитій — так само її рідна по духу сестра, легенда Переяславська, відограла таку само ролю в історії української козацької аристократичної верстви в Імперії Російській. Як Люблинська легенда в Польщі, так само Переяславська легенда в Росії ідеологічно і юридично спасла українську аристократію — по банкротстві її власної держави — від положення верстви завойованої, підбитої, рабської в державі чужій. Ці легенди і тут, і там дали нашій аристократії всі права й привілеї

_____ 291

аристократії державної нації на тій підставі, що, мовляв, вона до тих держав сама, добровільно, без примусу пристала. Але ж треба твердо пам'ятати, що це тільки для отієї спеціяльно цілі пізніше видумані легенди»¹⁴.

Проте цю тенденцію не можна абсолютизувати. Якщо для російського уряду Переяславська легенда була наріжним каменем включення українського народу до складу імперської нації за формулою «Московія+Україна=Росія», то для багатьох представників української національної еліти Петербурга і Москви ідеї відновлення автономії Гетьманщини залишалися актуальними. Про це свідчить, зокрема, проект В.Капніста, поета і сатирика, який 1791 р. поїхав з таємною місією у Берлін, щоб знайти там прихильників ідеї відновлення гетьманської держави і потенційних союзників.

Українці у часи, що розглядаються, творили російську культуру, яка, як кожна імперська культура, вбирала в себе духовні сили підвладних народів, при цьому їх власна культура втрачалась. Це особливо позначилось на культурному житті Лівобережної України другої половини XVIII ст., коли найкращі її представники працювали поза межами контексту української культури, але при цьому залишалися її яскравими постатями.¹⁵

Треба відзначити, що культурний рівень Росії в XVII—XVIII ст. був значно нижчим, ніж в Україні. Так, наприкінці XVII ст. Петро І скаржився патріарху: «Священники у нас грамоте мало умеють... Ежели бы ихь... в обучение послать в Кіевь вь школи...». А академік О.Пипін відзначав інший факт: «Москва даже не хотела сознаваться вь недостатке своих образовательныхь средствь». Дійсно, справжньої школи в тогочасній Москві не було. Там навіть не знали, що воно таке. Ще 1640 р. київський митрополит Петро Могила писав цареві Михайлу Федоровичу, що на Москві дуже потрібно завести науку, а коли б цареві було завгодно, то він обіцяв йому прислати вчителів. Але цар проігнорував цю пропозицію.¹⁶

О.Пипін, характеризуючи московське життя цього періоду, зазначав, що там були «церковний фанатизмь, вражда кь науке,

19*5-2

292 _________________________________________

упрямый застой, нравственное одичаніе и ожесточение». Говорячи про взаємовідносини Киева і Москви на культурній ниві, професор П.Морозов відзначав, що і «Петръ виделъ, что московское духовенство в своёмъ образованіи стоит неизменно ниже Клевлянъ, что въ Великороссіи видится только «заматерелое грубости чудо, всехъ ужасных видовъ ужаснее», и неть людей, которые могли бы руководить просвещешемъ духовенства, заботиться о школахъ, следить за ходомъ и результатами преподаванія; вотъ почему, желая поднять уровень образованія в этой среде, онъ необходимо долженъ былъ обратиться к киевскимъ учёнымъ». А той же О.Пипін підкреслював: «Тем новымъ элементомъ, который съ конца XVI века и особливо въ теченіе XVII вмешался въ московскую книжность и въ конце концовъ возобладалъ надъ нею, были образованіе и литература, развившіеся въ западной Руси и въ Кіеве... Но чем дальше, тем необходимее становились, однако, связи Москвы съ юго-западомъ; собственныхъ силъ явно не доставало: изъ Москвы зовуть юевлянъ для учёной работы... Къ половине XVIII века въ Москве было каждому понятно, что для книжного дела нужны настоящіе учёные люди: у себя дома такихъ людей не было; ихъ стали призывать изъ Кіева».^!7

Одним з перших українських «десантів» до Московщини стали церковнослужителі, які швидко там піднялись і зайняли належні місця в тогочасній суспільній ієрархії. Так, «малорос» Стефан Яворський був призначений місцеблюстителем патріаршого престолу по смерті Адріана. Саме він переконав Петра І, що київські вчені можуть бути корисніші для російської освіти, ніж будь-хто інший. Відтоді українці зайняли місце викладачів у Московській академії, а навчання проводилося за київським зразком. Раніше Яворський працював професором, а потім ректором Києво-Могилянської колегії і виростив цілу плеяду майбутніх професорів, просвітителів, проповідників, адміністраторів. Серед них — вже згадуваний П.Орликта майбутній його (С.Яворського) суперник при імператорському дворі Ф.Прокопович. Будучи екзархом патріаршого престолу, Яворський мав вирішувати особливо складну й важку

проблему. Адже мусив співробітничати з деспотичним царем, який вперто йшов до того, щоб церкву цілковито підкорити своїй владі і з духовенства зробити державних службовців. Яворський же боровся за те, щоб зберегти церковну організацію з певною долею автономності. З цього боку він, хоча і не безпосередньо, обороняв і права людини, щоб у тотально деспотичній державі, яка намагалася перетворити населення на гвинтика у своїй машині, людина зберегла права і можливість бути індивідуальністю. Його опозиція проти царя мала тим більше цивілізаційне значення через те, що в тогочасній Росії це була єдина ідеологічно сформована опозиція, яка не мала реставраторських (реакційних) тенденцій.

Учнем Яворського, а потім супротивником його церковної політики був Феофан Прокопович, про якого М.Костомаров писав: «В історії Росії XVIII сторіччя серед осіб духовного стану не було нікого, хто мав би таке важливе значення, як Феофан Прокопович; його значення особливе не лише в церковній сфері, а й усіх політичних справах держави». Прибувши 1716 року до Петербурга на вимогу Петра І, Прокопович стає архієпископом, а після встановлення замість патріархату Синоду, стає у ньому найважливішою особою. Крім того, він зайняв таке місце біля царя, що його можна було б назвати канцлером і шефом ідеологічного сектору.

Українці багато зробили і для нової московської літератури. На чолі цієї літератури стояв у той час Ф.Прокопович, який разом з Кантемиром і заклав її початок. Так званий класицизм у московській літературі був занесений з України: він з самого початку XVIII століття прослідковується у творах Прокоповича і Сковороди. А ще з початку XVII ст. у всьому слов'янському світі (в тому числі і в Росії) запанував той правопис, що подав його М.Смотрицький (із Смотрича на Поділлі) у своїй граматиці. У своїх лекціях професор О. Архангельський відзначав, що «вліяніе Грамматики Смотрицкаго действительно весьма ощутительно сказывается сь половины XVII в. на орфографіи не только всей печатной, но и рукописной литературы московской. Смотрицкому между прочимь вь значительной степени

294 _______________________________________________

принадлежала наша грамматическая терминологія, удержавшаяся отчасти даже несмотря на попытки Ломоносова изменить её». І далі: «Киевляне, при всём предубеждении против нихъ Москвы, уже со второй половины XVII в. въ Московской Руси — хозяева положенія, лучшие, наиболее выделяющиеся здесь деятели». Як відзначав професор І.Огієнко, «українці щиро оддавали Москві всі свої сили, всі свої знання, і протягом XVII віку підготували родючий грунт до реформ Петра І, і вони ж таки були його найближчими помічниками, коли довелося ті реформи втілювати в життя».¹⁸

Тож справедливо зазначав професор П.Безсонов, «пришельцы (малороссы) заняли здесь (въ Великороссы) самыя видныя и вліятельныя места, оть іерарховь до управленій консисторій, ими устроенныхъ, оть воспитателей семьи царской до настоятелей монастырских, до ректоров, префектов и учителей ими же проектированныхъ школъ, до кабинетныхъ и типографскихъ учёныхъ, делопроизводителей, дьяковъ и секретарей. Все почти подверглось ихъ реформе, по крайности неотразимому влиянію: богословское ученіе, исправленіе священнаго и богослужебнаго текста, печатаніе, дела раскола, церковная адмінистрація, проповедь, храмовое, общественное и домашнее пеніе, ноты, внешность архіерейскихь домовъ, образ ихъ жизни, экипажи и упряжь, одежда служителей, напр. певчихъ, видъ и составъ школъ, предметы и способы ученія, содержаніе библиотекъ, правописаніе, выговоръ речи истинной и въ чтеніи...».¹⁹ Таким чином, цивілізаційний вплив України був вирішальним кроком у піднесенні відрізаного від морів московського царства до рівня великої європейської країни. Це стосується також внутрішнього перетворення напівазіатської Московії на Російську імперію. Україна стала для Росії першим «вікном в Європу»: українські культурні впливи допомогли підготувати грунт під модернізаційні реформи Петра І.²⁰

Однак, незважаючи на цей вплив, Російська імперія як політична система на тлі інших європейських держав продовжувала бути цивілізаційним анахронізмом. Нестримне зростання Російської держави, яка поступово ставала все більш вибухонебезпечним

______ 295

«конгломератом» етносів, конфесій, історико-географічних регіонів, господарських систем, соціальних страт і культурних світів, було наслідком цілеспрямованої діяльності російської влади, яка намагалася зберегти, з одного боку, найбільш одіозні підвалини абсолютизму, а, з іншого, підтримувати курс на розширення геополітичної експансії. В таких колізіях Імперія зародилася за Петра І й продовжувала функціонувати протягом всього свого існування. Для державницької діяльності наступних царів-реформаторів пріоритетними залишалися питання міжнародної і воєнної політики, а сам термін «політика» використовувався лише в галузі міжнародних відносин. З'язки уряду з підданими, таким чином, зводилися до рівня адміністративного нагляду, «наших домашніх справ».²¹

Пошук же у строкатому імперському соціумі — серед реально неспівпадаючих, різнопланових суспільних (станових, корпоративних, етноконфесійних, регіональних тощо) інтересів — єдиних основ державного ціледосягнення й спроби їх раціонального осмислення взагалі було вкрай ускладнено. «Кстати ли начинать... русское Уложение главою о правах гражданских, коих в истинном смысле не бывало и нет в России? — буде дивуватися на початку XIX ст. М.Карамзін —...У нас дворяне, купцы, мещане, землевладельцы и проч. — все они имеют свои особенные права, общего нет, кроме названия русских».²² Тому культ імперського будівництва, підпорядковуючи собі всіх правителів Росії, «знімав» для них проблеми визначення змістовної складової таких цивілізаційних понять як «росіяни», «українці», «Росія», «імперія» тощо. Спроби виведення «знизу» інтегральної формули «загальнонаціональної» урядової політики в періоди «ліберальних» царствувань траплялися, але вони лише підтверджували самодостатність необмеженої монархічної влади. Як справедливо зазначав П.Мілюков, «при самом начале развития наших учреждений мы наталкиваемся на огромную разницу с Западом. Там каждая область была любым замкнутым целым, связанным особыми правами... Наша история не выработала никаких прочных местных связей, никакой местной организации. Немедленно после присоединения к Москве, присоединенные

296 _______________________________________________

области распадались на атомы, из которых правительство могло лепить какие угодно тела. Но на первый раз оно ограничилось тем, что каждый такой атом разъединило от соседних и привязало административными нитями к центру».²³ Таким чином, Україна, увійшовши до складу Росії, не в змозі була претендувати на повноцінний розвиток своєї цивілізації, оскільки вона стала одним з тих «матеріалів», з якого ліпилася Російська імперія.²⁴

Взагалі, невідповідність внутрішнього устрою Російської імперії цивілізаційним критеріям у сфері державотворення призвели до того, що деякі сучасні дослідники заперечують саму тезу про існування імперської цивілізації. Зокрема, російський професор Л.Семеннікова у своїй фундаментальній монографії зазначає, що «Росія не є самостійною цивілізацією... Росія являє собою суспільство, що дрейфує на перехресті цивілізаційних магнітних полів».²⁵

Звичайно, такі твердження є занадто категоричними. Не можна не погодитись з тим, що російська цивілізація детермінована православним типом духовності, євразійськими природно-ландшафтними умовами, самобутньою державністю, особливостями правової культури, типу господарської діяльності, ментальністю є повноцінним елементом цивілізації світової. Мова перш за все йде про те, що державний каркас імперії протягом трьох століть зазнавав лише зовнішніх модифікацій, не реагуючи на потреби часу. Про це добре висловився А.Тойнбі: «Російській політичній будівлі двічі оновлювали фасад — спочатку Петро Великий, по ньому Ленін, — але суть залишилась тією ж самою».²⁶

Цивілізаційна тріада імперської ідеології — «православ'я-само-державство-народність» — була сформульована в 30-ті роки XIX ст. міністром народної освіти Росії С.Уваровим.

Православ'я, вважав Уваров, є основою життя народу. Росіянин не уявляє свого життя без православної віри, яка охоплює всі аспекти його діяльності і буття. Він звик бачити в ній «залог счастия общественного и семейного». Уваров відзначав, що віра забезпечує кровний зв'язок між поколіннями, наступність традицій, оскільки «без любви к Вере предков народ как частный человек должен

_____ 297

погибнуть». Підкреслюючи щирість й глибину релігійних почуттів росіян, Уваров попереджав імператора Миколу І про небезпечність ослаблення народної віри: «ослабить в них Веру то же самое, что лишить их крови и вырвать сердце... это была бы измена в пространном смысле».²⁷ Не випадково Віттенер, аналізуючи перший символ доктрини, відзначила, що «принципи православ'я більше відповідали своїй провіденціальній ролі й складали кращу основу для національного розвитку, ніж будь-яка релігія Заходу».²⁸

Таким чином, Уваров розглядає православ'я як один з основних засобів захисту Росії і росіян від проникнення з Заходу містично-релігійних і політичних ідей, здатних «развратить умы» і тим самим нанести непоправну шкоду російській нації та російській державності.²⁹

Самодержавство, за Уваровим, являє собою «главное условие существования России», це фундамент, на якому тримається вся Російська держава. «Рука, прикоснувшаяся к подножию, потрясает весь состав государственный», — для Уварова це аксіома. Історичну роль самодержавства міністр вбачав у тому, що воно «соединило расторженные члены Государства и уврачевало язвы его». Створивши сильну єдину державу, яка згодом перетворилася на імперію, самодержавство забезпечувало протягом століть її цілісність і політичну самостійність. Уваров вважав, що тільки самодержавство здатне підтримувати «целость в такой огромной массе, которой не было в Истории мира ничего подобного»³⁰. Самодержавство в доктрині Уварова безпосередньо впливало на інші основні принципи, зокрема, на народність. Уваров закликав в «монархических учреждениях искать той силы, того единства, той прочности, коих мы слишком часто думаем открыть в мистических призраках равно для нас чуждых и бесполезных, следуя коим нетрудно было бы наконец утратить все остатки Народности, не достигши мнимой цели Европейского образования».³¹ Уваров вбачав у самодержавстві силу, здатну не тільки забезпечити політичну стабільність у суспільстві, але й зберегти залишки народності, тобто скріпити російську державність і консолідувати російську націю.

298 _______________________________________________

Третій принцип уварівської формули — народність. Він чудово розумів всю складність й багатогранність цього поняття. Це питання «не имеет того единства, какое представляет вопрос о самодержавии», — зазначав Уваров. Сутність поняття народності в працях Уварова зводиться до двох складових: російської нації і російської держави, які являють собою дві частини єдиного організму. Єдність народу і держави досягається шляхом спільного багатовікового розвитку. Причому розвиток будь-якої держави, яка «подобно человеческому телу, переменяет наружный вид по мере возраста», виступає у нього як природний процес, боротися з яким не має сенсу. Однак, за Уваровим, при всіх змінах рис державного ладу, сутність держави має залишатися незмінною.³²

Інша особливість принципу народності полягає в його динамічності. «Народность, — писав Уваров, — не состоит в том, чтобы идти назад или останавливаться; она не требует неподвижности в идеях». «Народність» таке ж давнє поняття, як православ'я і самодержавство, але, на відміну від останніх, вона зазнавала значних змін, зберігаючи старі й набуваючи нові риси, тому «относительно народности все затруднение заключается в соглашении древних и новых понятий». Росія розвивалася й розвиватиметься завдяки своїй народності, спираючись на православну віру і монархію, без повернення до минулого, але й без рішучого руйнування «существующего порядка вещей». Уваров наголошував, що між «обветшалыми предрассудками (идеи ХУЛІ в.) и новейшими предрассудками (революционные идеи Запада) находится обширное поле, на котором здание нашего благо-состояния укрепиться может». А для цього, вважав Уваров, необхідно не тільки зберегти «святилище наших народних понятий», але й покласти їх в основу всієї державної політики.³³

Отже, тріада «православ'я-самодержавство-народність» стала офіційною ідеологією Російської імперії, її цивілізаційним стрижнем. Вона передбачала консервацію архаїчного режиму й унеможливлювала будь-які прогресивні зміни існуючого ладу. Лібералів у формулі не влаштовував принцип самодержавства, проголошуючи який міністр заявив про «твердое намерение

______ 299

возвращаться прямым путем к русскому монархическому началу во всем его объёме», поставивши хрест на сподіваннях про введення в Росії європейських політичних інститутів і представницького правління.³⁴ Уряд постійно акцентував увагу на неприпустимості розповсюдження в Росії ліберальних політичних ідей. Такі ліберальні принципи як обмеження монархії, парламентаризм, введення конституціоналізму, рівність станів, права національних меншин розглядалися ним виключно як руїнницькі поняття. Спроби реалізації їх в Російській державі, вважали послідовники «Тріади», призведуть до загибелі імперії: «колосе не протянет и двух недель, более того, он рухнет прежде, чем эти ложные преобразования будут завершены».³⁵ Таким чином, українська цивілізація в Російській імперії могла розвиватися лише всупереч офіційній державницькій доктрині.

Ми не маємо наміру критикувати складові «Тріади» російської державності: кожна з них в умовах, коли імперія складається з багатьох народів, які сповідували різні релігії, жили за різними цивілізаційними нормами, й, здебільшого, не усвідомлювали себе представниками «єдиного російського народу», не відповідала елементарним критеріям наукової коректності, й без відповідної трансформації та модифікації (чого не відбулося) ця формула мала привести — і привела — російське самодержавство до краху. Першою «бомбою», вибух якої завдав «Тріаді» непоправних руйнувань, став націоналізм, що з усією силою заявив про себе у світовому масштабі в XIX ст. як засіб звільнення поневолених етносів.

Українська цивілізація отримала у вигляді націоналізму могутню зброю для захисту своєї незалежності.

Як справедливо зазначав член-кореспондент НАН України О.Реєнт, «вітчизняні політологи й історики, досліджуючи формування української нації, політичних ідей та організацій, як правило, розглядають ці процеси як дихотомію, на іншому боці якої — російська великодержавна політика, російський націоналізм. Однак якщо український націоналізм, хоч і стримано, все ж подається як вияв волі українців до самовираження, то російський — виключно в

негативному ключі. Певна упередженість не дає змоги оцінити російський націоналізм чи історично виправдане прагнення Росії до утвердження та захисту власних позицій у світі, хоча ніхто не заперечує антиукраїнську спрямованість внутрішньої політики царизму. Нам здається, що глибокий теоретичний аналіз цих взаємопов'язаних явищ, їх впливу на розвиток й українського, і російського народів ще попереду. Це висуває до фахівців не лише суто професійні вимоги, а й необхідність переборення власних симпатій та амбіцій».³⁶

Загальноприйнятих «істин» в теоретичних інтерпретаціях націоналізму як одного з елементів цивілізаційного процесу, отже, зовсім небагато. Найбільш популярною в зарубіжній історіографії нині є концепція Б.Андерсона, який вважав націю «уявленим суспільством»³⁷. Уявленими він називає всі суспільства, члени яких не знають і звичайно не можуть знати особисто більшість інших його членів, однак мають уяву про таке суспільство, його образ. Андерсон поставив питання про те, в чому принципова новизна націоналістичного способу уявлення суспільства і які фактори передували самій можливості уявити націю.

Він справедливо вказує на вторинний, імітаційний характер націоналізмів у Центральній і Східній Європі, які здебільшого позичали готові конструкції й адаптували їх до своїх умов. Деякі націоналізми, в тому числі й український, запозичували зразки у народів Центральної Європи, перш за все у чехів і поляків, у той час як російський націоналізм здебільшого шукав для себе зразки у Західній Європі через специфіку завдань, що стояли перед ними³⁸.

Цікаво, що і у XX ст. ця тенденція зберігалася. Не можна не погодитися з І.Лисяком-Рудницьким, який зазначав: «Найближчих родичів українського (інтегрального) націоналізму слід шукати не так у німецькому нацизмі чи італійському фашизмі — продуктах індустріальних та урбанізованих громадянств, як скоріше серед партій цього типу в аграрних, економічно відсталих народів Східної Європи: хорватські усташі, румунська Залізна гвардія, словацькі глінківці, польський ОНР... тощо»³⁹.

301

Запозичення готових ідеологічних «модулів» означає, що відставання в ідеологічній сфері було значно меншим, ніж в галузі соціально-економічного розвитку. Отже, у Східній Європі націоналістичні ідеї та образи виникали й функціонували в суттєво іншому соціальному середовищі у порівнянні з тими умовами, де ці ідеї попервах сформувалися. Іншими були можливості масової комунікації, механізми здійснення влади і засоби, які державна влада мала у своєму розпорядженні для вирішення нових завдань, що виникали з появою на політичній арені націоналізму. Як зазначає російській історик і політолог О.Міллер, «Андерсон вірно вказав також на різницю між націоналізмом «панівних» націй і «офіційним націоналізмом» правлячих династій. За старого режиму французький, іспанський або російський націоналізм як суспільні рухи в розумінні владних відносин розвиваються так само «знизу», як і націоналізми «малих народів». І реально, і формально влада належить не націям, але династіям. По всій Європі старі династії з більшим або меншим успіхом, з більшим або меншим ентузіазмом переживали процес своєрідної націоналізації. Вони змушені були піти на це. Старий світ, в якому вони одержували свою владу «від Бога» й здійснювали її над різними «язьїками и народами», був більш звичним і зручнішим, але поступове утвердження націоналізму як способу бачення соціального світу й цивілізаційного чинника змушувало монархії компенсувати послаблення старих механізмів ідеологічного обґрунтування своєї влади за рахунок нового, не завжди зручного для них джерела легітимації. Дуже важлива теза Андерсона, що цей офіційний націоналізм був реактивним в тому розумінні, що був відповіддю на розвиток націоналістичних настроїв серед підвладних народів, причому як тих, хто перебував у положенні гноблених меншин, так і тих, з яких складалося етнічне ядро імперій»⁴⁰. Україна для Російської імперії була найбільш значущою ланкою цього ядра, у великій мірі забезпечувала європейський генофонд держави.

Поиск по сайту: