УКРАЇНСЬКА ЦИВІЛІЗАЦІЯ В ХХ СТОЛІТТІ 7 страница

Проте сподіватися на швидке входження нашої держави як повноправного суб'єкта до Європейського Дому, попри оптимістичні декларації політичних лідерів, навряд чи варто. Як зазначає один з західних дослідників цивілізаційних процесів, професор Гарвардського університету Семюель П. Хантінгтон, нині «розлами між цивілізаціями замінили в Європі колишні політичні та ідеологічні кордони часів «холодної війни» в якості рубежів криз і кровопролиття.

Початком «холодної війни» став політичний та ідеологічний розподіл Європи, який виник з встановленням «залізної завіси». А з його зникненням закінчилася і «холодна війна». Але в той же час як ідеологічний розподіл Європи перестав існувати, тут знову дався взнаки кордон між культурами — західним християнством, з одного боку, і православним християнством та ісламом — з іншого...»⁶.

______________ 477

Схожі думки висловлює й відомий дослідник історії економіки Фернан Бродель: «У XVII ст. східний кордон європейського світу економіки проходив на сході Польщі, — пише вчений, — він виключав [з нього] величезну «Московію». Остання була для європейця краєм світу»⁷. Отже, цивілізаційний кордон, який встановився ще в XVII ст., є актуальним для європейського політикуму і в наші дні як з економічної, так і з світоглядної точок зору. На наш погляд, він не є зоною конфлікту як протистояння в прямому розумінні цього слова, а, швидше, фактором конкуренції.

Що ж до теорії Хантінгтона про «конфлікт цивілізацій», то, з нашої точки зору, її оприлюднення й широка популяризація в західній науковій літературі кінця минулого століття мали на меті законсервувати в суспільній свідомості як Західного, так і Східного світів думку про природну неможливість їх цивілізаційної інтеграції. Реальна ж дійсність спростовує подібні теоретичні побудови, принаймні, стосовно Євросоюзу. Сучасна Європа активно опановується арабами і африканцями зі швидкістю у декілька мільйонів осіб за рік. Приблизно з такою ж швидкістю скорочується й кількість білого християнського населення.

За підрахунками демографів Європейської комісії, вже через 20 років англійці, німці, французи, італійці стануть національними меншинами у власних державах. Причому вік майже половини з них перевищить 60 років. До того ж показово, що, погоджуючись підпорядковуватись законам нової батьківщини, мігранти не відмовляються від своєї мови, релігії, культури, тобто трансформують традиційну західну цивілізацію згідно з глобальною перебудовою світу й утворенням цивілізації глобальної. Отже, теза про «несумісність» Східної і Західної цивілізацій виявляється некоректною.

Про це свідчать й останні соціологічні опитування в країнах Євросоюзу щодо вступу до нього України. Найбільше голосів Україна набрала у Франції (58 %), Італії (62 %), Польщі (77 %) та Іспанії (60 %). Стриманість Німеччини (41 %) та Великобританії (49 %) пояснюється тим, що вони завжди виступали проти будь-якого розширення ЄС. З тих, хто висловився «за» вступ України в ЄС, більшість вважає, що

478 ____________________________________________

наша держава географічно, політично і культурно є частиною Європи.⁸

Як слушно зазначають М.Михальченко та З.Самчук, у науці поступово сформувалися два основні критеріальні підходи до націй-цивілізацій: громадянсько-територіальний та етнічний. Громадянсько-територіальна модель формування націй-цивілізацій закладає в основу фактор громадянства та території: можна бути етнічним англійцем, французом, китайцем, проте водночас — політичним американцем, тобто мати громадянство СІЛА. Етнічна ж модель віддає перевагу етнічному аспекту, мовним та культурним чинниками функціонування етнічних груп: наприклад, провансальці, бургундці, гасконці й бретонці складають єдиний французький етнос.

Розвиток першої та другої моделей націй-цивілізацій має тенденцію до поступового зближення, синтезу. «Якщо дивитися концептуально, — пише ЕД.Сміт, — то нація має поєднувати дві низки вимірів: з одного боку — громадянські та територіальні, а з іншого — етнічні й генеалогічні, причому, в кожному випадку в різних пропорціях. Саме завдяки багатовимірності національна ідентичність виявляється такою гнучкою силою в сучасному світі й політиці, ефективно поєднуючись з іншими могутніми ідеологіями та рухами»⁹.

Наведені моделі нині йменують політичною та етнічною. Втім, інколи віддають перевагу розмежуванню за історико-географічною ознакою, називаючи їх французькою та німецькою. Згідно з першою, нація являє собою громадян держави (нація-держава), згідно з другою вона є кровно-мовною, культурно-історичною спільнотою.

У 1792 р. Франція була централізованою державою, однак етнічні французи не складали й половини її населення. Тому Велика Французька революція актуалізувала потребу прискореного перетворення провансальців, бургундців, бретонців, корсиканців, гасконців та інших субетносів на французів з єдиною мовою спілкування. Французька мова була оголошена «мовою свободи»: вона жорстко впроваджувалася в адміністративну й судову практику,

____________ 479

армію, освіту, інші соціальні інститути. Французами були визнані всі громадяни Франції, а французька мова проголошена безаль-тернативною. Інші ж мови поборювалися як «реакційні й контрреволюційні».

Безумовно, для сучасної України якобінський екстремізм не може слугувати еталоном політичного праксису: дух і буква XXI ст. заперечують поборювання інших мов з огляду на їхню нібито «реакційність і контрреволюційність». Однак значну частину французького досвіду можна й треба застосувати: адже, здобувши свободу, пригноблені нації неухильно силою обставин змушені акцентувати увагу на власній етнічності, мові та інших атрибутах новітньої державності. Це — категоричний імператив само-ідентифікації кожної повноцінної молодої держави, її очевидна захисна й компенсаційна реакція на історію та сучасність. Проблема лежить дещо в іншій площині, а саме: в мірі категоризму, з яким педалюється етнокультурний аспект, і в динаміці коригування історичної справедливості в сенсі відновлення етнокультурної і в цілому духовної автентичності.

Німці пішли іншим шляхом, ніж французи. У XVIII ст. на територіях, заселених німецьким етносом, існував конгломерат держав, проте сам етнос був розколотим на католиків та протестантів. Виникла неухильна потреба об'єднати квазідержавні утворення в єдину державу, створити німецьку націю. При цьому німецька мова як спільна мова німців ледь-ледь жевріла, оскільки домінували численні діалекти. Однак поступово «німецький національний дух» трансформувався в німецьку етнічну єдність, а етнос отримав потужну німецьку державу.

Отже, не існує єдиного принципу розвитку націй: одні проходять шлях від етнічності до політичності (німці, італійці, українці, болгари), інші — від політичності до етнічності (французи, англійці, росіяни, іспанці). В другому випадку політична нація формується не спонтанно, а зусиллями корінної нації, яка втягує в орбіту своїх національних інтересів політично залежні від неї етноси. Зрозуміло, шлях від політичності до етнічності нації може мати різну як

480 _________________________________________

тривалість, так і форму — це залежить від конкретно-історичних умов та національного духу народу.

На сучасну пору поняття цивілізації окрім культури обов'язково охоплює ще й економіку та політику. В цілому ж, цивілізованим суспільством нині вважається таке, яке досягло відповідних нормативних рівнів економічного та культурного розвитку, соціальної ефективності та політичної стабільності. Значна частина нормативів цивілізації закріплена в міжнародних документах — статутах ООН, ЮНЕСКО, документах ОБСЄ, міжнародних угодах тощо.

Людство пройшло тривалий шлях від локальних до регіональних (в політичному та географічному розумінні), а згодом і до глобальних цивілізацій. Глобальною цивілізацією вважається всесвітня людська цивілізація, яка включає в якості основних елементів дві регіональні цивілізації — європейську та північно-американську. При цьому варто враховувати, що сучасну всесвітню цивілізацію складають й інші регіональні цивілізації — китайська, японська, індійська, євразійська (з центром у Росії), а також локальні цивілізації (в тому числі й українська).

Розв'язання цієї інтриги полягає у визначенні внеску, який українська локальна цивілізація може й повинна зробити у вирішенні глобальних, універсальних для людства проблем. Існує українська реальність та інший, неукраїнський світ, який істотно чи не дуже, проте відрізняється від нашого, характеризується багатоманітністю й суперечливістю тенденцій розвитку. З цим світом ми змушені контактувати, взаємодіяти. Існує і всесвітня цивілізація, до складу якої Україна також входить. Ця цивілізація не вважає за доцільне рахуватися з внутрішньою самоізоляцією регіональних та локальних цивілізацій, жорстко спонукаючи їх вступати в діалог мовою ідеології, політики, економіки, культури тощо.

Таким чином, на початку XXI ст. склалася нова конфігурація цивілізацій, яка не вкладається в прокрустове ложе формули «західна/ незахідні цивілізації»; вона також заперечує тезу, що єдиним шляхом розвитку людства є перехід на західні моделі розвитку і засвоєння

________________ 481

західних цінностей. Глобалізація всесвітньої цивілізації паралельно супроводжується регіоналізацією цивілізацій, створенням нових субрегіональних цивілізацій, які структуруються за релігійним, економічним, політичним та іншими критеріями.

Основна проблема сучасної теорії цивілізацій та історії української цивілізації полягає в тому, що в умовах плюралістичної пізнавальної традиції практично неможливо створити єдину, несуперечливу концепцію формування і взаємодії цивілізацій. Тому необхідно шукати компроміси, консенсус на основі наукової толерантності й зваженості. По відношенню до цивілізацій і культур необхідно сполучати або хоча б узгоджувати дві істини: екзогенну (зумовлену зовнішніми причинами) та ендогенну (результат внутрішніх факторів). Оцінки ж народів, цивілізацій та їхніх культур зсередини та ззовні (з точки зору зовнішнього світу) збігаються не часто. Особливо важко гомогенізувати суб'єктивну самооцінку цивілізації та її об'єктивні параметри: тут спрацьовує надзвичайно велика група факторів, тому досягти співпадіння як зовнішніх, так і внутрішніх оцінок і установок надзвичайно складно.

Зрештою, цей стан не слід надміру драматизувати: зіткнення різних концепцій, теорій, гіпотез та підходів стимулює евристично сприятливу атмосферу наукового пошуку й діалогу цивілізацій. Це означає, що перехід у другій половині XX ст. від класичних концепцій історії людства (наприклад, позитивістської та марксистської), які будували єдину картину світу на основі категорично-уніфікованого критерію, до неокласичних (модерністських та постмодерністських), які відкидають можливість створення єдиної картини світу, містив значний креативно-евристичний потенціал. Світ почав тлумачитися як єдність багатоманітності, де жодна цивілізація не має беззаперечних переваг, а є лише конкуруючим сегментом світового процесу розвитку.

Зазначимо, що наступну уніфікацію всесвітньої цивілізації передрікав ще О.Герцен. Як зазначив 1905 р. в своєму есе «Грядущий хам» Д. Мережковський, в майбутньому людство має виробити якісь середні критерії поведінки, зручні для більшості, й привести врешті-

482

решт весь світ до спільного знаменника. «Мещанство победит и должно победить», — пишет Герцен в 1864 году в статье «Концы и начала». — Да, любезный друг, пора прийти к спокойному и смиренному сознанию, что мещанство — окончательная форма западной цивилизации». Почавши цією цитатою своє есе, Д.Мережковський продовжує: «Трудно заподозрить Герцена в нелюбви к Европе. Ведь это именно один из тех русских людей, у которых, по выражению Достоевского «две родины: наша Русь и Европа». Может быть, он и сам не знал, кого любит больше Россию или Европу. Подобно другу своему Бакунину, он был убежден, что последнее освобождение есть дело не какого-либо одного народа, а всех народов вместе, всего человечества, и что народ может освободиться окончательно, только отрекаясь от своей национальной обособленности и входя в круг всечеловеческой жизни»¹⁰.

Проблема специфіки, характерних рис української регіональної цивілізації, яка інколи визначається неологізмом «українська політична нація», значною мірою залишається tabula rasa соціального пізнання. Дехто може заперечувати цю тезу на тій підставі, що українська регіональна цивілізація має надзвичайно багато складових: і анамнез (спомин про героїчне та знеславлене минуле), і почуття другорядності (синдром «молодшою брага» Росії), і стійку толерантну компоненту традиційної свідомості, і амбівалентне відношення до Сходу та Заходу, і небажання з наукових позицій витлумачувати геополітичне й геоекономічне становище України, і мрійливо-химеричні міркування про унікальність України.

Суспільні науки в сучасній Україні — породження європейської історії і науки в цілому. В них панує європоцентричний підхід, ними часто ігнорується специфіка локальних цивілізацій та місцева історична реальність, в тому числі й українська. Для нас ситуація ускладнюється ще й тією обставиною, що спочатку Російська імперія, а згодом більшовизм впродовж тривалого часу фальсифікували українську історію. Вітчизняна ж історія і реальність не тотожна ні західноєвропейській, ні російській історії та соціальній реальності в цілому. У цьому — специфіка й велика проблема України як «мосту»

________________ 483

між Заходом та Сходом, «санітарного кордону» між НАТО та Росією, «міжцивілізаційного простору» між європейською та євразійською культурами. Цивілізаційна реальність України гетерогенна: в ній химерно поєднані певні модернізаційної проективності Заходу та традиційної стереотипічності Сходу. Тож не дивно, що здебільшого світоглядно-аксіологічний формат України вживається в контексті категорій-символів: Захід/Схід, Європа/Азія, цивілізованість/дикунство (варварство).

Якщо закони фізики, відкриті в Англії, в Україні діють бездоганно, то економічні закономірності, сформульовані Смітом і Рікардо, у нас спрацьовують все-таки специфічно, оскільки вони не настільки універсальні, щоб безапеляційно здолати національну специфіку, культуру, ментальність і т.ін. Якщо ринок в Англії має природні й усталені ознаки, то в сучасній Україні ринок спочатку повинен виграти конкуренцію з колгоспами, з попередніми традиціями господарювання й стереотипами світогляду, а вже потім виявляти ту чи іншу ступінь гомогенності з «універсальними законами ринку». Отже, плідність сучасних дискусій щодо України як нової країни і локальної цивілізації залежить від уміння вийти за межі крайнощів метаісторичних схем та релятивістських (а частіше — поверхово-споглядальних) підходів.

Визначальними ознаками суспільства є функціонування механізмів самовідтворення й самозбереження. Чому, наприклад, Швейцарія в минулому знайшла такі механізми, а Україна — ні? Невже різниця лише в державах-сусідах? Хіба сусіди Швейцарії — Франція, Німеччина, Австро-Угорщина та Італія — були менш агресивними, ніж Польща, Росія та Кримське ханство? Тут ми підходимо до одного принципового визнання: при цивілізаційному аналізі на перший план виходить дослідження здатності (і здатність як така) підтримувати свої відтворювальні механізми та потенціал вище критичного рубежу, який відділяє суспільне життя від смерті, виживання від деградації. Саме тут прихована сутнісна, фундаментальна різниця між одними спільнотами, які всупереч зовнішнім та внутрішнім небезпекам продовжують ефективне

&

31*5-2

484 _______________________________________

самовідтворення, та іншими, які втратили здатність відтворювати себе як суб'єкти історії. Останні, між іншим, є не якимось прикрим непорозумінням чи випадковістю, а складають величезний список-мартиролог зниклих народів і держав.

Ефективність відтворювальної діяльності людства і конкретних суспільств визначається, головним чином, такими факторами: а) зовнішніми небезпеками, які можуть підірвати потенціал самовідтворення суспільства або стимулювати його внутрішню дезорганізацію; б) внутрішніми небезпеками, які дезорганізують життєздатність (громадянські війни, нецивілізовані форми боротьби за владу, вичерпання національних ресурсів, етнічні та релігійні конфлікти тощо).

У кінцевому результаті функціонування суспільств залежить від здатності його членів зберігати потенціал відповідності своїх можливостей зростаючій складності зовнішніх та внутрішніх проблем, спроможності відповісти на реальні та потенційні загрози. Водночас, життєздатність суспільств у сучасну епоху багато в чому залежить від спроможності сприймати позитивні, креативні інновації, встановлювати зв'язки з іншими країнами на рівні вимог часу.

Різниця між закритими та відкритими цивілізаціями містить чимало аспектів. Виявляється вона й на рівні особи. Зокрема, в тоталітарних та закритих суспільствах особа повністю підпорядкована цілому, оскільки системи цінностей таких суспільств вимагають придушення інновацій, заперечення свободи мислення і дій вище встановленого владою або традицією рівня (зрізати все, що вище певної межі, — своєрідна модифікація «закону газонокосарки»). Відкрита ж цивілізація орієнтує особу й соціальні групи на розвиток здібностей до інновацій, на свободу мислення, дій, слова, прав і обов'язків. Якщо в першому випадку функції особи жорстко підпорядковані державній або традиційній структурі, то в другому держава прагне забезпечити простір розвитку особи й людських спільнот у форматі демократичного розвитку.

Поки що важко однозначно стверджувати, до якої цивілізації нині належить Україна. Це зумовлено співіснуванням тоталітарної та

____________ 485

ліберальної культури мислення і дій, конфронтацією і розколом орієнтацій на системи цінностей. Більше того: характерною рисою не лише українського суспільного життя, а й культури та способу життя кожної людини залишається традиціоналізм, тоталітаризм та лібералізм, які переплетені в настільки химерних поєднаннях, що інколи здається, ніби і суспільство, і окрема особа зависли в своєрідній добі межичасся, у вакуумі міжцивілізаційного простору.

Самоідентифікації української політичної нації як локальної цивілізації, а також «політичного українця» як громадянина України заважають деякі історичні та цивілізаційні фактори. Наприклад, історично склалося так, що доля України визначалася нашими сусідами — Росією, Польщею, Австро-Угорщиною. Безперечно, це наклало істотний відбиток на спосіб мислення й поведінки, на оцінку місця України в історії. Втім, не варто перебільшувати: особливості України не є доказом винятковості, унікальності чи месіанізму української цивілізації — насправді самобутність України не вища самобутності Португалії, Греції, Шотландії або Норвегії.

Цивілізаційна цілісність України також поки що не беззаперечна. Досить, пригадати, що існують протестні настрої частини населення проти «українізації» (яка de facto відсутня); крім того, збереження соціокультурної багатоманітності як духовного багатства країни не завжди виявляється перевагою українського державотворення. Втім, цивілізаційна цілісність України можлива лише через суперетнічний (політична нація), суперкультурний цивілізаційний характер форм національної свідомості й самосвідомості. Питання стоїть жорсткіше, ніж просто абстрактні рефлексії на тему майбутнього України: чи зможуть органи влади та етнічні громади країни знайти нові підходи до міжкультурного спілкування, до обміну символами та нормами різних культур без взаємознищення, зі збереженням ціннісних змістів?

Висновок, що Україна йде шляхом загальноєвропейського розвитку, виявиться уразливим, якщо ми не звернемо увагу на беззаперечний факт: українській локальній цивілізації притаманні багато рис цивілізації порубіжної. До таких цивілізацій відносять ті,

486 _________________________________________

що відзначаються неоднозначним, часто конфліктним переплетінням характеристик базової національної культури та двох великих типів цивілізаційного розвитку людства, між якими локальна цивілізація перебуває. В Європі до країн порубіжної цивілізації можна віднести пострадянські країни, більшість країн Балкано-Дунайського регіону, навіть Іспанію та Португалію, які запозичили чимало зразків культури своїх колоній.

Країни-цивілізації порубіжного типу відрізняються від інших специфічним способом розв'язання контраверсійних проблем буттєвості, більш багатоманітною, синтетичною культурою. З одного боку, це містить значний потенціал позитиву, з іншого ж — в окремі періоди історичного розвитку порубіжність може виявитися істотним негативом, ускладнюючи механізми співіснування культур, релігій та мов. Крім того, домінування багатоманітності може набувати дестабілізуючих для єдності суспільства й держави ознак.

Якщо класичним цивілізаціям притаманна деяка цілісна основа — наприклад, духовно-релігійний фундамент цивілізації, то в порубіжних цивілізаціях така основа є неоднорідною і хиткою, а тому й проблеми, що виникають, розв'язувати значно складніше. Наприклад, Великобританія набула рис порубіжності тоді, коли на проблеми міжнаціональних відносин нашарувалися ще й проблеми релігійного розколу (йдеться про протистояння католицької та англіканської церков).

Для класичних цивілізацій більш характерним є синтез, а для порубіжних — складна взаємодія симбіотичних та синтетичних складових. Якщо у випадку порубіжних цивілізацій перемагає синтетична складова, то така цивілізація прямує до класичних цивілізаційних форм (або цивілізацій-держав); якщо ж перемагає симбіотичний чинник (Австро-Угорщина, Росія, Югославія і т.д.), то цивілізація-держава приречена на розпад. Тому в Україні важливо всіма можливими цивілізованими засобами підтримувати синтетичні процеси соціокультурного та політичного розвитку: взаємозбагачення культур, релігійну й загалом національну толерантність, недопущення расового та міжетнічного протистояння.

______________ 487

Залежно від конкретно-історичних обставин у формулі цівілі-заційного синтезу можуть домінувати різні складові. Звідси — гнучке корелятивне співвідношення між економічною, політичною, культурно-духовною підсистемами цивілізаційної системи. Вихід на перший план тієї чи іншої складової визначає міру динаміки та телеологічну акцентованість цивілізаційного процесу. Наприклад, культурна складова діє повільніше, проте глобальніше. А от політична та економічна складові підштовхують динаміку цивілізаційного процесу, однак вони більш уразливі до впливів зовнішнього характеру (воєн, світових криз і т.ін.), а також значно частіше виявляються причиною соціальних конфліктів.

Усі порубіжні цивілізації характеризуються незавершеністю історичного формату. Сучасна українська цивілізація також перебуває в процесі становлення. Основні її риси остаточно ще не структурувалися; в ній ще живуть залишки субцивілізацій (російської, австро-угорської та ін), до яких входили різні частини України. Західноєвропейський вплив в українській цивілізації хоч і присутній, проте не визначальний. У соціокультурний і генетичний код нашої цивілізації він закладений приблизно в однаковій пропорції з іншими геополітичними й цивілізаційними впливами. Тому поки що траєкторія історичного руху українського суспільства залишається телеологічно й аксіологічно невиразною і суперечливою. Виникає запитання: чи перетвориться Україна на складову західноєвропейської цивілізації, не засвоївши при цьому західні цінності як домінантні? Будь-яка відповідь на сформульоване запитання поки що виявиться верифікаційно небездоганною і аргументаційно уразливою.

Цивілізаційна ідентифікація України цікава і з наукової точки зору, і з точки зору формування свідомості й самосвідомості соціальних груп. Можна зустріти як аргументовані позитивні оцінки західної та східної цивілізацій, так і жорстку критику курсу України на зближення із Західною Європою та Євразією. Також існує думка, яка взагалі заперечує український проект входження в світову цивілізацію, ставить під сумнів реальність побудови демократичної,

488 _________________________________________

соціально-правової держави. Логіка мислення така: по-перше, Україна настільки відстала від країн, які є лідерами світового розвитку, що ніколи не зможе їх наздогнати; по-друге, спосіб життя в Україні склався як євразійський, аутсайдерський, ізоляціоністський, як наслідок багатовікового Панування Росії, і такий спосіб життя, на жаль, переважною більшістю визнається нормою; по-третє, українська еліта зорієнтована на пограбування власного народу, а народ звик до цього і спокійно дозволяє над собою знущатися.

На зламі тисячоліть потребує переосмислення сам ідеал гуманізму. За попередні півстоліття світ настільки змінився, що деякі соціально-культурні, політичні, естетичні, правові, економічні ідеали в цілому, і гуманізму зокрема, необхідно переглядати й уточнювати — особливо у зв'язку із загальною перебудовою світових економічних, політичних, військових, інформаційних відносин. Істина необхідності цивілізаційної ідентифікації України, створення в ній повноцінного відкритого суспільства потребують якомога швидшого засвоєння спочатку суспільною елітою, а згодом і масовою свідомістю України в цілому.

Це — саме той Виклик часу, на який Україна або сформулює переконливу відповідь і цим підтвердить статус локальної цивілізації, або не зможе запропонувати креативну концептуалістику, визнавши необґрунтованість цивілізаційних претензій."

Цивілізаційний вектор розвитку України багато в чому залежатиме від адекватного розв'язання протиріч і можливих конфліктів. Як справедливо зазначає В.Котигоренко, наша держава розташована на свого роду цивілізаційному перехресті. Носії присутніх тут етнічних протиріч, які, в разі загострення останніх, можуть стати сторонами конфлікту, є одночасно і носіями певних цивілізаційних ідентичностей. Відмінності між ними виразно виявляються у відмінностях їх систем цінностей. Це слід враховувати при вивченні етнічних конфліктів та причин їх виникнення, розробці рекомендацій щодо розв'язання конфліктних ситуацій. Адже ціннісні, цивілізаційні конфлікти розв'язуються, зазвичай, з великими труднощами. Серед причин цього є те, що внаслідок незбігу ціннісних орієнтацій і психологічних характеристик цивілізаційно відмінних конфліктантів

________ 489

утруднюється віднаходження для них спільної позиції як основи і предмета переговорів з приводу тих або інших інтересів і потреб.¹²

Етнічна структура українського суспільства характеризується, з одного боку, безперечним кількісним переважанням корінного автохтонного українського етносу, з іншого — багатющою палітрою національних меншин і етнічних груп, які представляють основні мовні сім'ї світу. Це засвідчує «українськість» української держави, а також її відкритість людям з різних частин світу. При цьому розмаїта етнічна палітра не лише збагачує українське суспільство, а й ставить до кожної зі сторін (відповідно — до корінного етносу та меншин) взаємні зобов'язання по налагодженню оптимальних умов щодо гармонізації міжетнічних взаємин та адекватної інтеграції мігрантів в українське суспільство.

Тенденція до «європеїзації» з'явилася в незалежній Україні як відповідь на виклик певних політичних кіл Росії, які в середині 90-х років минулого століття почали активно розробляти ідею посткомуністичної неоімперської соборності під гаслами цивілізаційного протистояння Сходу і Заходу. Обґрунтовуючи «необхідність» нового об'єднання, російські науковці зазначали, що єдиний шлях до подолання кризових явищ в пострадянських країнах з переважно слов'янським населенням це «путь реинтеграции большей части бывшего СССР в форме новой России. Я думаю, первыми на этот путь будут вставать хлебнувшие самостийного лиха наши братья из Казахстана, белорусы, украинцы. Они, сами, я надеюсь, избавятся от своих местечковых политиканов и начнут давить на московский центр, требуя объединения».¹³

Для аргументації своєї позиції апологети «об'єднання» використовували й висновки популярних істориків: «Весь XVIII в. соседние народы..., — писав свого часу Л. Гумільов, — воспринимали Россию как страну национальной терпимости... И потому все хотели попасть «под руку» московского царя, жить спокойно... То, что приобрела в XVII в. Украина, не пожалевшая крови ради присоединения к России, безо всяких усилий получили и казахи, и буряты, и грузины, страдавшие от набегов соседей. Так старая московская традиция привлекла целый ряд

490 _____________________________________________

этносов, органично вошедших в единый российский суперэтнос, раскинувшийся от Карпат до Охотского моря»¹⁴.

На таке розуміння проблеми в Україні висловлювалися протилежні думки типу: «Загроза українській державі і українській нації з боку Росії існуватиме до того часу, доки існуватиме московське месіянство. Річ в тім,...що месіянство московське органічно в усіх відношеннях (і генетично, і структурно, і функціонально) пов'язане з московським імперським експансіонізмом і московським гегемонізмом»¹⁵. І далі: «Третій Рим» став власне, граничним звуженням, а не поглибленням православної свідомості. Москва, іменувавши себе «третім Римом», прагнула не до утвердження і поглиблення Християнства, а тільки до самоутвердження. Сама ідея «третього Риму» аж ніяк, зрозуміла річ, не відповідала реальній значущості Москви, зате створила якийсь ореол значущості у власних очах. Уже у той час на рівні буденної свідомосте закорінювався автостереотип власної величі»¹⁶.

Поиск по сайту: