ГОВОРИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ 2 страница

Українські автори послідовно обстоюють гіпотезу східноєвропейської прабатьківщини індоєвропейців. Слід зазначити, що розрізнення й подальше розселення індоєвропейців до різних регіонів Європи та Азії із східноєвропейського «плацдарму» нині виглядає з наукової точки зору найоптимальнішим. Якраз археологічні культури населення степової зони України часів енеоліту та бронзи мають відношення до розвитку цих історичних процесів.

З часом індоєвропейський пласт поширився на ряд більш конкретних територій, а це, в свою чергу, поставило перед дослідниками вирішення ряду нових проблем, зокрема арійської. Вона традиційно має дві площини — наукову й політичну.

Лінгвісти виокремлюють нерозчленовану арійську мовну спільність, яка утворилася після розпаду пізньоіндоєвропейської прамови, можливо, в другій половині III тис. до н.е. А поділ арійців на праіранців та праіндійців (індоаріїв) відбувся в першій половині II тис. до н.е. В другій чверті II тис. до н.е. індоарії полишили Європу, простуючи ще не до кінця з'ясованим маршрутом до Індії. Перші прояви мови індоаріїв зафіксовані в писемних джерелах Передньої Азії (1500—1300 рр. до н.е.), а тому перебування аріїв за межами Індії сумнівів не викликає.

Час гіпотетичного поділу арійської мовної спільності відповідає пізньому періоду розвитку катакомбної культури (за особливостями

________________________ 79_

конструкції поховальної споруди), що існувала в XX—XVII ст. до н.е. в степах Північного Причорномор'я. Але слід пам'ятати, що індоарії пізньокатакомбного періоду ще не наблизилися до свого культурного рівня, оспіваного у священних гімнах — ведах. Культура ж ведійських аріїв активно порівнюється нині з пам'ятками синташтинської культури Південного Уралу, де відкриті унікальні городища-протоміста та курганні могильники зі склепами воїнів-колісничих.³ У формуванні синташтинської культури брали участь і носії пізньокатакомбної спільності.

Зважуючи на викладене, необхідно обережно торкатися арійського аспекту праісторії України й пам'ятати, що на думку ряду авторитетних науковців, його не було взагалі. Тобто, що прабатьківщина аріїв взагалі знаходилась далеко від України (проблема ще далека від свого вирішення). Ігнорування цих застережень переводить наукову проблему в сферу політиканства. В деяких, опублікованих відносно недавно, книгах пропонується лобове розв'язання арійської проблеми лише на користь України.⁴ І хоча твір Ю. Шилова написаний у жанрі фантастики з елементами містики, а роман Ю.Канигіна більше подібний до відвертої містифікації, певна частина читачів сприйняла їх як нове слово в науці. Між тим, джерельна база для висновків першого з названих авторів обмежується кількома десятками курганів, розкопаних ним особисто. Оскільки стояли ці кургани колись на Наддніпрянщині, то саме цей регіон оголошується батьківщиною аріїв. Така вузька локалізація цієї прабатьківщини нічим не виправдана. У більш виважених гіпотезах Дніпро обмежує арійський ареал на заході. Є навіть тлумачення гідроніму «Данапріс/Дніпро» як «Західна ріка», яке опирається на санскрит, проте й воно піддане сумніву. Основною рікою індоіранських племен на їх прабатьківщині виступає Рангха (Ранха), яку прибічники східноєвропейської прабатьківщини аріїв ідентифікують з Волгою (Ра).⁵ А Ю.Канигін легко і безапеляційно пов'язує аріїв з українцями. Коли ж до цього додати його твердження, що Ісус Христос був гуцулом, то до висновку про ще один богом обраний народ рукою подати.

80 ___________________________________________

Тож повністю можна погоджуватися з думкою, що арійська спадщина в Україні вимагає до себе обережного підходу.⁶

Рання та середня фази доби пізньої бронзи співпадають з встановленням сприятливих кліматичних умов у Центрально-Східній Європі — вологої й теплої погоди. Відповідно, у проміжок часу 1700—1200 рр. до н.е. спостерігається максимальна щільність заселення всіх регіонів України. Кількість пам'яток культур доби пізньої бронзи обчислюється тисячами. Демографічний вибух, пік якого припадає на XIV—XIII ст. до н.е., призвів до виснаження природних ресурсів. Зміна кліматичного режиму на сухий та прохолодний за умов перенаселення мала катастрофічні наслідки. Негативні зміни виявилися в скороченні кількості поселень на відтинку часу 1200—900 рр. до н.е., а також у повній зміні їх культурного антуражу. Звичайно, демографічна криза позначилася на етнічній ситуації. Найістотніший відплив населення йшов з територій південного лісостепу та степової смуги. Зокрема, населення Західного Надчорномор'я приєдналося до руху так званих «народів моря», що полонив наприкінці XIII та у XII ст. до н.е. Малу Азію та Східне Середземномор'я.⁷

Життя людини в степу проходило головним чином в громаді, котра складалась з сімей, що вели самостійне господарство. Але багато чого в таких общинних колективах будувалось на взаємодопомозі і взаємовиручці, кооперації зусиль. Адже життя під час постійного руху було повним непередбачуваних випадків.

Але контакти між людьми не обмежувались лише однією громадою. З іншими колективами їх об'єднували відносини родичання — за шлюбами і кровні, а то і просто дружні. Життя на відкритих безмежних просторах примушувало людей об'єднуватися, щоб разом вирішувати різноманітні проблеми: як розподілити пасовиська й багаті угіддя, як провчити войовничих сусідів тощо. Адже рухливий спосіб життя не означав безсистемного, хаотичного перегону худоби. Відносно густа заселеність степу, постійна думка про пасовиська вимагала регулювання питань землекористування. Без цього життя проходило б у постійній ворожнечі і протистоянні за кращі угіддя.

Повний пріоритет перегінного скотарства фіксує поява у IV тис, до н.е. курганного обряду поховань, котрий з тих часів стає пануючим у степу. Якраз він відображає акцентування уваги на просторі — пасовиськах, котрі гарантували саме існування степового населення і такого способу життя. Кургани — земляні аналоги знаменитих єгипетських пірамід — виступають не лише як могильні споруди. Височіючи на фоні одноманітного степового ландшафту, вони маркували шляхи руху скотарів, символізували зв'язки з предками, минулого з сьогоденням. Вони були своєрідними храмами степу. Деякі з них являли собою складні споруди з ритуальними майданчиками на вершині насипу. Біля них збиралися скотарі у визначені сезони, щоб вшанувати предків, принести жертви богам, відзначити свята.

Вірогідно, увага до пасовиськ, простору викликала появу й кам'яної скульптури. Найпростішою її формою був менгір — вертикально встановлений видовжений камінь, який дуже віддалено нагадував людську фігуру. Потім з'явились і справжні антропоморфні стели. Як правило, вони були примітивними — досить слабко зображена голова й плечі. На деяких з них зафіксовані значки та цілі сценки з життя.⁸

Один з найбільш відомих ідолів, що датується кінцем НІ — початком II тис. до н.е., виявлено біля с.Керносівка на Дніпропетровщині.⁹ Кремезний лисий чоловік з вусами, бородою та підкресленими ознаками статі стискає правицею булаву — символ влади. Окрім того, на передній площині стели зображено також дві бронзові та кам'яна сокири, спис, лук. Ними володіти міг лише воєначальник. На задній площині зображені дерево життя, символ Сонця та Місяця, вовчий хвіст, обриси стоп (передають духовну сферу, якою мав керувати жрець-шаман). Зображення виробничої сфери показано нижче пояса — загін для худоби, кобила і жеребець, віл, знаряддя ливарника. Вони засвідчують вплив вождя на сферу економіки. Дві динамічні сцени на передній та лівій площинах -полювання та запліднення жінки — доповнюють функції вождя. Таким чином була зафіксована поліфункціональність верховної влади.

6 5-2

82 ________________________________________

З іншого боку, керсанівського ідола можна сприймати як антропоморфізовану модель суспільного устрою індоаріїв, відому з індійських вед.

Згідно з ними, з вуст божества Пуруші вийшли брахмани, а кшатрії — виконавці військових обов'язків — з рук (уся зброя зосереджена саме біля рук ідола). Спускаючись нижче, ми переходимо до вайш'їв — рядових общинників — скотарів, які походили зі стегон Пуруші. Відповідно, на ідолі худоба та загін для неї зображені нижче пояса, на стегнах. Неповноправні, темні шудри походять із стоп, зображення яких вміщене поперек пояса, ззаду. Поруч зі стопами — інструменти ливарника, а саме ремеслом і повинні були займатися шудри. Навряд чи така тотожність моделей суспільного устрою є випадковою. Така образна інформація лише доповнює писемні джерела.¹⁰

Але останні відносно території України можна використовувати лише як віддалені аналогії — реконструкція суспільного устрою тих часів можлива лише за археологічними матеріалами та історичними паралелями. Тому якщо суспільства кам'яного віку з привласнюючими формами господарства вважаються ранньопервісними, то етносоціальні організми, основою яких є розвинені форми відтворюючого господарства, відносяться (як у даному випадку) до пізньопервісних. Населення степової зони України в розглянуті часи в стадіальному поступі відповідало критеріям пізньопервісності, наближалось у своєму розвитку до ранньокласових структур, а тому може бути «зараховане» до протоцивілізаційних формувань.

Наявні дані дозволяють все ж реконструювати такі суспільні клітини як сім'я, громада, патронімія, плем'я, союз племен. Остання з названих структур якраз характерна для даної стадії розвитку суспільства. Її поява пов'язана із збільшенням сутичок між окремими племенами, захопленням чужих територій, боротьбою за худобу, землі, копальні та інші цінності. Вистояти поодинці ставало дедалі важче. Тому помітною ставала тенденція до утворення надплемінних об'єднань, що складалися з кількох племен. Це й були союзи або конфедерації. З часом інтеграційні процеси посилювалися, а союзи племен дедалі збільшувалися та могутнішали. Ускладнення суспільної

_____________________________ 83_

організації вимагало створення особливих органів для керування. Знать, яка виокремилася при цьому, поступово посідала панівне місце в суспільстві.

Можна було б чекати, що військові сутички на теренах України відбувалися здебільшого поміж степовими скотарськими племенами та лісостеповими землеробськими. Однак, вірогідно, це було не так. Напевне, існували якісь домовленості або діяли сталі традиції невтручання. Адже ще за доби енеоліту, коли правобережний лісостеп населяли трипільські племена, за археологічними матеріалами не фіксується їх втручання в життя степняків. Така ж картина спостерігається і за доби бронзи, тобто пізніше. Відомий лише один факт глибокого проникнення на північ степових індоарійських племен першої чверті II тис. до н.е., коли носії катакомбної культури, рухаючись уздовж Дніпра та Сіверського Донця, вийшли на широту Києва та Харкова. Однак і в цьому випадку помітних слідів військових зіткнень, зброї, спалених поселень нема.

Та попри усю логічність аргументації така ідилічна картина взаємовідносин землеробів і скотарів протягом мало не 3-х тисяч років викликає сумнів. Адже ворожі стосунки між рухливими скотарями та осілими землеробами, а саме такий розподіл сил маємо в Україні для часів енеоліту-бронзи, започатковувалися з переходом до відтворюючих форм господарства. Як вказано в Біблії: «І був Авель пастух овець, а Каїн був землероб». Трагічний результат їх «братерських» відносин загальновідомий. Опанувавши степ, союзи племен індоаріїв і наступних народів постійно здійснювали силовий тиск на землеробів. Проте збройні конфлікти відбувалися не лише між різноетнічними угрупованнями, а й між етнічно однорідними.

Союзи племен не були чимось сталим та тривким. Вони виникали та розпадалися залежно від конкретної ситуації. Чимало значили не лише чинники зовнішньої небезпеки, а й особисті взаємини вождів усередині союзноплемінної верхівки.

Розглянуті племена не пішли урбаністичним шляхом розвитку. Тут формувались досить стрункі структури, типові для скотарсько-землеробських суспільств, що базувалися на екстенсивному веденні

6*5-2

84 _____________________

господарства. Незважаючи на відносно низький рівень розвитку, вони вже виробляли продукцію понад прожитковий мінімум. Поступово визрівали основи для майнової, а згодом і соціальної нерівності. Але в ці часи процес диференціації суспільства відбувався у напрямку зростання кількісних показників, без кардинальних змін суспільного ладу.

Логічним завершенням поступового розшарування суспільства була диференціація племен. Наявність Гордіївського могильника на Південному Бузі, де навіть у пограбованих похованнях виявлено золоті діадеми, браслети, сережки, велику кількість бурштинового намиста та інші прикраси, є доказом на користь існування бідних та багатих племен або племінних груп — вищої форми розшарування тогочасного суспільства.

Археологічні матеріали свідчать, що концентрація влади на племінному, а у випадках військової небезпеки і міжплемінному рівні вела до поєднання адміністративних, військових, культових та виробничих її функцій в руках одного вождя. Випадки такого поєднання простежуються при аналізі інвентаря у деяких похованнях представників індоіранської спільності. Лише особі найвищого соціального рангу, яка перебрала на себе низку керівних обов'язків, міг належати унікальний комплекс речей знаменитого Бородінського скарбу. Фактично це набір клейнодів, де символами влади виступають мармурові навершшя булав; військового рангу — золочені вістря до списів та кинджалів, а також нефритові сокири; культових обов'язків — дерев'яна ритуальна чаша з бронзовим окуттям.¹¹

Домінування скотарства у степовій зоні України вилилось у виникнення кочівництва, що стало основним способом життя на даній території у наступний період, коли цивілізаційні процеси вийшли на новий рівень розвитку.

Література

¹ Бунатян Е.П. Древнейшие скотоводы украинских степей. —

Николаев, 1997. — С.3-6.

² Даниленко В.Н. Э неолит Украины. — К., 1974. — С.97; Круц С. І.,

Кубишев А.І., Отрощенко В.В., Пустовалов С.Ж. Обличчя людини

________________________________________________________________85

доби бронзи.// Золото Степу. Археологія України. — Шлезвіг, 1991. — С.51-53.

³ Генинг В.Ф., Зданович Г.Б., Генинг В.В. Синташта. Археологические

памятники арийских племен Урало-Казахских степей. — Челябинск, 1992.

⁴ Шилов Ю. Л Прародина ариев. — К., 1995; Канигин Ю. Путь ариев. — К.,

1995.

⁵ Шрамм Г. Реки Северного Причерноморья. Историко-филологические исследования их названий в ранних веках. — М., 1997. — С.40,129; Абаев В.И. Доистория индоиранцев в свете арио-уральских языковых контактов.// Этнические проблемы истории Центральной Азии в древности. — М., 1981. -— С.89.

⁶ Етнічна історія давньої України. — К., 2000. — С.26—36.

⁷ Там само. — С.41—42; Клочко В.І. «Народи моря» та Північне

Причорномор'я.//Археологія, 1990. — № 1. — С 10—17.

⁸ Бунатян Е.П. Вказ. праця. — С.9,16.

⁹ Крьловка Л.П. Керносовский идол (стела).// Энеолит и бронзовый

век Украйни. — К., 1976. — С.46, Рис. 1-4.

¹⁰ Давня історія України. — К., 1997. — Т.1. — С.494-495.

¹¹ Там само. — С.485, 490, 494.

Розділ 7. СКІФСЬКЕ «ЦАРСТВО»

Сама поява кочівництва на рубежі II — І до н.е., коли люди не обробляють землю, не мають стаціонарних поселень, мало займаються ремісництвом, а все їхнє життя проходить у дорозі переганяючи чисельні стада у пошуках нових пасовиськ, обумовлена новим розвитком кількох факторів:

- використанням коня для їзди верхи та запрягання у віз;

- винайденням ефективної зброї із заліза;

- формуванням певного складу стада, а саме із найвитриваліших за своєю природою тварин, здатних долати великі відстані та цілорічно годуватися підніжним кормом. Такими тваринами для кочівників євразійських степів стали коні, вівці та кози, а південніше, в пустелях та напівпустелях, верблюди, вівці, кози.¹

Але самі причини, внаслідок яких цілі народи знаходились в постійному русі на просторах Великого степу, ще не до кінця встановлені. Існує з цього приводу декілька точок зору: 1) різноманітні глобальні кліматичні зміни (засухи, зволоження); 2) войовнича і жадібна вдача кочівників; 3) перенаселення степів; 4) зростання виробничих сил і класова боротьба, ослаблення землеробських суспільств у зв'язку з феодальною роздробленістю (марксистські концепції); 5) необхідність поповнювати екстенсивну скотарську економіку за допомогою набігів на більш стабільні суспільства землеробів; 6) небажання з боку осілих торгувати з номадами (надлишки скотарства не було куди продати); 7) особисті якості зверхників степових суспільств; 8) етноінтегруючі імпульси (пасіонарність — за Л.Гумільовим).

Та і у відношенні того, якого рівня досягли у своєму історичному розвитку кочові суспільства, залишається ще багато неясного. З цього приводу теж були запропоновані різні варіанти. Серед істориків пройшла навіть ціла дискусія про «кочовий феодалізм». Одні

_____________________________________ 87_

дослідники вважали, що кочівники розвивалися по тих же законах, що і землеробські народи, і основою феодалізму у номадів стає власність на землю. Їх опоненти відстоювали самобутність кочівників — скотарів й доводили, що пасовиська номадів завжди залишались в колективній власності, а основу феодалізму складала власність на худобу. Сьогодні існує кілька точок зору відносно характера суспільних відносин у кочовиків. Одні науковці вважають, що кочівники самостійно могли досягти лише переддержавного рівня розвитку, другі допускають, що найбільш значні об'єднання степняків мали ранньодержавний характер, на думку третіх — розвиток кочівників заторможувався лише після досягнення ними феодальної стадії, а четверті відстоюють тезу про самостійний шлях еволюції номадів.²

Така розбіжність у поглядах на суспільний устрій прослідковується і у відношенні скіфів, про яких і піде мова в даному розділі. Одні дослідники вважали, що виникнення скіфської держави можна віднести ще до VII ст. до н.е. — часу скіфських походів через Кавказ.³ Згідно з іншим, формування скіфської державності припадає на більш пізніші часи і пов'язується з консолідацією скіфських племен за царювання Атея (IV ст. до н.е.).⁴ Дещо стриманішою до визначення рівня розвитку скіфського суспільства є третя гіпотеза, за якою кочові скіфи так і не створили своєї держави, а були тільки на порозі її становлення.⁵ Водночас практично всі скіфологи визнають, що скіфське суспільство перебувало (хоча ступінь завершеності цього процесу дискусійний) на стадії класоутворення і формування держави.⁶

Попередниками скіфів були кіммерійці, а суперниками на пізньому етапі їхньої історії — сармати. Але обсяг даної праці не дозволяє охарактеризувати ці народи. Окрім того, на думку В.Мурзіна, скіфський період в історії України став якісно новим етапом у розвитку її давнього населення. Якраз тоді Північне Причорномор'я стає контактною зоною, в межах якої виникає взаємодія трьох різних за своєю природою світів — кочового в степових районах, осілого землеробсько-скотарського у лісостеповій

88 _______________________________________

зоні та античного. Ця подія не лише вивела до того невідомі народи півдня Східної Європи на арену світової історії, але сприяла формуванню тут стійких утворень, першим з котрих слід назвати Надчорноморську Скіфію, що об'єднала під владою номадів різні за походженням, особливостями господарства і побуту племена та народи, які мешкали на цих землях.

За своїм фізичним типом власне скіфи належать до групи європеоїдів, а за мовною приналежністю — до числа іраномовних народів. Останнє і не дивно — адже в епоху пізньої бронзи і раннього залізного віку, складовою частиною якого являється скіфський період (VII—IV ст.ст. до н.е.) чисельні племена і народи, котрі розмовляли на північноіранських діалектах, проживали на безмежних просторах Великого степового поясу Євразії від Дунаю на заході до Внутрішньої Монголії на сході. У східних районах євразійських степів беруть свої витоки й найдавніші елементи скіфської культури, котра була перенесена в степи Східної Європи.⁷

Найбільш ранні згадки про скіфів, що датуються 70-ми роками VII ст. до н.е., зафіксовані в ассирійських клинописах. Спочатку вони допомагали місцевим азійським володарям, а потім поступово стали основною військовою силою в Передній Азії, дійшовши аж до кордонів з Єгиптом. Нав'язували вони свою волю більш ніж чверть століття. Але цю політику творили, в першу чергу, їх військові контингенти. Основне ядро скіфських племен знаходилось в степах Прикубання й Північного Кавказу звідки починалися шляхи сполучення із Закавказзям та Передньою Азією.

В степовій зоні Північного Причорномор'я існує лише пара десятків курганів VIII—VI ст. до н.е. — в цей час згадані кочівники землями півдня сучасної України ще не цікавилися.

А географічно вище них, в лісостеповій зоні, місцеве населення досягло високого рівня розвитку економіки, що опиралась на орне землеробство, а це сприяло консолідації місцевих племен. Посилюється процес майнової і соціальної диференціації. З другої половини VII ст. до н.е. в соціально-економічному розвитку цього регіону все більшу роль починають відігравати торгівельні

_________ 89

відносини між населенням сучасного українського лісостепу й античним світом, котрі відбувалися за посередництва грецьких колоністів, які почали освоювати північні береги Чорного моря. До них з Середнього Подніпров'я поступало зерно та інші продукти землеробства. На думку академіка Б.Рибакова, показником торгівельної активності місцевого населення є одна з назв Ольвії — значної античної колонії поблизу сучасного Миколаєва — «Торжище Боресфенітів», бо борисфенітами можна вважати жителів середньої течії Борисфена (давньогрецька назва Дніпра).⁸

Так, в другій половині VII — першій половині VI ст. до н.е. в Північному Причорномор'ї поступово складалася своєрідна історична ситуація, котра досить вагомо на кілька століть наперед визначила долі населення даного східноєвропейського регіону. Головну особливість цієї ситуації відзначало те, що територія розселення землеробських племен у Середньому Подніпров'ї була відділена від античних міст широкою смугою надчорноморських степів, по яких якраз і пролягали торговельні шляхи, що з'єднували ці дві культурні області. Особливе значення мали такі зручні комунікації як Дніпро та Південний Буг. У зв'язку з цим Нижнє Подніпров'я ставало центром тяжіння для кочових племен, котрі бажали встановити свій контроль над торговим обміном між землеробами Нижнього Подніпров'я й грецькими колоністами.

Скіфи першими зі степових народів відчули на собі притягальну силу Нижнього Подніпров'я як ключового пункту, котрий давав можливість використати можливість вигоди транзитної торгівлі місцевого населення лісостепу з античними державами Північного Причорномор'я, а далі — з античними центрами Середземномор'я. Цим, в значній мірі, пояснюється переміщення основного ядра скіфських племен з Передкавказзя, що втратило своє стратегічне значення після закінчення передньоазійських походів, у степову частину Північного Причорномор'я. Окрім того, звідси кочівники могли здійснювати прямий військовий тиск на племена лісостепу, територія якого підпадає під їхній вплив.

Про ці та інші події скіфського життя ми знаходимо інформацію в першу чергу у відомому творі «батька історії» — Геродота⁹ (Додаток). Суттєво доповнюють письмові джерела і археологічні матеріали з кінця VI ст. до н.е. В степовій частині Північного Причорномор'я, зокрема на території Нижнього Подніпров'я, прослідковується значне збільшення числа скіфських поховальних пам'яток, що, без сумніву, свідчить про укріплення скіфських позицій в цьому регіоні Східної Європи. Найбільшої концентрації вони досягають наприкінці V—IV ст.ст. до н.е. — саме цим періодом датуються тисячі скіфських поховань, відкритих на Півдні України.

Та у зв'язку з накопиченням археологічного матеріалу і його інтерпретацією ставало все більш ясним, що скіфська культура й скіфський етнос з самого початку формувались на основі різних етнокультурних складових. Подібний шлях етногенеза, за виключенням нечисленних випадків (ізольованість у важкодоступних мікрорегіонах) пройшла переважна більшість народів. Особливо яскраво це проявлялось у кочових спільнотах, тому що всі великі військово-політичні об'єднання номадів виникали в результаті підкорення одних груп степняків іншими. Подібним чином — в наслідок перемоги власне скіфів над їх попередниками кіммерійцями — сформувалася й скіфська орда.

В рамках єдиної військово-політичної організації процес нівелювання відмінностей проходить досить швидко. Потреби зовнішньої експлуатації, необхідність підтримувати між кочовою ордою й осілими громадами населення лісостепу відносини панування і залежності обов'язково повинні були відсунути внутрішні протиріччя в середовищі степняків на другий план, сприяти формуванню єдиного (на скільки це можливо в умовах кочового способу життя) етноса. Судячи з цього, цей процес завершився в кінці V ст. до н.е., коли саме відбулася уніфікація не лише матеріальної культури, а й поховального обряду. Вже відзначалося, що найбільша кількість скіфських курганів знаходиться на Нижньому Дніпрі, де, за словами запорожців, було «...сіна по коліно, а свіжого пойла по стойла».

__________________________ 91

Найбільшого розвитку «Велика Скіфія», як умовно називають це утворення сучасні дослідники, досягає в V—IV ст. до н.е. Вона була заселена численними народами, панівне положення серед яких належало кочовим скіфам уцілому і племені царських скіфів конкретно, які вважали інших скіфів своїми рабами.

Скіфія як держава мала більш-менш визначені кордони: від Дунаю на заході до Дону на сході, від Полісся на півночі до узбережжя Чорного моря на півдні. Західними сусідами скіфів були фракійці, північними — неври, східними — сармати. Скіфське суспільство — порівняно складне утворення, основу якого складали три племінні союзи, кожен з яких мав свого «царя» і свою територію. Етнічною основою держави були царські скіфи, від яких залежали так звані скіфи-орачі, скіфи-землероби і скіфи-кочовики. Форми і сутність підлеглості (кількість ділянок, участь у спільних воєнних акціях) залежали також від мовної і родової спорядженості. Іраномовні кочовики займали південний Лівобережний степ і Степовий Крим, їхня столиця (т.зв. Кам'янське городище) знаходилась на території сучасної Запорозької області. Споріднені з ними племена скіфів-кочовиків займали Лівобережний степ. Скіфи-землероби і скіфи-орачі, будучи, ймовірно, нащадками давніх фракійців і слов'янських племен, займали територію Правобережного лісостепу і степу і мали свій, дещо відмінний, суспільно-політичний устрій.¹⁰

Пограбування економічних ресурсів підкорених племен і обкладання їх тяжкою даниною, вигоди від контролю над торгівельними комунікаціями, що пролягали через степи, — все це не лише забезпечувало кочовиків необхідними для нормального життя продуктами землеробства й ремесла, але й щедро збагачувало степову соціальну верхівку. Накопичені величезні цінності кочові володарі, перед усе, перетворювали на престижні речі, котрі мали підкреслювати їх виключний суспільний стан. З часом більша частина таких речей попадали в усипальні вищої скіфської аристократії, котрі за своїми розмірами і багатством супроводжуючої поховальної атрибутики, вірогідно, не мають собі рівних серед

92 _____________________________

старожитностей усієї Європи. Найбільш грандіозні скіфські кургани були зведені в степах України в кінці V і, в основному, в IV ст. до н.е.

Більша частина дорогоцінних виробів, серед котрих чимало дійсних шедеврів давнього ювелірного мистецтва, поступало до скіфів із античних центрів Північного Причорномор'я. В них існували спеціальні майстерні, де виготовляли речі для багатих скіфів. В V—IV ст. до н.е. одним з головних торгівельних партнерів Скіфії стає Боспорське царство, що займало східну частину Кримського півострова, територію Тамані й прилеглі райони. Вірогідно, однією з основних статей скіфського експорта, котрий йшов в обмін на вироби грецьких ремісників, був хліб, вирощений землеробами лісостепу, економічно й політично підвласних кочовій правлячій верхівці. Велика зацікавленість степової знаті в результаті цих торгівельних операцій визначила два важливих напрями зовнішньополітичної активності скіфського утворення. На півночі його головним завданням було підтримання панування над підкоренням населення лісостепу. А на півдні скіфи всю енергію віддавали на зміцнення своїх позицій в античних колоніях Північного Причорномор'я.

Бурхливо розвивалися події і на західних кордонах Скіфії. Це був третій, не менш важливий напрямок зовнішньої політики скіфів. Основні акції скіфської експансії тут розвивалися за часів володарювання Атея. Слід відзначити, що з приводу цієї історичної фігури в літературі існують різні думки: одні науковці вважають його верховним скіфським володарем, інші — лише зверхником скіфського угруповання на Нижньому Дунаї. Але, в кожному випадку, його смілива й наступальна політика спиралася на могутність усієї Скіфії. З часом Атею вдалося надійно закріпитися на Правобережжі Дунаю, а про його могутність, зокрема, свідчить випуск власної монети, що чеканилась в античному місті Каллатія. Цей скіфський зверхник спочатку контактував, а потім і протистояв Філліпу II — батьку Олександра Македонського. В 339 р. до н.е. перемога виявилась на боці македонського царя: рішучий бій десь поблизу Дунаю закінчився перемогою греків, а сам Атей, якому тоді було під 100 років, у ньому загинув. Після цього тиск кочівників на Нижнє Подунав'я на деякий

Поиск по сайту: