АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

ГОВОРИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ 8 страница

Читайте также:
  1. IX. Карашар — Джунгария 1 страница
  2. IX. Карашар — Джунгария 2 страница
  3. IX. Карашар — Джунгария 3 страница
  4. IX. Карашар — Джунгария 4 страница
  5. IX. Карашар — Джунгария 5 страница
  6. IX. Карашар — Джунгария 6 страница
  7. IX. Карашар — Джунгария 7 страница
  8. IX. Карашар — Джунгария 8 страница
  9. IX. Карашар — Джунгария 9 страница
  10. Августа 1981 года 1 страница
  11. Августа 1981 года 2 страница
  12. Августа 1981 года 3 страница

державною територією треба розуміти територію, котра являла собою власність організованого в державу експлуататорського класу, який за допомогою своїх органів влади встановлює на певній території своє адміністративне членування, підпорядковує її населення загальним публічно-правовим нормам, присилує його до утримання державного апарату, натуральних повинностей й військової служби... подальший розвиток державної території істотно відрізняється від її генезису. Однак відмінності ці не носять принципового характеру». Інакше кажучи «...державна територія росла шляхом поширення данини і суду».11

У писемних джерелах термін «Руська земля» міг означати і етнічну спільноту, і сукупність володінь Рюриковичів, а іноді навіть і військо. Проте у більшості випадків цей термін означав саме землю, певний простір, територіальне ядро первісної Русі.12

Далі процеси розвивалися досить динамічно. Спочатку про якусь цілісність держави, за часів князювання Аскольда, Діра, Олега (який і знищив двох перших князів) говорити передчасно. Сама її територія більше нагадує вісімку і складається з двох половинок — «Зовнішньої і Внутрішньої» Русі, що сходяться на Верхньому Дніпрі.

Швидко змінюється ситуація за часів правління Ігоря, Ольги та Святослава. Тоді були укріплені основи тогочасного суспільства, а саме поняття великокнязівського роду вже почало означати лише сім'ю великого князя київського та його найближчих родичів. В третій чверті X ст. Русь у територіальному відношенні зросла найбільше у своїй історії, а вищезгаданий князь-воїн навіть планував перенести столицю країни:

«Не любо мені є в Києві жити. Хочу я жити в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї. Адже там усі добра сходяться: із Греків — паволоки, золото, вино й овочі різні, а з Чехів і з Угрів — серебро й коні, із Русі ж — хутро, і віск, і мед, і челядь» — відзначає літописець.

Далі, після деяких династичних чвар (пов'язаних із боротьбою за київський престол) логічне завершення політика східно-

______________________________________167

слов'янських зверхників попередніх поколінь отримала в часи князювання Володимира, який, за виразом літописця, з 980 р. «почав княжити в Києві один». Наприкінці X ст. в цілому завершився процес формування Київської держави, кордони якої проходили у верхів'ях Оки і Волги на сході; Сули, Сіверського Донця, Росі — на південному сході та півдні; Дністра, Прута, Західного Бугу, Двіни й Неману, а також охоплювали Карпати — на заході; простягалися через Чудське озеро, Фінську затоку, Ладозьке й Онезьке озера — на півночі. У сфері політичного впливу Русі залишились також окремі райони в Криму та Приазов'ї.



За часів правління цього князя та його не менш відомого сина Ярослава Мудрого кордони країни почали стабілізуватись і, в основному, збігатися з етнічними межами розселення східних слов'ян (хоча до них входили і деякі землі, заселені представниками інших народів). Західна орієнтація у політиці зробила Київську Русь повністю європейською державою. Проте повна стабілізація кордонів відбулася вже після самого Ярослава.

В часи правління цього князя почала широко використовуватися «Руська Правда» — звід правових норм, окремі статті якого визначали штрафи за вбивства, приниження гідності, регламентували становище ізгоїв — нових жителів міста, котрі порвали стосунки зі своїми общинами. Звичайно, закон насамперед оберігав життя і честь вищих прошарків суспільства. Цей юридичний кодекс, незважаючи на його початкову новгородську приуроченість, мав важливе загальноруське значення, він відображав життєвий уклад руського середньовічного міста взагалі і зберігав свою юридичну силу впродовж кількох віків. Взагалі, роки княжіння Ярослава Мудрого (1019—1054) стали періодом перманентного піднесення Русі та її столиці. Не випадково невідомий автор, який залишив у центральному нефі Софійського собору в Києві напис про смерть Ярослава, назвав його «царем». За часів його великого князювання Київська Русь посідала одне з центральних місць в системі європейських політичних взаємовідносин. Розширення політичних контактів,

168__________________________________________

безперечно, зумовлювалося потребами економічних зв'язків, в першу чергу з країнами Західної і Центральної Європи.13

‡агрузка...

Політику батька продовжували спочатку його сини, а потім онуки і нащадки більш пізніших поколінь. Після смерті в 1132 р. сина Володимира Мономаха Мстислава Великого об'єднавчі тенденції на Русі ще певний час домінували, але у зв'язку з подальшим розвитком окремих земель-князівств почалося їх поступове відходження від Києва.14

Ведучи мову про політичний устрій та соціально-економічні відносини, весь давньоруський період розвитку східних слов'ян можна розділити на два етапи: ранньофеодальної монархії (IX—XII ст.) і феодальної роздробленості (XII—XIII ст.). На першому з них основні імпульси керування здійснювались із столиці держави — Києва, а на другому ефективно розвивались і центри удільних князівств, що було типовим і для інших європейських країн.

Важливу роль на початковому етапі розвитку феодалізму на Русі відігравали воєнні походи за межі її території. Завдяки цьому правлячий клас мав великий зиск, а сама молода держава піднімала свій престиж на міжнародній арені. Зацікавленість в отриманні доходів у результаті міждержавних воєнних конфліктів, а також зовнішньоторговельних операцій, становила найхарактернішу рису політики володарів кінця IX — першої половини X ст. У той же час, центральна казна почала вже поповнюватися надходженнями з внутрішніх районів країни. Далі ця тенденція посилювалась, а сам процес феодалізації «набував обертів».

У соціально-політичній сфері стосунки різних груп елітарної верхівки розвивалися в діалектично пов'язаній опозиції двох основ — державної та родової. Верхніх щаблів соціальної ієрархії прагнули досягти як представники старої племінної верхівки, так і безрідні, але повністю віддані великому князеві та його оточенню вихідці з різних земель та народів. Серед них, окрім аборигенів, знаходились і скандинави, номади надчорноморських степів, хозари, фінно-угри та інші.

В результаті цього процесу сформувався соціальний прошарок,

_________________________________________169

відомий в літописних джерелах під назвою «дружина». Цей інститут не був специфічним для якогось окремого народу чи регіону, а уявляв собою загальноісторичне явище. До нього входили не лише дорослі чоловіки, котрі все ж складали його основу і давали йому соціальну характеристику, але й представники обох статей та усіх вікових груп. У широкому розумінні дружина включала, перш за все, зобов'язаних службою князівських васалів і мала чотири основні риси — функціональну, економічну, організаційну, ідеологічну. Вона поділялася на певні групи, в основному, — на «старшу» і «молодшу». Перша з них складалася з представників військово-феодальної аристократії, які часто називалися «боярами», «лучшими мужами», а друга — з рядових професійних воїнів («отроків», «децьких», «пасинків»).

Наступна епоха феодальної роздробленості характеризувалася поглибленням процесу феодалізації земель, назрілими потребами налагодження нормального виробництва в місті і на селі. На південноруських, сучасних українських, землях сформувалося п'ять земель-князівств: Київська, Чернігово-Сіверська, Переяславська, Волинська та Галицька. Надалі процес дроблення продовжувався, а тому з'являлися більш дрібні наділи. Хоча це теж не був одноплановий рух. Так, наприкінці XII ст. Галичина і Волинь об'єдналися і в результаті цього виникло Галицько-Волинське князівство.

Князі-засновники місцевих династій, швидко зміцнивши своє становище в окремих землях, увійшли в тісний контакт із земським боярством, великою земельною знаттю, конче зацікавленою в мирному господарюванні у своїх вотчинах. Із часом, однак, між осілими на землю князями й місцевим родовим боярством виникали серйозні протиріччя, котрі нерідко переростали у збройні конфлікти. Тож у боротьбі із сепа-ратиськими тенденціями з боку великого боярства князі знову мусили спиратися на постійну військову дружину, розташовану вже біля столиці кожного князівства й готову щомиті вирушити в похід проти ворога свого сюзерена. Так у XII ст. в кожній землі

170________________________________________

народжується нижчий прошарок феодалів — дрібне дворянство, сформоване із князівських дружинників, слуг, адміністративного персоналу вотчин.

На різних східнослов'янських територіях в той чи інший час переважали монархічні або республіканські феодальні тенденції, набирали переважної ваги відцентрові чи доцентрові сили, зміцнювали своє положення абож підупадали окремі князівські родини. Лише Київська земля так і не виділилася у спадкову вотчину якої-небудь гілки роду Рюриковичів, не склалася в окреме незалежне князівство. Аж до трагічних подій в 40-х роках XIII ст., тобто до часів монголо-татарської навали, вона вважалась власністю великокнязівського столу і навіть загальнодинастичною спадщиною всього давньоруського князівського роду.15

Тож весь період існування першої держави східних слов'ян мабуть слід іменувати києворуським, а володимирський та московський, що відносяться до більш пізніших часів і про які мова йшла на початку, відносити вже до історії етнічних великоросів (росіян). На південноруських, пізніше українських, землях подальша історична періодизація повинна розглядатися за своїми специфічними параметрами.

Конкретна суть давньоруського феодалізму полягала в державній приналежності земельних володінь, які роздавалися великим князем чи володарем окремої літописної землі, але не просто як приватним володарем, а як носієм державних символів. Права володаря як великого князя київського, так і князів інших удільних земель, залежали від володіння відповідним столом. Тобто такий «державний» феодалізм характеризується виростанням землеволодіння безпосередньо із відносин панування. Походження визначило й суттєві моменти феодальних відносин, серед яких, окрім вищевказаного, є ще два. Перший з них — домінування «волості» як форми землеволодіння, близької за своєю суттю до беніфіціальної й підпорядковане значення «вотчини», близької за своєю суттю до західноєвропейського аллоду. Другий — панування централізовано-рентної системи експлуатації «волості» князями

_________________________________________171

при наявності й «вотчинної» — в доменіальних володіннях. На відміну від повної, відчужуваної власності, що була характерною для феодальної Західної Європи, в Європі Східній на першому місці знаходилась власність умовна, тимчасова, невідчужувана. Головною у давньоруських поглядах на суть державної влади була переконаність у тому, що суб'єктом влади із тісно пов'язаною з нею земельною власністю був не один якийсь зверхник, починаючи з великого князя київського, а весь князівський рід Рюриковичів, по відношенню до якого окремий його представник виступав у ролі тимчасового володаря певних територій.16

Але це зовсім не говорить про відсталість соціально-економічного розвитку населення східноєвропейського регіону. Адже існує й достатньо обґрунтована думка, що західноєвропейська модель феодалізму була дуже конкретним (можливо навіть унікальним) політичним варіантом в історії, а не власне етапом. Та й деякі факти говорять про те, що до XIII ст. східна модель розвитку суспільства випереджала за якісними показниками західноєвропейський світ в економічному плані, а міста Візантії та Русі досить відрізнялися від Парижа і Лондона, мали чимало спільного з урбаністичними центрами Сходу.17

Такі твердження логічно пояснюються навіть географічним положенням середньовічних суспільств чорноморсько-середземноморського басейну, центром якого в ті часи була Візантійська імперія. Внаслідок цього спільні риси давньоруському феодалізму можна шукати не тільки на Балканах, але й далі на південь, зокрема в середньовічному Єгипті.18

Звичайно, це було не просто відображенням процесів в контактній зоні між цивілізаціями Заходу і Сходу по умовній лінії «Трьох К» (Київ — Константинополь — Каїр), а конкретними проявами загальноісторичних закономірностей. На відміну від тих же Єгипту чи Візантії, де зафіксовані етнічна обособленість правлячих прошарків суспільства (в першому з цих випадків) чи часта зміна династій (у другому), на Русі з самого початку правили лише Рюриковичі, представники яких досить швидко були

172________________________________________

асимільовані слов'янами. Можна згадати з цього приводу хоча б імена перших князів: Олег та Ігор — в основі скандинавські (Хельгу та Інгвар), а в третьому поколінні вже Святослав — чисто слов'янське ім'я.

В той же час, на відміну від західноєвропейських феодалів усіх рангів, котрі в переважній більшості отримавши свої володіння залишались там назавжди, а потім передавали їх своїм нащадкам (цей процес проходив із покоління в покоління), давньоруські князі, починаючи з часів ранньофеодальної монархії, весь час знаходились в русі, не жаліючи сил і енергії для переміщення й зайняття більш політично та економічно вигідного столу.

При цьому правителі окремих земель-князівств, рвучись до нових володінь, намагалися залишити за собою й старі надбання. Для західноєвропейських феодальних володінь та їх господарів, котрі знаходились так би мовити в статичному стані, була абсолютно нетиповою ситуація, яка зафіксована в Іпатському літописі під 1135 р.: «Юрьи испроси оу брата своего Ярополка Переяславль, а Ярополку дасть Суждаль, и Ростовь и прочюю волость свою но не всю».19 Разом з князем на нові місця проживання перебиралось і його численне оточення, що в свою чергу сприяло контактам між певними групами населення на різних територіях.

Специфіка давньоруського феодалізму спричинила й до наявності відмінностей у формуванні поселенських структур Київської Русі. Як відзначав П. Толочко, становлення міських форм життя на Русі не проходило по єдиній соціологічній схемі — адже ці процеси були багатогранні й різноманітні. Умовно можна виділити три основні шляхи містоутворення: торговельно-ремісничий, общинно-феодальний, а також феодальний або державний. «Перший шлях виявився фактично тупиковим, поскільки обумовлювався не стільки внутрішніми, скільки зовнішніми причинами... Общинно-феодальний і феодальний (державний) шляхи утворення міст являлись природною еволюцією нових соціальних форм життя, що виникли із потреб розвитку самого східнослов'янського суспільства. Міста ставали

___________________________ 173

центрами давньоруської державності, первісними функціями котрих були: адміністративно-політична, редистрибутивна (концентрація та перерозпреділення додаткового продукту), а також — культова. Для землеробської округи давньоруське місто — це природне осереддя, воно було народжене цією округою і без неї не мислилось».20

На думку згаданого дослідника, тісні адміністративно-політичні й господарські зв'язки східнослов'янських міст з сільською округою обумовили деяку специфіку їх соціально-економічного життя. Ремесло і торгівля, які в цілому були досить розвиненими, не являли собою основу їх розвитку — адже додатковий продукт цих галузей був порівняно невеликим в загальному економічному балансі давньоруського суспільства. Тож міста в першу чергу росли за рахунок додаткового продукту, що утворювався в сільськогосподарському секторі економіки країни, на котрий вони мали право внаслідок значної концентрації в них соціальних прошарків, які володіли землею.

Іноді давньоруське місто називають колективним замком, де проживали найбільш могутні феодали якогось мікрорегіону чи більш обширних територій (в столиці та її околицях мали свої резиденції представники різних гілок правлячого князівського роду). До речі, саме питання про те, що собою являв ординарний східноєвропейський феодальний замок сьогодні ще до кінця не вирішене. Але, все ж, накопичені матеріали дозволяють в загальних рисах охарактеризувати цей тип поселень.

Соціологічно замок — це феодальне поселення його власника (іншими словами резиденція), котре звичайно було укріплене і становило центр вотчинного володіння. Розумінню замка (від польського «zatek») в давньоруських літописах частково відповідали терміни «градь» та «дворь». До характерних рис планування таких пунктів, що були розраховані на проживання самого феодала, його челяді, представників вотчинної адміністрації, дружинників, населення, яке обробляло землі місцевого володаря й постійно знаходилось на феодальному дворі, звичайно відносять житла самого

174______________________________________________

феодала та його оточення, різні виробничі й господарські приміщення. Сама площа замку досягала 1 га.

Цим вона відрізняється від розмірів укріплених частин більшості малих міст давньоруського часу, що визначаються, як мінімум, в 2—2,5 га. Самі ж замки були пристосовані для захисту незначною кількістю воїнів. Цей факт мав аналогії і в Західній Європі — там гарнізон великого замку складав близько 100 чоловік, а замки середньої величини мали лише 25—50 воїнів.

Біля кожного з них знаходилось по кілька відкритих поселень. Мабуть якраз в них проживали особисто залежні від конкретного володаря селяни. Така структура «гнізда» поселень (укріпленого та кількох неукріплених), вірогідно, археологічно відображає феодальну вотчину, детально не описану в письмових джерелах. Та на багатьох замкових площадках не було виявлено постійних, стаціонарних жител самих феодалів. Особливо це стосується найзначніших за розмірами, котрі, звичайно, належали найбільш авторитетним магнатам. Цей, на перший погляд парадоксальний факт, пояснюється вищеприведеною характеристикою східноєвропейського міста як колективного замку. Воно, в першу чергу, було центром сільськогосподарської округи і тому з підвищенням соціального статусу конкретного представника феодального страту (чи класу) він волів більше перебувати в урбаністичному центрі й контролювати ситуацію, а не постійно проживати в своїй вотчині. Там за нього господарством керувала його адміністрація.21

Але основна маса населення феодальної доби проживала не в містах чи замках, а в сільських поселеннях. Як відзначав Ф.Бродель, навіть у ХV-ХVШ ст. світ являв собою все ще велику селянську країну, де від 80 до 90 відсотків людей існувало за рахунок обробітку землі.22 Селянство в широкому значенні охоплювало всіх дрібних сільських виробників, котрі вели індивідуальне господарство власними силами і засобами виробництва, і для яких трудова діяльність являла собою найважливішу функцію. Саме, і в першу чергу, в результаті праці селян розвивалося сільське господарство —

вони зробили найбільший внесок у вдосконалення знарядь обробітку землі (рала, плуги тощо), вивели нові сорти зернових і технічних культур, нові породи худоби. Досить успішно розвивались різноманітні ремесла, що також накладало свій відбиток на весь соціально-економічний потенціал тогочасного суспільства.

Село згадується вже в перших договорах Русі з візантійцями та у вступній частині «Повісті минулих літ» при описі життя східних слов'ян. Але ці повідомлення дуже фрагментарні. Тому основну нову й різноманітну інформацію дають археологічні матеріали, котрі дозволяють говорити, що формування давньоруської сільської поселенської структури простежується в IX—X ст. Часто нові селища виникають на площі більш ранніх. Вже в X—XI ст. починається формування садиб на селі, що набуває поширення в ХП ст. на всій території південноруських земель і вказує на економічне зміцнення малої (парної) сім'ї, хоч в деяких випадках велика сім'я (теж з об'єктивних причин) продовжує існувати. Тенденції розвитку приватної власності фіксуються і появою таких категорій речей як замки і ключі (тобто, власність починає оберігатися від зазіхань). Ще один цікавий факт: протягом багатьох десятиліть відмирання життя на багатьох сільських поселеннях в XIII ст. пояснювалось виключно негативним впливом монголо-татарської навали в 40-х роках згаданого століття (навіть там, де її не було). Виявилось, що на цей процес впливав і екологічний фактор: внаслідок виснаження землі жителі багатьох сіл просто вимушені були переселятись на нові території.

Можна говорити про паритетні відносини між містом і селом у давньоруський час; про певну спеціалізацію та господарські можливості жителів окремих поселень, в залежності від екологічної специфіки в зонах їхнього розташування; про високий рівень розвитку сільського ремесла, котре в багатьох вимірах не поступалося міському; про особливості ідеологічних уявлень у світогляді широких народних мас.23

Повертаючись до вже згаданої російської історичної концепції

176__________________________________________

про перенесення центру країни з Дніпра на Волгу (Київська — Володимирська Русь) слід відзначити, що в цій теорії досить важливими були події 1169 р., коли силами князя Андрія Боголюбського давня столиця держави була розграбована. Але сам володимиро-суздальський князь взагалі не очолював військо і залишався вдома. Цю справу він доручив своєму сину Мстиславу. Тоді в поході на Київ «...приймали участь не тільки, і навіть не стільки, суздальські сили, скільки південноруські. Подібні акції по відношенню до давньої столиці Русі проводили й інші князі, зокрема Всеволод Ольгович, Роман Мстиславич і Рюрик Ростиславич, які займали чернігівський, волинський і київський столи. Це була боротьба за владу, за старійшинство серед давньоруських князів, представників однієї країни і однієї давньоруської народності».24

Та перед тим як перейти до розгляду досить спірного питання про існування давньоруської народності (особливо на етапі феодальної роздробленості) слід зупинитись на деяких теоретичних розробках, що мають пряме відношення до цієї теми.

Зокрема, вивчення людських угруповань в останні десятиліття базуються на відносно розробленій теорії еволюції етнічних процесів різного рівня. Сформульовані такі поняття як «етнікос», тобто етнос у вузькому значенні цього терміна. Під цим поняттям розуміється історично сформована на конкретній території стійка спільність людей, котра мала загальні, відносно стабільні особливості культури (включаючи мову) і психіки, а також усвідомлення своєї єдності й відмінності від інших подібних утворень (самосвідомість), що фіксується в самоназві (етнонімі). Крім того, серед компактних етнічних утворень особливе місце займають ті, котрі пов'язані з так званими соціальними організмами, під якими розуміють окремі територіально-політичні (абож потестарні) спільноти. Вони являли собою самостійні макроодиниці суспільного розвитку. Утворення, що виникають при цьому — так звані «етносоціальні організми» — створюють добрі умови для стійкості етноса і його відродження.

Обидва вищенаведені поняття тісно пов'язані з поняттям

 

177

народності, котра в докапіталістичних формаціях існувала в рамках соціальних організмів. Процес формування нових спільностей був складним і суперечливим у зв'язку з ієрархічністю політичної структури та гострим протистоянням між носіями доцентрових і відцентрових тенденцій.

Факторами, що впливали на появу нових етнічних об'єднань, були посилення міжплемінних контактів у зв'язку зі збільшенням народонаселення, наявність ранньокласових держав, міграції. Важливим є і спостереження, що етнічна самосвідомість, котра культивувалась головним чином серед представників пануючих прошарків суспільства, не залишалась незмінною в часі. Так, уявлення про спільність походження, яке виступало в ролі одного з головних компонентів самосвідомості різних етнічних угруповань на певних етапах розвитку народності, відступає на другий план порівняно з таким його компонентом, як уявлення про спільність культури.25

Остання думка важлива саме у контексті розглянутого тут питання. Адже в розробках останніх часів все чіткіше мова йде про необхідність вивчення двох культур в соціально стратифікованому суспільстві. Початок цього процесу відносять до періоду розкладу первісного ладу, особливо вже згаданого етапу «вождівства» («чіфдом» за термінологією Е.Сервіса), коли вже існує майнова нерівність, але ще відсутній легалізований апарат присилування, який підпорядкований соціальній верхівці. З виділенням з єдиного егалітарного суспільства, з одного боку, багатих («великих», «кращих», «сильних») людей чи мужів, а з іншого — бідних общинників, які іноді не мали можливості навіть прогодувати себе та своїх рідних і тому попадали в залежність від нових багатіїв, почалося й становлення двох полярних субкультур в єдиній культурі етноса.

Далі ці процеси еволюціонували. Протягом висхідної, тобто прогресивної, стадії розвитку того чи іншого соціально стратифікованого суспільства (зокрема феодального) перша з названих культур, тобто соціальної верхівки, була передовою, більш

12 5-2

178__________________________________________

інтегруючою. Починаючи з перших століть існування Русі, ці дві культури сформувались у чітко виражені явища, котрі в науці отримали назви «дружинної» та «народної» культур. Для інших етнічних угруповань ряд дослідників використовують терміни «офіційної», «елітарної», «міської», «сільської» культур, хоча в цілому це суті справи зовсім не міняє.26

Повертаючись до давньоруської проблематики, а конкретніше до питання про існування народності, спільної для всіх слов'ян Східної Європи, нагадаємо ще раз про досить інтенсивне пересування окремих князівських родин та їх оточення зі столу на стіл, між якими могли бути сотні і тисячі кілометрів відстані. В суперництві за кращі міста й території до окремих коаліцій могли вступати князі зі своїми військовими дружинами з різних регіонів, а географічне розташування їх земель не мало жодного значення при досягненні поставлених цілей. Особливо це було характерним для доби феодальної роздробленості.

Інтенсивні мікроміграційні процеси, особливо у верхніх прошарках тогочасного суспільства, проходили і раніше — в часи ранньофеодальної монархії, що було пов'язано зі становленням та укріпленням верховної власності держави на племінні території й проникнення туди представників великокнязівського управлінського апарату. Також зафіксоване й переселення окремими князями, зокрема Володимиром Святославичем, «кращих мужів» з північних районів країни на південь для оборони державних кордонів від кочівників наприкінці І — на початку II тис. н. е. Та і «відкритість дверей» у великокнязівських військових формуваннях для воїнів-професіоналів з різних земель і народів сприяло відмиранню старого вузькоплемінного обособлення. Звичайно, такі контакти серед розселеного на значних просторах простого люду займали мізерну частку від загального числа випадків у взаємовідносинах жителів різних територій.

Також слід нагадати, що у феодальному суспільстві світосприйняття було релігійним. Тому на вищому рівні етнічної ієрархії в основу етнічної самосвідомості закладався й більш чітко

______________________________________179.

проявлений тоді конфесійний критерій, що виявився досить стійким протягом значного проміжку часу. Він легко набував етно-конфесійного характеру. В конкретній східноєвропейській ситуації, внаслідок розвитку тогочасного суспільства за законами феодальної формації, і, зокрема, у зв'язку з появою соціальної ієрархічної «драбини», що формувалася за принципом «сюзерен — васал» (нагорі завжди знаходилась одна певна особа), з'явилась потреба у монотеїзмі. Ним стало візантійське православ'я, яке поширювалось на Русь дніпровським шляхом та через Карпати, а в 988 р. стало офіційною державною релігією східних слов'ян.

Цій події передували пошуки альтернативи традиційному язичницькому багатобожжю. Літописи вказують на знайомство князя Володимира Святославича з постулатами ісламу, іудаїзму, християнства в західному та східному варіантах. Після детального вивчення усіх релігійних систем, оцінки конкретної політичної ситуації та цілого ряду дипломатичних заходів, князь, а за ним і вся Русь приймають християнське віровчення східного варіанту — православ'я. Через цю акцію величезної історичної ваги Київська держава ввійшла до кола європейських християнських країн.

Дуже зросло політичне значення посади великого князя київського. Шлюб з візантійською принцесою Анною зробив Володимира фактично рівним імператорові. Сталося це, звісно, не з доброї волі константинопольського двору, який категорично заперечував подібні мезальянси, а під тиском давньоруського зверхника. Для цього йому довелося здійснити похід на кримський Херсонес (літописний Корсунь), де після військової операції й відбулися обидві урочисті події —хрещення князя та його вінчання з Анною. А незабаром відбулося саме хрещення киян та жителів інших міст і регіонів (Додаток).

У християнському віровченні втілився багатий суспільний досвід, нагромаджений в умовах такого громіздкого й етнічно різнорідного державного утворення, яким була Візантійська імперія. Київський правитель усвідомлював свою вирішальну роль у справі реорганізації системи релігійних вірувань. При всій його

 

180________________

недостатній обізнаності в християнських догматах та обрядовості, як видно із вміщеного в літописі його діалогу з грецьким «філософом», князю, безперечно, було відомо про підпорядкованість Церкви інтересам світської влади у Візантії. Важливо зауважити, що в свідомості «варварських» вождів тієї доби візантійська модель християнства пов'язувалась, насамперед, з уявленнями про вищу світську владу. Ця обставина зіграла чи не вирішальну роль у запровадженні на Русі християнства за візантійським зразком. Його модель якнайкраще відповідала системі політичного устрою Київської Русі.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 |


Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.027 сек.)