ГОВОРИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ 6 страница

на заході були древляни. Їхня територія на півночі обмежувалась Прип'яттю, на північному сході Дніпром, на заході — Горинню, на півдні — верхів'ям Південного Бугу. Нижню течію Дніпра і Південного Бугу займали уличі, в басейні середнього і нижнього Дністра вздовж Дунаю проживали тиверці. На захід від землі древлян, в басейні Західного Бугу, простягалась земля дулібів (волинян). Їхніми сусідами на південному заході були хорвати.

Внаслідок тиску кочівників з причорноморських степів, першими зійшли з історичної арени і влилися до складу нових більш пізніших утворень уличі. Далі аналогічна доля чекала і на інших. Це стосувалося не лише півдня східнослов'янської ойкумени, а й більш північних регіонів, де проживали інші групи слов'ян, які мали свої найменування (радимичі, кривичі, вятичі та інші).

Кожна з таких груп населення в процесі свого проживання на певній території набула характерних, тільки їй притаманних особливостей. «Имехуть бо обычая своя, и законы отець своихь и предания, каждо своя наровь» — відзначається в початковій частині «Повісті временних літ». Розкриваючи цю сентенцію, літописець дає прихильну характеристику лише полянам, як найбільш цивілізованим, а інші племена атестує як темних язичників, що є, звичайно, тенденційним з боку киянина. Не заперечуючи того, що дещо із розказаного автором «Повісті» про життя племен у вигляді реліктів могло мати місце ще й в його часи початку II тис. н.е., в цілому ці характеристики стосуються їх переддержавного і дохристиянського буття.

Археологічні матеріали останньої чверті І тис. н.е. підтверджують поділ східнослов'янського масиву на кілька угруповань. Існують дві основні точки зору стосовно характеру вищезгаданих утворень, а також інших об'єднань в ті часи. Одні дослідники розглядають їх як союзи племен, інші — як племінні княжіння. Очевидно, праві ті, хто вважає ці утворення племінними союзами, що пізніше трансформувалися у племінні княжіння. Але і ті, і інші, слід підкреслити, знаходились ще на останній стадії існування структур первісного суспільства (хоч воно вже і вступило у стадію свого розкладу). При

138 __________________________________________

цьому слід пам'ятати, що розвиток етнічних спільностей не ізольований від соціально-економічних та політичних чинників, а переплітається з ними, взаємоперехрещується і значною мірою залежить від них.

Говорячи ж про географічні межі розселення представників вищезгаданих літописних племен, то вони певною мірою були розмитими. Іншими словами, між племенами не було чітких кордонів. Адже лише починаючи з часів формування ранньо-державних соціальних органів кожне суспільство переходить до жорсткої внутрішньої структури й прагне до розширення своєї території, кордони якої набували певної округленості, внаслідок чого зникають вклинення на територію сусідів.¹⁸ Пізніше, в процесі подальшої кристалізації державних кордонів і регіонів, уже в середині них починають формуватися й нові етноси або ж певною мірою реформуватися старі.

Звичайно, до появи кордонів між середньовічними країнами сусідні племена, зокрема представники західних та східних слов'ян могли впереміж проживати на певних територіях. Тож якщо допускати, як це робить М. Парчевський, що групи лендзян з території сучасної Польщі могли мешкати в басейнах Сану, Західного Бугу або у верхів'ях Дністра, то слід і припускати проживання окремих східнослов'янських груп населення (тих же волинян) значно західніше територій, на яких вони локалізуються. Окрім того, стосовно до вже згаданих західнослов'янських лендзян існує ще одна згадка — в середині X ст. н.е. вони, згідно з повідомленнями авторитетного автора — візантійського імператора Костянтина Багрянородного — були платниками данини Русі.

Такі ж взаємопроникнення вірогідно існували й серед вже згаданих східнослов'янських племен. Про це, зокрема, свідчать і деякі фольклорні дані. Так, у чернігівських легендах і переказах згадується про «примучення» жителів межиріччя Дніпра і Десни сіверян з боку древлян — мешканців східноволинських земель.

Стосовно середньодніпровської території теж існує ще одна загадка. Йдеться про полян, котрих, як вже відзначалось,

139

літописець виділяє посеред інших племінних угруповань: «Имяху бо обычаи свои и закон отець свои и преданыа каждо свои, нравь. Поляне бе свои отець обьічаи имуть кротокь и тих... а Древляне живяху звериньскимь образомь... и Радимичи и Вятичи и Северь один обьічаи имяху живяху в лесь якоже всякий зверь...».

Звичайно, про що вже теж говорилось, слід враховувати суб'єктивну точку зору київського літописця, але факт залишається фактом — на східнослов'янському півдні якраз це плем'я було лідером, а це заслуговує на пояснення, якого нема в письмових джерелах. Та й в археологічному відношенні ситуація в середньодніпровському регіоні досить складна. Масовий матеріал (передусім ліпна кераміка) дає змогу для VI—VII ст. н.е. в Подніпров'ї локалізувати три групи пам'яток, тобто носіїв трьох археологічних культур — корчакської, пеньківської та колочин-ської, що територіально стикаються в районі Києва та його околицях. Аналогічна ситуація прослідковується й для часів VIII—IX ст., коли на берегах Середнього Дніпра поруч знаходились поселення носіїв культури Луки Райковецької, а також волин-цівської та роменської археологічних культур.

Проживання в одному регіоні одночасово носіїв різних культур, в котрих більшість дослідників вбачає представників різних племінних угруповань, дає можливість ще раз звернутись до специфічних особливостей полянського племінного союзу — князівства. Вже висловлювалися гіпотези з цього приводу: поляни — автохтонне плем'я, котре поступово, протягом другої половини І тис. н.е. набирало сил та могутності на берегах Дніпра і Росі; до складу полянської спільності входили літописні хорвати, дуліби, бужани, волиняни, уличі й тиверці — тобто майже все слов'янське населення від Дніпра до Карпат. Та вищеприведена реальна різноманітність археологічних матеріалів у київському регіоні, що прослідковується протягом кількох століть другої половини І тис. н.е., дає змогу висловити й припущення, що полянське об'єднання із самого початку своєї історії формувалось на різноплемінній основі. Тобто, до його складу увійшли не один чи

140 ______________

декілька племінних союзів, а лише окремі племена (чи їх представники), що й створили нове угруповання. До речі, основний полянський центр — місто Київ — із самих ранніх часів свого існування носив саме міжплемінний характер.

Близьке територіальне розміщення в контактній зоні різних племінних груп та їх поступове змішування сприяло більш швидкому, ніж у сусідів, що сформувалися на одній племінній основі, соціальному прогресу, руйнуванню старих родових устоїв, еволюції в бік цивілізації.

Саме тому літописець і відзначив, що «Поляне яже ныне зовомая Русь». Територія цього союзу-князівства стала місцем формування «Руської землі» — нового суперсоюзу, територіального ядра первісної Русі. До неї також увійшли древлянські та західносіверянські землі. А межі, на думку багатьох дослідників, вкладалися в регіон між Сулою, Россю, Случчю, Горинню, Прип'яттю, середньою течією Десни, верхів'ями Сейму та Псла.

Ця історична подія стала передвісником майбутніх глобальних змін в східнослов'янському суспільстві — появі Київської Русі. Одночасно з початком формування майбутньої державної території та утвердженням своїх прав на міжнародній арені (часто за допомогою зброї) розпочалися процеси культурного та етнічного характеру на новому рівні, що були складовими частинами загально-історичного розвитку східних слов'ян. Саме в 1Х—X ст. на півдні їх розселення починають простежуватися нові риси в матеріальній культурі. Відбувалося стирання й нівелювання племінних відмінностей населення різних територій.

Окрім того, у дослідників не викликає сумнівів теза, що в розглянуті часи розпочинається новий етап еволюції етнічних процесів. Це призвело надалі до появи на історичній арені «русів» чи «русинів», яких на Заході і Сході знали в першу чергу як дипломатів, воїнів, купців, слов'янських зверхників — тобто як представників вищих прошарків суспільства, носіїв державницьких ідей та безпосередніх виконавців цих задумів. Саме руси, як представники нової, державницької течії, й формували основу

_____________________ 141

нового етнічного самоусвідомлення, яке базувалось і розвивалось вже на нових принципах.

Інтенсивні міжплемінні процеси відбувалися і в басейні Західного Бугу, де, як і в Подніпров'ї, досить рано розпочалися інтеграційні процеси й виникло протодержавне утворення. Тож коли сюди з Дніпра прийшла влада київських зверхників, то застала тут досить розвинуту соціальну структуру, що об'єднала населення значної території. Звичайно, це теж сприяло руйнуванню старих племінних об'єднань і зародженню нових етнічних утворень.

Слід відзначити, що окрім згаданих регіонів в останній чверті І тис. н.е. існували й інші осередки формування майбутньої держави — «Зовнішня Русі» (за висловом того ж імператора Костянтина Багрянородного) — в районі Волхова на Новгородщині, полоцький — в районі річок Полота і Західна Двіна, смоленський — на Верхньому Дніпрі та північно-східній — на Верхній Волзі.

Поступово літописні племена-князівства сходили з історичної арени. Щодо цього слід зробити застереження проти штучного об'єднання різних (хоч і однокорінних) ономастичних сполучень — етнонімів та топонімів. Так, в багатьох дослідженнях відзначається, що уличі в останнє згадуються в літописах під 885 р., дуліби — 907 р., поляни — 944 р., древляни — 990 р., сіверяни — 1183 р. та ін. З цього робиться висновок про тривале використання назв племен в давньоруський час. Але про древлянське плем'я літопис востаннє згадує не під 990 р., а під 945—946 рр. при описі походу на них княгині Ольги (помста за вбивство її чоловіка князя Ігоря). Пізніше, в 977 р., згадується деревлянин — тобто житель «Деревської» землі. Ще пізніше (як і в деяких більш ранніх випадках) використовується лише топонім, а не найменування племені — «Дерева», «Деревська земля». Ще один приклад, начебто остання звістка про сіверян була під 1183 р. Але це ж знову запис, про те, що князь Володимир «йде на Сьверьские городы» — тобто використання терміну в географічному плані. Про сіверян (а точніше про север) востаннє згадується за півтора століття до того — у повідомленнях про завоювання Чернігова князем Мстиславом у 1024 р. під час протистояння з

142 ______________________________________________

братом Ярославом. Тобто власне етнічні назви — самоназви окремих етнічних чи діалектно-етнографічних груп — перестають згадуватися в писемних джерелах не пізніше кінця X — початку XI ст. В більш пізніх літописних повідомленнях вони використовуються в історично-територіальному або географічному плані.¹⁹

Всі вищенаведені матеріали про розвиток східнослов'янського суспільства в другій половині І тис. н.е., особливо в останній його чверті, вказують на внутрішню еволюцію цього молодого етносу. А племінні союзи/князівства, котрі вийшли на переддержавний рівень розвитку, слід характеризувати як протоцивілізаційні структури.

Література

¹ Баран В. Д. Давні слов'яни. // Україна крізь віки. — К., 1998. — Т. 3. — С.136-139.

² Першиц А. И. Периодизация первобытной истории. Состояние проблемы. // Вопросы истории, 1980, № 3. — С.78.

³ Толстов С. П. Воєнная демократия и проблема «генетической революции». // Проблемы истории докапиталистических обществ. — 1935, № 7/8. — С.206; Семенов Ю. И. О переодизации первобмтной истории. // Советская этнография. — 1965, № 5. — С.79.

⁴ Баран В. Д. Черняхівська культура За матеріалами Верхнього Дністра і Західного Буга. — К., 1981. — С.176.

⁵ Мишулин А. В. Древние славяне в отрывках греко-римских и византийских писателей по VI в. н. з. // Вестник древней истории. — 1941, вып. 1.-С.241.

⁶ Там само. — С.253.

⁷ Индейцы Америки. // Труды Института этнографии АН СССР им.

Миклухо-Маклая. Новая серия. — 1955, Т. 25. — С.85; Фентон У. Ирокезы в истории. // Североамериканские индейцы. — М., 1978.—С.127.

⁸ Семенов Ю. И. Первобытная коммуна и соседская крестьянская община. // Становление классов и государства. — М., 1976. — С.26-27.

⁹ Там само. — С.84.

¹⁰ Ляпушкин И.И. Славяне Восточной Европы накануне образования древнерусского государства (VIII — первая половина IX в.). //

143

Материалы и исследования по археологии СССР, 1968, № 52. — С. 163; Моця А. П. Население Среднего Поднепровья IX—XIII вв. (по данным погребальных памятников). — К., 1987: — С.44—47.

¹¹¹¹ Васильев Л. С. Становление политической организации (от локальной группы охотников и собирателей к протогосударству — чифдом). // Народы Азии и Африки. — 1980, № 1. — С. 182.

¹² Спорри Стурлусон. Круг земной. — М., 1980. — С.50.

¹³ Томашевский А. П., Гавритухин И. О. Славянское поселение Тетеревка—1. — К., 1992 (препринт). — С.21.

¹⁴ Славяне Юго-Восточной Европы в предгосударственный период. — К., 1990.-С.363 —421.

¹⁵ Константин Багрянородный. Об управлении имперей. — М., 1991. — С.49.

¹⁶ Моця Олександр, Ричка Володимир. Київська Русь від язичництва до християнства. — К., 1996. — С 17-24.

¹⁷ Дністрянський М. С. Вказ. праця. — С. 12.

¹⁸ История первобытного общества. Эпоха классобразования. — М., 1988.-С.326.

¹⁹ Етнічна історія давньої України. — К.. 2000. — С.205—211.

144 __________________________________________

Розділ 10. ХОЗАРСЬКА ДЕРЖАВА

Серед східнослов'янських народів епохи Середньовіччя, які заселяли й територію України в другій половині І тис. н.е., одне з провідних місць займали піддані могутнього й великого об'єднання — Хозарського каганату, котрий проіснував з VII по X ст. Вплив цього утворення на сусідів був таким, що на Русі великі князі київські іноді навіть називали себе каганами, щоб і в титулатурі бути на рівних з тими сильними володарями.

«Похвалимь же и ми по силе нашей Мальти похвалами великаа и дивнаа сьтворишааго нашего учителя и наставника, великого кагана нашей земли владычествоваша, нь в Руське, яже ведома и слышима есть всеми четьірьмя конци земли».

Так величав ще на початку XI ст. князя Володимира Святославича в своєму «Слові про закон і благодать» митрополит Іларіон, який став на чолі давньоруської церкви в часи князювання Ярослава Мудрого. Але титул «каган» («хакан») руси використовували вже в IX ст., про що свідчить повідомлення такого відомого документа як Бертинські аннали, написаного 839 року.

Звичайно, на початку II тис. н.е. це були лише відголоски минулої могутності хозарських зверхників, але, за деякими повідомленнями письмових джерел, їхня влада певний час поширювалась і на частини східнослов'янських племен. Так, в «Повісті минулих літ» є згадка про виплату хозарам данини придніпровськими полянами, які проживали в районі Києва.

____________________________________ 145_

Останні, порадившись, сплатили данину зброєю — мечами. Це було тлумачено хозарськими старійшинами як поганий знак — адже у них основною зброєю була шабля з одностороннім рублячим лезом, а у нових підданих зброя була загострена з обох боків. Тому старійшини пророкували, що слов'яни пізніше будуть брати данину не лише з них, а й з інших народів. Згідно з твердженням ченця-літописця, мовили вони це не зі своєї волі, а за божим повелінням.

Існує навіть думка про заснування Києва у першій половині IX ст. самими хозарами. За цією гіпотезою, він став спочатку гарнізонним містом на західному кордоні каганату, а його воїни проживали в Берестові¹. Та ця точка зору, висловлена філологами, не знайшла підтвердження в археологічних старожитностях. Хоча ніхто і не заперечує, що вищенаведене літописне повідомлення мало реальну підоснову. Вірогідно, поширення хозарської данини на Київ припадало на VIII ст. Про це свідчать, зокрема, знахідки тут характерної гончарної кераміки та арабських монет. Зрозуміло, що до міста прибували з Хозарії не лише збирачі податків, але й купці, котрі мали тут свою колонію. Ще в середині X ст. один з районів Києва мав назву «Козаре»².

Але якщо вести мову в цілому про Хозарську державу, то це було одне з двох найзначніших середньовічних політичних об'єднань Східної Європи. Воно існувало з VII по X ст. і протягом тривалого часу відігравало домінуючу роль у регіоні. Протягом IX — першої половини X ст. Хозарія поступово віддала ініціативу Давньоруській державі. В період своєї могутності каганат протистояв навіть Арабському халіфату, котрий в VII—IX ст. був майсильнішою державою Західної Євразії. В цей же час Хозарія панувала на значній території Східної Європи, де численні народи (окрім слов'ян) в різний час і по-різному від неї залежали³.

Державний рівень функціонування цього утворення дозволяє відносити його до цивілізаційних структур, а напівлегендарне повідомлення в початковій частині давньоруського літопису про те, що слов'яни «віддячать» хозарам, знайшло своє підтвердження

146 __________________________________________

в реальному історичному факті: в 965 р. великий князь київський Святослав Ігоревич під час свого поволзького походу розгромив війська хозарського кагана і взяв столицю — місто Ітіль в пониззях Волги. Доля цієї держави була вирішена — вона пізніше зникла з історичної мапи Європи, а її населення не залишило помітного сліду на сучасних етнографічних картах.

Та це була вже остання сторінка хозарської історії, початок якої відносився до більш ранніх часів. Попередниками згаданого народу були гуни, які увірвались на землі Північного Причорномор'я в 375 р. (вважається, що з їхнього появою почалося таке грандіозне історичне явище як Велике переселення народів), а також Тюркський каганат — величезне кочове об'єднання VI ст., центр якого знаходився десь у Середній Азії. В складі орд, котрі до нього входили (авацири, оногури, авари, савіри, кутригури, болгари та ін.), перебували і предки майбутньої провідної групи населення Хозарії, які й дали саму назву новому каганату. В цей час основним місцем їх кочівок було Північне Передкавказзя.

Міжусобне криваве протистояння, конфлікт з китайцями на початку VII ст., участь у війні проти Візантії з Іраном закінчились повним крахом Тюркського каганату, на уламках якого почали виникати нові об'єднання кочовиків. Першим стала Велика Болгарія на чолі з ханом Кувратом, який створив її в 635 р. (за деякими даними, його було поховано біля сучасного села Мала Перещепина на Полтавщині)⁴. Але паралельно і майже синхронно в прикаспійських степах почав складатися й Хозарський каганат, зверхники якого вважали саме себе прямими нащадками минулої могутності Тюркського союзу, а тому почали підкреслено використовувати і сам термін «каган». Етнічно хозари також були тюрками — за свідченнями письмових джерел вони мали широкі вилиці, очі майже без вій, носили довге волосся, були природженими вершниками. Їжею для них слугували звичні для кочівників м'ясо, кобиляче чи верблюже молоко тощо.

Наступне послаблення болгар призвело до того, що частина з них відкочувала на Дунай, інші — на Волгу і Каму (де вони

________________________________________ 147

заснували Дунайську та Волзьку Болгарії). А ще одна частина на чолі з ханом Батбаєм, прийнявши хозарське верховенство, влилась до складу нового об'єднання. Цьому також сприяла етнічна й мовна близькість болгар та хозар. Іншим значним угрупованням, котре теж склало основу населення каганата, стали жителі Північного Кавказу — алани, які пізніше розселились на більш широких просторах. Пам'ятки перших і других досить непогано вивчені археологами. Та лише нещодавно було виокремлено ареал розповсюдження пам'яток власне етнічної хозарської частини населення каганату, який розміщався східніше території сучасної України⁵. Але якраз вони дали найменування всій майбутній країні. Окрім того, наявні матеріали дозволяють говорити, що на різних етапах історичного розвитку до складу населення каганату, не враховуючи вищезгаданих угруповань, входили й угри, слов'яни, спадкоємці готів-германців та античних греків.

Концентрація воєнного та економічного потенціалів, а також досить значне збільшення кількості населення дозволили хозарам поширити свою владу на Приазов'я та Східний Крим. Тому вже в кінці VII — на початку VIII ст. каганат опинився в центрі політичних інтриг ще одного могутнього середньовічного державного утворення — Візантійської імперії. Зокрема, в 711 р. хозари допомогли захопити імператорський трон в Константинополі (сучасному Стамбулі) кримському вірменину Вардану, який потім правив під іменем Філіппа.

Але майже одночасно з вищезгаданим союзником Хозарія отримала й могутнього супротивника — вже згаданий Арабський халіфат. Війни між ними продовжувались впродовж двох століть. І хоча хозари в цьому протистоянні іноді брали гору, в кінцевому рахунку перемогли араби. Це трапилося після другого походу в 737 р. на Хозарію Мервана Ібн-Мухаммеда, двоюрідного брата самого халіфа, одного з найбільш відомих та вдалих арабських полководців тих часів. На чолі війська в 12 тис. чоловік він стрімким ударом буквально паралізував хозарського зверхника й повністю розгромив його армію.

10*5-2

148____________________________________________________

Хозари були витіснені з кавказького регіону, різноетнічне населення каганату почало поступово переміщуватись в західному та північному напрямках від старих територій, хоча залишені землі не вважалися втраченими назавжди. Тому, коли в X ст. придворний кордовського халіфа Хасдай Ібн-Шафрут звернувся до кагана Іосифа з проханням дати відповіді на багато запитань, що торкалися різних аспектів життя Хозарії, останній у своїй відповіді згадав і про розмір його держави (Додаток). Східний кордон проходив по заволзьких степах, південний - вздовж Кавказького хребта, західний — по Кримському півострову. Вірогідно, степи Північного Причорномор'я також з точки зору кагана входили до сфери його впливу: за деякими даними його влада поширювалась до Дунаю. Але, на думку більшості дослідників, це були не кордони вже досить ослабленої в X ст. держави — в часи згаданої переписки межі каганату на заході навряд чи заходили західніше Подоння. Та слід все ж відзначити, що навіть Чорне море певний час називалося Хозарським, як дещо пізніше, в X—XI ст., — Руським.

На листі Іосифа слід зупинитись більш детально. Його зміст зберігся в двох редакціях — короткій та просторовій, з яких остання більш близька до оригіналу. Вона мала кримське походження, що підтверджується, насамперед, тією увагою, яка проявляється саме до цієї місцевості: перераховуються одинадцять чи дванадцять міст Криму, підпорядкованих хозарам, в тому числі й малозначні, тоді як з хозарських міст Північного Кавказу згадується лише Семендер. Варто, разом з тим, підкреслити, що у приведеному в листі списку кримських міст, назви яких піддаються ототожненню з назвами, відомими з інших історичних джерел або ж існуючими й нині, позначені лише центри, що дійсно перебували під владою хозар, хоча у ряді випадків й набагато раніше часів правління їосифа. Це в більшості своїй міста історичної області Кримська Готія. У відповідності з тогочасною дійсністю серед них нема Херсонесу, на котрий влада хозар не поширювалась на скільки-небудь тривалий час (традиційно це були володіння Візантії).

_____________________________ 149

Ось ці міста: Ш-р-кіл — Саркел, С-м-к-р-ц — Самкерц, К-р-ц — Керч, Суг-раб — Судак, Алубиха — Алупка, Кут —?, Манк-т — Мангуп, Бур-к — Балаклава, Ал-ма — Алма, Г-рузин — Гурзуф (лише перші два з них не кримські). По річці В-г-з, тобто Дніпру, була розміщена країна Б~ц-ра — Баджнак печенігів, що простягалась на захід до землі Х-г-рим — угрів. Всі народи і країни в цих кордонах, за словами Іосифа, сплачували хозарам данину і входили до складу його держави. Загальну протяжність підвладної країни Іосиф визначає у 4 місяці пересування⁶.

В листі Ібн-Шафрута і відповіді Іосифа піднімалась ще одна проблема — релігійна. Адже верхівка каганату, після спроб прийняти іслам, а потім християнство, зупинила свій вибір на іудаїзмі. А тому обидва кореспонденти, які були великими політиками свого часу, бажали використати можливості контакту для досягнення своїх цілей, власних державних завдань: перший намагався підняти авторитет єврейських громад в Іспанії, а другий — використати переписку з Кордовським двором, щоб привернути увагу мусульманських країн до катастрофічного становища його володінь, дні яких були лічені і від колишньої могутності та величі залишився лише примарний відблиск. Лист Іосифа був по суті політичним трактатом, зверненим до євреїв мусульманських країн, це був крик про допомогу й попередження про загрозу з півночі мусульманському світу та інкорпорованим в нього іудейським громадам⁷.

Переходячи від загальнохозарської ситуації до розгляду в межах західної частини цієї цивілізації, спочатку зупинимось на кримській території, котра першою увійшла до складу каганату. Його політика, згідно з письмовими джерелами, розчленовується в цьому регіоні на два етапи. Перший з них, що співпадав з виникненням самої Хозарії та боротьбою хозар з іншими тюрками за гегемонію в Північному Причорномор'ї, можна охарактеризувати як часи озброєного нейтралітету між хозарами та Візантією. Захопивши великі міста на берегах Керченської протоки — Боспор, Фанагорію й Тмутаракань (сама протока на кілька століть

150 __________________________________________

отримала назву Хозарського рукава), каганат довго не проводив у Тавриці ніяких активних дій. Турботи його в цей період окреслювались, найвірогідніше, охороною Хозарського торгового шляху і броду через протоку, для чого на Боспорі (Керченському півострові) споруджується нова хозарська фортеця і вводиться постійний гарнізон. Часом нейтралітет переростав у короткі союзні відносини, направлені проти спільних ворогів — Халіфата й Ірана. Та в окремі періоди, зокрема в кінці VII — на початку VIII ст., ці відносини напружувались до стану, після якого могла розпочатись війна. Особливо вони загострились в часи правління імператора Юстініана II на початку VIII ст., коли хозари спробували встряти в династичні чвари імперії. Однак на першому етапі такі ексцеси в хозаро-візантійських відносинах були виключенням, а тому носили короткотерміновий характер. На Боспорі (територія Східного Криму) окрім хозарського воєначальника правив і візантійський архонт, який виконував одночасно вказівки кагана — тобто тут ще на початку VIII ст. існувало двовладдя. Але в більш західних районах Криму хозарської влади не було.

Відносно спокійне співіснування протрималося до середини VIII ст., після чого відбулася анексія хозарами Східної Таврики з центром у Сугдеї (сучасний Судак), а також Кримської Готії. Найбільш вірогідно, що це трапилось після навернення в іудаїзм кагана Булана близько 740 р.

Для реконструкції подій в Тавриці у VIII ст. важлива локалізація місця навернення хозарської верхівки до нової релігії (широкі маси протягом всього існування цього народу, в основному, залишались язичниками). Згідно з легендою, переданою Ієхудою Галеві в «Хозарській книзі», навернення Булана пройшло у гірській місцевості поблизу Хорасана (в інших транскрипціях — Хрсн, Врсн), що знаходилась біля моря. Це могло відбутися в містечку Карасан. Урочище під такою назвою розташоване в 3 км від Партеніта (поблизу Гурзуфа на Кримському південнобережжі). Тут у хозарську епоху знаходився центр Готської єпархії і головне вогнище протистояння хозарській експансії в Тавриці.

Поиск по сайту: