АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

ТА ГЕОГРАФІЯ УКРАЇНИ

Читайте также:
  1. III. ДЕКЛЯРАЦІЯ ПРАВ І ОБОВ'ЯЗКІВ ПРАЦЮЮЧОГО І ЕКСПЛЬОАТУЄМОГО НАРОДУ УКРАЇНИ
  2. а) З основ законодавства України про культуру.
  3. Авдання та методи контролю органів державної фінансової інспекції України?
  4. Автономна Республіка Крим — територіальна автономія у складі України
  5. Актуальні проблеми економічної безпеки України
  6. Аналіз Закону України « Про державну службу»
  7. Аналіз навчально-методичного комплексу для учнів 7-го класу з історії України
  8. АРХЕОГРАФІЧНІ УСТАНОВИ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ.
  9. Беляневич О. А. Господарське договірне право України (теоретичні аспекти). – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 592 с.
  10. Блок 3. ГЕОГРАФІЯ НОВОГО ЧАСУ. СУЧАСНІ ГЕОГРАФІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ
  11. Блок 8-14. РОСЛИННИЙ І ТВАРИННИЙ СВІТ УКРАЇНИ.
  12. Блок 8-2. ФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНЕ ПОЛОЖЕННЯ УКРАЇНИ.

ВСТУП

Поняття «цивілізація» належить до числа надзвичайно багатозначних. Своїм виникненням воно зобов'язане XVIII ст. (зокрема, французькі філософи-просвітителі йменували «цивілізованим» таке суспільство, яке засноване на ідеалах справедливості і розуму). Істотне поширення терміну «цивілізація» було зумовлене усвідомленням тієї суспільно-визначальної обставини, що будь-який соціум — це неподільна взаємопов'язана система оригінальної культури, науки, літератури, моральних та правових норм і т.ін.

Зародження цього поняття відбувалося в Європі в період кризи провід енціалістської парадигми, яка підпорядковувала історичний процес містичному початку. Світ людини уявлявся проекцією церковної догми, що доводила: спасіння душі — найважливіша справа для кожного індивідуума. На цьому тлі наявність стабільних понять, які обґрунтовували розвиток і зміну суспільних відносин, тип і рівень розвитку культури, спрямованість і швидкість руху історії не сприймали за необхідні. Тільки в XVII—XVIII ст. поняття «культура», «суспільство», «прогрес», «еволюція» набувають свого сучасного значення. Це відбувалося в процесі розмежування релігії й світської культури, держави й громадянського суспільства, провіденціальної й реальної картин історії.

Однак нарізне існування цих понять не вирішувало проблеми наукового пізнання. Кожне окремо і всі разом вони не в змозі були ефективно вирішити аксіологічне (від терміну «аксіологія» — вчення про цінності) завдання. Методологію комплексного дослідження цивілізаційних процесів запропонував італійський вчений першої половини ХУЛІ ст. Дж.Віко, який вважав, що у вивченні історії, мови, релігії, суспільства і церкви центральне місце належить поняттю «культура».

Віко виділив в історії народів те, що він назвав «планом ідеальної нічної історії», тобто стадії розвитку, які проходить культура (і перш за

4

все мова). Він назвав їх віками Богів, Героїв та Людей і співставив з етапами розвитку мови: періодом знакової (німої комунікації), малоартикульованої та добре артикульованої.1 По суті, це була та ж сама, дуже поширена у наступні часи, історична схема «дикунство-варварство-цивілізація».

Поняття «культура», «суспільсво», «прогрес» історикам і філософам необхідно було співвіднести з більш складним, синкретичним поняттям, яке б відображало їх взаємодію і протиріччя, а також об'єднало ці поняття з базовими цінностями світської та християнської культур. У цьому понятті треба було закріпити нову роль людини, яка в епоху Просвітництва ставала на місце Бога як творця всього сутнього й брала на себе відповідальність за недосконалість Всесвіту. Таким терміном стало поняття «цивілізація».



Поняття «цивілізація» (роїііезве, сіуііііє), яке передувало сучасному поняттю «цивілізація», було важливим елементом у стосунках елітних прошарків населення того часу. Вміння бути або видаватися вихованим високо цінувалося у вищому світі. Уявлення про «цивілізованість» як втілення ідеалу розумної природи людини виникли у Франції ще у XVII ст. Варіант поняття «цивілізація» використовував у своїх «Роздумах про метод» (1637 р.) Р.Декарт, який протиставляв дикунів, напівдикі народи, що згодом стають цивілізованими (роїісе). Схожі поняття використовував в Англії Ф.Бекон. До 30-х — 40-х років XVII ст. вони увійшли до англійської мови.2

В середині XVIII ст. цим поняттям скористався Ф.Вольтер для порівняння культур, суспільств і країн у книзі «Есе про нрави народів». Для того часу це був інтелектуальний прорив. Але нові поняття погано вирішували як гносеологічне, так і структурне завдання. Використовуючи їх, історик опинявся на острівку «цивілізованості» серед моря «варварства» й переконував читача у слабкості людського розуму. Інші острівки «цивілізованості» також були ізольованими й не мали якихось значних спільних рис. Епохи розвинутої цивілізації, які Вольтер вбачав у «великих віках» (Олександра Македонського, Октавіана Августа та Людовика XIV), уявлялися розірваними в часі.3

Але в цілому ця методика виявилася науково ефективною й використовувалася як в історичній соціології, так і в інших дисциплінах, що вивчають цивілізаційні процеси. Зокрема, німецький соціолог Н.Еліас у своїх працях використовував її для аналізу епохи абсолютизму й Просвітництва як часу становлення суспільства, заснованого на внутрішньому контролі за поведінкою індивідів, раціональній поведінці й мисленні.4

‡агрузка...

У сучасному розумінні поняття «цивілізація» було вперше використане у праці французького фізіократа маркіза В.Мірабо-старшого «Друг, людини або Трактат про населення» (1756 р.). «Цивілізація» розглядалася ним не стільки як результат впливу життя королівського двору, скільки як похідний чинник розповсюдження християнства й прийняття суспільством його ідеалів. Мірабо вважав, що люди цивілізують одне одного в суспільстві, а релігія й уряд лише сприяють встановленню й закріпленню природного соціального й економічного порядку. Сутність цього порядку — в справедливості, яка є основою справжньої цивілізації, рівновазі економічних і політичних інтересів, попередженні соціальної нерівності, рівні освіти, від якої залежить майбутнє цивілізації. Її втілення він бачив у розвиненому сільському господарстві, вільній торгівлі, розповсюдженні просвіти всередині країни та поза її кордонами, зокрема, в колоніях. Поняття «цивілізація» одержало ціннісний зміст — воно стало первинним щодо поняття «висока культура». Встановлення «справжньої» цивілізації проголошувалося ним як мета історії.5

У деякій формі поняття «цивілізація» обумовило можливість реалізувати всі три завдання парадигмального поняття: йому вдалося набути аксіологічного значення як джерела ідеалів релігії і держави, раціональності та економічної діяльності; воно розв'язало гносеологічне завдання (тобто пізнання), зв'язавши історика з подіями минулого таким чином, що вони стали для нього предметом наукового аналізу, бо держава і релігія в різних формах завжди були основою будь-якого суспільства, яке вийшло з первісного стану; воно, нарешті, структу-рувало історію, дозволивши порівнювати суспільства, в житті яких домінуючу роль мали релігія або раціональність, держава чи торгівля.6

 

Як справедливо відзначає І.Іонов, в результаті даного пізнавального прориву сформувалася можливість подолання характерного для Віко і Вольтера суто монологічного історичного дискурсу, за якого автор твору — фактично головна діюча особа оповідання, а взаємодія історичних явищ в тексті практично неможлива без його посередництва, без експліцитного викладу історичної теорії. Це ставлення до історії культури почало змінюватися діалогічним історичним дискурсом, який відкривав шлях до історії-драми. При переході до діалогу роль автора у відображенні історії зменшувалась, а відкритий, експліцитний виклад історичних фактів став поступово змінюватись на прихований, імпліцитний стиль викладу, не характерний для філософії. За такого підходу історичні події і явища доволі вільно і самостійно взаємодіють між собою в рамках історичного нарративу.

Історична наука поступово перетворювалась на наукову дисципліну. «Риторичний» дискурс був тісно пов'язаний з «філософською історією» епохи Просвітництва, ядро якої складав не історичний, а філософський нарратив. «Діалогічний», а потім і «драматичний» дискурси означали перехід до розвинутого історичного нарративу XIX ст. Виникло джерелознавство — «внутрішня цензура» історичної науки, яка перевіряла її фактологічну базу на істинність. Раніше потреби в такій інстанції просто не було. Єдиним критерієм істинності була відповідність логіці, вимогам розуму. Джерелознавство (наука про походження текстів) розвивалося паралельно з герменевтикою (наукою про істинне значення текстів), яка допомагала з'ясовувати значення стародавніх символів і міфів. Перехід до нового типу дискурсу відкрив шлях до розвитку методології історичної науки. Сенсопороджуюча база історичних досліджень суттєво розширювалась.7

Вперше спробу впровадження «діалогічного» історичного дискурсу здійснив на рубежі XVIII і XIX ст. І.Г.Гердер, який в своєму понятійному апараті сполучав вживання центрального для німецької науки поняття «культура» з англо-французьким поняттям «цивілізація». Новим у його працях стало й те, що поняття

«цивілізація» поєднувалось з усвідомленим поняттям «традиція». Останню він розглядав не в якості «пережитку», а як спадок поколінь, що пішли у вічність.

Гердер не відмовлявся від ідеї прогресу людства. Але він категорично виступав проти спроб представити історію одноманітною, бачити втілення одного й того ж ідеалу у схожих явищах. Він висміював намагання кожного з філософів встановлювати власні критерії прогресу, у відповідності з якими має виходити, що все в історії «розвивається по мотузці і кожна наступна людина, і кожне наступне покоління» вдосконалюється «в найкращій професії», при цьому збільшуються «показники доброчинності й щастя», а сам філософ, звичайно, завжди є «останньою, вищою ланкою, на якій все закінчується». В таких теоріях Гердер вбачав прояви «паперової цивілізації» епохи Просвітництва, яка може свідчити хіба що про старечий занепад у житті людства.8

Для Гердера культура народу — не просто історичне явище, але й особлива цінність, яку можна співставити з цінністю прогресу. Культура не є порівняльною категорією. З порівняння культур не можна скласти уявлення про єдність історичного процесу. Наслідування і нав'язаний прогрес філософ вважав антицінностями. Вони неминуче призводять до необоротного знищення культури. «Освіта, яка виходить не з власних нахилів та потреб, — зазначає Гердер, — пригнічує й нівечить або відразу ж кидає у безодню». Тому він розглядав колонізаційну політику європейських держав як «зневажання людства». Натомість, на його думку, «краще було б, якби національний дух розвивався сам з себе, безперешкодно і в чистому вигляді».9 Таку політику, зокрема, він збирався запропонувати Катерині II й покласти її в основу поступального розвитку Росії.

«Драматичний» виклад історії став можливим тільки тоді, коли дослідники стали використовувати поняття «цивілізація» у множині. Сталося це на початку XIX ст., коли німецькі романтики, зокрема, Ф.Шпегель, створили додаткову гносеологічну передумову для порівняння різних цивілізацій. Застосовуючи принципи про-піденціоналістської картини світу, вони визначили духовну базу

локальних цивілізацій як різні форми одкровення, починаючи від «одкровення Слова», що було дано народам Китаю, Індії, Єгипту та Ізраїлю, до «одкровення Світу», яке отримали християни середньовічної Європи. За цією теорією, людина, опановуючи здібності, закладені у неї Богом, робить крок до створення гармонійної особистості, але кожного разу зазнає поразки через свою гріховну сутність. Це — сюжет історичної драми, основи неупередженого діалогу цивілізацій. Божественне джерело всіх цих одкровень є силою, що їх урівнює. Воно виступає як єдиний справжній суб'єкт світового історичного процесу й одночасно витискує філософа з місця єдиного спостерігача та коментатора історичної драми. До 1827 р. у Франції Ф.Гізо сформував уяву про множинність цивілізацій як в Європі (французька, англійська, німецька та ін.), так і в решті світу (китайська, індійська, персидська тощо).10

Велике значення для остаточного оформлення «драматичного» дискурсу мало те, що в середині XIX ст. незахідні цивілізації навчилися самі висловлювати свої погляди на західний світ. За приклад тут можуть правити слов'янофіли. Особливістю історичного дискурсу російських романтиків було те, що вони вели диспут із Заходом не від свого власного імені, а від імені традиційних цінностей християнського Сходу. Зокрема, І.Киреєвський в одній з своїх праць співставив два принципи ставлення до релігії та церкви, до способу мислення, до законності, до держави і суспільства — західноєвропейський та російський. Він критично поставився до «старої римської освіченості» (тобто цивілізації), в якій європейці бачили своє культурне коріння, засудив раціональність їх віри, законодавства і мислення, намагання розв'язувати проблеми зовнішніми, технічними засобами, суспільні протиріччя. Натомість філософ відстоював православні візантійські традиції, внутрішнє піднесення над зовнішніми потребами, суспільну єдність росіян. Вперше в цивілізаційних дослідженнях діалог набув розгорнутої форми, наблизився до історичної драми, бо, по суті, мова у Киреєвського йшла про пошук шляху до спасіння людства: вибір між дійсно християнським шляхом, традиції якого зберігав православний Схід, і

 

шляхом католицьким і реформістським, на його погляд хибним, по якому пішов Захід.11

У другій половині XIX ст. виникла можливість для відображення драми стосунків між цивілізаціями, кожну з яких історики намагались трактувати в рамках її власної логіки. Вперше думку про рівність цивілізацій висловив у 1853 р. А. де Гобіно: «Через те, що зовнішність їх (решти світових культур — Авт.) цивілізацій не схожа на нашу, — писав він, — ми часто схильні вважати, що вони або варвари, або нижчі за нас за чеснотами. Немає нічого більш поверхового і, отже, більш підозрілого, ніж висновок, зроблений на підставі подібних аргументів»12. Цю саму тезу відстоював і німецький професор Г.Рюккерт, який вперше поклав в основу своїх роздумів про інші цивілізації їх власні оцінки західної культури. Його трактування історії православних країн нагадує філософію історії слов'янофілів. Він вважав, що світ православ'я самодостатній, незалежний від світу західного християнства. Адже навіть хрестові походи не призвели до окатоличення візантійців. Унія католицтва та візантійського православ'я була вимушеною, що свідчить про «внутрішню неможливість», неорганічність цього об'єднання.13

В Росії (мова йде і про Київську Русь, і про Російську імперію, до складу якої входила Україна — Авт.) «виникла якась внутрішня спорідненість між візантійською сутністю і слов'янським духом» при повній відсутності західного впливу. Так, закликання варягів анітрішки не вплинуло на слов'янську культуру. Неорганічність впливу варягів «унеможливило те, щоб слов'янська сутність внутрішньо змінилася від цього чужого елементу». В свою чергу, чужі володарі невдовзі переродилися у слов'ян і повністю злилися з руським (йдеться про часи Київської Русі — Авт.) народом.14 Навіть за Петра І, як стверджує Рюккерт, «західноєвропейська культура не натуризувалася в Росії, для чого, мабуть, ніколи і ні за яких обставин немає жодної можливості, але була залучена як засіб для певних цілей, як знаряддя державної влади й політики».15

Однак для того, щоб виникла сучасна романтична форма цивілізаційного нарративу, мало було релятивізувати уявлення про

10__________________________________________

цивілізацію й доповнити раціональний підхід інтуїтивним. Необхідною виявилася поява трагічного відчуття краху рідної культури, розриву зв'язку часів і домінування філософії життя, яка органічно сполучала релятивізм, ірраціоналізм та інтуїтивізм.

Такі умови склалися тільки у XX ст. внаслідок Першої світової війни, коли з'явилась книга О.Шпенглера «Занепад Європи». Тоді весь ціннісний зміст виявився проблематизованим, і цінності, норми, стереотипи будь-якої культури у світовій історії почали сприйматися у вигляді рокової сили, долі, за яку людині доводиться розраховуватись життям. Суттєво ускладнився історичний нарратив.

На цьому тлі поняття «цивілізація» пережило ще одну кризу. Тепер воно стало відображати стадію деградації «високої культури», стан її духовного занепаду. Розвиток західної цивілізації розглядався як визначений долею процес падіння західного світу.16

Рівноцінність цивілізацій, яку Рюккерт міг лише констатувати, у Шпенглера виявляється майже у всьому. Вони порівнюються як принципово однотипні явища, жодне з яких не заслуговує більш високої оцінки. Разом з тим, у кожної з них — своє обличчя, своя неповторна індивідуальність.

У кожної з культур своя мова, кожна з них породжує власне світосприйняття, яке Шпенглер намагався виявити, аналізуючи особливості різних проявів культури, від математики до права. Велич Шпенглера як мислителя полягає в тому, що він вперше переконливо довів: у західного історика перед очима зовсім інша всесвітня історія, ніж у великих арабських і китайських істориків.17 Вперше європейцям дали зрозуміти, наскільки провінційною і незначною була їх діяльність на тлі великих звершень середньовічного Сходу. Шпенглер дав глибоку критику сучасної йому західної історіографії й вказав на велику кількість білих плям в її інтерпретації історичного процесу.

Цей філософ констатував взаємне непорозуміння між представниками різних культур з часів античності й підкреслив: «німецьке й французьке благочестя, англійські й іспанські звичаї, німецький та англійський життєвий устрій стоять одне від одного настільки далеко, що найбільш втаємничене для будь-якої чужої нації

є для пересічної людини нації... споконвічною таємницею й джерелом помилок з дуже тяжкими наслідками»18. Шпенглер закликав дослідників цивілізацій перетворити мову самовираження культур у мову спілкування між ними.19 Таким чином, у нього ми маємо справу не з реальним полілогом культур (він став можливим лише у другій половині XX ст., коли історію своїх цивілізацій стали писати історики практично в усіх країнах світу), а з полілогом як реальною формою організації історичного матеріалу.

Шпенглер зробив переворот у теорії цивілізацій, започаткувавши її класичний період. Він модерно функціоналізував термін «цивілізація» в умовах порівняльного культурологічного аналізу світових культур. А.Дж.Тойнбі у книзі «Осягнення історії» «переклав» теорію Шпенглера на мову західної соціальної науки, відновивши первісний сенс поняття «цивілізація». Місце деградаційної фази розвитку суспільства заступили «універсальні держави» або світові імперії. Історія цивілізацій була монументально, в кращих традиціях європейського роману-епопеї структурована, процеси й етапи цивілізаційного розвитку були проаналізовані як наукові закони: «виклик і відповідь», «зникнення і повернення», «розкол-і-полігенез». Це не завадило Тойнбі в останньому томі своєї праці знову знизити ціннісне значення поняття «цивілізація», підпорядкувавши його поняттю «всесвітня церква».20

У другій половині XX ст. поняття «цивілізація» практично повністю відновило своє ціннісне зачення й широко використовувалося в історичних, соціологічних і філософських дослідженнях. Зараз використовуються практично всі відтінки накопиченого сенсового змісту, які кожного разу кристалізуються у нові сенсові структури.

Як бачимо, процес становлення теорії цивілізацій як важливої складової історичної соціології супроводжувався складними змінами значення поняття «цивілізація». В цих змінах простежуються три тенденції. Спочатку, у XVIII ст. поняття «цивілізація» вбирає у себе сенси передуючих йому, близьких за значенням понять, які персоніфікували процеси раціоналізації поведінки, становлення громадянського суспільства, вдосконалення державного управління.

12___________________________________________________

У XIX - на початку XX ст. його ціннісний зміст поступається місцем різнобічній за сенсом науковій складовій. Нарешті, в XX ст. його значення в цілому відновлюється, при цьому накопичений зміст не губиться, а переводиться у приховану, потенційну форму й, за потреби, актуалізується. Ці процеси опосередковуються переведенням поняття «цивілізація» з одного дискурсу в інший, що пов'язано з розширенням кола жанрів, які використовуються при будуванні історичного й філософсько-історичного нарративу.

Існують різні типи цивілізацій: глобальні, регіональні, локальні. В їх основі можуть бути соціально-економічні устрої, релігії, раси, системи цінностей, ідеології. Цивілізація може співпадати з національними кордонами, а може й істотно виходити за їх межі. Нарешті, вона може охоплювати навіть всю Землю (йдеться про світову цивілізацію).

Ми виходимо з тези, що кожна нація — це унікальна цивілізація. Неймовірно, проте факт: дефініція терміна «нація» семантично найпереконливіші ознаки мала ще наприкінці XVIII ст., коли застосовувалася для позначення вищих верств суспільства, які безпосередньо забезпечували державний суверенітет. Логіка була такою: який сенс у тому, щоб у категорію «нація» включити весь народ чи хоч би його домінуючу етнічну складову? В цьому, за великим рахунком, сенсу нема, оскільки соціальні маси здебільшого не ідентифікують себе з визначальними проблемами функціонування соціального організму.

Сучасна суспільна наука оперує двома основними підходами до розуміння етнічності: об'єктивістським, що розглядає етнос в якості деякої історично-спадкоємнісної спільноти, котра має спільних предків і єдину расово-біологічну природу, та модерністським, який витлумачує етнос в суб'єктивному розумінні — перш за все як уявну спільноту, сформовану на основі тотожності кожного її члена зі сформульованим культурною елітою національним міфом.

Цілковита моноетнічність держави на сучасну пору є рідкісним явищем. Показовим прикладом моноетнічності є хіба що Японія та Ісландія. Інакше кажучи, сучасні держави в абсолютній більшості хоча і поліетнічні, однак саме воля і згуртованість певного етносу (як

правило — титульного) призводить до відповідних політичних, державотворчих трансформацій. Ігнорувати цю обставину з точки зору наукового вердикту некоректно, а з точки зору дослідницьких висновків і пропозиційності загалом небезпечно, оскільки йдеться про нехтування фундаментальним чинником державницької креативності.

Безперечно, світ структурується водночас у двох протилежних напрямках — універсалізму та націоналізму. З матеріальної точки зору економічний взаємозв'язок, ефективність комунікацій, воєнні, економічні та пропагандистські впливи дозволяють стверджувати, що світ єдиний. Якщо ж підходити з інших позицій, зокрема ефективності міжнародних інститутів, то це не відповідає істині.21 Також не викликає сумнівів, що націоналізм у його первісному значенні не може бути надійним підґрунтям поліетнічної держави: для виконання цієї функції необхідна якась інша, надетнічна ідея. Однак, чи означає така надетнічність заперечення етнічності? В усякому разі, політична нація фактично відкидає культурне походження й значення нації, і маємо визнати: це не завжди йде на користь суспільній консолідації, сукупному благу суспільства.

Практично всі чинники культури є націогенетичними елементами. Кожен з них — мова, писемність, мистецтво й музика — пристосований змістом і формою до життєвих потреб народу; весь світогляд, етика й побут народу є тими елементами, що поглиблюють процес національної індивідуалізації, перетворюючи його з етнографічної сировини на національно викристалізований суспільний колектив. Народ — це етнографічна, а не національна одиниця. Якщо народ — це сировина, то нація — виріб з цієї сировини.22

У новітні часи такий погляд обґрунтував Омелян Пріцак. Він слушно зауважує, що історія України — «це не історія української етнічної маси (етнізм не є об'єктом історії), а міряна лінеарним часом багатоперспективна візія минулого усіх типів держав і спільнот, що існували на теперішній українській території в минулому, та їх носіїв (еліт), політично свідомих («політичних українців»), і перейнятих ними розвинутих цивілізацій»23.

14__________________________________________________

Розгляд даної теми можна було б продовжити і далі. Проте слід зупинитися й відзначити, що цю проблему досліджували і вітчизняні науковці, починаючи від всесвітнього рівня і закінчуючи конкретними суспільствами.24 При цьому підкреслимо, що навіть в енциклопедичних виданнях термінів «цивілізація (або цивілізації) в Україні» чи «Українська цивілізація» не існує.25

У контексті порушеної в назві теми варто звернути увагу на точку зору багатьох дослідників, які протиставляють цивілізацію первісному суспільству в розвитку людства, незважаючи на принципово нові засади організації життя, насамперед на виникненні державного устрою, що викликало цілу низку різноманітних наслідків. Хоча «цивілізація» і «держава» — поняття не синонімічні, вони відбивають різні сторони того ж процесу, тобто переходу від первісних суспільств до ранньокласових. Важливим є і те, що в цьому питанні сходяться думками представники різних — «буржуазних», «марксистських», «західних» та інших наукових шкіл.26 А тому маємо погодитись з твердженням, що «цивілізація — це той стан суспільства, якому притаманні державна система управління, соціальна стратифікація (елітарне суспільство на перевагу первісному егалітарному), різні форми експлуатації»27. Для цієї стадії розвитку характерними ознаками є поява міст, писемності, законів тощо.28

Та при розгляді давніх і середньовічних цивілізацій на теренах України необхідно чітко усвідомлювати особливості кожної з конкретних спільнот. Сам процес переходу до соціально стратифікованих суспільств не був миттєвим, з чітко вираженими характерними ознаками. Цивілізаційний процес треба розглядати у вигляді двох основних етапів — передісторії (становлення основ цивілізації) та власне історії (цивілізаційного розвитку).29 Для першого з них, що отримав в останні десятиліття назву «чіфдом» або «вождівство», вже була характерною соціальна й майнова нерівність, але ще був відсутнім легалізований апарат присилування. А для другого етапу стали притаманними всі ознаки державності. Суспільства, які за своїм розвитком знаходились на першому із згаданих етапів, слід характеризувати як протоцивілізації (вождівські

15

цивілізації, чіф-цивілізації), а ті, що вже перебували на другому етапі, — власне цивілізаціями. Тому певною мірою казуїстичні формулювання із спробами поєднати в одному явищі різний сенс лише заплутують його розуміння. Як приклад можна навести таке трактування знаменитої трипільської культури: «З точки зору стадіального підходу до Трипілля в такому разі пасувало б поняття «протоцивілізація». В культурному ж відношенні вживання терміну «цивілізація»... є цілком логічним та виправданим»30. За такою логікою до цивілізацій можна відносити і розмальований комплекс з кісток мамонта (як і саму стоянку кам'яної доби) в с.Мезін на Чернігівщині.31

Тож у даній праці автори намагалися, використовуючи методологію, вироблену попередніми поколіннями дослідників, дати стислий нарис цивілізаційної історії України. При цьому, оскільки мова перш за все йде про історію, ми акцентували свою увагу на державних формуваннях, які в різні часи існували на території сучасної України. Звичайно, аби історичний процес не розірвався, в дослідженні знайшли своє відображення й періоди, коли український етнос функціонував у складі інших держав.

Автори беруть на себе сміливість говорити про продовження справи М.Драгоманова, який у свій час, вивчаючи українські гуманітарні проблеми, відзначав, що: «...если в ней (тобто в Україні — Авт.) раньше началось развитие цивилизации, то это обстоятельство должно же проявиться и в нынешнем состоянии тамошнего народа; если так скоро после принятия христианства Киевская Русь произвела Нестора, Мономаха, «Вольшскую летопись», «Слово о полку Игореве», то должен же был во всем этом принять участие и характер народа, населявшего и населяющего всю эту страну, а не одна только относительная близость к Византии и к юго-западной Европе вообще, хотя и она, в свою очередь, не могла же не повлиять на восприимчивость народа к цивилизации»32.

Зараз Україна отримала унікальну можливість закумулювати у своїй цивілізаційній моделі не тільки все краще, що було напрацьовано нацією протягом її існування, а й найліпші зразки

16

цивілізаційного досвіду інших держав світу. Звертаючись до українського народу на Майдані Незалежності 23 січня 2005 р. під час інавгурації, Президент Віктор Ющенко заявив:

«Дорогі друзі! Я гордий стояти разом з вами на цьому місці!

Два місяці тому на цей Майдан, на площі й вулиці по всій Україні вийшли мільйони людей. Наші брати і сестри, батьки і діти, друзі й сусіди стояли вдень і вночі, у сніг і мороз. Україна ловила кожний порух і кожне слово, сказане тут. Серце України билося на цьому місці. Вільні люди всього світу, наші співвітчизники, розкидані по далеких землях, стали пліч-о-пліч з нами. На Майдані Незалежності українці постали перед світом як сучасна українська нація.

Мужній опір розбудив наші душі. Всі ми відчули себе громадянами України. У нас прокинулися гідність, благородство і милосердя. Озброєний лише вірою і переконанням, народ здобув прекрасну мирну перемогу. Це перемога свободи над тиранією, права над беззаконням, майбутнього над минулим.

Переможцем став кожен громадянин України. Ми добилися чесних виборів, 26 грудня не розминулися зі своєю долею. Ми вільно обрали шлях, яким готові йти вперед і вгору.

Наш вибір підготовлений усією нашою історією...

Ми створимо демократичну владу — чесну, професійну та обов'язково патріотичну. Стіна, яка відділяє посадовця від людей, буде зруйнована. Оновлена влада знатиме свій обов'язок, працюватиме для блага громадянина і країни. Бути й у владі, і в опозиції стане однаково почесним — якщо служиш своїй країні. Ми матимемо моральну владу, здатну об'єднати суспільство. Тільки в єдності і тільки в демократії ми вирішимо наші національні завдання. Ви на тисячах зустрічей говорили мені про це. Я виконаю вашу волю»33.

Будемо сподіватися, що слова Президента не розійдуться з ділом.

Література

1 Вико Дж. Основания новой науки об общей природе наций. — Л., 1940.-С.91.

 

2 Февр Л, Цивилизация: эволюция слова и группы идей.// Бои за историю. — M., 1991. — С.248-250.

3 Voltaire F.M. Essai sur les moeurs et l'esprit des nations. — Paris, 1963. — Vol.1. —P.808.

4 Elias N. Ober der Process der Zivilisation. Sociogenetische und Psychogenetische Untersuchimgen. — Bd.l—2. — Zurich, 1939.

5 Mirabeau V. Philosophic rurale. — Darmstadt, 1972.

6 Ионов И.Н. Цивилизация: эволюция смыслового содержания понятия и его литературного контекста.// Проблемы исторического познания. — М., 2002. — С.51.

7 Там само. — С.52.

8 Гердер И.Г. Избранные сочинения. — М.-Л., 1959. — С.282.

9 Там само. — С.292-293.

10 Ионов И.Н. Понятие и теория локальных цивилизаций: проблема историографического приоритета.// Цивилизации. —- М., 1997. — Вып.4. — С.139-140.

11 Киреевский И.В. О характере просвещения Европы и его отношения к просвещению России.// Полное собрание сочинений. — М., 1861. — Т. 2. — С.237-276.

12 GobineauA. de. Essai sur l'inegalite les races humaines. — Paris, 1853. — Т.1. —P.149.

13 Ruckert H. Lehrbuch der Weltgeschichte in Organischer Darstellung. — Leipzig, 1857. - Bd.l. - S.479, 481-483.

14 Ibid. - S.502-504.

15 Ibid. - S.504.

16 Шпенглер О. Закат Европы. — Новосибирск, 1993. — Т.1. — С.6, 9, 77.

17 Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. — М., 1998. -Т.2.-С.50.

18 Там само. — С.208, 176.

19 Там само. — С. 116-117.

20 Тойнби А.Док. Постижение истории. — М., 1991. — С.515—540.

21 Wright G. Problems of Stability and Progress in International Relations. — Chicago, 1972. -P. 10-11.

22 Михальченко М., Самчук З. Українська цивілізація: логіка, закономірності та курйози становления.// Актуальш проблеми внутрішньої політики. — 2004. — № 4. — С.29—31.

2 5-2

18_______________________________________________________

23 Пріцак Омелян. Що таке історія України.// Слово і час. — 1991. — №1. —С.60.

24 Павленко Ю.В. История мировой цивилизации. — К., 2002.; Рубель В.А. Японська цивілізація: традиційне суспільство і державність. — К., 1997 та інші.

25 Мироненко О.М., Римаренко Ю.І., Усенко І.Б., Чехович В.А. Українське державотворення. Словник-довідник. — К., 1997; Енциклопедія українознавства. — Львів, 2000. — Т.9, 10.

26 Морган Л. Древнее общество. — Л., 1934; Энгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства.// К.Маркс, Ф.Энгельс. Сочинения. — 2-е изд. — Т.21; Service E.R. Origins of the State and Civilization. — New-York, 1975.

27 Бунатян К.П. Давнє населення України. — К., 1999. — С.137—138.

28 Массон В.М. Первые цивилизации. — Л., 1989. — С.6—11.

29 Цивилизационные модели современности. — К., 2002. — С.5.

30 Відейко М.Ю. Трипільська цивілізація. — К., 2003. — С.6.

31 Бибиков СП. Древнейший музыкальный комплекс из костей мамонта. — К., 1981.

32 Драгоманов М.П. Вибране. - К., 1991. - С.6-7.

33 Звернення Президента Віктора Ющенка до українського народу на Майдані Незалежності 23 січня 2005 року.// Актуальні проблеми внутрішньої політики. — 2004. — № 4. — С.7—8.

__________ 19

Розділ І.

ПРИРОДА

ТА ГЕОГРАФІЯ УКРАЇНИ

Незаперечною є теза, що відношення людини і природи виростає з об'єктивного протиріччя, яке характеризує місце людини в природному середовищі. Матеріальна практика поєднує ці дві субстанції і одночасно виділяє людину з природи. В свій час В.Вернадський писав: «Человек на наших глазах становится могучей геологической силой, все растущей... В геологической истории биосферы перед человеком открывается огромное будущее, если он поймет это и не будет употреблять свой разум и свой труд на самоистребление»1. Звичайно, проблема взаємодії природи і людини відноситься до числа вічних проблем. Вона постійно актуальна поки існує суспільство, по-новому постає і по-новому вирішується на кожному новому етапі його розвитку.2 Це в повній мірі відноситься до України з її особливостями природних, геологічних та географічних характеристик.

Територія України простягається із заходу на схід більш як на 1300 км, з півночі на південь — близько 900 км. Площа — більше 600 тис. км2. Загальна протяжність кордонів з сусідніми державами (Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія, Молдова, Білорусь, Росія) — 6500 км. З півдня територію України омивають Чорне та Азовське моря. До складу держави входять Автономна Республіка Крим і 24 адміністративні області. Україна є членом Організації Об'єднаних Націй (з 1945 року).

Географічне розташування України спонукає до визначення своєї геополітичної ролі — слугувати з'єднуючим мостом між країнами Європи та Азії. Розміри території, чисельність населення, потужні промисловий та аграрний комплекси, науковий потенціал, природні ресурси у поєднанні з вигідним географічним розташуванням висувають її на роль великої європейської держави з відповідною геополітичною поведінкою та геостратегічною

2*5-2

20

«

орієнтацією. Зміцнення незалежної і без'ядерної України поліпшує геополітичну ситуацію в Європі й в усьому світі, створює умови для стабільності та передбачуваності у міжнародних відносинах.

Загальна чисельність населення нині складає менше 50 млн осіб, серед яких, окрім переважної більшості власне українців (приблизно 2/3), проживає ще понад 110 національностей і народностей (росіяни, білоруси, євреї, поляки, молдавани, угорці, татари та ін.). Міське населення складає близько 70 %, сільське — близько 30%.

Головні орографічні риси (тобто сукупність мезо- і мікрофлори рельєфу) території визначаються її розташуванням у межах Східноєвропейської рівнини (95 відсотків площі) та середньовисотних гірських пасм Українських Карпат та Кримських гір (5 відсотків загальної площі). 70 відсотків рівнинної частини становлять низовини (найбільші — Поліська, Придніпровська, Причорноморська, Закарпатська), 30 відсотків —• височини (Подільська, Волинська, Донецька та Приазовська).

Рельєф України сформувався в результаті тривалого геологічного розвитку і змін палеогеографічних умов. Рівнинна частина, окрім південних районів, належить до південно-західного краю Східноєвропейської платформи. Південь і південний захід пов'язані із Середземноморським рухливим поясом. В межах платформи виділяють Український щит, Волино-Подільську монокріналь, Дніпровсько-Донецьку западину, Донецький прогин, а в межах Альпійської складчастої області — Карпатську складчасту систему, складчасту систему Гірського Криму, Скіфську плиту та інші. На корінних породах цих структур майже повсюдно залягають антропогенні відклади, які відіграють важливу роль у будові рельєфу та є материнськими породами сучасних ґрунтів.

Основу мінерально-сировинної бази України становлять горючі користні копалини (кам'яне вугілля, нафта, природний газ — правда, останні збереглися в незначній кількості), металеві (залізні, марганцеві, уранові, титанові та ртутні руди), неметалеві корисні копалини (графіт, вогнетривкі глини, вапняки, флюсові, цементна сировина, будматеріали тощо) і хімічна мінеральна сировина (сірка,

________________________21

кам'яні і мінеральні солі, фарби мінеральні та ін.). За потенціалом, видобутком та переробкою ряду видів мінеральної сировини, зокрема кам'яного вугілля і руд чорних металів, Україна виділяється серед держав Європи.

Клімат майже на всій території помірно континентальний, тільки на південному березі Криму має риси субтропічного. Середні температури січня змінюються від +2, +4 на південному березі Криму до —7, —8 градусів на північному сході; липня — від +17, +18 на північному заході до +22, +23 градусів на півдні. Пересічна річна кількість опадів у рівнинній частині зменшується з 600—700 мм на північному заході до 300—500 мм на узбережжі Чорного і Азовського морів. У Кримських горах вона становить 1000—1200 мм, а в Українських Карпатах — понад 1500 мм.

Зупинимось на питанні про клімат дещо детальніше. Мінімальні для всієї України значення тривалості сонячного сяйва спостерігаються у грудні, що викликано найменшою довготою дня в цьому місяці і найбільшою вірогідністю захмареності неба. В липні тривалість сонячного сяйва досягає найбільших значень. Середня річна кількість годин сонячного сяяння найбільших значень досягає на морських узбережжях, а найменших — у західних районах поліської зони.

В процесі формування клімату радіаційні фактори тісно взаємодіють з атмосферною циркуляцією, котра сприяє перерозподілу тепла і вологи. На територію України часто переміщуються морські повітряні маси з північних районів Атлантики й арктичних морів (повітря помірних широт і арктичне), рідше — з центральної частини Атлантичного океану і Середземного моря (морське тропічне повітря). Однак найбільшу повторюваність має континентальне повітря. Воно формується над рівнинами Євразії з мас арктичного чи морського повітря помірних широт, а потім переміщується на Україну.

Поряд з радіаційними й циркуляційними факторами істотну роль у формуванні клімату України відіграє земна поверхня: рельєф, гідрографічна сітка, ґрунтовий і рослинний покрив тощо.

22

 

 

Різноманітні форми рельєфу, висота місцевості, експозиція і крутизна схилів, наявність внутрішніх водоймищ (рік, боліт, озер, штучних водосховищ), близькість морів змінюють радіаційний режим і циркуляцію атмосфери, створюють місцеві особливості клімату.

Внутрішні води України — це ріки, озера, водосховища, болота і підземні води. 96 відсотків території належать до басейну вищезгаданих морів, решта — до басейну Балтійського моря. Річок завдовжки понад 10 км є понад 4 тисячі, понад 100 км — близько 160. Найбільшими річками є Дніпро, Дунай, Дністер, Південний Буг, Прип'ять, Десна, Сіверський Донець. Більшість озер розміщені на Поліссі (Світязь, Турське та ін.), у нижній течії Дунаю (Ялпуг, Кагул, Кугурлуй, Катлабуг) і на Чорноморсько-Азовському узбережжі, де крім власне озер поширені закриті лимани (Дністровський, Тилігульський, Хаджибейський, Молочний та ін.). Болота поширені на Поліській і в північній частині Придніпровської низовин, трапляються в Карпатах і долинах степових річок. Природні ресурси підземних вод розподілені нерівномірно, найбільші експлуатаційні запаси знаходяться в межах Дніпровсько-Донецького, Волино-Подільського і Причорноморського артезіанських басейнів.

Ґрунти досить різноманітні, більшість з них високородючі. Найпоширеніші — різні види чорноземних (степ, лісостеп), сірих лісових (лісостеп), дерново-підзолистих (Полісся), каштанових (сухий степ), лучно-болотних і болотних (Полісся) грунтів.

Природна рослинність України багата за флористичним складом і налічує близько 30 тисяч видів; з них покритонасінних понад 4 тисячі, водоростей близько 4 тисяч, грибів та міксоміцетів понад 15 тисяч. На рівнинній частині чітко простежується зміна лісової, лісостепової та степової рослинності з півночі на південь, у гірських областях — вертикальна поясність. Природний рослинний покрив зберігся приблизно на третині території України у дещо зміненому вигляді. Пересічна залісненість становить менше 15 відсотків. В окремих місцях збереглася болотна, лучна і степова трав'яниста рослинність.

 

_________________________23

Найбагатшими родинами у флорі судинних рослин України є складноцвіті (104 роди, 664 види); злаки (85 родів, 357 видів); бобові (34 роди, 286 видів) та ін.; найбагатшими родами — нечуй-вітер (156 видів), осока (90 видів), волошка (64 види), шипшина (59 видів) та ін. У складі природної флори — 76 видів дерев, 278 — чагарників, 2856 — багаторічних, 329 — дворічних, 984 — однорічних трав'янистих рослин. Різні регіони різняться між собою за видовим багатством флори.

Тваринному світу властива значна різноманітність — понад 44 800 видів (враховуючи акваторію морів), в тому числі 100 видів ссавців, понад 300 — птахів, близько 270 — риб, 20 — плазунів, 17 — земноводних, понад 26 тисяч — безхребетних.

У процесі перетворення фауни чисельність одних видів надмірно збільшується, інших — зменшується, аж до повного зникнення. До Червоної книги в 1992 р. було занесено 40 видів ссавців, 67 — птахів, 8 — плазунів, 5 — земноводних і 137 — комах.

Серед хребетних тварин найвразливішими виявились хвостаті земноводні, змії, птахи великих розмірів (хижі, журавлеподібні), із ссавців — летючі миші та хижі. Зменшення кількості цих тварин є наслідком інтенсивного освоєння людиною природних районів. Але, в той же час, фауна збагатилась і новими видами.

Основні риси ландшафтної структури території України визначаються її розташуванням у помірному поясі. Лише для південного берега Криму характерні риси субтропічного поясу. Україна розташована в межах трьох фізико-географічних зон: Східно-Європейської рівнини, Карпатської (частково) та Кримської. У межах рівнинної частини за переважанням певних типів і підтипів ландшафтів виділяються три фізико-географічні зони.

Зона мішаних лісів з поліським підтипом ландшафтів розташована в північній частині України і охоплює майже 20 відсотків її території. Тут переважають такі природно-територіальні комплекси: зандрові й алювіальні низовини з підзолистими ґрунтами під борами та суборами; моренно-зандрові

24,_______________________________________________

низовини з дерново-підзолистими ґрунтами з лісами змішаного типу або безлісі й зайняті сільськогосподарськими угіддями; заплавні лучно-болотні місцевості та лесово-острівні рівнини із сірими лісовими ґрунтами. Серед рівнинних територій України це найбільш зволожена і заболочена зона. Залісеність її досягає майже ЗО відсотків.

Лісостепова зона охоплює майже 34 відсотка площі України. Своєрідність її полягає у складному перемежуванні різних типів ландшафтів: широколісові із сірими лісовими і темно-сірими опідзоленими ґрунтами; лісостепові з опідзоленими і реградованими чорноземами; лучно-степові з типовими чорноземами, лучно-чорноземними ґрунтами, трансформованими в сільськогосподарські угіддя. Пересічна залісеність становить 12,5 відсотка. Лісостепова зона — регіон інтенсивного сільськогосподарського виробництва, розвинутої урбанізації на базі промисловості, великих територіальних виробничих комплексів, переважно літніх видів оздоровчої та пізнавальної рекреації.

Степова зона простягається на південь від лісостепу до Чорноморсько-Азовського узбережжя і Кримських гір і охоплює 40 відсотків території країни. Серед інших зон виділяється найбільшими тепловими ресурсами і найменшою зволоженістю, що зумовлює формування своєрідних степових ландшафтів. Залісеність становить 3 відсотки, орні землі — майже 80—85 відсотків площі зони. В її межах за ландшафтними особливостями і умовами природокористування виділяють три підзони: північностепову, середньостепову та сухостепову.

Північностепова підзона охоплює територію з чорноземами звичайними, що сформувалися під різнотравно-типчаково-ковиловими степами. Середньостепова підзона об'єднує низовинні та схилово-височинні ландшафти з чорноземами південними, що сформувалися під типчаково-ковиловими степами та різнотрав'ям. У сухостеповій підзоні переважають ландшафти з темно-каштановими і каштановими ґрунтами під полиново-злаковими степами з ковилою, типчаком, полинами.

Для Українських Карпат характерна вертикальна поясність ландшафтів. її структуру утворюють широколистяні низовинно-міжгірні, мішано-лісові передгірні височинні, хвойно-широколистяні низькогірні, широколистянолісові низькогірні вулканічні, луколісові субальпійські середньогірні (полонинські) ландшафти. Це найбільш залісена територія України, де зосереджено 20 відсотків площі її лісів.

У Кримських горах розвинулися середньо- і низькогірні, пасмово-улоговинні, широколистянолісові, мішанолісові, передгірні лісостепові, гірсько-лучні та прибережно-схилові субтропічні середземноморські ландшафти. Природні умови Криму сприяють розвитку виноградарства, садівництва, вирощування ефіроолійних культур і рекреації.

На території України найбільше народогосподарське значення мають лісові, лучні та болотні рослинні ресурси. Лісові ресурси концентруються переважно в Українських Карпатах, Кримських горах та на Поліссі. Нині вкрита лісом площа становить близько 8,6 млн га. В лісах зосереджені основні деревні, технічні, харчові, кормові й лікарські рослинні ресурси. Лучні рослинні ресурси розміщені головним чином на Поліссі; загальна площа луків становить 6,9 млн га. Використовують переважно кормові, харчові та лікарські ресурси луків. Болотні рослинні ресурси представлені значно менше. Площа самих боліт дорівнює близько 1 млн га і безперервно скорочується внаслідок меліорації. Найбільше боліт, як вже відзначалось, знаходиться на Поліссі, в долинах степових річок Та в Українських Карпатах. Ресурсна ємність їх невелика і включає харчові та лікарські рослини. Природні рослинні ресурси степів зараз практичного значення не мають, що пов'язано з майже повною сільськогосподарською освоєністю їх.

Розкриваючи різні аспекти піднятої теми, не слід забувати і про природні процеси, більшість з яких підпорядкована географічній зональності. Вони відбувались і в минулому, відбуваються і нині. Зокрема, в Україні перезволожування, заболочування розвиваються на Поліссі; ерозія — в лісостепу (особливо інтенсивно на

І

26________________________________________________

Придніпровській височині і Донецькому кряжі); дефляція, пилові бурі, посухи — в степу; катастрофічні селі та снігові лавини — в Кримських горах і Українських Карпатах. Азональними є паводки, зливи, сильні вітри, зсуви, суфозійно-присадкові явища тощо; інтразональними — діяльність грязьових вулканів на Кримському півострові, акумуляція наносів і абразія на морському узбережжі, карст у вапнякових, гіпсових та соляних товщах. Інтенсивність діючих природних процесів змінюється під впливом антропогенних факторів.

Говорячи ж про зміни клімату в часі, слід відзначити, що в плейстоцені — періоді, який включає останні 2 млн років історії всієї Землі, — були полярні покрівні зледеніння, а також неодноразові різкі температурні коливання в Північній півкулі. Це все має відношення і до України.

В плейстоцені виділено кілька льодовикових епох. Відступ льодовикових щитів проходив нерівномірно, їх масова руйнація почалась близько 15 тисяч років тому, коли прийшло значне потепління, яке продовжувалось приблизно 5 тисяч років і завершилось тривалим теплим періодом, який отримав назву кліматичного оптимуму.

Після нього, протягом приблизно 3 тисяч років (8,5—5,5 тисяч років тому), розпочалося хвилеподібне похолодання, що супроводжувалось активізацією льодовиків у Північній півкулі, яке поступово наближало клімат до сучасного стану. .

Є свідчення про клімат кінця І і початку II тисячоліття н.е., котрі ввійшли в історію Європи як епоха вікінгів. Плавання цих вихідців із Скандинавії стали можливими внаслідок значного потепління в Західній Європі і Північній Америці в VIII—XIII ст.

Після згаданої епохи почалося похолодання, відоме під назвою «малого льодовикового періоду», що продовжувалось до середини XIX ст. Початок нового похолодання був відзначений на початку XIV ст. активізацією і наступом льодовиків в Європі й Північній Америці. Значне пожвавлення льодовиків відмічалось і на початку XVIII ст., а останнє відносилось до середини XIX ст.; воно потім змінилося глобальним потеплінням.

_________________________27_

Окрім льодовиків, існують й інші численні свідоцтва інтенсивного похолодання в цей період: розширення дрейфу пакового арктичного льоду в Північній Атлантиці, загибель лісів в Ісландії, замерзання Генуезької затоки, вимерзання оливових дерев на півдні Франції та Італії, збільшення числа сніжних зим на всій європейській території, підвищення рівня Каспійського моря та ін.

З середини XIX ст. почалося поступове потепління, найвищий пік якого прийшовся на 30-ті роки XX ст. Воно супроводжувалось помітною руйнацією та відступом льодовиків.

Останнім часом все більш негативного значення набуває парниковий ефект атмосфери — властивість її регулювати променевий теплообмін Землі з космічним простором. Цей ефект є наслідком поглинання довгохвильового випромінювання Землі водяною парою та вуглекислим газом тропосфери і додаткового впливу на цей процес активних газових процесів у високих шарах атмосфери — стратосфері й мезосфері. Випромінювання Землі зумовлене нагріванням підстилаючої земної поверхні потоками короткохвильової сонячної радіації, яка проникає крізь атмосферу. Лише частина ультрафіолетового випромінювання поглинається озоновим шаром атмосфери. Основна її маса проникає до земної поверхні, частково відбивається від неї, але більша частина цієї енергії поглинається, завдяки чому підтримується середня температура земної поверхні (близько +15 градусів). Та внаслідок незбалансованої господарської діяльності у нижньому шарі атмосфери зростає кількість вуглекислого та інших газів, що супроводжується підвищенням температури атмосфери і поверхні Землі, а також потеплінням клімату в цілому.

В структурі народогосподарського комплексу України — розвинута промисловість, сільське господарство, всі сучасні види транспорту, торгівля та інші галузі; невиробнича сфера, зокрема охорона здоров'я, освіта, наука, культура та управління. Економічний потенціал народогосподарського комплексу держави становлять природні багатства (про які мова вже йшла вище),

28______

багатомільйонні трудові ресурси, а також створені народом України потужний виробничий і науково-технічний потенціал.

Головна орієнтація у розвитку народного господарства — забезпечення соціальних потреб населення, збільшення в суспільному виробництві питомої ваги предметів народного споживання; кардинальна перебудова структури народного господарства; використання географічного розташування території України у міждержавних економічних відносинах Схід-Захід, Північ-Південь; удосконалення агропромислового комплексу; розвиток виробничої і соціальної інфраструктури та розв'язання еколого-географічних проблем оздоровлення навколишнього середовища. За нових економічних умов великого значення набувають прямі зв'язки України з зарубіжними партнерами, що сприяє інтеграції у світовий ринок і відкриває додаткові можливості щодо підвищення ефективності економіки.3

Географічне розташування України, родючі ґрунти, вигідні шляхи сполучення, брак надійних природних кордонів по всьому периметру завжди робили її територію об'єктом численних експансій. 1923 року український дослідник проблем політичної географії Степан Рудницький писав: «Не з'ясовуючи собі ось хоч би величини України і її народу, не тільки наші сірі інтелігенти, а й наші визначні політичні діячі зводять українську справу до спільного знаменника зі справами «инших малих народів». В практичному напрямкові недостача географічного знання має просто фатальні наслідки. Згадаю хоч би те, що в останніх часах наші політичні діячі не те що шафували межовими українськими землями направо і наліво, але по ітерації своїй навіть не підносили домагань на величезні простори українських земель. Ніхто з них не вмів не те що використати, але навіть і піднести цієї безлічи політично-географічних, економічно-географічних, учбово-географічних та инших аргументів, які промовляють за українською державністю па Південному Сході Європи»4.

В українській політичній думці інтерес до геополітичної проблематики зростав тоді, коли виникали умови для національно-

 

29

визвольних змагань або коли підбивали підсумки таких змагань. Уже у «Виводі прав України» Пилипа Орлика можна знайти розмірковування про геополітичну роль незалежної України як своєрідного заборола проти агресії російського імперіалізму в Європу. До цієї теми на початку XIX століття звертається поет Євген Гребінка: «Ох, коли б окружити Україну широкими, глибокими морями і довкола неї піднести гори, тоді б ... ми могли бути самостійні, але тепер вона неначе ива при дорозі: її не топче тільки той, хто не хоче»5.

Наприкінці XIX століття проблемами геополітичного становища України переймається Михайло Драгоманов. У своїх «Листах на Наддніпрянську Україну» він писав: «Без північних берегів Чорного моря Україна неможлива як культурний край; ми мали ті береги в часи Угличів, Тіверців і Тмутараканської Русі; ми відбили вп'ять частину їх перед нападом турків у XV ст. і мусили так чи сяк узяти їх потім. Не вдалось нам цього зробити під Польщею, з самим козацтвом, то мусило це зробитись під московськими царями (Польща була, власне, державою Балтійського басейну і через те байдужою до чорноморської справи, інтересної для подніпрянців. Московщина, як держава Балтійського і Каспійського басейну, теж байдужа до тої справи, але Донщина притягала її до Чорного моря. Ось де фатальна причина, чому всеєвропейська, а не спеціально українська завдача зруйнувати Туреччину XV—XVI ст. виконана була в XVII—XIX ст. державою московською, а не польською...)»6. Саме цим пояснював Драгоманов орієнтацію запорізького козацтва на російську державу, адже саме «московське царство все-таки виповнило елементарну географічно-національну завдачу України!»7.

М.Грушевський, С.Рудницький. Ю.Липа відзначали, що українці з давніх часів обіймали широку смугу степу та лісостепу в Північному Причорномор'ї, Як вважає один з кращих українських сходознавців першої половини XX сторіччя А.Синявський: «Територія України в період річкових культур та середземноморській, як і в пізніші часи, особливо з утворенням Багдадського халіфату на південному заході

ЗО____________________________________________

Азії й Кордовського на далекому заході Європи в Еспанії, була перепуттям між Сходом і Заходом. Далі вона стає тим битим шляхом народів, що переходили між Уралом та Каспієм на Захід»8.

Вирішення чорноморської проблеми вважалось одним з найголовніших геополітичних завдань України. Окреслюючи ці завдання, Ю.Липа наголошував, що метою експансії України було здобування чорноморських берегів, відзначаючи, що від давніх часів українці посідали найбільші ріки, які впадають у Чорне море від Дунаю до Кубані, то відступаючи під натиском кочівників угору за течією, то спускаючись до гирл за сприятливіших умов.

Якщо на півдні Чорне море, на півночі поліські болота, а на заході почасти Карпатські гори були природними межами власне українських земель, то на сході та південному заході таких кордонів немає. Саме цим степовим коридором орди азійських кочівників проходили територією південної України, відкидаючи наших предків від чорноморського узбережжя.

«Ріки, — зазначає Ю.Липа, — ці найзручніші магістралі давніх часів, відігравали велику роль у формуванні національних спільнот: річна мережа формує одність території, її торговлі, влади, звичаїв, врешті, мови і релігії»9. Мережа судноплавних річок зі спокійним, рівнинним плином води сприяла не лише формуванню внутрішньої єдності території, а й зміцненню зв'язків із зовнішнім світом. «Річна система українських шляхів кінчається з гирлами рік. Але це не кінець лучби, це розвинення її в ще більшу систему, систему морську. Чорне море органічно зв'язане з українськими ріками виявом і матеріальних, і духовних тенденцій української території», — твердить Ю.Липа10. Він вважає, що саме система внутрішніх водних шляхів створила геополітичну вісь України: «Тільки вісь Південь — Північ є віссю українських земель»11. Дніпро — «це головний нерв України»12. Основні порухи великих мас населення відбувалися саме на цих напрямках практично до початку XX сторіччя, коли зусиллями уряду царської Росії основні колонізаційні потоки українців Наддніпрянщини були спрямовані до Сибіру, Північного Казахстану та Далекого Сходу, а з Галичини,

_________________________31_

через позицію уряду Австро-Угорщини, за океан. Однак ці нові землі-поселення ніколи не сприймалися як етнічно українські.

Велику роль у цивілізаційній історії України відіграв і той факт, що її територія була перехрестям не тільки міграційних, а й торговельних шляхів. Якщо річкова система формувала зв'язки по лінії Північ — Південь, то сухопутні магістралі сприяли контактам Сходу і Заходу через її територію: Україна лежить при найкоротшому сухопутному шляху з Західної Європи до Індії.13 З давніх-давен територією країни проходили важливі торговельні комунікації між країнами балтійськими і середземноморськими, Західною і Центральною Європою, Середньою Азією та Китаєм.

Торговельні зв'язки багато в чому обумовлювали переважання тих чи інших культурних впливів (чи то грецьких в античні часи, чи то візантійських та норманських за доби Київської Русі, чи західноєвропейських у пізньому Середньовіччі), обумовлюючи також і геополітичні орієнтації. Як відзначає М.Грушевський, можна говорити про повну перевагу західних впливів з кіпця XII століття: «Се почалось ще з галицько-волинських князів, далі скріплюється й росте з переходом сих земель під власть Польщі»14. Польща виступала транзитною територією для західноєвропейських впливів в Україні. Причому, якщо духовно-культурні зв'язки розвивалися насамперед з Італією та Францією, то технічно-культурні — з Німеччиною15.

Література

1 Вернадский В.И. Несколько слов о ноосфере.// Успехи современной биологии. — 1944. — Т.18. — Вьш.2. — С.117.

2 Природа и общество. — М., 1968. — С.28.

3 Географічна енциклопедія України в трьох томах. — К., 1993. — Т.З; Природа Украинской ССР. Климат. — К., 1984; Природа Украинской ССР. Ландшафти. — К., 1985; Природа Украинской ССР. Геология и полезные ископаемые. — К., 1986 та ін.

4 Рудницькш С. Українська справа зі становища політичної географії. —

Берлін, 1923. - С.3-4.

32

 

5 Охримович Ю. Розпиток української національно-політичної думки. —

Нью-Йорк, 1968. — С.14. 6 Драгоманов М. П. Листи на Наддніпрянську Україну. Літературно-

публіцистичні праці: В 2-х т. — К., 1970. — Т.1. — С.444.

7 Там само. — С.446.

8 Синявський А. УРСР та Близький Схід у світлі геополітики. — У кн.: Синявський А. Вибрані праці. — К., 1993. — С.192.

9 Липа Ю. Призначення України. — Нью-Йорк, 1953. — С.57.

10 Там само. — С.58.

11 Там само. — С286.

12 Юркевич Л. Що то за Україна? — Кам'янець-Подільський, 1919. — С.7.

13 Рудницький С. Вказ. праця — С.50.

14 Грушевський М. На порозі нової України. - К., 1991. — С.14.

15 Солтовський О. Географічна складова державницької думки. // Українська державність у XX столітті. — К., 1996. — С.85-88.

________________________________________33_

Розділ 2. АНТРОПОЛОГІЯ

Усі обстежені протягом багатьох років системи морфологічних ознак свідчать про те, що українці належать до великої європеоїдної раси, в рамках якої, за даними соматології (тобто розділу антропології, що вивчає індивідуальну та міжгрупову мінливість будови тіла людини), тяжіють до її південної гілки. За підсумками комплексного аналізу, проведеного з урахуванням даних не лише соматології, а й одонтології (розділу антропології, що вивчає будову зубів), дерматогліфіки (вивчення шкірного рельєфу долонних і підошвенних поверхонь) та гематології (науки про будову крові), серед українців загалом переважає відносно великий зріст, брахікефалія, тобто округла форма голови, здебільшого доволі темний колір волосся й очей, відносно широке обличчя з середнім горизонтальним профілюванням, переважання прямої спинки носа. Крім того, їм властиві суто європеоїдні варіації маркерів інших антропологічних систем. На Півночі, Заході і Півдні України спостерігаються відхилення від переважаючого комплексу ознак, що дає підстави для виділення в її межах чотирьох антропологічних зон, а саме: північної, центральної, західної та південної.1

Північна зона охоплює Волинь, Правобережне та Лівобережне Полісся, Північ Галичини. Згідно з даними соматології, у цих регіонах України розповсюджені волинський, поліський, валдай-ський, або деснянський та ільменсько-дніпровський морфологічні варіанти2, які за певними характеристиками (відносно широке і невисоке обличчя, помірний розвиток третинного волосяного покриву, тобто бороди та волосся на тілі у чоловіків, світліша пігментація волосся тощо) тяжіють до білорусів, західних росіян, окремих груп прибалтійських народів — носіїв так званого «валдайсько-верхньодніпровського» антропологічного комплексу. Це в першу чергу стосується мешканців Північної Чернігівщини —

3 5-2

34___________________________________


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 |


Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.072 сек.)