СКЛАДОВА ЧАСТИНА ЛИТВИ І ПОЛЬЩІ 2 страница

230 __________________________________________

при устье Чертомлыка, она сделалась как бы постоянным городом; до того времени это был военный стан, часто переносившийся с места на место, обитатели его в большинстве состояли из временных посетителей — промышленников.

Так жили по описанию, переданному малорусскими летописями, первые запорожцы, остававшиеся на более или менее продолжительное время в Сечи. Большая часть удальцов, которым суждено было не погибнуть и не попасть на войне в плен, возвращалась осенью домой. Обогащаясь добычей, они повторяли свои походы на Низ или же образовывали казацкие шайки, которые выбирали предводителей — гетманов, шатались по Южной Руси и вторгались в чужие земли, или же, отведав казацкого житья, поступали под предводительство какого-нибудь пана, который в таком случае, называясь их гетманом, обращался с ними, как с вольными людьми... Единого начальника над всеми украинскими казаками еще не было. Крайнее равенство господствовало в их быте. Шляхтич ли, князь ли, мещанин или сельский холоп шел в казаки — он был равен своим товарищам. Первоначально вольное казачество наполнялось мещанами, а потом большинство в нем состояло из сельских холопов, не желавших повиноваться своим панам»².

На початковому етапі Визвольної війни під проводом Б.Хмельницького Запорожжя продовжувало відігравати провідну політичну роль. Саме тут створюється ядро армії, обирається сам гетьман і формується ідея державно-територіальної автономії козацької України, що пізніше лягла в основу політики українського уряду. Однак після перемог під Жовтими Водами і Корсунем, коли повстання швидко переросло у національно-визвольну війну, воно втрачає її. По-перше, тому, що слабозаселена територія Запорожжя, господарство якого продовжувало носити здобичницький характер й грунтувалося не на приватній, а на спілковій (курінній) власності, не могло стати ядром національної держави. По-друге, політика Б.Хмельницького та його соратників визначалася не лише інтересами запорожців, а всього козацького стану, абсолютна більшість якого проживала на території городової України.

________________________________________________ 231

Саме регіон Середньої Наддніпрянщини у першій половині XVII ст. стає територіальним ядром формування національної держави, основу якої становили інституції, перенесені із Запорозької Січі. Розвиваються козацьке самоуправління, судочинство, військова організація тощо, внаслідок чого влада Речі Посполитої в краї починає набувати все більше номінального характеру. Одночасно йшло неухильне розширення території козацької України де запроваджувались нові порядки. Поряд з іншими державними інституціями в межах відповідної території українських земель формувався й власний адміністративний устрій. Враховуючи важливу роль мілітарного фактору в житті козацтва, саме традиційний полково-сотенний принцип і ліг в його основу.

Хмельницький поділив козацтво на полки, пише М.Костомаров, «но под этим разумелся не правильный раздел армии, а известный край южнорусской земли. Полк включал в себя города, местечки, села и назывался по имени главного, более других значительного, города, где было правление полка. Полком начальствовал полковник: ему были подведомственны другие чиновники. Полки разделялись на сотни. Сотня заключала в себе села и хутора и также носила название по имени какого-нибудь значительного местечка. Сотни делились на курени, в которых было несколько десятков. Верховное место называлось генеральной войсковой канцелярией. Там вместе с гетманом были чиновники: обозный (начальник артиллерии и лагерной постройки), есаул (обер-лейтенант), писарь (государственный секретарь), хорунжий (главный знаменосец); все вместе — все эти чины назывались генеральными, или войсковыми; войсковой старшиной. В каждом полку была своя полковая канцелярия (полковое правление) и полковые старшины: полковые обозные, есаулы, писари, судьи, хорунжие. В сотне была сотенная канцелярия и сотенные старшины: сотник, писари, хорунжий. Таким образом, чиновники сотенные и полковые отправляли в сотне и в полку те же обязанности, какие возлагались на чиновников генеральных с подобными именами в отношении целого казачества. Куренями начальствовали атаманы. В то время чиновники избирались и отрешались на радах, то есть народных

232 __________________________________________

собраниях, вольными голосами, потом утверждались гетманами. Такой порядок велся издавна в казацком войске, но в этот год (1648 — Авт.) он распространился на целый народ. Тогда слово «казак» переставало иметь значение исключительно особого военного сословия, а перенеслось на всю массу восставшего южнорусского народонаселения.

На правой стороне Днепра были полки: Чигиринский (гвардия гетмана), Черкасский, Корсунский, Лисянский, Белоцерковский, Паволоцкий, Уманский, Калницкий, Каневский, Животовский (как кажется, одно и то же, что Брацлавский), Полесянский и Могилевский. Пространство, занимаемое этими полками, охватывало собой землю, где жил южнорусский народ, нынешние губернии: Киевскую, часть Минской, Волынскую по Горынь, Подольскую и часть Червонной Руси около Галича до Надворни; из Червонной Руси мужики бежали в полки Могилевский и Брацлавский. На всем этом протяжении только Каменец, твердая и неприступная крепость, держался во власти поляков; другие соседние местечки переходили то в одни, то в другие руки. Полк Полесянский или Овручский простирался на неопределенное пространство по лесам. На юг казачество занимало степи до Бессарабии или до белогородских татарских кочевьев. На левой стороне были полки: Переяславский, Нежинский, Черниговский, Прилуцкий, Ичанский, Лубенский, Ирклеевский, Миргородский, Кропивянский, Гадячский, Полтавский и Зеньковский. Они занимали пространство нынешней Полтавской и Черниговской губерний и часть Могилевской по Гомель и Дронов. Больше всех был полк Черниговский; занимавший пространство до Стародуба с одной, до Гомеля с другой стороны; число сотен в каждом из полков было неравное: доходило до двадцати и более; «що село, то сотник», — говорит очевидец, — а иная сотня имела человек тысячу. Приблизительно полагают число настоящих казаков, способных к войне, до двухсот тысяч, а один говорит простодушно, что русского войска было столь велико, что в поле не помещалось и на карте написать его было трудно»³.

______________________________________ 233

Причини феномену надзвичайно швидкого творення національної держави В.Смолій і В.Степанков вбачають в наступному. Насамперед, цей процес відбувався не на порожньому місці, а на основі державних інституцій. Слід враховувати також тісний зв'язок національно-визвольної та соціальної боротьби. Остання переросла у Селянську війну, що охопила всі українські землі. її розвиток сприяв оформленню радикальної фракції козацької старшини, яку очолив полковник М. Кривоніс, що підтримувала вимогу трудящих про повну ліквідацію шляхетства. Генератором соціальної активності селянства виступав козацький ідеал. У його свідомості закріпилося стереотипне уявлення про козака як людину вільну від будь-яких обов'язків перед паном і державою (крім військового) і яка одночасно користується особливим імунітетом (особиста свобода, право володіння землею, своя юрисдикція тощо). Саме тому, що боротьба за здобуття козацького імунітету стала загальноукраїнським явищем, селяни і міщани масово покозачувалися, створювали сотні загонів, які розправлялися зі шляхтою, громили її садиби і замки, захоплювали землі й угіддя. Водночас козацький ідеал послужив життєздатним матеріалом для вивершення будови національної держави. Адже запроваджувані «козацький присуд» і «козацькі порядки» означали не що інше, як створення власних органів управління, що лягли в основу нових адміністративних структур. Сприяла цьому політика уряду Б.Хмельницького на царині організації державного апарату з його законодавчими, виконавчими і судовими функціями.

Протягом другої половини 1649—1650 рр. завершився в цілому процес творення головних інституцій Української держави, як спадкоємниці Київської Русі, що було найбільшим політичним досягненням українського народу по кількох віків національного поневолення. Старшинська рада перетворилася на головний орган влади. До її компетенції входило розв'язання основних законодавчих, адміністративних, економічних, військових та дипломатичних справ. Державний апарат очолив гетьман, який скликав раду і відігравав важливу роль у прийнятті нею рішень та їх наступному виконанні. Він очолював адміністрацію, відав фінансами, керував

234 __________________________________________

військом і регулював дипломатичні стосунки з іноземними країнами. Разом з тим, відсутність зафіксованих у правних актах повноважень ради й гетьмана сприяла появі двох тенденцій: перетворення держави в олігархічну республіку чи встановлення монархічної влади в особі спадкоємного гетьманату. Боротьба цих тенденцій несла загрозу втягнення суспільства у вир жорстокої політичної боротьби з усіма трагічними в таких випадках для України наслідками. Керівні військово-адміністративні посади займала генеральна старшина. На території полків влада знаходилася в руках полковників, сотників, отаманів. На місці станово-шляхетської системи земельних городських і підкоморських судів виросла мережа нових козацьких судів: генерального, полкових і сотенних. Місце ліквідованого домініального (за винятком монастирського) судівництва займали сільські суди. Незмінним залишалося лише міське судочинство. На жаль, визначилась негативна тенденція поєднання судової й адміністартивної влади, що заборонялося Литовським статутом попередніх часів.⁴ При цьому слід відзначити, що початок процесу державотворення в цілому співпав з часом формування національної території українців, що найбільш активно проходив приблизно з кінця XVII по кінець XVIII ст. і в основному (але зрозуміло не остаточно) завершився з початком XIX ст. Тобто, в часі він також фактично збігся з поступовим утвердженням деспотичної абсолютиської монархії в Російській державі й ліквідацією царатом усіх ознак своєрідної української державності.⁵ Але про це мова піде трохи далі.

На першому етапі державотворення українцям часів пізнього середньовіччя. були притаманні риси, які М.Грушевський охарактеризував наступним чином: «...сполучення такого ширикого козацького самовластя з таким незвичайним послухом і дисципліною найбільше й дивувало сторонніх. З одного боку, грізний гетьман, котрий одним словом веде військо куди хоче, посилає людей на погибель і одним рухом може віддати на смерть кожного; з другого боку, рада, котра поводиться з своєю старшиною і з самим гетьманом надзвичайно безцеремонно, а старшина перед нею кориться і

____________________________________________ 235

понижується, і взагалі наради ведуться без порядку, з галасом, криком, без якихось вироблених форм обміркування і голосування: кричать, сваряться, кидають шапки, під першим вражінням скидають гетьмана, а гетьман кланяється, понижується перед юрбою.

Але се переживання давніх часів; організація твердне і міцніє в міру того, як збільшується і розростається. Власть гетьмана все більше шанується і окружається зверхніми формами такого пошанівку. Факти скидання гетьмана на раді зустрічаються все рідше, і перед зверхніми формами крайньої простоти і демократизму — що в своєму найвищому вождеві на знак власті давав не дорогоцінну булаву, а просто «камишину», — виробляється високий дух лицарського самовідречення, що так дивував і чарував сторонніх».⁶

На механізмі державотворення слід зупинитись більш детально. При цьому пам'ятаймо, що ні Б.Хмельницький, ні старшина спочатку ще не планували створення незалежної держави в етнічних межах України, а відтак і не висували відповідної політичної програми. Вони, найімовірніше, намагалися добитися того, щоб король польський став також «королем руським», а Україна (щонайменше в складі Київського, Брацлавського, Чернігівського, Подільського і Волинського воєводств) отримала статус чи то автономії, чи то суб'єкта федерації за зразком Литви. А в кінці 1648 — першій половині 1649 рр. почалося вироблення великим гетьманом основних принципів української державної ідеї, що стала потім визначальною у визвольних змаганнях народу протягом наступних століть аж до сьогодення і передбачала створення незалежної держави в етнічних межах України. Тодіж відроджується й ідея укранського монархізму, яка пізніше не була реалізована.

У зв'язку з несприятливим перебігом подій, в протистоянні з Польщею гостро постала проблема пошуку міцної, концентрованої військово-політичної допомоги ззовні. За тодішніх обставин її можна було одержати або від Османської Порти, або від Росії. Трагедія тогочасної України, як відзначав Я.Дашкевич, полягала в тому, що як соборна держава вона могла виникнути й зміцніти лише під протекторатом одного з прихильних сусідів. У неї не було мож-

236 _______________________________________

ливості здійснити перехід до незалежності без попереднього залежного періоду.

При виборі протектора перевага віддавалася московському цареві. Зумовлювалося це дією кількох чинників: приналежністю до одного й того ж віросповідання, наявністю в історичній пам'яті українського народу ідеї спільної політичної долі за часів княжої Русі, відсутністю в етнопсихології українців антиросійських настроїв, близькістю мови й культури, військово-політичною слабкістю Росії порівняно з Османською імперією, що давало надію на збереження Україною повнішої державної самостійності. Це закінчилося Переяславською радою 1654 р. За своїм змістом російсько-український договір, найімовірніше, передбачав створення під верховенством корони Романових конфедерації двох держав, спрямованих проти зовнішнього ворога.⁷ Але подальші історичні події призвели до зовсім інших, неочікуваних наслідків.

Коротко зупинимося і на самій проблемі «возз'єднання» України з Росією. Як відзначав М.Брайчевський, ситуація з оцінкою Переяславської ради ускладнилася в період гучного святкування її 300-літнього ювілею, під час якого ця акція була піднята на рівень всесвітньої події, яка за своїм значенням майже дорівнювала найвизначнішим цивілізаційним переворотам в історії людства. Якраз у цей час замість загальновживаного терміну «приєднання» України до Росії почав використовуватись вищезгаданий термін «возз'єднання», що надалі став обов'язковим для вживання. З погляду філософського ця заміна виглядала абсолютно некоректно: возз'єднуватися можуть лише частини чогось цілого, єдиного. Тому стосовно вивчення міжетнічних контактів возз'єднання може бути в межах одного народу, а не народів. Україна і Росія сформувалися вже після монголо-татарської навали XIII ст., в умовах розділеного існування і до 1654 р. ніколи не були об'єднані. Але суть справи полягала не в цих двох словах, а в тому, що стояло за ними. Відбувалася сама переоцінка даної історичної події: якщо в «Історії України» 1943 р. видання перехід під протекторат Росії оцінювався як «зло менше» порівняно з тим, що чекало українців під владою Польщі

__________________ 237

чи Туреччини, то в 50-ті роки XX ст. те ж саме явище вже розглядалося, як найкраща перспектива для українського народу, як необхідна умова для подальшого його прогресу.

Виходило, що на відміну від усіх інших народів, для яких шлях незалежного існування стверджувався як необхідна умова нормального розвитку, український народ міг розквітати лише під благодійною опікою російського царизму. А тому всякий національно-визвольний рух в Україні, спрямований проти царського уряду, оголошувався рухом реакційним і ворожим, бо вів до «відриву» України від Росії, тоді як інтереси українського народу, мовляв, вимагали перебування під зверхністю імперії.

З погляду загальноісторичних роздумів та аналогій з іншими країнами теоретична неспроможність подібної імперської «аргументації» очевидна. Адже за допомогою подібних тверджень можна виправдати будь-який акт колоніального заохочення в будь-яку епоху і в будь-якій точці земної кулі.⁸ «Неприпустимою, на наш погляд, є й політична спекуляція навколо важливих рубіжних віх на еволюційному шляху розвитку обох народів, коли в ході гострих, далеко не наукових дискусій часто ігноруються конкретні історичні реалії, а опоненти керуються зазделегідь витвореними схемами чи ідеологічними концепціями».⁹

Але, повертаючись до самого явища державотворення, можна констатувати, що процес формування державної території в Україні був прямо пов'язаний з подіями Визвольної війни, а географічні чинники при цьому відігравали другорядну роль. Проте великий простір регіону сприяв розгортанню і, певною мірою, успіхові повстання, робив неможливим його швидке придушення чи локалізацію польсько-шляхетськими військами. Ускладнювали становлення молодої Української держави відсутність значних природних кордонів і постійна загроза військового втручання трьох небезпечних сусідів. Укладнення Б.Хмельницьким союзів з урядами Криму, Туреччини і Москви обумовлювалися політичною необхідністю. Тому-то статус українських земель часто залежав від стратегії гетьмана. Фактично один природний кордон — р.Дністер —

238 __________________________________________

розмежував Україну як державу з іншою країною — Молдавією. Цікавим моментом в історії розвитку державної території стало прилучення до неї південних районів Білорусії і, зокрема, входження Пінщини. Держава Б.Хмельницького в територіальному відношенні охоплювала більше половини етнічних українських земель, причому чотири пятих з них входили перед цим до Речі Посполитої. На час смерті Б.Хмельницького Україна перетворилася на одну з могутніх держав Європи і за розмірами дорівнювала своєму основному політичному конкурентові й противникові — Польщі. Помітно обмежувало державу гетьмана перебуваня західних територій (особливо Галичини, Холмищини) в залежності від іноземних урядів, що ускладнювало вихід на інші країни Європи. Політична ж нестабільність і періодичні зміни державних кордонів викликали масовий міграційний рух населення як у самій «козацькій республіці», так і за її межами.¹⁰

З цим періодом пов'язаний ще один історичний факт: зміна старої назви «Русь» на нову «Україна». На наш погляд, найбільш вірно тлумачив цей термін П'єр Шевальє — французький дипломат, який перебував при дворі польського короля і був безпосереднім учасником тогочасних подій: «Країна, де мешкають козаки, зветься Україною, що означає окраїна».¹¹ Для західного європейця це була дійсно окраїна — край великої європейської землеробської цивілізації, за яким починався східний кочівницький світ.

Сама назва бере свій початок з часів Київської Русі. В літописах домонгольського періоду вона фігурує всього тричі і завжди в значенні окраїни землі — князівства (Переяславського, Галицького і Волинського). І у писемних джерелах другої половини XII—XIV ст. назви «Оукраїна», «Країна», «Вкраїна» зустрічаються в розповідях про західноруські й порубіжні з ними землі. Під 1517 р. в Густинському літописі термін «Україна» вживається практично в сучасній його мовній формі, але стосовно колишнього Галицького Пониззя Дністра. Цей термін у значенні окраїни державних територій часто вживався і в XVII ст.: 1606 р. «Тогож року татаре Україну коло Вінниці, Гайсина і Шаргорода пустошили» та ін. Але

____________________________________________ 239

окрім власне «України» чи «україн» польсько-литовських (південно-руських) у документах тих часів говориться про «Смоленські україни», «государевы украины», «України», котрі перебували під протекторатом Туреччини й Молдови.

Отже, випадки вживання термінів «Україна», «Оукраїна», «Країна» протягом другої половини XIII—XVIII ст. в літописах і актових документах незаперечно засвідчують їхній географічно-орієнтувальний характер. Ними означались окраїнні (порубіжні) території, які перебували під політичним протекторатом (чи й цілком в адміністративно-політичному підпорядкуванні) Польщі, Литви, Росії, Туреччини. Незважаючи на те, що в ряді випадків слова ці написані з великої літери, вони не були власними географічними назвами, а майже завжди знаходяться в словополученні, мають пояснювальні слова: «Литовська Україна», «Малоросійська Україна», «государевы Украинные городы» тощо.

Аналіз південноруських літописів, актових документів показує, що серед численних «україн», які з'являлись і зникали у відповідності до змін політичної карти Східної Європи ХV-ХVIІ ст., одна з них поступово набувала конкретного географічного змісту, ставала осередком формування козацької державності. Йдеться про землі колишніх Київського і Чернігівського князівств, що лежали на обох берегах Дніпра і становили собою окраїну стосовно Польщі, Литви, Росії і степу, де повновладними господарями почували себе Кримський ханат і Туреччина (за виключенням території запорожців). «Україна» у значенні конкретної землі постійно фігурує в документах часів Б.Хмельницького та його наступників. Цей термін, який означав вже конкретну землю, неодноразово використовується і в донесеннях московських послів та воєвод 1649-1651 рр. Із контексту повідомлень випливає, що в усіх випадках йшлося про регіон обабіч Дніпра з містами Ніжином, Прилуками, Миргородом, Черкасами.

Поступово «Україна» набувала значення конкретного географічного поняття, рівнозначного назвам «Волинь». «Запоріжжя», «Червона Русь», «Сіверія», «Покуття».¹² А ще пізніше нова назва повністю витіснила стару — «Русь».

240 __________________________________________

Після смерті великого гетьмана події розвивалися стрімко, але не на користь козацької держави. Слід відзначити дві з них — це Гадяцький договір 1658 р., за яким передбачалося створення своєрідного федеративного державного об'єднання (Україна, Польща, Литва). До нього, за бажанням, могла б увійти і Росія. Україна отримувала назву «Велике князівство Руське», а в територіальному відношенні охоплювала колишні Брацлавське, Київське та Чернігівське воєводства. Виконавчі функції повністю передавались гетьману, а законодавчі — Загальній раді. На думку О.Гуржія, за сучасною термінологією створювалася автономна парламентська республіка з президентом на чолі, який обирався на посаду довічно (крім того, особисто І.Виговський, згідно з угодою, діставав посаду київського воєводи, а у власність — Барське та Любомське староства). У «Князівстві» планувалося створити свою фіскальну систему, карбувати власну монету, утримувати незалежні збройні сили (козацькі й наймані війська). І, що важливо, заборонялося польсько-шляхетській армії перетинати державний кордон з Україною. Те, що постійно порушувала Москва. Отже, внаслідок реалізації угоди мали визначитися більш менш сталі, визнані сусідніми країнами, межі Української держави. Але цій програмі не судилося втілитися у життя.

Друга подія відноситься вже до 1667 р., коли істотно змінилося міжнародне становище України і фактично були перекреслені умови Переяславської ради. Був укладений московсько-польський Андрусівський договір, за яким за Росією закріплювалися Сіверщина й Лівобережна Україна та на 2 роки Київ, а за Річчю Посполитою — землі Білорусії та Правобережної України. Запорожжя потрапляло в спільне володіння обох держав. Тож договір відображав компроміс між двома монархіями, що стався за рахунок розподілу Української держави, і мав надзвичайно трагічні наслідки для історичної долі українського народу. Ситуація, що склалася, створювала незборимі труднощі на шляху консолідації українських земель у межах національної держави. На тривалий час, як засвідчили подальші події, загальмувався й деформувався процес розвою нації, її політичної свідомості, мови, культури тощо. З точки зору В.Смолія і

______________________________________ 241

В.Степанкова укладення цього договору ознаменувало завершення другого періоду національної революції, який характеризувався різким загостренням соціально-політичної боротьби, що вилилася в громадянську війну й призвела до розподілу козацької України на два гетьманства. Настав третій, останній період революції, основний зміст якого становила відчайдушна боротьба уряду П. Дорошенка за єдність держави та зміцнення її суверенітету. Він капітулював 1676 р. і це ознаменувло завершення національної революції, для якої були характерні такі риси:

- тісний взаємозв'язок і взаємовплив національно-визвольної й соціальної боротьби;

- переростання соціальної боротьби в селянську війну, що завершилася утвердженням у козацькій Україні нової моделі соціально-економічних відносин;

- провідна роль у розвитку революції та керівництві нею козацтва — стану дрібних землевласників — вояків;

- зрада національних інтересів переважною більшістю панівного стану українського суспільства, яке взяло найактивнішу участь у боротьбі проти Української держави;

- слабкий позитивний вплив на перебіг революції міського патриціату, вищого та середнього духовенства, інтелігенції;

- нерівномірність і суперечливість революційного процесу, зумовлені відставанням національно-політичної свідомості від поступу революційних подій, слабкою консолідацією еліти, гострою соціально-політичною боротьбою;

- переважання збройних форм боротьби;

- відхід з літа 1651 р. від національно-визвольої боротьби населення західного регіону, що часто перетворювався на арену жорстокої конфронтації супротивних сил;

- фатально-трагічна роль геополітичного фактора.

Історичне значення революції вбачається в утворенні національної держави у вигляді козацької України, її винятково важливої ролі в розвитку національної самосвідомості народу, формуванні державної ідеї; набутті досвіду боротьби за національну

16 5-2

242 __________________________________________

незалежність, а також проти соціального гноблення, за особисту свободу й право приватної власності на землю.¹³

Як слушно відзначає В.Кривошея, історична наука на рівні описовості дає більш-менш послідовну причинно-наслідкову лінію розвитку українського козацтва. Складнішою є справа з появою емпіричних досліджень, без яких вийти на філософське осмислення цієї проблеми неможливо. Уривчастість джерельної бази ускладнює дослідження, але й наявні джерела вимагать їхнього нового прочитання з урахуванням різних цивілізаційних підсистем і критеріїв. Цивілізаційний підхід відіграє важливу роль в осмисленні місця того чи іншого явища у всесвітній історії. Згідно з п'ятирівневою класифікацією Р.Уескотта, пропоновану цивілізацію слід віднести до козацької (регіональної і локальної), української (національної), європейської (континентальної), світової (західної). Інші класифікації не дають змоги віднести українське козацтво до окремої цивілізації. Полишаючи кінцеве вирішення цього питання філософам, поглянемо на козацтво з точки зору методології цивілізаційного підходу, що дає змогу збагатити наші знання новими ракурсами на вже відомі проблеми.

На прикладі існування українського козацтва (яке єдине з собі подібних змогло створити свою державу) маємо можливість дослідити і відтворити специфічну просторово-часову історичну цілісність, в якій сталі елементи переважають над нестабільними і поєднуються з мутаціями.

Відомо, що цивілізація, яка утверджується, поглинає попередню або дещо її витісняє. У нашому випадку козацтво поглинуло й частково витіснило головний правлячий стан, що передував йому, — шляхетство. При цьому останнє стало цементуючим фундаментом нової спільноти під козацьким прапором.

Не можна не погодитися з твердженням, що українська шляхта в своїй переважній більшості відразу ж і без жодних вагань зі зброєю в руках рішуче виступила на захист Речі Посполитої, проте Хмельницькому і його соратникам вдалося її розколоти. Частина шляхти стала на бік повсталих і покозачилась. У майбутньому ж

___________________________________________ 243

шляхтичі, яким активно допомагала адміністративна система, устрій і традиції Російської імперії, перебуваючи в козацьких лавах, особливо після 1764 р. активно нищили сутність козацької держави, її устрій, права та звичаї.

Звичайно цивілізацію характеризують за чотирма підсистемами: біосоціальною, економічною, політичною, культурною.

Біосоціальна підсистема характеризується станом сім'ї, родичання, статевовіковими відносинами, здоров'ям, гігієною, їжею, житлом, одягом, відпочинком, захистом від загроз. До цього додається щільність населення, масштаби освоєння земель, наявність диких земель і лісів.

За умов існування козацької держави жили і активно діяли шість поколінь. Дослідження біосоціальної підсистеми включає відтворення населення, утворення груп, каст, класів. У зв'яку з цим зазначимо особливу роль станово-представницьких зібрань (козацькі ради — український варіант цих зібрань) як одного з елементів унікальної європейської цивілізації, форми колективного життя й спілкування. Переважаючими формами територіального розселення західної цивілізації є мезотериторіальні комплекси. Особливістю розселення козацтва були хутори як основа ведення господарчої діяльності.

Однією з важливих проблем цивілізації є цивілізаційний кордон. Відносно цього зазначимо, що вихід козацтва за межі свого кордону призводив до поразок. Прикладом можуть слугувати походи гетьманського війська, коли українці західного регіону готові були допомагати своїм одноплемінникам, але організувати полково-сотенну систему там не змогли — козацтво вийшло за свої цивилізаційні межі.

Економічна підсистема характеризується виробництвом, споживанням, обміном продуктів і послуг, системою комунікацій, технікою, виробничими підприємствами, системою планування і регулювання економіки, організацією географічного простору, грошовим обміном. У цьому зв'язку привертають увагу такі показники кількості спеціальностей і спеціалізацій у виробничій і

Поиск по сайту: