СКЛАДОВА ЧАСТИНА ЛИТВИ І ПОЛЬЩІ 4 страница

17 5-2

258 _____________________________________________

Тож, у Київ —

«Господину губернатору Костюрину лисицъ 6, балыков 4, осетровъ 2, и письмо.

Кіевскому секретарю Алексею Фотееву лисицъ 5, и письмо.

Кіевскому канцеляристу Козлову, лисица 1, осетръ 1, без письма».

У Глухів —

«Господину писарю Безбородку короповъ 30, щукъ 15, балыков 4,

да рыбячего масла суденце одно, и письмо».

У Санк-Петербург —

«Князю Трубецкому, короповъ 10, лисиц 10 и письмо.

Графу Воронцову, короповъ 10, балыков 10 и письмо.

Регистратору Сенатскому Латынину, лисицъ 2, балыков 2 и письмо.

Сенатскому канцеляристу, лисица 1, без письма.

Струтинскому (переводчику) короповъ 2, балыков 2 и письмо.

Духовнику Государевому Дубянскому, щукъ 4, короповъ 6, лимонного соку бочонокъ и письмо».³²

По-іншому складалася ситуація для реєстрового козацтва: їх представникам надавалися конкретні земельні наділи, де велося господарство фермерського зразка, що і стало економічним підґрунтям козацького стану. Окрім права на володіння земельними маєтностями, за реєстровими закріплювався цілий ряд прав і привілеїв-вольностей, що відрізняли козаків з-поміж інших верств тогочасного населення: звільнення від державних податків і повинностей, окреме адміністративне підпорядкування та судочинство. У соціальному відношенні козацька верства розподілялась на старшинську верхівку та рядових козаків, які й виконували основний військовий обов'язок.

Слід погодитись із твердженням В.Липинського, що європейська хліборобська культура в пізньосередньовічній Україні не могла укріпитись в державних формах «... доти, доки ці форми репрезентує нехліборобська, общинницька рядова козаччина.

Допіру сформування і перемога на Україні осілої, хліборобської, а разом військової, лицарської верстви творить підставу для будови незалежної від Польщи Української Держави». «Тільки спираючись

___________________________________ 259

на городову, осілу хліборобську Україну зміг Гетьман приборкати анархічне низове Запоріжжя і вірною та певною старшиною його обсадити. Тільки спираючись на цю силу, зможе він визволити «всю Русь з неволі лядської», повалити остаточно на землях українських польську державу. Збільшувати цю силу, приєднюючи до осілого реєстрового козацтва й покозаченої шляхти все нові співзвучні їм українські елементи і виривати з під ніг Річипосполитої той грунт, на якому вона «на Русі» держиться — ще непокозаччину «руську» шляхту: ось завдання, яке ставить собі Гетьман після того, як першою перемогою над внутрішньою анархією він заклав перший камінь в основу будови Української Держави».

Липинський приходить до цілком логічного висновку: «З хвилини заволодіння землею по лицарському праву меча («нехай війна буде слава, же през шаблю маєм права») процес європеїзації козаччини був завершений. До цього, крім поданих вище причин, мусив довести стародавній «дух» Війська Запорожського, його найбільша інтима, найбільш глибоко в серцях козацьких захована культура, що весь час під впливом західним, європейським формувалась». Атому: «Якщо ж мати на увазі отой дух лицарський західноєвропейський, оту станову «військову лицарську честь», то не тільки старшина, але й послідній козак Війська Запорозького був абсолютно рівним не тільки шляхті польській, а й усьому західноєвропейському лицарству».³³

На закінчення розділу можна сміливо констатувати, що українська козацька цивілізація, пройшовши складний і досить драматичний шлях у своєму розвитку, зайняла достойне місце серед аналогічних утворень тих часів.

Література

¹ Липинський Вячеслав. Україна на переломі 1657—1659. — К., 1997. —

С.59-60.

² Костомаров Н.И. Богдан Хмельницкий. — К., 2004. — С.24—25.

³ Там само. — С.239-240.

⁴ Смолій Валерій., Степанков Валерій. Правобережна Україна у другій половині XVII—XVIII ст.: проблема державотворення. — К.,1993. — С.4-8, 15-16.

17*5-2

260 ______________________________________

⁵ Гуржій 0.1, Чухліб Т.В. Гетьманська Україна. — К., 1999. — С.64.

⁶ Грушевський Михайло. Ілюстрована історія України. — К., 1992. —

С.235-236.

⁷ Смолій В.А. Сшепаков В.С. Українська державна ідея XVII—XVIII століть: проблеми формування, еволюції, реалізаці. — К., 1997. — С.40, 51—52, 82—84; Дашкевич Я. Павло Тетеря. // Володарі гетьманської булави — К., 1994. — С. 274; Рафальський О.О. Переяславський договір України з Росією 1654 року. Ретроспективний аналіз. — К., 2004. — С. 11—40.

⁸ Брайчевський М.Ю. Приєднання чи возз'єднання?: Критичні замітки з приводу однієї концепції. // Михайло Брайчевський: Вибрані твори. — Нью-Йорк — К., 1999. — С.489-535.

⁹ Смолій Валерій. Переднє слово. // Україна та Росія: проблеми політичних та соціокультурних відносин. — К., 2003. — С.6.

^!0 Гуржій Олександр. Українська козацька держава в другій половині XVII—XVIII ст.: кордони, населення, право. — К., 1996. — С.30—31.

¹¹ Шеваль'є П'єр. Історія війни козаків проти Польщі. — К., 1993. —-С.38.

¹² Толочко Петро. Назва «Україна» в південно-руських літописах і актових документах. // Київська старовина. — 1994. — № 3. —- С.2—9.

¹³ Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея... — С.169-170.

¹⁴ Симон Г. Мёртвый хватает живого. Основы политической культуры России.// Цивилизации. — 1991. — № 4. — С. 117.

¹⁵ Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр.). - К., 1999. - С.214.

¹⁶ Там само. — С.216.

¹⁷ Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття. Причини і початок Руїни. — К., 1998. — С. 118.

¹⁸ Кіржаєв С, Ульяновський В. Причинок до студії української орієнталістики 1920—1930-х років: незнаний збірник «Україна і Схід».// Україна в минулому. — К. - Львів, 1993. — Вип.ІV. — С.83-84.

¹⁹ Кривошея В.В. Українське козацтво в світлі цивілізаційного підходу.// Сучасна цивілізація: гуманітарний аспект. —- К., 2004. — С.364-372.

²⁰ Гуржій Олександр. Вказ праця — С.52.

261

²¹ Кресін Олексій. Конституційна автономія України у Російській державі: реалії політичного протистояння та його відображення у суспільно-політичній думці української еміграції XVIII ст. // Україна та Росія: проблеми політичних та соціокультурних відносин. — К., 2003. — С.330.

²² Аркас Микола. Історія України-Русі. — К., 1990. — С.276—277.

²³ Смолій В.А. Степанков В.С. Українська державна ідея.... — С.218-219.

²⁴ Скальковский А. История Новой Сечи или последнего коша Запорожского. — Одесса., 1885. — С.286-289.

²⁵ Смолій В.А. Степанков В.С. Українська державна ідея... — С.291-293.

²⁶ Чухліб Тарас. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648—1714 років. — К. — Нью-Йорк, 2003. — С.359-360.

²⁷ Гуржій Олександр. Вказ. праця. — С. 117.

²⁸ Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. — К., 1990. — Т.1. — С.145-146, 148-149, 152.

²⁹ Липинський Вячеслав. Вказ. праця — С.89.

³⁰ Дорошенко Дмитро. Нарис історії України. — К., 1992, Т.2. — С.54.

³¹ Щербак Віталій. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XVI — середина XVII ст. — К., 2000. — С.112.

³² Скальковский А. Вказ. праця. — С.297

³³ Липинський Вячеслав. Вказ. праця — С.94, 99, 126, 127.

262 ______________________________________

Розділ 16. КРИМСЬКИЙ ШАТ

Південніше козацької держави знаходилась територія Кримського ханату, з яким відносини були непростими, а часто відверто ворожими. Розселення татар на землях півострова розпочалося ще з XIII ст. — під час навали орд Батия на Київську Русь, Половецький степ і країни Західної Європи. Після першого розгрому м.Судака в 1223 р. мали місце інші численні набіги, аж поки Таврика не стала татарським уділом.

Якесь число татар тоді ж — у першій половині XIII ст., осіло у згаданому місті, перейняло місцеву грецьку культуру, а багато з них навіть охрестилося. Залежність від татар в цей час, вірогідно, ще слабко відчувалася і мала вираження лише у сплаті данини, котру місцеві володарі (севасти) регулярно відвозили Батию. Провівши набіг, татари відходили, а населення поверталося до традиційних занять. І лише у 1299 р. загони Ногая, що вдерлися до Таврики, повністю зруйнували Судак.

У XIV ст. у східному та південно-західному районах півострова з'явились перші феодальні маєтки напівосілої татарської знаті (беїв і мурз), яка отримала, судячи з грамот (тарханних ярликів), різноманітні пільги, привілеї та імунітет. В господарстві цих нових володарів, без усякого сумніву, використовувалась праця полонених, але основним об'єктом експлуатації з боку татарських феодалів стало підвладне їм грецьке або огречене землеробське населення. Татари обклали його численними податками й повинностями, що йшли на рахунок тархана, який володів ярликом.

Створене на Таврійському півострові в 30-х роках XIV ст. золотоординське намісництво повинно було мати свою столицю. Резиденцією її стало місто Солхат (нині Старий Крим), яке виникло ще в античну епоху. Центр мав бути добре укріпленим пунктом і в той же час відображати велич Золотої Орди. Місцеперебування

____________ 263

намісника (спочатку — напіввійськовий табір, що був оточений валом і ровом) почало розбудовуватись і через деякий час перетворилось на багатолюдний і для тих часів великий міський центр, захищений стінами й баштами.

Будівництво Солхата викликало приплив великої кількості будівельників, художників, майстрів з обробки каменю. А обслуговування палацу намісника й будинків татарської знаті сприяло появі професіоналів з різних спеціальностей. У мусульманському Солхаті знаходились монументальні культові споруди, великі будинки, базар і т.п. Від них збереглися залишки караван-сарая і двох мечетей, а також медресе, поруч з яким знаходиться мечеть. її спорудження приписується хану Узбеку¹.

Татари дали цьому місту нову назву — Крим, яка пізніше поширилась на весь півострів і витіснила стару. Арабський автор початку XIV ст. Абу-л-Феда називав Солхат «столицею Криму».

Етимологія цієї назви деякою мірою спірна. Існує кілька версій з цього приводу. «Крим» не татарське, а арабське слово і означає «благодать». Враховуючи те, що монголи називали Велику Китайську стіну Саган-Керем і пам'ятаючи, що хребет Яйла певний час відділяв татар від південного берега, то столиця, збудована біля цього хребта, могла називатися «стіна»; слово «крим» означає «подарунок» або «підняте місце» (від давнього міста Кеммеріана — «Зелений острів»).

Та найбільш вірогідною, мабуть, є наступна версія. Слово «крим» означає «рів». В джагатайському творі «Кисасі Рубугузі» є слова: «Цар наказав викопати глибокий кирим...». Назва столиці, оточеної ровом, пізніше поширилася аж до Перекопу, а самих місцевих татар почали називати «перекопськими»².

У своїй переважній більшості татари не лише в ХНІ, але і в XIV—XV століттях, та й пізніше, залишались степовиками-кочівниками. Але вже в XIV ст. в передгірському й гірському Криму з'явилось, як відмічено вище, татарське феодальне землеволодіння, засноване на експлуатації місцевого населення і рабів. Лише пізніше, у XVI ст., а особливо в XVII—XVIII ст., до землеробства

264 _________________________________________

почали переходити в своїй масі і татари. Процес цей ішов у різних місцевостях — і у східних районах Криму, і в західних — в районі Бахчисарая, де ще на рубежі XIII—XIV ст. виник татарський бейлик (вотчинне землеволодіння) бея із роду Яшлавських (Сулешових), що уявляло з себе, по суті, напівзалежне феодальне князівство з центром у Кирк-ер — нині Чуфут-Кале.

Тоді ж, у XIV ст., почали формуватися бейлики й інших татарських родів. Утворення їх було одним з проявів загальних тенденцій монгольських емірів до емансипації внаслідок ослаблення Золотої Орди. В другій половині XIV ст. князівство Кирк-ер стало фактично незалежним. Це був зародок майбутнього Кримського ханату.

Але столицею його став не сам Кирк-ер, а Бахчисарай. Татари-кочівники не мали потреби у гірській фортеці, вона була непотрібною і татарській феодальній знаті. Тому використовувалась для зберігання награбованого добра і у якості сховища під час військових операцій. Лише при Гіреях фортеця часом була резиденцією ханів.

Від ранньотатарського часу на плато Чуфут-Кале збереглися залишки мечеті XIV ст. (спочатку у вигляді спрощеної базиліки, подібно до мечеті Узбека в Солхаті) і дюрбе (мавзолей) дочки хана Тохтамиша Ненекеджан-ханим, збудований у 1437 р. В другій половині XIV ст. в Кирк-ер було створено єврейсько-караїмське гетто, куди зганяли і вірмен. Караїмське населення тут жило до середини XIX ст.³

В двадцятих роках XV ст. на півострові визріла й сформувалась нова політична організація — Кримський ханат, котрий виник в силу внутрішніх процесів, що проходили в Криму, і передусім як наслідок відцентрових тенденцій найбільш могутніх татарських феодальних родів. Тенденції ці виникли не миттєво, по суті ще в XIII ст., й посилились по мірі ослаблення Золотої Орди, яка в XV ст. — в період свого розпаду — вже не була в змозі утримати свій кримський уділ. Він, таким чином, виділився в окрему державу, а тому може бути віднесений до цивілізаційних структур. Однак

_________________________________________________________ 265

самостійність його була нетривалою: після захоплення півострова турками у 1475 р. це державне утворення опинилося у васальній залежності від Турецької імперії — Оттоманської Порти. Тож, як відзначав відомий знавець історії Кримського ханату В.Смірнов: «...вся дальнейшая политическая история Крымского ханства со времени утверждения над ним верховенства Отоманской Порты складывалась и протекала при постоянном действии двух начал — местного, национально-татарского, стремившегося к полной самостоятельности и самобытности, и внешнего, постороннего, турецко-османского, старавшегося с возможно меньшими для себя хлопотами и затруднениями сохранить за собою верховенство над Крымом в чисто политических видах международного свойства»⁴.

Згаданий дослідник, в цілому, скептично відносячись до самого документа, все ж наводить текст договору хана Менглі-Гірея з султаном Мухаммедом II Фатіхом, котрий на майбутнє встановив основні рамки взаємовідносин ханату з Отоманською Портою. Умови були наступними:

- султан ніколи не повинен садити на ханський престол нікого, крім вихідців з роду Чінгіз-ханів;

- Порта ніколи і ні з якого приводу не може страчувати когось із роду Гіреїв;

- володіння хана й інші місця перебування членів роду Гіреїв повинні бути визнані безпечними сховищами для всіх, хто б не знаходив там для себе притулку;

- на загальній по п'ятницях молитві, хутбі, після ім'я султана повинно згадуватись ім'я хана;

- ні на яке письмове прохання хана не повинно бути відмови з боку Порти;

- хан під час походу має п'ятибунчужний штандарт;

- на всяку військову кампанію хан повинен отримати від Порти 120 кисетів золота на утримання своєї лейб-гвардії і 80 кисетів на своїх мурз та інших підданих.

Татарська економіка була основана в той час на екстенсивних формах господарювання — на кочовому скотарстві, що поєд-

266 ______________________________________

нувалось з кочовим землеробством, і на позаекономічному присвоєнні шляхом грабіжницьких набігів на сусідні країни. Соціальна організація татар довгий час залишалася родовою.

Ще в XVII і навіть в XVIII ст. Їх суспільство поділялось на племена (у кримських татар — аймаки, у ногаїв — орди й коліна), що в свою чергу дрібнилися на роди. На чолі останніх утворень стояли беї — вища татарська знать, яка сконцентровувала у своїх руках величезні маси худоби та пасовиська, захоплені ними в Криму або ж подаровані їм. Вони спрямували пересування кочуючої маси татар (свого улуса) і фактично розпоряджалися всією землею — пасовиськами для кочівок (юртом), що по суті й визначало владу беїв над масою безпосередніх виробників — татар-скотарів. Авторитет беїв поширювався на весь устрій татарських родів. У якості васалів хана беї були зобов'язані виставляти військо: в період підготовки набігів воно вбирало майже все боєздатне населення бейликів.

Щабелем нижче по соціальній драбині стояли васали беїв — мурзи (татарське дворянство), котрі отримали від своїх сеньйорів землі та різноманітні феодальні привілеї. Таким чином, родова організація татар була лише «обкладинкою» для відносин, типових для кочового феодалізму.

Беї та мурзи, розпоряджаючись пасовиськами — основною умовою татарського скотарства, по суті тримали в своїх руках всі матеріальні ресурси власних уділів, населення котрих потрапляло в ту чи іншу форму залежності від них, хоча особисто й залишалось вільним. На користь беїв та мурз йшла десятина з усієї худоби, яка перебувала у приватній власності татар, та з усієї здобичі, захопленої під час грабіжницьких набігів, які організовувались й керувались аристократією. Полон, що діставався татарській знаті, йшов здебільшого на продаж. У своїх юртах-бейліках татарські феодали мали, судячи з ханських ярликів (жалувальних грамот) певний імунітет, творили свій суд і розправу. Тож в руках аристократії знаходилась вся адміністрація й військова організація Кримського ханату.

______________________ 267

Номінально татарські роди й племена з їх беями та мурзами перебували у васальній залежності від хана, але фактично вища татарська знать не лише мала велику самостійність, але й була справжнім господарем у країні. Панування беїв та мурз, як вважав А.Якобсон, було характерною рисою політичного ладу Кримського ханату. Беї і татарське дворянство досить суттєво обмежували владу хана. Лідери найбільш могутніх родів, так звані карачі, складали Диван (Раду) хана. Вони відали судом, фінансовими справами ханату та його зовнішньою політикою. Московська «людина» Василь Артеміров передавав до північної столиці слова ханського наближеного: «хан без юрта (тобто своєї Ради — Авт.) никакова великого дела о чем междо государствы належить учинить не может»⁵. Так було в XVII ст., так було і в XVIII ст.

Звичайно, соціально-економічний устрій татар протягом всього існування їхньої держави — до кінця XVIII ст. — не міг залишатися без змін. Процес розвитку, безперечно, йшов і з плином часу розширювався й поглиблювався. Основний його зміст і тенденція полягали у зростанні та посиленні татарського феодального землеволодіння і переході частини татар від кочових форм господарювання до осілого землеробства. Процеси ці вели до повного розпаду колись пануючого родового ладу, хоч і відбувались вони вкрай повільно⁶.

З посиленням беїв зростало й бажання до повної незалежності їх від центральних структур Золотої Орди, що вже не мали змоги призупинити цей процес. Він завершився у 20-х роках XV ст. початком правління роду Гіреїв, а конкретніше — висуненням на ханство першого з них Хаджі-Гірея. Кримський ханат, підготовлений процесом феодалізації татар, а також появою у зв'язку з цим сильної татарської знаті, в першій половині XV ст. став історичною реальністю.

Створенню його багато в чому сприяла й Туреччина, котра бачила у новому утворенні свого союзника проти Генуї (яка володіла частиною прибережних південних територій). Не супротивились цьому і самі генуезці, які вивозили зі степової зони півострова

268 ______________________________________

сільськогосподарські продукти — основу їх чорноморської торгівлі. У з'язку з цим вони були зацікавлені в дружніх відносинах з татарською знаттю. З іншого боку, і самі татарські хани, залишившись між двома вогнями — Туреччиною та Генуєю — з самого початку своєї державної діяльності були приречені на напів-самостійність, аж поки не потрапили у повну васальну залежність від турків.

Однією зі складових зовнішньополітичної діяльності ханів були спроби переселити татар на територію півострова з інших регіонів. Так вже Хаджі-Гірей «умел привлекать сердца... он во времена своего правления собрал в Крыму значительное количество народа с Волги». Така політика засновника династії слугувала суттєвому збільшенню кількості його підданих, які використовувались для реалізації різних завдань — як військових, так і економічних. Вона продовжувалась і при його наступниках. А у стосунках з Османською імперією дещо пізніше була відпрацьована наступна система: турки завели у себе резервний штат кандидатів на ханську посаду з числа Гіреїв, яких вони за необхідністю відправляли до Криму і садовили там на престол, змінюючи їх відповідно до обставин та власних уподобань. «Целых два столетия прошли в жизни этого татарского государства совершенно даром: служа интересам суверенной Порты без видимой выгоды для своей собственной страны, вассальные Крымские ханы убивали все силы своего народа на безпрерывные войны в политических видах Турции, сами довольствуясь лишь грабежной поживой во время военных набегов. То порываясь к сепаратизму, то, напротив, уповая на твердость опоры в единении с Отоманской империей, крымские татаре не выработали прочных устоев для самобытности своего государства, ничего ни сделав основательного ни во внутренней его организации, ни по части слияния разных составных его национальных элементов, ни в создании разумного и целесообразного modus vivendi с соседними государствами»⁷. Чи справедливе таке твердження, чи ні можуть показати лише нові фундаментальні дослідження проблеми.

_______________________________________________ 269

До XVI ст. Кримський ханат фактично охоплював не лише передгірський та степовий Крим (південна й частково гірська частини півострова були підпорядковані безпосередньо туркам), але й простори степової зони —- значні території між пониззями Дніпра і Дону, доходячи на заході до Аккермана (сучасного Білгород-Дністровського), а у Приазов'ї — степи між Доном та Кубанню. Власне в Криму проживали так звані татари перекопські, а за його межами степові території займала орда ногайських татар (у Східному Приазов'ї — так звані малі ногаї), яка була підпорядкована ханату.

Основним заняттям населення в цих степових районах було кочове скотарство. Кочування невеликими поселеннями (аїлами) відображало наявність сімейної (особистої) власності на худобу і концентрацію її в руках багатих скотарів. Але одночасно заради безпеки і для вигідного ведення скотарського господарства окремі поселення іноді, мабуть, об'єднувались і кочували разом великими таборами (так званими куренями).

Правда, в умовах міжнародної караванної торгівлі через землі Кримського півострова, яка тоді почала формуватись, в середовищі татар, котрі входили, у зв'язку з цією торгівлею, в контакти з містом, досить рано з'явився і міський елемент — він заповнив у XIV ст. Солхат, а в XV ст. заполонив Кафу (сучасну Феодосію). Та все ж у своїй основній масі татари як в XV ст., так і пізніше — аж до XVIII ст. залишались кочівниками-скотарями. Особливо довго такий розвиток господарства прослідковується у ногаїв. Мурзи також більше уваги приділяли скотарству, ніж землеробству. Ця застійність татарської економіки проходить червоною ниткою через всю історію Кримського ханату.

Але скотарське господарство татар не могло повною мірою прогодувати їх. Тому вони здавна доповнювали його землеробством, що поєднувалось із кочовим способом життя і не руйнувало його. В степу розорювались окремі ділянки землі, як правило — пов'язані з місцями зимівель, там сіяли хліб, а потім відходили кочувати і поверталися лише для збирання врожаю. В

270 __________________________________________

«Книге Большому Чертежу», написаній у 1627 р., вказується: «...от Перекопа до Бахчисарая и до Кизлева, по обе стороны дороги, деревни татарские, а воды копаныя колодези... А у татар во всех деревнях пашни пашут, а сеют пшеницу, да ячмень, да полбу»⁸. Таким чином, навіть в умовах кочового скотарства у татар виник зв'язок із землею, що так чи інакше вів до появи власності на землю, притому власності не лише громадської, тобто колективної, але і феодальної. Особливого розвитку остання отримала в південних районах півострова, де в XVI ст. проходив процес осідання татар на землю.

Ще одним, регіональним типом господарювання, було добування солі на півночі півострова. Про це, зокрема, писав турецький мандрівник XVII ст. Евлія Челебі в «Книзі мандрівок». Він проїжджав село Тузла (з турецької «Солеварня» або «Соляні розробки»), що в 20 км на південь від Перекопу біля Солоного чи Старого озера. В цій місцевості знаходиться 9 великих і малих озер, багатих цінними мінеральними сполуками. В минулому вони поставляли лише сіль, котру вивозили також і до України. Тоді й було зроблено запис: «Там, над берегом горького озера, стоит триста домов, построенных из дерева и навоза скотского, крытых землей. Жители сей деревни — люди весьма бедные, которые добывают соль из озера и отдают ее затем смотрителю»⁹.

Однак господарство татар досить часто потерпало від стихійного лиха (засухи), саранчі та епідемій. Голод гнав татар на нові, нерідко досить віддалені місця кочувань. За даними російського посла, зокрема в 1492 p.: «...орда голодная добре, хлеб ся у них не родил и они, сказывают, тово деля, к Волге пошли, чтобы им чем было прокормитца».

Зрозуміло тому, що ні скотарство, ні кочове землеробство не могли забезпечити навіть мінімальної потреби татарської маси, тим більш не могли дати товарні надлишки татарській феодальній знаті. Татари вимушені були ввозити продовольство із сусідніх країн, але такі поставки не були регулярними. Тривалі засухи, неврожаї та викликані ними голодування вели до масового падежу худоби й

_______________________________________________ 271

вимирання населення. Це повністю пояснює те, чому на першому місці в житті татар, можна сказати, найбільш важливим її фактором виступив позаекономічний спосіб добування засобів для існування — війна. Вони систематично вели війни з метою грабунку сусідніх країн і захоплення полонених, котрих перетворювали на рабів.

Той же Челебі відзначав, що: «народ этот привык блестящей быстротой своей в изумление всех повергать. Делается это так.

До гяуров остается еще два дня пути, а уже все татары приказ получают: «Вскачь пуститься!» или двигаться галопом. В тот же день весь народ татарский кохейлянов оседлывает, коней своих отборных, и вскачь пускает, кони же те, ячменем кормленные, сил набраться смогли и в наилучшем состоянии находятся. Если же кто тогда, не дай Аллах, с коня упадет, то спасения ему не будет: затопчут его копыта конские, и смерть ему, ибо татары не имеют обыкновения оборачиваться или оглядываться вослед. Кони их по десять или по пятнадцать арканами за хвост друг друга привязаны, и один другого тянет, а если же конь в сутолоке такой на землю падает, не подняться ему больше, а под копытами он погибает. О спасении же человека, который с коня упал, тем более речи быть не может, ибо будь то человек или конь, копытами конскими стерт будет, и только кровавые лохмотья от него останутся. Сохрани нас, Аллах, от чего-нибудь подобного!..»¹⁰.

Розбійні походи татарських орд на сусідні країни і території, особливо на Україну, відбувалися систематично: майже не проходило й року без їхніх набігів, що супроводжувалися грабіжницькими операціями та захопленням полону.

Такі напади готувалися заздалегідь і в них брало участь по кілька десятків тисяч осіб. Основну, і найбільш войовничу, частину татарського війська складала ногайська орда. Іншу значну частину створювали загони, котрі виставляли кримські беї та мурзи. До них в більш пізніші часи приєднувалися загони турків з гарнізонів Кафи, Керчі та інших центрів. У походи відправлялось майже все

272

боєздатне населення — у татарських поселеннях нікого, окрім «малого і старого», не залишалось.

У полон брались величезні маси людей. Префект Кафи Дортеллі в 1634 р. повідомляв про те, що по поверненню додому «...победители делят их (бранців — Авт.) между собой... Затем их ведут в разные города Татарии на продажу. Там невольников выставляют на показ... предоставляя их на выбор любого покупателя... (их) развозят в Константинополь, в Азию, в Европу, на Восток и на Запад». Так було і раніше, в XVI ст.: «корабли, приходящие к ним (татарам — Авт.) часто из-за моря из Азии, привозят им оружие, одежды и лошадей, а отходят от них нагруженные рабами. И все их рынки знамениты только этим товаром, который у них всегда под руками — и для продажи, и для залога, и для подарков»¹¹. Найбільше гнали рабів до Кафи, котра при турках (XVI—XVIII ст.) стала одним з великих невільничих ринків у Європі.

Місто складалося з двох укріплених частин — внутрішньої фортеці на березі моря (сучасний Карантин) та зовнішньої, що оточувала місто. Центром Кафи була внутрішня фортеця, де проживав консул і знаходилась адміністрація. Саме місто займало широку смугу вздовж моря довжиною 1 км. Перед міськими брамами, а їх було не менше 5, через рів були перекинуті кам'яні мости. Місто було тісно забудоване житловими кварталами з покрученими вулицями, базарами, густонаселеними відокремленими кварталами міської бідноти, ремісничими майстернями, лавками та кількома караван-сараями для заїжджих купців¹².

Поиск по сайту: