ГОВОРИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ 9 страница

Церква суттєво розширила межі великокнязівської влади, витворивши ідеальний образ християнського володаря та пов'язану з цим систему поглядів на прерогативи монарха, засоби й форми здійснення його влади. Розвиваючи східнохристиянську концепцію верховної державної влади, вона сприяла утвердженню в давньоруському суспільстві нової політичної моралі. Її діяльність позитивно вплинула на розвиток суспільної думки, давньоруської писемності, літератури та культури.²⁷

Одним з основних «локомотивів» церковної політики на Русі були, окрім вищих ієрархів, діяння монастирської братії, серед якої слід виокремити києво-печерську. Цей монастир, виходячи з його особливого щодо князівської адміністрації статусу, мав певну самостійність у розбудові церковної ієрархії й організації країни. Перш за все, це знайшло вияв у реалізації широкої й довготривалої кадрової програми, що забезпечувала інтереси руського духовенства перед світськими зверхниками та митрополитом, який, звичайно, призначався Константинопольським патріархом. Найбільш чітко цю програму, що діяла практично від ігуменства у згаданому монастирі Феодосія (1061—1074 рр.), виразив на початку XIII ст. єписком Володимирський і Суздальський Симон — колишній печерський чернець — у своєму «Посланні до Полікарпа, чорноризця печерського», яке увійшло в «Києво-Печерський патерик». Згаданий єпископ, дорікаючи своєму побратимові у чернецтві за велику пиху та намагання високих постів, викладає між іншим: «Не в тім

_____________________________________ 181

досконалість, брат, щоб славили нас (печерську братію — Авт.) усі, але щоб правильно вести житіє своє і чистим себе дотримувати. Тому-то, брат, з Печерського монастиря пречистої Богоматері багато єпископів поставлені були, як від Христа, Бога нашого, у весь всесвіт послані були Апостоли, і як світила світлі, освітили вони всю Руську землю святим Хрещенням». Найвищими послухом та плеканням Духа, разом з нестяжанням та смиренням, печерські ченці заслуговували на виконання різного рангу посад у церковних інституціях усієї Русі. Ця їх місія доктриною Аlma mater прирівнювалась до діяльності апостолів Христових. Досягнення успіху у виконанні передбачало різні варіанти, зокрема, безпосередню домовленість з князівською адміністрацією або найближчим оточенням зверхника, як у випадку з єпископом Симоном та ченцем Полікарпом, що вирішували справи через дружину князя Ростислава Верхославу Всеволодівну. При цьому в разі невдачі зі справою помісного церковного верховенства обитель гарантувала повернення до свого лона, звичайно, за умови смирення. Кількість послушників Печерського монастиря, що посіли давньоруські єпископські кафедри протягом другої половини XI—XII ст., єпископ Симон визначає числом «близько п'ятдесяти». Деяким серед них було встановлено божественну відзнаку межами їхнього єпископства: Микола й Єфрем — у Переяславі; Феоктист —■ у Чернігові; Лука — в Білгороді; Марин — у Юр'єві; Стефан — у Володимирі; Микола — у Полоцьку; Лука, Герман, Микита і Нифонт — у Новгороді; Леонтій, Авраамій та Ісайя — у Ростові; Єфрем — у Суздалі. За канонізаційним списком Печерських святих, укладеним митрополитом Петром Могилою 1643 р., святі печерські ченці складають 118 осіб.²⁸

Але, звичайно, на початкових етапах поширення християнських ідей не всі неофіти миттєво ставали щирими прибічниками нового віровчення — це трапилось вже пізніше, після глобальної катастрофи ХНІ ст., коли загибель держави від орд монголо-татар під проводом хана Батия почала розглядатись як божа кара за гріхи земні.

До того ж існують і незаперечні факти про відданих язичників перших століть II тис. н.е. Це було пов'язано не лише з консерватив-

182 ____________________________.________

ністю світосприйняття багатьох русів, а і з самим давнім віровченням. Аналіз стародавніх джерел дає підстави твердити: язичницька система світогляду являла собою складний комплекс обрядів та ідей, котрі відбивали багатий духовний дохристиянський світ.

Також не слід забувати й про чисельних «двоєвірців», серед котрих переважали у кількісному відношенні представники нижчих соціальних прошарків. На думку О.Чернецова, до самого поняття «двовір'я» можуть бути віднесеними наступні явища:

- одночасне звернення до християнських та нехристиянських надприродних персонажів, а також інші форми змішування різнорідних релігійних елементів;

- використання християнами елементів язичницької обрядовості й фразеології;

- присвоєння персонажам християнської міфології якостей язичницьких нижчих та вищих божеств;

- звернення до язичницьких персонажів і мотивів у християнському середовищі.

З церковної точки зору до двовір'я відносяться не лише синкретизм християнства та східнослов'янського язичництва, а й змішання з християнством елементів інших релігій.²⁹

Але, знову повертаючись до проблеми двох культур в суспільстві Київської Русі, слід вказати на те, що всі наявні факти єднання відносяться саме до носіїв елітарної культури, котрі й були виразниками такої єдності в рамках тогочасного суспільства. Навряд чи можна хоч якось обґрунтувати належність Володимира Святославича або Ярослава Володимирича Мудрого до російської чи української середньовічної правлячої верхівки — обидва почали правити на східнослов'янській півночі, в Новгороді Великому, а перейшовши на київський стіл звершили головні свої діяння в справі зміцнення Русі. Їхній батько і дід Святослав Ігоревич, посидівши в північній та південних резиденціях, взагалі бажав перенести центр своєї держави з центру сучасної України — Середнього Подніпров'я. Ситуація цілком нормальна для часів формування ранньофеодальних

183

імперій, коли зовнішня експансія була одним із головних чинників становлення держави.

Ще більш ускладнилась ситуація в цьому відношенні в пізніші часи існування Київської держави. Ось лише кілька прикладів: Володимир Мономах — займав ростовський, смоленський, володимир-волинський, знову смоленський, чернігівський, переяславський, а тільки потім київський столи; його син Мстислав Великий — новгородський, ростовський, смоленський, знову новгородський, білгородський, київський князівські столи. Показовою є і доля іншого сина Володимира Мономаха Юрія Долгорукого — він був князем ростово-суздальським чотири рази, переяславським двічі, городецько-остерським один раз, київським тричі. В столиці Русі всі троє і поховані. При цьому не слід забувати, що пересування князів по країні проходило з численною свитою.

У той же час, широкі народні маси в інтеграційних процесах брали участь ще досить слабо. Тому важко навіть уявити високе усвідомлення своєї єдності для селян-смердів, які проживали під Галичем та Курськом, не говорячи вже про жителів сільської місцевості на Волині і Новгородщині. Їх «світи» були більш конкретними й реальними для тієї епохи і займали набагато менші простори. Це, в першу чергу, обумовлювалось системою контактів в кінці І — на початку II тис. н. е. для переважної більшості тогочасного люду. Тому слід погодитись з думкою, що в середньовічні часи (особливо на першому етапі цього історичного періоду) досить значна частина населення була, з сучасної наукової точки зору, безетнічною.³⁰

Прийняття гіпотези, що давньоруська етнічна спільність існувала на рівні носіїв елітарної культури й слабо усвідомлювалась рядовим населенням, в першу чергу переважаючим у кількісному відношенні сільським людом, дозволяє більш логічно реконструювати механізм подальшої появи на історичній арені росіян, українців та білорусів, а також пояснити відсутність спроб етнічної інтеграції всього східноєвропейського слов'янського населення вже після навали орд Батия в ХНІ ст., коли їх держава загинула. Відстоювання твердження про міцні й всесторонні зв'язки по

184 ________________________________

горизонталі та вертикалі як в IX—XIII ст., так і в більш пізніші часи, не дозволяє обґрунтовано вказати на причини, які призвели до такого швидкого розділення східних слов'ян на три гілки і формування сучасних народів.

Тож, враховуючи сьогоднішню ситуацію з «перетягування канату» в питанні давньоруської спадщини, доцільним буде привести тут вислів М.Грушевського: «Так, ми стара Київська Русь, але разом з тим український народ, осібний народ, з своєю осібною мовою, історією, письменством і культурою. Ви Великороси, признаєтеся теж до нашої Київської Русі, від котрої пішли ваша освіта й культура, і ми тої історичної зв'язі не заперечуємо. Але ми зовсім осібно від вас пережили нашу українську добу, яка наложила свою останню печать на наше життя: відродження XVI віку, козаччину, великі народні повстання XVII віку, розвій українського народовладдя, козацького демократизму».³¹

Вищеприведена думка, що була висловлена ще на початку минулого століття, повинна враховуватись і при розробці сучасних історичних концепцій. Головними в цьому плані повинні стати кілька основних положень, в тому числі:

- «Руська земля» у вузькому значенні цього терміну, тобто територія Середнього Подніпров'я, була центром країни, яку зараз ми називаємо «Київська Русь»;

- південноруські, нині українські, землі розвивалися більш швидкими темпами в порівнянні з іншими районами східнослов'янської ойкумени внаслідок свого географічного положення (в першу чергу), багатства природних ресурсів та наявного демографічного потенціалу;

- князі з династії Рюриковичів та їх феодальне оточення стали основним об'єднувальним фактором на Русі, а народні маси в цьому процесі тоді відігравали ще досить пасивну роль;

- говорити про українців, росіян чи білорусів для IX—XIII ст. зарано — вони ними себе не усвідомлювали, називаючись «русами», «русинами», «русичами».

Тому спроби віддати давньоруську спадщину лише одному із цих

______________________________________ 185

сучасних народів, котрі в цілому сформувалися і самоусвідомили себе в нинішніх назвах у більш пізніші часи, є науково некоректними. Якщо ж залишатись на старих позиціях незмінності в процесах формування та розвитку етносів, то актуальна історична проблема, що має важливе значення і для сьогоднішніх міждержавних відносин, замість свого вирішення переходить до розряду безперспективних.

Вищеприведена характеристика давньоруської цивілізації показує, якими непростими та неоднозначними були процеси в епоху Середньовіччя і вказує на її вагоме місце в історії України.

Література

¹ Кирпичников А. Рюрик пришел с Ладоги. // Родина. Славянский мир. — 2001, январь-февраль. — С.36; Кузьмин С, Волковицкий А. Петергоф для Рюрика. // Родина, 2003. — № 8. — С.29.

² Етимологічний словник літописних географічних назв Південної

Русі. — К., 1985; Паранин В.И. Историческая география летописной Руси. — Петрозаводск, 1990; Пріцак О. Походження Русі. — К., 1997. — Т.І.; Древняя Русь в свете зарубежньгх источников. — М., 1999; Станг X. Наименование Руси (герульская версия). — СПб., 2000 та інші.

³ Полное собрание русских летописей (далі — ПСРЛ). Ипатьевская летопись. — М., 1962. — Т. 2. — Стлб. 6.

⁴ Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. —

М.-Л., 1950. - С.22, 24, 26, 28.

⁵ Константш Багрянородный. Об управлении империей. — М., 1991. — С.45.

⁶ Агеева Р. А. Страны и народы: происхождение названий. — М., 1990. —

С.141.

⁷ Толочко Петро. Київська Русь. — К., 1996. — С.35.

⁸ Юшков С.В. Нариси з історії виникнення і початкового розвитку феодалізму в Київській Русі. — К., 1992. — С.52.

⁹ ПСРЛ. - Т. 2. - Стлб. 22, 37.

¹⁰ Рыбаков Б.А. Мир истории. Начальные века русской истории. — М., 1984. - С.39.

¹¹ Кучкин В.А. Формирование государственной территории Северо-Восточной Руси в Х-ХIV вв. — М., 1984. —С.6; Насонов А. Н.

186 __________________________________________

«Русская земля» и образование территории древнерусского государства. — М, 1951. — С.217.

¹² Древнейшие государства Восточной Европы. Материалы и исследования 1992-1993 годов. — М, 1995. — С.39.

¹³ Толочно Петро. Вказ. праця. — С.73—80.

¹⁴ Моця О.П. Київська Русь: етапи формування державної території. //Археологія, 2001. - № 1. — С.42-50.

¹⁵ Толочко П.П. Древняя Русь. Очерки социально-политической истории. - К., 1987. - С.208-233.

¹⁶ Толочко А.П. Князь в Древней Руси: вдасть, собственность, идеология. - К., 1992. — С.77, 160, 174.

¹⁷ Большаков О.Г. Средневековый город Ближнего Востока. — М., 1984; Толочко П.П. Древнерусский феодальний город. — К., 1989; Куза А.В. Малые города Древней Руси. — М., 1989; Service Е. R. Оrі-gins of the State and Civilization — New - York, 1975.

¹⁸ Литаврин Г.Г. Византийская империя во второй половине VII—XII в. // Культура Византии. Вторая половина VII—XII вв. — М., 1989. — С. 11—35; Семенова Л. А. Особенности феодализма в Египте. // Типы общественных отношений на Востоке в средние века. — М., 1982. -С.100-110.

¹⁹ ПСРЛ. - Т. 2. - Стлб. 295.

²⁰ Толочко П.П. Древнерусский феодальний город. — С.233.

²¹ Моця Олександр. Замки Київської Русі як соціальний тип поселень. // Україна в Центрально-Східній Європі. — К., 2000. — С.22—36.

²² Бродель Ф. Структури повседневности: возможное и невозможное. — М., 1986. - С.60.

²³ Село Київської Русі (за матеріалами південноруських земель). — К., 2003.

²⁴ Толочко П. П. Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздробленности ХІІ-ХШ вв. — К., 1980. — С.178.

²⁵ Бромлей Ю.В. Современные проблеми этнографии. — М., 1981. — С.24; Он же. Очерки теории этноса. — М., 1983. — С.267, 287-288; Он же. Этносоциальные процессы: теория, история, современность. — М., 1987. — С.22.

²⁶ Рибаков Б.А. О двух культурах русского феодализма. // Ленинские идеи в изучении истории первобытного общества, рабовладения и феодализма. — М., 1970. — С.24, 33; Шнирельман В.А.

187

Классообразование и дифференциация культури. // Этнографические исследования развития культури. — М., 1985. — С.64-65, 108—109; Гуревич А.Я. О кризисе современной исторической науки. // Вопросы истории, 1991. — № 2—3. — С.28.

²⁷ Моця Олександр, Ричка Володимир. Київська Русь: від язичництва до християнства. — К., 1996. — С.61, 77.

²⁸ Зоценко Володимир. Митрополія чернецтва Русі. Історична місія Києво-Печерської Лаври.//Діалог, 2002. — № 3. — С.91-92.

²⁹ Чернецов А.В. Двоеверие. Значение проблеми, перспективи изучения.// Истоки русской культури (археология и лингвистика). — М., 1993. - С.73- 75.

³⁰ Козлов В.И. Динамика численности народов. — М., 1969. — С.62-64.

³¹ Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть. // Хто такі українці і чого вони хочуть. — К, 1991. — С.112.

188 _______________________________________

Розділ 12. половецька протоцивілізація

Степові кочівники на землях Північного Причорномор'я — невід'ємний елемент багатьох історичних епох на території сучасної України. Протягом кількох тисячоліть цей і суміжні регіони були колискою кочівництва. Одна за одною набігали кочівницькі хвилі з Азії на береги Чорного і Азовського морів, а також численних річок, що прорізали з півночі на південь розлогі трав'яні випаси. Тому, потрапляючи в царство багатотравного достатку після зауральсько-заволзьких досить засушливих просторів і азійських напівпустель, кочівники будь-що намагалися закріпитися на цих землях, де кочове скотарство могло розвиватися повною мірою.¹

Середньовічні часи в цьому відношенні не були винятком. Східні слов'яни і степовики перебували в тісних контактах і досить активно впливали один на одного. Якась частина кочового населення навіть була асимільована автохтонами. У цьому зв'язку напрошується певна аналогія зі скандинавами на півдні Київської Русі, на яких клімат і умови життя в новому районі проживання справили добре враження, через що вони в переважній більшості побажали залишитись тут назавжди. Та існувала і принципова відмінність: вихідці з Північної Європи були повністю асимільовані місцевим населенням, а основна маса кочівників все ж зберегла в давньоруські часи свою етнічну основу, хоча також не залишила явного сліду на сучасній етнографічній карті України.

Для кінця І — початку II тис. н.е. писемні й археологічні джерела дозволяють зафіксувати кілька таких кочівницьких хвиль з азіатських глибин, коли наступна змітала або розбивала попередню. Першим угрупованням у цей період були «старі мадяри» — предки сучасних угорців, які через надчорноморські степи пройшли за Карпати і там знайшли «нову батьківщину». Новий союз степняків створили печеніги, відомі на Заході й у Візантії як пацинаки, або

________________________ 189

пачинакіти, а на Арабському Сході — баджнак. Уперше їх фіксує давньоруський літописець під 915 роком, а після розгрому Ярославом Мудрим під стінами Києва 1036 р. вони сходять з історичної арени як основна грізна сила в Надчорномор'ї. Чільне місце в степу ненадовго зайняли торки, відомі у візантійських хроніках як узи, а на сході як гузи, та вже після 1060 р. протистояння Русі й торків скінчилося. Вони разом з частиною печенігів почали поступово перекочовувати до кордонів Київської Русі і створили залежний від слов'янських зверхників союз Чорних Клобуків.

Але таке коротке за часом панування цього народу в степовій зоні України пояснюється і тим, що основною метою торків все ж було завоювання Візантії. Переслідуючи її, більшість представників цього кочівницького угруповання лише пройшли територію Надчорномор'я в напрямку Балкан.²

Вигідні степові простори зайняли половці, котрі вперше підійшли до південноруських кордонів 1055 р. Літописець іноді вважав за необхідне давати пояснення: «половцы, рекше команы» — так їх називали в Західній Європі. В арабських і персидських рукописах вони були відомі як кипчаки, а в Китаї — «цинь-ча». Давньоруську назву «половці» різні автори пояснюють по-різному: «мисливці» або «грабіжники», від слова «половий» тобто «світло-жовті» (за кольором волосся), «онополовець» — тобто людина, яка проживає «по той бік» — на лівому березі Дніпра. У будь-якому випадку цей народ захопив розлогі степові простори протяжністю із сходу на захід у 2 тис. км і з півдня на північ 400-500 км.

Спочатку половці входили до Кимакського каганату з центром в районі р.Іртиш і називалися кипчаками. Наприкінці X — на початку XI ст., звільнившись від кимакської залежності, вони рушили у західному напрямку. «Марш» кипчаків був досить стрімким.³

Вже 1060 р. половці-кумани спробували пограбувати пів-денноруські землі. У той же час, ця кочівницька спільнота уявляла загрозу не тільки для східних слов'ян. Візантійський автор Євстафій Солунський у XII ст. писав: «В одну мить половець близько, і ось уже нема його. Зробить наїзд і прожогом, з повними руками,

190 ____________________________________

хапається за поводи, підганяє коня ногами і бичем і вихором несеться далі, якби бажаючи обігнати швидкого птаха. Його ще не встигли побачити, а він вже щез з очей». Тільки на Русь половці здійснили 46 значних набігів, без запрошення давньоруськими князями для бойових дій проти конкурентів за той чи інший стіл (найбільш значні операції «другого типу» проводилися 34 рази). Головна мета половців під час вторгнень була саме у тому, щоб захопити якомога більше полонених, але при цьому кочівники намагалися і як можна більше розчистити собі дорогу для подальших нападів, для чого знищувались укріплені та неукріплені населені пункти. Князі відповідали своїми походами в степову зону, основним завданням яких було відтіснення кочівників від кордонів, упередження їх нападів, захист своїх торгових інтересів.⁴

Перейшовши у причорноморський регіон, половці в першу чергу захопили найвигідніші в плані пасовиськ райони — донецькі, нижньодонські й приазовські степи. Розселення пізніше проходило й у західніших землях. На кінець XI ст. землі в основному були поділені між окремими ордами. На території України найбільш відомими були такі угруповання як придніпровські, лукоморські, кримські половці та деякі інші. Очолювали їх відомі та могутні супротивники давньоруських князів Тугоркан, Шарукан, Боняк та ін.

Доля половців склалася трагічно: після битви на р. Калка в 1223 р., коли вони першими залишили поле бою, та навали в 40-х роках XIII ст. орд Батия на південноруські землі й причорноморські степи, на півдні сучасної України з'явився новий володар. То були монголо-татари, а їх попередники в своїй основній масі поступово зникли, розчинившись у складі тих етносів, які збереглися. Крім того, значна частина половців наприкінці XIII — в XIV ст. відкочувала в Поволжя та європейські країни.

Але це була остання стадія їхньої епопеї. До того внутрішня історія після захоплення половцями східноєвропейських степів розподіляється на чотири періоди. Перший з них — це середина XI — початок XII ст.; другий — 20—60-ті роки XII ст.; третій — друга

____________________ 191

половина XII ст.; четвертий — кінець XII — перші десятиліття XIII ст. (до монголо-татарської навали).

Періодизація половецької історії обумовлюється двома факторами: процесами, що протікали всередині їх суспільства, а також взаємовідносинами представників цього кочівницького угруповання і Русі.

Перший період характеризується активною наступальною політикою половців, котрі постійно проводять грабіжницькі напади, причому переможні, на південноруське прикордоння. Кінець цього періоду відзначається кількома досить вдалими походами Русі в степ. Агресивність половців у цей час часто підкреслюється літописцями: «...рать велика бяше от половец отовсюду», «створи бо ся плач велик у земли нашей, и опустели города наши, и быхом бегуще и перед враги нашими».

Не дивлячись на окремі невдачі, весь період в цілому був для кочівників безперечно переможним. Окрім давньоруських земель половці грабували і Візантійську імперію. Запрошені імператором Олексієм Комніном на допомогу у боротьбі супроти печенігів, котрі розграбовували країну, половці вивозили звідти численні багатства, добуті грабіжництвом та відкупами. Вже в цей період половці почали брати участь у війнах, які вели давньоруські князі як з сусідами, так і між собою. Ці походи, як і візантійські, були вигідними їм можливістю не лише без проблем грабувати захоплені території, але і брати багаті відступні як з ворогів, так і з союзників.

Агресивність, прагнення до збагачення за рахунок сусідніх землеробських країн, захоплення чужих територій хоча б під тимчасові кочів'я (невизначеність території кочування) — все це характеризує половців першого періоду як кочівників, котрі знаходились на першій, табірній стадії кочування. Постійні переміщення великих половецьких орд по степу призвели до того, що руси жодного разу не змогли організувати походу на них протягом всього XI ст. У жодному із літописних записів цього століття немає згадок про половецькі кочів'я. За літописом дізнаємось, куди ходили половці, але ніколи не вказується, звідки

192 __________________________________________

вони прийшли. Тільки за спрямуванням половецьких ударів, націлених у XI ст. в більшості випадків на давньоруські гради дніпровського правобережжя або ж на західні країни, можливо припускати, що ходили вони не з далеких донських берегів, а із придніпровських степів.

Вдалі походи Володимира Мономаха на половців на початку XII ст. можна пояснити, мабуть, не лише енергією, а також військовими та адміністративними талантами цього князя, але й тим, що на цей час ситуація в степу дещо стабілізувалась і половецькі вежі можна було застати на досить визначеній території, з якої їм навіть у випадку загрози важко було кудись відійти, позаяк сусідні землі були зайняті вежами й отарами інших орд.

Наступний період половецького життя характеризується активною участю кочівників в міжусобних війнах давньоруських зверхників. В цей період закінчився процес освоєння половцями південноруських степів. На середину XII ст. встановились кордони власне Половецької землі. Під 1152 р. про них вперше йде мова в літописі: «...вся Половецкая земля, что же их межи Волгою и Днепром». В означеному столітті половці, вірогідно, відокремилися від інших степняків, які ще знаходилися в Надчорномор'ї. Територіальні межі залишалися незмінними аж до кінця XII ст. До 60—70-х років цього століття в степах, мабуть, не було жодного великого політичного союзу — кочували лише окремі орди. Одні з них — великі і впливові — згадуються на сторінках літописів, інші взагалі залишилися невідомими. Характерно, що протягом цього другого періоду немає інформації і про діяльність активних та могутніх ханів.

Якщо встановлення меж Половецької землі було першою суттєвою зміною географії південноруських степів в першій половині XII ст., то другим, не менш важливим, явищем було виникнення тут відносно невеликих, але стабільних об'єднань двох типів. До першого відносяться звичайні для кочівників кровнопоріднені об'єднання — орди, до другого — орди, що складаються з некровноспоріднених сімей та родів (дикі половці).

_____________ 193

Нестійкі союзи орд (племен) характерні, як і табірне кочування, для першого періоду — періоду військової демократії (в останні десятиліття частіше використовується термін «вождівство»). Розпад цих союзів і перехід до другого способу кочування (поява стабільних кордонів і постійних зимовищ) означають, вірогідно, що половці вступили на новий щабель суспільного розвитку або знаходились в цей період на стадії переходу від патріархально-родового устрою до ранньофеодального.

Третій період половецької історії характеризується своєрідним зближенням русів і половців, що знайшло відображення в активних контактах. Але як і при розгляді походів першого періоду, досить рідко вдається навіть приблизно намітити, звідки були направлені на Русь удари кочівників. Найчастіше це встановлювалось по кінцевих пунктах, на які були націлені такі удари, а також по князях, з якими зіштовхувались кочівники. Так, якщо напади проводились на Чернігівське князівство, можна вважати, що направлені вони були з боку донських половців. Якщо ж від половців потерпали Переяслав, Посулля, міста Поросся або Київ, а захищали їх київські, переяславські чи пороські князі з чорними клобуками, то, вірогідно, можна стверджувати, що в цих випадках діяли орди придніпровських половців.

В кінці 90-х років XII ст. почався четвертий період половецької історії в південноруських степах. Його характерною рисою є повна відсутність військових сутичок між русами та половцями. Основним видом взаємовідносин стала участь кочівників у міжусобних сутичках князів. В середині 30-х років XIII ст. скінчилась влада половців над степовою зоною сучасної України та сусідніми регіонами. Певні дані дозволяють говорити про те, що вже не за звичаями левірата (від дядька до племінника), а безпосередньо від батька до сина у них почала передаватися влада. Почався перший етап формування ранньофеодальної кочівницької держави, аналогічної Хозарському каганату.⁵

Але у зв'язку з вищезгаданими трагічними подіями, пов'язаними з монголо-татарською навалою, цей процес не знайшов свого

13 5-2

194 ______________________________________________

розвитку, а половецький світ у стадіальному відношенні залишився на рівні протоцивілізації.

Основою життя цього утворення, як і попередників, було кочівництво, що пройшло у своєму розвитку три стадії — від безсистемного пересування до напівосідлого. Друга стадія відрізнялась якраз тим, що пасовиська вже розділяються на визначені ділянки для окремих орд, куренів та аїлів. Це призводить до значно більшої стабільності в житті кочівників, окремі групи яких обмежені (і одночасно гарантовані) в своєму русі певними кордонами. Курені були об'єднаннями кількох, в основному патріархальних сімей родичів, близьких великосімейним громадам землеробів. Давньоруські літописи називають такі курені ордами, про які вже згадувалось. В окрему орду могло входити багато куренів, а на чолі її стояли «князі». До імен деяких з них додавався степовий еквівалент цього давньоруського титулу — «кан» (хан). Він був як зверхником орди, так і головним господарем у одному з куренів. У тогочасному кочівницькому суспільстві крім знаті, воїнів, бідних, але вільних членів куренів, є відомості про наявність рабів. Ними були військовополонені — домашні раби, праця яких використовувалась кочівниками євразійських степів аж до XIX ст. включно.⁶

Кочівництво тривалий час велося цілорічно (табірне кочування). Стадо складалося з великої рогатої худоби, овець, коней та верблюдів. Звичайно, найбільш цінувалися коні — основна військова та робоча сила за часів середньовіччя не тільки у кочового населення, але й у землеробів. За даними С.Плетньової, орда налічувала від 20 до 40 тисяч осіб, причому переважали 40-тисячні орди. В XII ст. на просторах східноєвропейських степів кочувало не менш як 12—15 орд, а загальна чисельність населення дорівнювала 500—600 тисячам. Якщо врахувати, що в середньому сім'я з 5 осіб повинна була мати стадо, яке відповідало за поголів'ям 25-ти коням (1 кінь — 5 голів великої рогатої худоби плюс 6 овець), то можна уявити собі розміри кочових веж у степовій зоні. А у багатіїв ці стада були ще більшими.

Поиск по сайту: