УКРАЇНСЬКА ЦИВІЛІЗАЦІЯ В ХХ СТОЛІТТІ 1 страница

На початку минулого століття, справедливо зазначає О.МІллер, «драматичні повороти історії і нові обставини, які створювалися ними, перетворили проект великої російської нації в суспільний анахронізм. Поступово погляд на проблему, який визнавав особливу українську ідентичність, набуває в Росії все більшого розповсюдження. Вже 1905 р. Російська академія наук визнала українську мову самостійною розвинутою мовою, а не говіркою російської як офіційно на той момент вважалося. Після 1917 р. тільки в емігрантському середовищі деякі ортодокси залишалися на позиціях концепції великої російської нації в її чистому вигляді»¹. Але до революції, окрім відміни мовних обмежень і надання, як і всім мешканцям імперії, певних громадянських свобод, українці не одержали від уряду нічого, що бодай в якійсь мірі скидалося на автономію. Невдоволення народних мас посилювалося воєнною розрухою — адже головні бойові дії Першої світової війни відбувалися саме на теренах України. Тому не дивно, що українці з величезним ентузіазмом зустріли Лютневу революцію 1917 р. в Петрограді.

У вітчизняній історіографії перебіг подій української революції фундаментально висвітлено у працях професора В.Солдатенка.² До них ми і відсилаємо читача, обмежившись у цій книзі лише конспективним розглядом подій 1917—1920 рр. та їх впливу на цивілізаційний розвиток нації. Як слушно зазначає згаданий вище дослідник, українська революція стала одним із справжніх апогеїв нашого національного поступу. В один ряд з нею можна поставити хіба що два історичних феномени — національну революцію XVII ст. під проводом Богдана Хмельницького і здобуття Україною державної незалежності на рубежі 90-х років XX століття. Події української революції 1917-1920 рр. мали глибоке коріння, були зумовлені цілою низкою історичних закономірностей і, по праву, займають своє місце серед визвольних процесів народів Європи і всього світу.

__________________ 393

Революцією керувала створена на початку березня 1917 р. Центральна Рада, на чолі якої стояли такі національні лідери як М.Грушевський, В.Винниченко, С.Єфремов, С.Петлюра та ін. її наріжним каменем стало прагнення до закріплення демократичних завоювань у всеросійському масштабі з подальшим запровадженням української державності (широка національно-територіальна автономія), щоб спільно з націями і народами колишньої імперії (Федеративна Демократична Республіка Росія) здійснити перетворення, що впритул би підвели до соціалістичного ладу.

Тісне взаємопоєднання двох основних начал — національно-державотворчого і соціально-визвольного — найприкметніша риса головних документів Центральної Ради — всіх чотирьох її Універсалів. Вони стали віхами, що знаменують кроки української нації до власної державності: від декларування намірів запровадження широкої національно-територіальної автономії у федеративній демократичній Російській республіці — до проголошення Української Народної Республіки самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу; від абстрактно-прихильного орієнтування на популярні соціалістичні гасла — до перетворення на державну політику засад справжнього народоправства і соціальних гарантій трудящому люду (Додаток). Висуваючи гасла, які багато в чому нагадували положення платформи РСДРП(б), лідери українських соціалістичних партій все ж дистанціонувалися від радикалізму більшовиків, віддавали перевагу поступальним, реформістським методам досягнення поставленої мети.

Сили ж, що гуртувалися навколо РСДРП(б), їх місцевих організацій, прагнули досягти власної мети, оголосивши в грудні 1917 р. на українських землях альтернативну — інтернаціонально-радянську державність, почали боротьбу за становлення Української Соціалістичної Радянської Республіки, за повалення УНР.³

Захопивши в листопаді 1917 р. державну владу в Росії, більшовики взяли курс на придушення національно-визвольних рухів неросійських народів, повалення місцевих урядів і поширення свого панування на так звані національні окраїни колишньої Російської імперії. При цьому

394

вони вдало маскували свою політику гаслами пролетарського інтернаціоналізму й світової революції. Тричі російський раднарком намагався силою утвердити свою владу в Україні. Перша така спроба була здійснена наприкінці 1917 — на початку 1918 рр., друга — наприкінці 1918 — початку 1919 рр., і, нарешті, остання, третя, яка завершилась встановленням в Україні більшовицько-радянського режиму, наприкінці 1919 — початку 1920 рр.

Керівництво РКП(б) і РСФРР прагнуло захопити Україну не лише з метою повернення імперської спадщини, а й щоб використати її ресурси для експорту революції в інші країни. Не випадково в доповіді, виголошеній на II з'їзді КП(б)У в жовтні 1918 р. в Москві, відомий більшовицький діяч К.Радек підкреслював: «Україна... набуває вирішального значення для нашої радянської політики в справі перенесення революційної пожежі з Росії далі на південь і захід».⁴

Проте й суто економічні питання також турбували більшовицьких лідерів. Зокрема, Л.Троцький, посилаючи наприкінці 1919 р. в Україну спеціальних партійних агітаторів, так повчав останніх: «Пам'ятайте також, що так чи інакше, а нам необхідно повернути Україну Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може: вона задихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з вами».⁵

Тим часом Центральна Рада виявилась нездатною реалізувати на практиці оголошену стартегію і тактику, її керівники, ідеалізуючи федеративний устрій, намагалися зробити все, щоб перетворити колишню «тюрму народів» на оплот співдружності визволених націй, передусім, слов'янських. Що ж до власних національних домагань, українські політичні діячі прагнули виборювати їх на шляхах легітимності, часто-густо наївно будуючи стосунки з Тимчасовим урядом, а згодом з Радою Народних Комісарів на приматі демократизму, ілюзорної віри в обов'язковість і всезагальність торжества принципів демократизму і справедливості.

Така політика зумовила цілу низку прикрих прорахунків, зокрема, у питанні про збройний захист надбань революції. Центральна Рада

_______________ 395

виявилася неспроможною спрямувати визвольну енергію і революційний потенціал мас у бажане русло, не змогла ефективно протистояти домаганням на владу в Україні інших сил. Військова поразка у боротьбі з більшовиками, Радянською Росією і розгін Центральної Ради запрошеними в Україну австро-німецькими окупантами стали гіркою розплатою за недалекоглядний курс. На сім з половиною місяців в Україні встановилася влада гетьмана П.Скоропадського, яка спиралась на багнети інтервентів.

Було сформульовано умови, за яких Німеччина зобов'язувалася надавати військову і економічну допомогу гетьманату, а саме:

- визнання П.Скоропадським чинності Берестейської угоди⁶;

- розпуск Центральної Ради, нові вибори вищого законодавчого органу мають відбутися лише після остаточного заспокоєння країни. Дата проведення виборів буде погоджена з вищим німецьким командуванням;

- створення української армії, кількість якої і спосіб дій буде погоджено з вищим німецьким командуванням;

- повноважними судами щодо всіх кримінальних дій проти представників союзних військ і проти розпоряджень командування союзних сил залишаються німецькі військово-польові суди;

- всі неблагонадійні особи усуваються від державного управління; земельні комітети розпускаються, натомість створюються відповідні державні й комунальні органи;

- поки в Україні відсутнє військове законодавство, буде чинним законодавство діючих армій;

- ліквідація всіх обмежень в торгівлі продовольством і сировиною та їх експорту до Німеччини та Австро-Угорщини, зокрема дозвіл на вільну торгівлю під сильним контролем союзників і українського уряду;

- ліквідація експортних заборон, контроль на залізницях, встановлення спільного прикордонного контролю;

- вирішення аграрного питання через відновлення приватної власності;

- селяни мають право заплатити за надану їм землю. Збереження

396

великих земельних володінь в інтересах забезпечення експортного потенціалу сільського господарства;

- врегулювання фінансових і валютних проблем відповідно до вже парафованих угод;

- сплата за військову допомогу Україні і розміри її визначаються окремими угодами.⁷

П.Скоропадський письмово підтвердив, з незначними уточен-нями, всі положення цього документа. Звичайно, український народ, який встиг вдихнути повітря свободи, не погодився на нове рабське ярмо й протягом всього періоду окупаційного режиму у безлічі стихійних повстань виступав проти нього. Організаційного начала дедалі наростаючому повстансько-страйковому руху надала Директорія на чолі з В.Винниченком і С.Петлюрою.

Позбавлений в результаті революції в Німеччині і розпаду Австро-Угорщини підтримки окупаційних військ гетьманат впав під ударами повстанського війська. На середину грудня 1918 р. було відновлено Українську Народну Республіку і зроблено нову спробу продовжити процес демократичних перетворень, започаткованих у 1917 р.

Ліва частина колишнього національного фронту (її очолив В.Винниченко) схилялася до радянського ладу і пошуків встановлення союзницьких відносин з Радянською Росією. В якості формули влади вона пропонувала трудові ради як основи для створення республіки трудового народу. Праві елементи політичного табору українства тяжіли до класичних зразків європейського парламентаризму. Звідси — прагнення до союзу з країнами Антанти. Виразником цих тенденцій виявився С.Петлюра. За таких умов єдності поглядів на перспективи національно-визвольної боротьби, звичайно, бути не могло.

До того ж, як зазначає учасник подій того періоду Є.Чикаленко, на місцях революційні комітети здебільшого очолювали люди, яких навіть з великою натяжкою не можна було вважати за порядних. Висуваючи на керівні посади пройдисвітів, селяни керувалися такою логікою: «Він нам брат, мужик, а такий бувалий, на всі боки битий, що не дасться панам обманити».

«Не знаю, як по інших місцевостях, — пише Чикаленко, — а у нас

________ 397

і по сусідніх селах (мова йде про Херсонщину. — Авт.) майже скрізь наверх повипливало отаке сміття, такі шахраї, що поверталися з міст, де служили в поліції, жандармами тощо, і поставали провідниками народу, бо в щирість інтелігенції народ не вірив... Взагалі у нас по селах старіші чесніші селяни притихли перед молодшими, що поверталися з фронту і принесли новий дух, нові етичні поняття; вони майже одверто крали не тільки в панів та жидів, а й у своїх же селян, а коли ті обережненько докоряли їм за се, то вони нахабно кричали: Я на фронті кров проливав, а ви тут багатства збирали!.. За скільки років війни вони відвикли від мирної праці, розпаскудились, озвіріли, убиваючи людей і грабуючи з дозволу начальства в завойованім краю, тому-то вони й вибирали на своїх провідників людей, що вміли добре шахраювати здавна і мали на це досвід. «Совісним людям», як казали селяни, «стало тяжко жити на селі»⁸. Звичайно, такий стан речей аж ніяк не сприяв авторитетові української влади на місцях.

Після переходу в руки С.Петлюри лідерства в Директорії державною політикою стала т. зв. «отаманщина» — домінування військового начала над політичним, непокора польових командирів державному проводові, практика регіонального сепаратизму, супроводжувана військовим терором, єврейськими погромами тощо.

Непростим і суперечливим виявився і вплив на подальший розвиток української революції соборницького процесу, спроба об'єднання з наддніпрянським масивом українства його західних гілок. Довгий час лідери українського руху в Австро-Угорщині прагнули переважно до створення з етнічно-українських територій Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття коронного краю як складової автономної частини Габсбурзької імперії. Але, зневірившись у можливості задоволення своїх прагнень агонізуючим австрійським режимом, 1 листопада 1918 р. українські патріоти, як вже відзначалося, оволоділи стартегічними позиціями у Львові. Українська Національна Рада того ж дня звернулася з відозвою «До населення цілої держави», огоглосивши про визволення українців з віковічної неволі і створення власної держави, яка пізніше дістала

398 _____________________________________________

назву Західно-Української Народної Республіки. Відразу ж виявилися і тенденції щодо зближення з наддніпрянцями. Звісно, поляки не могли змиритися не лише з виникненням українського державного утворення, але й з самою ідеєю самовизначення українців. Тому з першого ж дня виникнення ЗУНР проти неї розпочалася військова агресія, підтримана зсередини польським населенням Східної Галичини.

Подібно розвивалися події і в Буковині. Проти проголошеної тут у перші дні листопада української влади було кинуто румунські війська, які досить швидко окупували весь край. На Підкарпатській Русі на початку листопата 1918 р. оформилась Руська Національна Рада, яка висунула гасло самовизначення. 21 січня 1919 р. віче у Хусті ухвалило приєднатись до України. Але невдовзі Паризька мирна конференція вирішила прилучити цей край до Чехословаччини.

Однак об'єднавчий процес тривав. Відряджена до Фастова (де тоді перебувала Директорія) делегація ЗУНР запропонувала керівництву відроджуваної УНР вступити на шлях консолідації зусиль. 1 грудня 1918 р. представники ЗУНР і Директорії підписали передвступний договір про «злуку обох держав» в «одну велику державу». З січня 1919 р. сесія Української Національної Ради у Станіславові затвердила «Ухвалу», якою проголошувалося об'єднання обох гілок українського народу в одній республіці.

22 січня 1919 р. в Києві відбулося свято соборності. Представники Галичини, Буковини, Закарпаття передали голові Директорії В.Винниченку грамоту Національної Ради із вищезгаданою ухвалою. У відповідь було проголошено Універсал Директорії про злиття в єдине ціле ЗУНР і Наддніпрянської (Великої) України як торжество віковічної ідеї національної соборності. Однак до реального об'єднання у 1919 р. не дійшло.

Влада Директорії виявилась хиткою, поширювалась на обмежену територію України, що дедалі зменшувалась. Країна перетворилася на арену найжорстокіших битв.

На внутрішній нестабільності державницького життя УНР згубно позначилось суперництво в національно-визвольному русі, у його

_______________ 399

керівництві. Українська Радянська Соціалістична Республіка під керівництвом більшовиків як альтернативна національній за суттю і формою державності, дедалі виявляла свої чималі внутрішні потенції, сконсолідувала ворожі Директорії елементи і, об'єднавшись з іншими радянськими республіками в єдиний воєнно-політичний союз, дістала незаперечні переваги та завдала по УНР нищівних ударів. Нічим не змогли зарадити ані антантівські сили в 1919 р., що зробили основну ставку на російську армію А.Денікіна, ані поляки в 1920 р., що мали за спиною ту ж таки Антанту.

Розглядаючи революційний процес в Україні, не можна не згадати і про такий соціально-історичний феномен як махновщина. Очолюючи протягом 1917—1921 років селянські маси півдня України, Н.Махно воював практично з усіма владами та режимами, які існували на той суворий час. Ведучи боротьбу проти військ Каледіна, Центральної Ради, Скоропадського, Петлюри, Денікіна, Врангеля, австро-німецьких та антантівських інтервентів самостійно або на боці радянської влади, він відіграв значну роль у громадянській війні. Нестор Махно, якого в народі шанобливо називали «батьком», був справжнім ватажком селян і стійко відстоював їхні інтереси. Його можна сміливо назвати Разіним або Пугачовим XX століття. Махно, як ніхто інший, відчував настрої селянських мас, щоразу повертаючи зброю проти тих, хто становив найбільшу загрозу селянину.⁹

Безкомпромісна боротьба з білими, союзи з червоними свідчили про те, що махновське повстанство цілком ототожнювало себе з революцією. Останнє твердження можна також прослідкувати на своєрідній махновській ідеології. Вона, як і ідеологія повстанства загалом, досить проста і відбита в гаслах, під якими воювали махновці. Нагадаймо окремі з них: «За експлуатованих проти експлуататорів!», «Геть білогвардійську сволоту!», «За вільні ради!», «Геть комуни!», «За ради без комуністів!». Активно виступивши проти політики «воєнного комунізму», махновці цілком лояльно ставилися до інституту радянської влади, виявляючи свою незгоду лише з її більшовицькою трактовкою. Для повстанців ради були повнокровними і повноправними представницькими органами місцевого самоврядування з широкими

400

повноваженнями і лише частковим делегуванням окремих функцій вищим державним установам; для більшовиків вони стали органами диктатури пролетаріату, безпосередніми провідниками політичної волі центру.

Послідовно відстоюючи інтереси селянина-виробника, махновщина не змогла знайти свого місця у створеній більшовиками системі «диктатури пролетаріату». Ядро махновського повстанського руху безперечно володіло окремими елементами політичної культури, що й підняло його на особливу висоту. Певна кількість махновців належала до різних політичних партій і течій, в тому числі більшовиків, лівих есерів та анархістів. Проте, вплив анархізму на повстанський рух в радянській історіографії невиправдано перебільшений. Навіть у махновському керівному ядрі не було однозначного ставлення до анархізму. Махно на різних етапах то наближав до себе ідейних анархістів, використовуючи їх як культурну силу, то віддаляв. Не ототожнювали себе з махновщиною і анархісти.

Махно уособлював тип народного вождя, народженого вибухом селянської стихії. «Батько» ніколи не виділяв себе з селянського середовища, і тут, певно, прихований секрет його популярності. Для селян він був простий, доступний і зрозумілий. Бентежний, імпульсивний, кмітливий по-селянськи, одночасно і тиран, і раб стихії, яка винесла його на гребінь слави, він увібрав у себе всі характерні риси повстанця. Його особистість безумовно наклала певний відбиток на характер руху. Та не настільки, щоб вважати Махна одноосібним диктатором. Диктатура у махновщині — нонсенс, викликаний нерозумінням суті повстанства. Слово «батька» було вагомим, але не єдиним і не завжди вирішальним.¹⁰

Махновщина, таким чином, стала цивілізаційною відповіддю українського селянства на суворі виклики часу. Збуджені революцією маси однозначно не бажали повернення старих порядків, але так само негативно ставилися до спроб більшовицької влади накинути їм свої. Махно став на чолі повстання тому, що зумів вловити й трансформувати в дію настрої українського селянства. Він був переконаний, що пробуджена революцією народна стихія врешті-

_____________________ 401

решт виведе Україну на нові цивілізаційні обрії. У передмові до своїх спогадів, що вийшли друком у Парижі 1929 p., він з цього приводу зазначає: «Об одном лишь приходится пожалеть мне, выпуская этот очерк в свет: это — что он выходит не на Украине и не на украинском языке. Культурно украинский народ шаг за шагом идет к полному определению своего индивидуального своеобразия и это было бы важно.

Но в том, что я не могу издать своих записок на языке своего народа, вина не моя, а тех условий, в которых я нахожусь»¹¹.

Українська національно-демократична революція 1917—1920 pp. завершилася поразкою. Перемогли започатковані більшовиками процеси соціальної перебудови суспільства, в яких національним аспектам відводилася другорядна роль. Однак, як справедливо зазначає В.Солдатенко, не досягши своєї мети, українська революція започаткувала формування модерної політичної нації, відродила традицію державності, перевела у практичну площину ідею соборності.

Тим часом Радянська Україна ввійшла до складу створеного в 1922 р. Союзу Радянських Соціалістичних Республік і досить швидко втратила реальний суверенітет.¹²

«Яким же способом була радянська влада установлена в Україні? — задає питання І.Лисяк-Рудницький. І сам дає, на наш погляд, слушну відповідь. — Вона була насильно накинена Україні ззовні, з Московщини; однак — і це дуже важливе — це сталося під гаслами пролетарського інтернаціоналізму, а не російського націоналізму. Понаднаціональна ідея світової революції служила ідейним прикриттям для російської інтервенції. Совєтський режим мав в Україні всі ознаки чужинецької окупації, що її супроводжали грабіжницькі реквізіції, розгром українського освітньо-культурного життя та обсаження державного апарату чужими елементами, що або наплили з Московщини, або складалися з місцевих росіян, русифікованих жидів і українців»¹³.

Але попри всі негативи соціального експерименту, в який була втягнута Україна, де-юре вона отримала державність. Українська

26 5-2

402 ______________________________________________

Соціалістична Радянська Республіка, хоча і керувалася постановами московського Раднаркому, набула формальне право входити в договірні стосунки з Радянською Росією. І перший такий договір, який можна вважати продовженням Переяславського процесу у XX столітті, було укладено 28 грудня 1920 р. на VIII з'їзді Рад. У мотивуючій його частині підкреслювалося, що обидві республіки укладають договір з метою оборони, а також в інтересах їх господарського будівництва. В статті І зазначалося, що РСФРР і УСРР вступають між собою у воєнний і господарський союз. Стаття II оголошувала, що Радянська Україна і Російська Федерація можуть взяти на себе спільні зобов'язання відносно якоїсь третьої держави, але ці зобов'язання будуть обумовлені лише спільністю інтересів обох республік, а не фактом колишньої приналежності України до території колишньої Російської імперії. Договір передбачав об'єднання наступних народних комісаріатів: воєнних і морських справ, ВРНГ, зовнішторгу, фінансів, НКШС, праці, пошт і телеграфу (ст. III). Вказувалось, що порядок і форма управління об'єднаними наркоматами встановлюються особливими угодами між урядами обох республік. Об'єднані наркомати входили до складу Раднаркому Російської Федерації і мали своїх уповноважених в Раднаркомі України (ст. VI). Керівництво об'єднаними наркоматами здійснювалось через з'їзди Рад РСФРР і ВЦВК, до якого Україна надсилала своїх представників¹⁴. В особливому доповненні до союзного договору вказувалось, що по необ'єднаних наркоматах кожна зі сторін має право дорадчого голосу. У лютому 1921 р. союзний договір між СРФРР і УСРР було ратифіковано V Всеукраїнським з'їздом Рад¹⁵.

Необхідно зазначити, що у вищому керівництві більшовиків не було одностайності у питанні про політичний статус окраїн колишньої імперії. Ідею про союз «незалежних» республік відстоював В.Ленін. Натомість, Й.Сталін вважав, що вони мають увійти до складу Російської Федерації на правах автономії. Для Сталіна характерними були вислови: «так звана незалежність так званих республік», «цих, з дозволу сказати, держав» тощо. Його схильність до обмеження суверенітету Радянської України виявилася ще у квітні 1918 року,

403

коли він заявив Голові ЦВК Рад України В.Затонському: «Досить гратися в уряд і республіку, здається вистачить, пора кинути гру»¹⁶.

Але у «суверенність» волів гратися Ленін (за що Україна має бути певною мірою йому вдячна). Він не шукав прямолінійних рішень і турбувався про привабливість радянської схеми державного будівництва для світової громадської думки. Завдяки саме його зусиллям у Москві було прийнято рішення про створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. 26 вересня 1922 р. після розмови зі Сталіним про утворення СРСР він зазначив у листі до членів Політбюро ЦК РКП(б): «Одну поступку Сталін вже погодився зробити. В п.1 сказати замість «вступ» до РСФРР — «формальне об'єднання разом з РСФРР в союз радянських республік Європи і Азії».

Дух цієї поступки, сподіваюсь, зрозумілий: ми визначаємо себе рівноправними з Українською СРР та ін. І разом і нарівні з ними входимо в новий союз, нову федерацію»¹⁷.

Така постановка питання була надзвичайно важливою для України та її народу. Українці автоматично перетворювалися з «інородців» на визнану Росією націю і діставали можливість, попри всю ілюзорність рівноправності зі «старшим братом», цю націю розбудовувати. Цивілізаційний потенціал даної події для української нації важко переоцінити.

Рішення, прийняті з'їздами Рад України, Білорусії, Закавказької і Російської Федерацій завершили у 1922 р. підготовчу роботу з скликання першого загальносоюзного з'їзду Рад, який мав юридично оформити створення єдиної держави — Союзу Радянських Соціалістичних Республік¹⁸.

І Всесоюзний з'їзд Рад відкрився ЗО грудня 1922 р. в Москві. Делегати представляли всі республіки, що об'єднувалися в Союз РСР. З'їзд заслухав і обговорив доповідь Сталіна про Декларації, про утворення Союзу РСР і про Союзний Договір (Додаток). Ці документи були схвалені одностайно¹⁹. їх текст остаточно мав утвердити II Всесоюзний з'їзд Рад.

XII з'їзд РКП(б), який відбувся 17—25 квітня 1923 р. (підкреслюємо — з'їзд Російської комуністичної партії (більшовиків), рішення

26*5-2

404 ______________

якого були обов'язковими і для республіканських парторганізацій), головну увагу засередив на питаннях національно-державного будівництва, прав і компетенції загальносоюзних і республіканських державних органів. Поряд з Союзною Радою, що мала представляти інтереси всіх трудящих Радянського Союзу, передбачалося створити другу палату — Раду Національностей — орган представництва національних інтересів народів країни. Водночас було прийнято рішення про впровадження політики коренізації, що передбачала заходи, спрямовані на підготовку, виховання і висування кадрів корінних національностей, врахування національних факторів при формуванні партійного і радянського апаратів, організацію мережі шкіл усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей.

Створена після XII з'їзду РКП(б) розширена Конституційна комісія ЦВК СРСР, до складу якої увійшли представники ЦВК всіх союзних республік, підготувала зведений проект Конституції СРСР. Цей проект було розглянуто Конституційною комісією ЦК РКП(б) й схвалено черговим (1923 р.) Пленумом ЦК РКП(б). В кінці червня — на початку липня проект затвердили вищі органи державної влади союзних республік.

6 липня 1923 р. друга сесія ЦВК СРСР схвалила Конституцію СРСР і прийняла рішення про негайне введення її в дію²⁰. Сесія створила уряд союзної держави — Раду Народних Комісарів СРСР на чолі з В.Леніним. Остаточно Конституція СРСР була затверджена 31 січня 1924 р. II Всесоюзним з'їздом Рад. Вона складалася з двох розділів: Декларації про утворення СРСР і Договору про утворення СРСР.

Так в СРСР було інститулізовано категорію політичної нації. Класичним для російських марксистів стало визначення нації, яке дав Сталін ще у 1913 р. в брошурі «Марксизм і національне питання». Звучало воно так: «Нация — это устойчивая общность языка, территории, экономической жизни и психологического склада, проявляющегося в общности культуры»²¹. Показово, що навіть такий заклятий ворог Сталіна як Л.Троцький повністю схвалював таке

405

трактування, зазначаючи: «Это комбинированное определение, сочетающее психологические черты нации с географическими и экономическими условиями ее развития, не только правильно теоретически, но и плодотворно практически, ибо обязывает искать разрешения вопроса о судьбе каждой нации в изменении материальных условий ее существования, начиная с территории. Фетишистского преклонения перед границами государства большевизм никогда не знал. Политически дело шло о том, чтоб царскую империю, тюрьму народов, перестроить территориально, политически и административно в соответствии с потребностями и желаниями самих народов»²². На жаль, вся історія Радянського Союзу підтверджує незаперечний факт — «бажання народів» комуністичні вожді визначали на свій розсуд за Кремлівським муром і безжалісно, не зупиняючись перед прямим геноцидом, втілювали свої проекти в життя.

їх метою було створення сильної централізованої держави, яка б в нових умовах відродила Російську імперію й зробила її ще могутнішою. «Ленин был революционер до мозга костей именно потому, что всю жизнь исповедовал и защищал целостное, тоталитарное миросозерцание, не допускал никаких нарушений этой целостности, — зазначав з цього приводу відомий російський філософ М.Бердяев. — Отсюда же непонятная на первый взгляд страстность и яростность, с которой он борется против малейших отклонений от того, в чем он видел марксистскую ортодоксию. Он требует ортодоксальных, согласных с тоталитарностью мировоззрения, т.е. революционных, взглядов на познание, на материю, на диалектику и т.п. от всякого, кто себя считает марксистом, кто хочет служить делу социальной революции... Для Ленина марксизм есть прежде всего учение о диктатуре пролетариата. Меньшевики же считали невозможной диктатуру пролетариата в сельскохозяйственной, крестьянской стране. Меньшевики хотели быть демократами, хотели опираться на большинство. Ленин не демократ, он утверждает не принцип большинства, а принцип подобранного меньшинства... Он строил план революции и революционного захвата власти, совсем не

Поиск по сайту: