АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

УКРАЇНСЬКА ЦИВІЛІЗАЦІЯ В ХХ СТОЛІТТІ 5 страница

Читайте также:
  1. IX. Карашар — Джунгария 1 страница
  2. IX. Карашар — Джунгария 2 страница
  3. IX. Карашар — Джунгария 3 страница
  4. IX. Карашар — Джунгария 4 страница
  5. IX. Карашар — Джунгария 5 страница
  6. IX. Карашар — Джунгария 6 страница
  7. IX. Карашар — Джунгария 7 страница
  8. IX. Карашар — Джунгария 8 страница
  9. IX. Карашар — Джунгария 9 страница
  10. А. Революційна українська партія (РУП)
  11. А. Українська демократична партія
  12. Августа 1981 года 1 страница

 

448__________________________________________

Багато в чому подібні надетнічні спільності історія вже знала. Майже всім наведеним ознакам відповідали Візантійська імперія, Арабський халіфат, імперії Китаю, починаючи з часів Хань. В усіх трьох випадках бачимо поліетнічну (багатонаціональну) державу імперського типу, певний рівень соціально-економічної й культурної інтеграції, офіційну ідеологію (православ'я, сунітський іслам, конфуціанство) та пануючу мову, якою укладалися сакральні тексти та видавалися державні укази й спілкувалася провідна політична й соціокультурна верства. Аналогічні тенденції, хоча й менш виразно (через політеїзм та греко-латинський мовний дуалізм) спостерігаємо і в Римській імперії.

Подібне бачимо й у США (макродержавна потуга з інтегрованим політичним, соціально-економічним і культурним життям, полі-етнічним і багаторасовим складом, офіційною ідеологією (в чомусь не менш жорсткою, ніж радянсько-комуністична) і мовою.

Отже, враховуючи стадійні та соціокультурні особливості названих спільнот, можемо стверджувати типологічну подібність до них надетнічної спільності, що утворилася в СРСР. А оскільки Візантія, Арабський халіфат і конфуціанські Імперії Китаю з залученими до їх силового поля периферійними народами і державами складали певні цивілізації (Східнохристиянську, Мусульманську, Китайсько-Східноазійську), то може скластися враження, що і СРСР репрезентував власне цивілізаційну спільність.

Проте, при глибшому погляді такий висновок прийнятним бути не може. Річ у тім, що будь-яка справжня цивілізація грунтується на певних загальноцивілізаційних архетипах і базових цінностях (етичних, естетичних, інтелектуальних, сакральних), на власному, спільному і органічному, природному для її представників ідейно-ціннісно-мотиваційному підґрунті. Саме це, а не військово-політична могутність наддержави, утримує цивілізаційну спільність навіть тоді, коли імперська система розпадається й гине (прикладів достатньо дає історія Східнохристиянського, Мусульманського чи Китайсько-Східноазійського світів). Втім, СРСР такого духовного підґрунтя, попри всі зусилля офіційної пропаганди, не мав і мати не міг. Не міг

тому, що комуністична ідеологія не відповідала (а через свою матеріалістично-атеїстичну природу не могла відповісти) на головні смисложиттєві, екзистенційні питання людського буття, її відповіді не здатні були задовольнити глибинні духовні запити, а відтак вона не могла запропонувати дієві ідейно-ціннісно-мотиваційні підстави людською життя.



Радянський Союз, як і попередні на просторах Євразії Російська Імперія, наддержава Чингісхана і його нащадків, Тюркський каганат тощо, не був окремою цивілізацією через брак власного ідейно-ціннісно-мотиваційного, релігійно-духовного підґрунтя. СРСР охоплював частини різних цивілізаційних систем, прагнучи нівелювати їх викорінюванням наявних у них такого роду основ і насадженням власних квазіцивілізаційних цінностей. У негативній частині цей проект значною мірою вдався. Якщо духовні підстави життя народів СРСР і не були цілком знищені, то принаймні зазнали значних втрат і найсильнішої руйнації. Але штучні цінності комуністичній ідеології не поталанило нав'язати жодному народові. Комунізм виявився не тільки деструктивним щодо традиційних цивілізаційних цінностей, а й неспроможним створити нові.82

Мало того, що радянські республіки перебували на різних щаблях суспільно-політичного розвитку — пересічний громадянин СРСР мав дуже слабке уявлення про культуру й побут інших народів радянської імперії. Єдине, що якоюсь мірою могло слугувати об'єднуючою ланкою, була російська мова, яку вивчали в школах всіх республік. Але й тут бажане видавалося за дійсне, бо в Середньоазіатських, Закавказьких республіках та Прибалтиці і російську мову населення знало погано. Все трималося на партійній вертикалі, яка з року в рік ставала все абсурднішою, а, отже, нежиттєздатною.

Однак система боролася за виживання й одним з напрямів цього процесу стала політика «русифікації». Знаменно, що пік її активності припав саме на роки, коли у Кремлі володорювали Л.Брежнєв та інші представники «дніпропетровського клану» — вихідці з України. Розгорнутий аналіз даного явища дав академік НАН України І.Дзюба (в той час — молодий науковець). У трактаті

‡агрузка...

 

29 5-2

450_____________________________________________

«Інтернаціоналізм чи русифікація?», який він 1965 р. надіслав керівництву УРСР і СРСР, автор з цілком марксистських позицій критикував національну політику тогочасних лідерів Радянського Союзу та України. В праці зазначалося, що на практиці конституційно-державні права України постійно порушуються на союзному і республіканському рівнях, українська культура і мова зазнають утисків і перебувають в занедбаному стані. І.Дзюба доводив, що звинувачувані у «націоналізмі» українські інтелігенти «не якісь гендляри, казнокради чи хулігани. Це, кожен в своїй справі, люди компетентні, авторитетні і шановані...». До того ж віддані ідеям соціалізму та радянській владі83.

Автор підкреслює, що керівники КПРС-СРСР відступили від основних положень марксистсько-ленінського вчення з національного питання. «Марксизм-ленінізм, — пише він, повторюючи сталінську «аксіому», — визначає націю як історично сформовану спільноту, що характеризується єдністю території, економічного життя, історичної долі та психічного складу, який виявляється в культурі»84. Радянське ж керівництво, роблячи акцент на засилля російської мови, надмірну централізацію влади з Москви, невиправдану міграцію російського населення в Україну й масове фрахтування українців для колонізації Сибіру, приниження української культури, дискримінує постулати засновників марксизму-ленінізму. Наслідком цього, на його думку, стала глибока цивілізаційно-національна криза в Україні.

І.Дзюба робить досить наївний, з нашої точки зору, висновок про те, що проголошений партією курс на злиття націй, штучне створення т. зв. нової історичної спільності — радянського народу — «нічого спільного з марксизмом і комунізмом не має і є їхньою прямою і цілковитою протилежністю»85.

Особливу увагу І.Дзюба приділив періоду т. зв. українізації, який також ідеалізував. Він вважав, що «українізація» — це «справді інтернаціоналістська ленінська політика, що забезпечувала інтереси і повноцінний розвиток соціалістичної української нації»86. Вище ми вже зазначали, що процес цей був зовсім неоднозначним.

________________451

Торкаючись сучасної йому «русифікації», І.Дзюба підкреслює, що нею просякнуті всі сфери життя українського суспільства. Найбільшу небезпеку він вбачав в тому, що політика «русифікації стала державною, а, отже, ні про який інтернаціоналізм в Радянському Союзі й мови бути не може». З «русифікацією» автор пов'язував і соціально-економічні проблеми республіки, які, на його думку, в першу чергу спричинялися штучним розривом у розвитку між українським селом і «зрусифікованим» містом87.

З усього викладеного І.Дзюба робить наступний висновок: «...В національній справі рано чи пізно, а доведеться повернутися до Леніна, до ленінського благородства і ленінського почуття справедливості, до ленінської національної політики»88. Отже, і тут автор залишається наївнім націонал-комуністом, який не побачив за гучними фразами більшовиків про національну рівноправність, їх цинічного задуму — спочатку, за допомогою популістських гасел, посилити партійну владу в республіках, а потім, спираючись на віддані режимові місцеві кадри, повернути до зміцнення унітарної держави. При цьому найдієвішим механізмом скріплення нової імперії неминуче мала стати саме «русифікація».

Автор закликав керівництво КПУ не боятися захищати українські інтереси як в республіці, так і за її межами, відійти від безумовного виконання директив Москви, що, на його думку, відповідало б ленінським принципам національного будівництва. «Не дотримуючись ленінських принципів національної політики та національного будівництва, не виконуючи своїх власних законів і постанов, прийнятих у двадцяті роки і не скасованих досі, не забезпечуючи повноти національно-культурного життя українського народу і фактичної рівності української культури й мови, занедбавши справу національно-культурного будівництва і справді інтернаціоналістського виховання, уряд Української РСР тим самим не виконує своїх прямих обов'язків перед українським народом, від імені якого діє, коштами якого диспонує і якому підзвітний»89.

Як справедливо зазначає професор В.Кафарський, «у своїй ідеологічній схемі І.Дзюба намагався поєднати національні ідеї з

 

29*5-2

452_____________________________________

ідеологією комунізму, що дозволяє нам оцінити його працю як продовження націонал-комуністичної традиції в умовах 60-х років»90. Від себе додамо, що абсолютно неадекватна реакція влади на цей, написаний з марксистських позицій твір (І.Дзюбу було заарештовано, а по республіці розгорнулася нова хвиля боротьби з «українським буржуазним націоналізмом»), довела: будь-які дискусії з тоталітарно-номенклатурним режимом у ті часи були неможливими, система відповідала на них випробуваними методами політичних репресій.

Однак зовсім придушити прояви спротиву вона була вже нездатна. На політичному обрії з'явився дисидентський рух, здолати який виявилося важче, ніж потопити в крові будь-які збройні повстання. Цивілізаційний процес ще раз підтвердив біблійну істину: «Спочатку було Слово». Каталізаторами дисидентського етапу національно-визвольної боротьби в Україні, як справедливо вважає професор М.Обушний, були світовий процес деколонізації в 50—60-х роках, важливою складовою якого став правозахисний рух, заохочений прийняттям у 1948 р. загальної Декларації прав людини, а також антикомуністичні виступи в Угорщині, НДР, Чехословаччині та Польщі. В цей процес, хоча й меншою мірою, були залучені й інші народи соціалістичного табору, в тому числі й український.

Перші прояви дисидентства в Україні зафіксовані вже наприкінці 50-х років. Його розгортання мало свої специфічні особливості. Українські правозахисники висували вимоги національної незалежності. Стрижневою ідеєю, яка цементувала весь рух, було гасло національного самовизначення, без якого будь-яке національна ідентифікація немислима.

Дисидентство формувалось і під впливом внутрішніх взаємопов'язаних факторів: по-перше, поразки масового національного руху в західних областях України, яка показала безперспективність збройних методів боротьби в тоталітарній державі; по-друге, обмеженої лібералізації політичного режиму, що відкрила надію на можливість поступового реформування діючої системи. Дисидентство було загальносоюзним явищем і виросло з десталінізації і ослаблення «паралічу страху» в період хрущовської «відлиги».

453

Перші осередки українського дисидентства складали так звані шестидесятники — нове покоління інтелігенції, що здобуло собі визнання непересічними художніми талантами та високою громадянською позицією. Серед них варто згадати Ліну Костенко, Василя Симоненка, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Аллу Горську, Івана Дзюбу, Василя Стуса, Михайла Осадчого, братів Горинів, Левка Лук'яненка, Івана Кандибу, Святослава Караванського, В'ячеслава Чорновола, Олексія Тихого, Валентина Мороза, Петра Григоренка, Валерія Марченка, Юрія Бадзьо, Юрія Литвина та багатьох інших. Одна за одною виникали різні підпільні групи та організації: Українська робітничо-селянська спілка, Об'єднана партія визволення України, Український Національний Комітет, Український Національний Фронт, Українська громадська група Сприяння виконанню Гельсінгських угод (Українська гельсінгська група) та ін. 1970 р. з'явився перший випуск українського позацензурного (самвидавного) журналу «Український вісник», який став рупором вітчизняного дисидентства.

У питанні про шляхи і форми реалізації Україною свого права на самовизначення погляди представників дисидентського руху помітно розходилися. Частина з них, як, наприклад, історик Валентин Мороз, виступала з позицій інтегрального націоналізму, закликала до повалення радянської системи та створення Української національної держави. Інші, зокрема Левко Лук'яненко та очолювана ним Українська робітничо-селянська спілка, вважали, що Україна, не маючи перспектив розвитку у складі СРСР, має вийти з нього конституційним шляхом. Загалом, у переважній більшості своїй, українські дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ і конституційного вирішення питання про самовизначення націй, виступали проти національних репресій в Україні. При цьому багато з них висловлювалися за доцільність збереження СРСР, але за умови перетворення його у спілку справді вільних і рівноправних народів.91

Незважаючи на постійні репресії з боку влади, дисидентський рух проіснував в Україні аж до початку т. зв. «перебудови», коли він

454_____________________________________________

трансформувався в Народний Рух, який боровся з радянською системою вже легальними методами.

«Започатковуючи «перебудову», — пише В.Кафарський, — М.Горбачов, як і його попередник М.Хрущов, намагався модернізувати та удосконалити існуючу радянську систему, не торкаючись при цьому її основ. Однак проголошені офіційним керівництвом свободи започаткували політичні процеси, які швидко вийшли за межі, встановлені «перебудовою». Таким чином, з політики вдосконалення існуючого ладу «перебудова» переросла у політичну революцію»92.

На нашу думку, М.Горбачов і сам не сподівався, що його новий курс призведе до таких наслідків. Він намагався подолати системну кризу, яка охопила радянське суспільство у 60—80-х рр. минулого століття. Як зазначав відомий американський радянолог М.Маля: «протягом цих двадцяти років криза поглиблювалася... І не тільки тому, що країною правила зашкарубла геронтократія, якій бракувало бажання для здійснення реформ. Хоча це старіння складало лише частину проблеми, воно стало логічним наслідком номенклатурної системи, а не просто фатальним збігом обставин. Фактично, більш глибоку причину «застою» слід шукати в базових структурах самої радянської системи. Кожна з цих структур — економіка, управління, ідеологія, «блок» народних демократичних держав — почала розпадатися. Усі інститути, утворені у 30-х і 40-х роках, досягли максимального потенціалу у 60-ті, і хрущовське керівництво намагалося їх зберегти»93.

«Перебудова» 80-х років покликана була вивести країну з глухого кута «казарменого комунізму». Однак тут виникли несподіванки — розвиненість у радянському суспільстві соціальних зв'язків (крім власне класових) на рівні общин, корпорацій та груп, утворених часто за національною ознакою. Общинна, кланова, прихована структурна мутація поступово розривала зсередини сферу виробництва та управління. В умовах економічної ситуації, що постійно погіршувалася, після вичерпання екстенсивних можливостей розвитку, соціальна напруженість почала виливатися у спалахи

_______________455

жорстокого насильства проти представників інших етносів. У ряді районів певні сили трансформували вияв природних національних почуттів у крайні форми національної нетерпимості і погромів.

Деформації національних суспільних відносин в СРСР стали зовнішнім виявом класових, групових і корпоративних конфліктів. Причини цього полягали насамперед у тому, що плоди господарського життя країни, замість задоволення насущних потреб народу, тривалий час забезпечували інтереси бюрократичних та місницьких структур. Створення командно-бюрократичної системи управління, ігнорування специфічних інтересів регіонів, засилля бюрократизму спричинили затискування ініціативи й самостійності не тільки трудових колективів, а й цілих етносів. Апарат управління привласнив собі право вільного (а отже, й самовільного) розпорядження усією масою додаткової вартості, виробленої суспільством. Водночас суспільство було позбавлене права вирішувати питання про способи та пропорції розподілу інвестиційних та споживчих фондів, зокрема й у міжнаціональному аспекті. Соціалістична держава — і в цьому полягає іронія історії — стала сукупним експлуататором. Не тільки природи, а й людей.

У період застою керівництво СРСР виявило безпорадність у розв'язанні завдань піднесення народного добробуту. Звідси — хронічний дефіцит, спекуляції, крадіжки та безпрецедентне зростання тіньової економіки — фактично підпільного капіталістичного виробництва, що супроводжувалося криміналізацією. З цієї трясовини суспільство так і не змогло вибратися. Саме на цьому ґрунті виникли локальні кліки, клани, мафієподібні організації та корумповані групи. В їхньому середовищі сформувалися власні ідеологічні настрої та уявлення, які можна було визначити як бюрократично-корпоративне місництво, що виступало під гаслом націоналізму.

В умовах наростання економічної кризи, порушення компенсаційних механізмів соціального захисту на хвилі лозунгу «рятуйся, хто як може» націоналізм почав набирати форми етнічного відчаю. За цієї ситуації етнос підносився до рангу найнадійнішого захисного

456__________________________________________

середовища індивіда. Згодом на повну потужність включилися основні ідеологічні догмати націоналізму: пріоритет національних (етнічних) цінностей над особистісними; пріоритет своєї національної культури над іншими (особливо такими, які можна оголосити «денаціоналізованими», «космополітичними» та ін.); пріоритет державності над усіма іншими формами соціальної організації етносу; пріоритет національного минулого та очікуваного майбутнього над сьогоднішнім «вивихом історії»; пріоритет «народної» самобутності над настановами «безкореневої» інтелектуальної еліти і т.ін.94

М.Горбачов вважав, шо запропоновані ним «відкритість», «демократизація» і «гласність» стануть тими ліками, які дозволять реанімувати конаючу систему. Та витягши ці три цеглини з фундаменту заборон, на якому стояв режим, він зненацька обрушив усю будівлю. З тоталітаризму, який продовжував бути головним інструментом здійснення владою своїх функцій, керманич «перебудови» витяг його душу — страх пересічного громадянина перед неминучими репресіями за прояв будь-якої незгоди з офіційним курсом.

Тут слід повернутися до часів становлення радянської держави і процитувати авторів книги «Політичний терор і тероризм в Україні»: «Як більшовики утвердили свою диктатуру в селянській країні? Адже відомо, що нема більших супротивників комунізму, ніж селянство. Можна було зусиллями пропаганди заморочити його свідомість до такої міри, що воно радо вітало більшовиків і люто ненавиділо комуністів, але за будь-яких умов та пропаганда мусила спиратися на силу, на поширюваний нею страх. Тому побудований партією більшовиків апарат влади органічно включав у себе органи державної безпеки. На різних історичних етапах вони мали різні назви, але ніколи не змінювали своєї суті: охороняти та зміцнювати диктатуру і всевладдя компартійних комітетів, включно з Центральним. Останні займалися так званим радянським будівництвом і здійснювали керівництво через повсякденну управлінську роботу виконавчих комітетів рад різного рівня. Найвищою їхньою інституцією був Раднарком на чолі з В.Леніним»95. Це «спрацьовувало» протягом

_______________457

десятиліть і було зламано лише в горбачовські часи. Якщо ж додати до цього дозвіл на перші прояви ринкових відносин, яким миттєво скористалися молодші представники номенклатури (переважно комсомольські лідери), та загальне невдоволення старшої генерації партійної еліти політикою Кремля, стало ясним: Радянський Союз було приречено на розпад.

Можна погодитись з професором Ю.Павленком: «СССР изначально и по своей сущности был не цивилизацией, а лишь геополитическим квазицивилизационным монстром. Действительной (а не только лицемерно декларируемой, идеологической) духовной, идейно-ценностно-мотивационной, актуальной для большинства ее граждан на уровне внутреннего мира повседневного поведения цивилизационной основы он не имел. Вместо нее обществу навязывался пропагандистский суррогат, в принципе не способный, выражаясь словами Платона, заполнить пустоту акрополя человеческой души»96. Як тільки перестав діяти силовий чинник, який понад 70 років тримав у послусі КПРС «народы и язицы», остання світова імперія «наказала довго жити».

Вищенаведену думку філософа слід доповнити роздумами історика Ю.Березкіна, який розглядав цю проблему на більш широкому фоні: «Живя в одной из последних в истории и при этом в самой обширной и неоднородной по своему составу империи, мы стали свидетелями, и в той или иной мере, участниками попытки преобразовать общество на иных началах. Хотя мы склонны осмысливать этот процесс сквозь призму насущных политических и хозяйственных задач, его глубинное содержание выходит за рамки даже таких кардинальных проблем, как переход к рыночной экономике и к демократизации парламентского образца. Речь идет об изменении основных форм самоорганизации общества на огромных пространствах евразийского материка. В нашем веке (XX ст. — Авт.) этот процесе начался с распада Османской, Австро-Венгерской, Германской, Российской й Циньской империй, а затем был продолжен в ходе разгрома Третьего рейха й Японии во второй мировой войне, ликвидации Британской империи и колониальной системы в целом. Исторически еди-

 

458_____________________________________________

новременное, на протяжении жизни одного-двух поколений, крушение имперских структур в глобальном масштабе єсть явно единый процесе, механизм и содержание которого невозможно верно понять, если рассматривать события лишь исключительно в национальных или даже региональных рамках»97.

Характерно, що Україна у період «перебудови» не виявляла якоїсь особливої активності щодо власної незалежності. У Грузії та Прибалтиці радикали від суверенітету виводили на вулиці тисячі людей, які ладні були добиватися державності ціною власного життя. У нас же, як слушно підкреслює В.Литвин, «брак перемін в компартійно-державному керівництві УРСР після березня 1985 р. (час приходу до влади М.Горбачова. — Авт.) став однією з вагомих підстав для поширення твердження: республіка — заповідник застою»98.

Звичайно, це не означає того, що українці не хотіли незалежності. Сотні вітчизняних пассіонаріїв — від націонал-комуністів до відчайдушних націоналістів, багатолітніх в'язнів радянських концтаборів, які наприкінці «перебудови» вийшли з-за ґрат, — намагалися якось розколихати здавалося б байдуже до змін населення. Але викликати якісь надзвичайні події їм не вдалося.

Виникає запитання: чому республіка, яка поклала на вівтар незалежності більше життів, ніж всі разом узяті «братні народи» не стала тим локомотивом, який би «переїхав» СРСР? На наш погляд, однозначної відповіді на нього немає. З одного боку, винищення цілих поколінь пассіонаріїв, трішки вищий за загальносоюзний рівень життя в УРСР не налаштовував населення на кардинальні зміни. З іншого, досить високий освітній рівень українців дозволяв їм бачити те, чого не бачили експансивні грузини та флегматичні, але нетерплячі, прибалта: крах СРСР — це питання часу.

Так чи інакше, але «підштовхували» падаючого колоса в Україні не дуже активно. Мабуть, у народній свідомості почали відбиватися пророчі думки П.Куліша, які він висловив у листі до В.Шенрока від 14 жовтня 1889 р.: «Самые сильные умы обнаруживали свое благотворное действие только в обществе, подготовленном

__________459

постепенно и последовательно к тому, чтобы воспользоваться их силою. Вместо того, чтобы командовать запальчиво: «Ребята, вперед!» — мы сделаем больше для успехов здоровой цивилизации, становясь в ряды мужественных подвижников свободы и обрекая себя на роль скромную... Не мудрено выступить резко с проповедью общественной свободы; но всякая резкость, не поддержанная широким общественным мнением, отдалит предположенную цель и усилит оппозицию эгоистических властей... Когда... общество сделается многочисленно-просвещенным, оно попросит у верховной власти того, что сознает необходимым, а в близком или далеком будущем и потребует. Так как в политике не открыто еще точных начал, то, по мнению людей опытных, первые условия успеха суть: компромисс, взаимный обмен услуг, практичность и уступки»99.

Саме таку «скромну» роль виконав Голова Верховної Ради України Л.Кравчук, коли 24 серпня 1991 p. підписав Акт про незалежність України, незабаром підтверджений всенародним референдумом та біловезькими угодами (Додаток). Україна напрочуд безболісно вийшла з надскладної ситуації «розлучення» із «старшим братом», а її народ дістав можливість (хотілося б вірити, що остаточну) розбудовувати власну державність й розвивати самобутню цивілізацію.

Література

1 Миллер А.И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.) СПб., 2000. — С.238.

2 Див.: Солдатенко В.Ф. Українська революція. Концепція та

історіографія (1918-1920 pp.). — К., 1999; Він же. Українська революція. Історичний нарис. — К., 1999 та ін.

3 Солдатенко Валерій. Феномен української національно-демократичної революції 1917—1920 pp.// «Діалог. Україна і Росія». — 2002, №3.-С.152-153.

4 Второй съезд Коммунистической партии (большевиков) Украины 17—22 октября 1918 года. Протоколы. — К., 1991. — С.86.

 

460______________________________

5 Див.: Гошуляк Іван. Україна в політиці РКП(б) наприкінці 1919

року.// «Діалог. Україна і Росія». — 2002, № 3. — С.161.

6 Згідно з угодою між Центральною Радою і Німеччиною, підписаною 9 лютого 1918 р. у Бересті, Україна зобов'язувалася постачати німецьку сторону сировиною і продовольством (60 млн пудів хліба), а німці — гарантувати невтручання Радянської Росії в українські справи. На це, до речі, погодилася і російська делегація, з тактичних міркувань фактично віддавши Україну під німецький протекторат..

7 Telegramm Nr. 275 des Herrn von Princig an das K.U.K. Ministerium des

Aussern, Kiev, 30 April 1918. — HHSt. A.P.A. 152 Rusl. Xid. Ausfertigung.

8 Чиканенко Євген. Щоденник. —K.,2004. — T.l. — С.371.

9 Волковинський Валерій. Нестор Махно: легенди і реальність. — К.,

1994.-С.З.

10 Верстюк В.Ф. Махновщина. — К., 1991. — С.351-352.

11 Махно Нестор. Воспоминания. — Кн.І. — Париж, 1929. — С.6.

12 Див.: Солдатенко Валерій. Феномен української національно-демократичної революції... — С.153—155.

13 Лисяк-Рудницький Іван. Новий Переяслав.// Історичні есе. — Т.2. — С.294.

14 Сборник узаконений УССР, № 1. — С.13.

15 Резолюції Всеукраїнських з'їздів Рад. — Харків, 1932. — С.102.

16 Цит. за: Мельниченко В. Чи був Раковський конфедералістом?// Про минуле заради майбутнього. — К., 1989. — С.289.

17 Ленін В.І. Повне зібр. творів. ~ Т.45. — С.201.

18 Де-факто національні окраїни входили до цієї держави відразу після встановлення на їх теренах влади більшовиків, а рішення з'їздів Рад писалися під диктовку Москви її ж ставлениками у вищезазначених республіках.

19 Про союзний договір 1922 р. протягом майже семи десятиліть аж до кінця 80-х pp. XX ст. практично не згадувалося (Див.: Мироненко В.І, Римаренко Ю.І., Усенко І.Б., Чехович В.А. Українське державотворення: невитребуваний потенціал. — К., 1997. — С.410.

461

20 История Советской Конституции (в документах). 1917—1956. — М., 1957. — С.423-424.

21 Цит. за: Троцкий Лев. Сталин. — М., 1990, T.I — С.216.

22 Там само.

23 Бердяев Н.А. Истоки и смысл русского коммунизма. — М., 1990. — С.97-100.

24 Там само. -С. 101-102.

25 Див.: Рафальський Олег. Національні меншини України у XX столітті. Історіографічний нарис. — К., 2000. — C.I 18—119.

26Діброва С.С., Панчук М.І. Вогонь і попіл.// Про минуле заради майбутнього. — С.76.

27 Шаповал Юрій. Україна XX століття: особи та події в контексті важкої історії. — К., 2001. — С.26.

28 Грабовий Г. Совєтизація української гуманістики.// Критика. — 1997. —№1. —С.19.

29 Єфремов Сергій. Щоденники. 1923-1929. - К., 1997. - С.332.

30 Там само. - С.233.

31 Шаповал Юрій. Вказ. праця. — 0,21—28.

32 Об украинском сепаратизме. Циркулярное письмо Государственного политического управления Украины. — Харьков, 1926. — С.З.

33 Шаповал Юрій. Вказ. праця. — С.28.

34 Політичний терор і тероризм в Україні. XIX—XX ст. Історичні нариси. — К., 2002. — С.871.

35 Преображенский Е. Новая экономика. — М., 1926. — С.63—64.

36 Кульчицький Станіслав. Три Переяслави.// «Дзеркало тижня». — 2002.— 31 серпня.

37 Солдатенко Валерій. Голодний тридцять третій: суб'єктивні думки про об'єктивні процеси.// «Дзеркало тижня». — 2002. — 28 червня.

38 Політичний терор і тероризм в Україні. — С.386.

39 Ярош Б. О. Тоталітарний режим на західноукраїнських землях. 30—50-ті роки XX століття. — Луцьк, 1995. — С.45—46.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 |


Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.038 сек.)