УКРАЇНСЬКА ЦИВІЛІЗАЦІЯ В ХХ СТОЛІТТІ 10 страница

З проголошенням незалежності Української держави ставлення до терміну «українська діаспора» значною мірою змінилося. Він якщо й не став загальноприйнятим, то, принаймні, широко вживаним. Українською діаспорою (з грецької «diaspora» — розсіяння) називають сукупність українців (осіб українського походження), які проживають за кордоном, за межами України. Термін «українська діаспора» утвердився в українській публіцистиці й наукових дослідженнях порівняно недавно. Раніше говорили про українців поза межами України (територіального ядра етносу), про українські меншини у

___________ 519

сусідніх країнах, про емігрантів, в окремих випадках — про політичну еміграцію, про українських колоністів і колонізацію або про етнічних українців, які в іноетнічному оточенні були об'єктом асиміляції, різного ступеню інтегрування й відчуження від материнського етносу.

Еволюція самоназв і назв груп українців, які з різних причин і в різні періоди покидали рідні землі й оселялися на більший чи менший термін за кордоном, а також історичне підґрунтя та закономірність появи означення «українська діаспора» глибоко розкриті в цікавій розвідці американського професора В.Маркуся «Чому діаспора: спроба ідентифікації поняття», що нею відкривається перше число збірника «Українська діаспора» (1992 p.). Спочатку українців, які в пошуках кращої долі прямували, зокрема, до Америки, місцеві жителі називали просто іммігрантами (від лат. immigro — вселяюсь, в'їжджаю). В деяких країнах українців, як і інших європейців, що оселялися за океаном, часто називали також колоністами. В Канаді, а ще більше в Південній Америці, поселенців на фермах, не зважаючи на те, чи вони походили з колонізаторських країн чи ні, називали колоністами, а їхні поселення колоніями. «Колоніями» подекуди називали окремі поселення, частину міста, більш чи менш компактно заселену представниками якоїсь національності або цілу етнічну спільноту в даній країні чи місцевості, наприклад, німецька колонія, українська колонія тощо. Проте цей термін згодом вийшов з ужитку і нині застосовується лише в спеціальній літературі.

Після Першої світової війни, українців, які жили за океаном, вже не можна було називати іммігрантами. Майже половина з них народилася в країнах поселення, а іммігрантами були хіба що їхні батьки чи діди. Самі себе вони, в залежності від того, що вважали за потрібне в конкретний момент підкреслити — свою етнічну чи політичну належність, — називали американськими, канадськими, бразильськими українцями чи, навпаки, українськими американцями, українськими канадцями тощо.

Внаслідок поразки національно-визвольної боротьби 1917— 1920 pp. десятки тис. українців змушені були з політичних причин покинути батьківщину й емігрувати за кордон. Відповідно, вони

520 _________________________________

називали себе емігрантами. Поняття «еміграція» підкреслювало факт нетривалості виїзду і перебування за рубежем.

Важливе значення для цих емігрантів мала проблема віддаленості від України. Українські політичні емігранти прагнули бути поряд з Україною, не втрачати з нею зв'язку, готувались до швидкого повернення у рідний край. Відтак, перебування за кордоном розглядалось на перших порах як явище тимчасове, що триватиме недовго. Але, крім суто географічних аспектів віддаленості, є ще й суспільні її аспекти — етнокультурні, мовні, побутові, психологічні тощо. Українські політичні емігранти-наддніпрянці здебільшого прямували до близьких їм з цього погляду країн — Польщі і Чехословаччини; галичани — також до Чехословаччини й до зрозумілих їм та добре знаних ними Австрії і Німеччини. Обставини змушували українських політичних емігрантів обирати місцем свого поселення й інші європейські країни. Однак в момент виходу на еміграцію вони не мали наміру масово переміщатись, зокрема, за океан.

Початкова настанова на «тимчасовість» перебування за кордоном відбилась на всьому способі життя політичних емігрантів. Більшість із них не тільки не докладала зусиль для інтегрування в суспільства країн поселення, а, навпаки, всіляко противилась цьому. Емігрант, який ставав на шлях натуралізації (набуття громадянства країни поселення), вважався мало не «втраченою» для української національної справи людиною. Показовим з цього погляду був характер взаємостосунків між політичними емігрантами і давнішими українськими поселенцями в окремих європейських державах, наприклад, в Югославії. Хоча і ті, й інші вийшли з одного етносу, їм було важко знайти спільну мову. Діяльність українських політичних емігрантів мало цікавила давніших поселенців та їхніх нащадків, які на той час вже складали інтегральну частину суспільства країни поселення, жили інтересами передовсім своєї нової, а не історичної батьківщини. Зі свого боку, політичні емігранти ніяк не могли зрозуміти такої, за влучним висловом професора М.Сосновського, «поселенчої філософії» старих емігрантів. На цьому ґрунті нерідко доходило навіть до конфліктів.

______________ 521

І все ж, намагання міжвоєнних українських політичних емігрантів політизувати давніші українські громади, що утворились в результаті економічної еміграції, не були марними. Особливо помітний вплив на політизацію українських поселень за океаном, справили міжвоєнні емігранти. Не тільки ті з них, що у 1920—1930 рр. переїхали з Європи за океан на постійне проживання, а й ті, що навідувались сюди тимчасово, спричинилися до розбудови своєрідних аналогів політичних організацій, котрі діяли на еміграції в європейських країнах.

Політичні емігранти, які складали більшість другої хвилі масової еміграції за межі України, поповнили українські громади майже у всіх країнах перебування українців. У зв'язку з тим, що загальний освітній рівень цих емігрантів був значно вищий, ніж у вихідців з України попередніх років, вони швидше пристосовувались до нових умов і брали активнішу участь у громадському житті. З цього середовища вийшло багато лідерів громадсько-політичних та культурно-освітніх українських організацій у різних країнах. Оскільки ця частина зарубіжних українців задавала, так би мовити, тон усім українським громадам, термін «українська еміграція» згодом поширився й на попередніх поселенців та їхніх нащадків, хоча, як справедливо зазначає В.Маркусь, з соціологічного й юридичного погляду він був не точним.

Емігрантами називали і тих, хто залишив Україну в ході третьої хвилі масової еміграції, здебільшого політичних втікачів, які опинилися на Заході після 1945 р. Таким чином, термін «українська еміграція» певною мірою ідентифікував українську політичну еміграцію міжвоєнного та післявоєнного періодів. Але він був уже неадекватним стосовно їхніх дітей та онуків, а також тих українців, що опинилися за межами України в інші історичні періоди.

Та й самі діти і онуки українських політичних емігрантів, для яких постійне перебування в країні народження стало цілком природним, не вважали себе емігрантами. Разом з тим вони не бажали відкинути чи заперечити своє українське походження. Вихід з цієї ситуації був знайдений у поверненні до самоідентифікації, яка побутувала до початку масової політичної еміграції і політизації давніх українських

522 ______________________________

громад. Знову починають вживатися такі самоназви, як американські, канадські і т.п. українці. Інші ж, які ототожнювали себе передусім з країною проживання, віддавали перевагу визначенню, що підкреслювало правовий громадянський статус «американці, канадці і т.п. українського походження» або «українські бразильці, українські австралійці» тощо. Дехто вирішував проблему співвідношення етнічної і національної (у західному розумінні терміну, тобто державної) лояльності, визначаючи себе «через риску» (hyphenated identity) — як члена американсько-української, канадсько-української, австралійсько-української та ін. спільноти.

Все це, однак, не знімало з порядку денного проблему знаходження об'єднуючого поняття для ідентифікації усіх розсіяних по світі українців, враховуючи те, що за всієї різноманітності конкретних ситуацій і становища українських громад в різних країнах, цим громадам притаманні певні спільні цінності та інтереси.

Питання самоназви не є, як це може здатися на перший погляд, якимось надуманим чи таким, що не заслуговує серйозної уваги. В його основі лежить складна для багатьох зарубіжних українців проблема ідентичності, яка виявляється, передусім, у проблемі лояльності, співвідношення патріотичних орієнтацій: що ставити на першому місці — країну поселення чи Україну. Термін для означення українців, які перебували за межами України, повинен був, по можливості, найповніше відобразити сутність цього явища і, крім того, бути політичне прийнятним як для країни походження — України, так і для країн перебування.

Проводячи аналогії між собою та давнішими й більш організованими діаспорами, аналізуючи їхню роль у збереженні національної культури, релігії, у державотворчому русі, особливо роль єврейської та вірменської діаспор, зарубіжні українці давно відзначали подібність своєї долі до цих традиційних діаспорних спільнот. Об'єднувала з ними більша чи менша недобровільність розсіяння по світах, протидія природним процесам асиміляції й прагнення зберегти свою ідентичність, а також прив'язаність до своєї батьківщини.

___________ 523

З розвитком політичної та національної самосвідомості зарубіжних українців і, зокрема, з самовизначенням їх ролі щодо історичної батьківщини, поняття «діаспора», яке на противагу перехідним термінам «імміграція» чи «еміграція» набирало сталого й водночас більш гнучкого змісту, дедалі міцніше утверджувалося в українських громадах.

Сьогодні важко сказати, хто і коли почав вживати термін «українська діаспора» для означення всіх людей українського походження за межами України. Ще в 1920—1930 pp. цим терміном користувався визначний український політолог, етнолог і соціолог В.Старосольський. Остаточно ж він утвердився на початку 1980-х років, коли в дев'ятому томі «Енциклопедії українознавства» з'явилася стаття під назвою «Українська діаспора».

В основі поняття «українська діаспора» лежить визнання сучасних кордонів України як історичної і політичної реальності, а також наявності проживання українців в багатьох інших країнах на території кількох континентів. У деяких суміжних з Україною державах українці живуть на землях, здавна населюваних ними. Вони туди не емігрували, а є там корінним населенням. В точному розумінні слова вони не є «діаспорою». Але крім цієї категорії українців, тут є й інші українці, які живуть розпорошено по всій території цих країн. Проблеми, ситуації та перспективи — правові, політичні, культурні, психологічні — тих і тих українців в межах однієї країни (наприклад, Польщі, Словаччини, Румунії, Росії) схожі між собою. При цьому вони становлять в даній країні одну спільноту інтересів і етнокультурного самовизначення. В межах політичних кордонів цих держав вони є меншістю і, незалежно від місця проживання, мають в ряді країн єдиний політико-правовий статус як національна меншина.

Склиіася також певна спільність вартостей, внутрішньої солідарності та інтересів, зокрема спільність поглядів усіх зарубіжних українців на роль і долю України. Більше того, можна сказати, що саме моральний зв'язок з Україною дає відчуття певної єдності і спільності всім українським громадам, що реалізується у встановленні

524 _________________________________

й розвитку багатьох зв'язків між ними: культурних, релігійно-церковних, професійних, економічних тощо. Виходячи з домінування духовних, психологічних чинників у єднанні всіх українців, можна констатувати, що світове українство — «українська цивілізація» — це спільнота, передусім, соціально-психологічна.

Як вже зазначалося, поняття «українська діаспора» означає всю сукупність українців або ж осіб українського походження, що проживають за межами території України. Це поняття, якщо скористатися класифікацією, запропонованою В. Маркусем, охоплює різні категорії людей українського походження з різним ступенем зв'язків з історичною батьківщиною: українське населення на суміжних українських етнічних землях, які нині не входять до політичних кордонів України; соціально-економічну еміграцію з України колонізаційного типу від початку XIX ст. до 1960—1970 рр., спрямовану на Схід, головним чином в межах території колишнього СРСР; соціально-економічну (заробітчанську) еміграцію з кінця XIX ст. переважно в західну півкулю; політичну еміграцію після 1917—1920 рр. та з кінця Другої світової війни; індивідуальну, різного часу та з різних причин, українських емігрантів, які в нових місцевостях свого перебування прагнуть зберегти етнічну ідентичність та підтримувати зв'язки з Україною.

Історія формування сучасної української діаспори

Сучасна українська діаспора виникла в результаті дії ряду соціально-економічних, політичних і демографічних чинників. Найголовнішими з них були міграція населення за межі українських земель, захоплення частини цих земель сусідніми державами, а також процеси демографічного відтворення в середовищі самої діаспори.

Міграція українського населення за межі території свого розселення відбувалася як в межах політичних кордонів держав, до яких входила сучасна територія України, так і була спрямована за межі цих держав. В останньому випадку йдеться про один з видів міграції — еміграцію — добровільне або вимушене переселення з країни постійного проживання до інших країн з метою постійного або тимчасового

______________ 525

перебування в них. Залежно від причин або ж мотивів, які спонукали українців до переселення за межі території свого основного розселення, їхня міграція (еміграція) мала заробітчанський (соціально-економічні причини) і політичний (опозиція до режиму) характер.

В історії формування сучасної української діаспори простежуються чотири хвилі.масового переселенського руху з України. Умовні хронологічні рамки першої хвилі охоплюють період з останньої чверті XIX ст. до початку Першої світової війни, другої — час між двома світовими війнами, третьої — період після Другої світової війни, четвертої — з встановлення незалежності в Україні до наших часів.

У першій хвилі переселень, що відбувалися як у формі міграції (в межах кордонів Російської імперії), так й у формі еміграції, переважали соціально-економічні мотиви; у другій мало місце поєднання соціально-економічних і політичних причин; третя хвиля здебільшого мала характер політичної еміграції, четверта, як і перша хвиля визначається соціально-економічними чинниками.

Перша і частково друга хвиля переселень, як слушно зазначають дослідники, диктувалися суворими економічними законами. Надлишок робочої сили в одному місці, зокрема в Україні, стимулював її «перекачування» до інших територій чи інших країн, де існувала в ній потреба. В широкому контексті український міграційний (еміграційний) рух був частиною світового міграційного процесу, що особливо активізувався на рубежі XIX—XX ст.

Разом з тим, важливу роль у виїзді українців в інші країни, навіть в періоди переважання економічної еміграції, відігравали політичні мотиви. Дискримінація української культури, традицій, мови, утиски й переслідування, а нерідко й загроза неминучої розправи за найменші прояви національної самосвідомості, відстоювання права українського народу самому визначати свою долю — все це підсилювало еміграційні настрої українців.

Прийнято вважати, що українська діаспора веде свій родовід з групи українських переселенців із південно-східної Пряшівщини до Бачки і Банату (територія колишньої Югославії), які осіли тут в середині XVIII ст. Упродовж другої половини XIX ст. ці українські

526 _________________________________

поселення, зокрема в Сремі, поповнили вихідці з північної Пряшівщини. Водночас у 1890-1898 рр. до Боснії прибуло близько 8 тис. українських поселенців, переважно з Галичини.

Початок масової міграції українців за межі українських земель припадає на останню чверть XIX ст. Вона обумовлювалася здебільшого соціально-економічними причинами. Утвердження капіталістичних відносин супроводжувалося малоземеллям або й повним обезземелюванням українського селянства, внаслідок чого майже 70 відсотків працездатного населення (у першу чергу на селі) не мало змоги працювати на землі.

Сільське господарство традиційно було основною сферою діяльності українського населення. Хлібороба з діда-прадіда, українця мало приваблювали міста і праця в промисловості та у торгівлі — провідних галузях капіталістичної економіки. Крім того, наслідком колоніальної політики щодо України стало те, що населення міст, навіть на майже етнічно однорідній українській території, було переважно інонаціональним. Національну гідність українців ображало постійне ігнорування їхніх інтересів на рідній землі і створення правлячими колами Російської та Австро-Угорської імперій пільгових умов для вкорінення і зростання панівних націй, а також іншого прийшлого населення на українських землях. Найпершою головною і спільною метою українських селян були пошуки вільних земель для сільськогосподарського обробітку.

Міграційний потік з українських губерній Російської імперії спрямовувався передусім на її південно-східні окраїни. Тривав започаткований ще на рубежі XVIII — XIX ст. переселенський рух у Поволжя і на Північний Кавказ. За другу половину XIX ст. українське населення тут подвоїлося і досягло майже 400 тис. осіб у Нижньому Поволжі та 1,3 млн на Кавказі. Понад 100 тис. українців осіло в Казахстані та Середній Азії.

Переселення в малолюдні на той час регіони Сибіру і Далекого Сходу розпочинається з другої половини XIX ст. Ці регіони приваблювали насамперед тому, що кожен поселенець отримував тут до 100 десятин землі. На перших порах до Тихоокеанського узбережжя

_____________ 527

переселенці добиралися переважно пароплавами, які відправлялися з Одеси до Владивостока. Міграційний потік з України у Сибір і на Далекий Схід ще більше зріс, коли була побудована Транссибірська залізниця. Наприкінці XIX ст. тут уже налічувалось 225 тис. українців, питома вага яких, зокрема, серед населення Приморської та Амурської областей сягала 20 відсотків. Більш-менш компактно заселену українцями величезну, в один мільйон квадратних кілометрів, територію від узбережжя Японського й Охотського морів до Забайкалля, покриту суцільними зеленими масивами тайгових лісів, вони самі образно назвали Зеленим Клином. Така символічна назва цієї території і сьогодні вживається в літературі.

За підрахунками відомих дослідників С. Брука і В. Кабузана, у 1897—1916 рр. з України до інших частин Російської імперії переселилося 912,8 тис. чоловік. Майже третина з них виїхали з Полтавської губернії (285,4 тис), трохи менше з Чернігівської (221,5) та Київської (212,3) губерній. До Сибіру, на Далекий Схід, а також у Казахстан і Середню Азію прямувало 76 відсотків усіх переселенців. За іншими даними, навіть з урахуванням часткового повернення емігрантів на рідні землі, загальна кількість тих, хто до 1914 р. на постійно оселився в азійській частині Росії, становила близько 2 млн осіб. Там виникли своєрідні осередки української цивілізації, що існують і понині.

Паралельно з масовою міграцією наддніпрянських українців у межах Російської імперії відбувалася така ж масова еміграція, але вже, як правило, за кордон українського селянства з Галичини, Буковини та Закарпаття, що входили тоді до складу Австро-Угорщини. Вона зумовлювалась тими ж самими соціально-економічними причинами — безземеллям і малоземеллям, безробіттям через надлишок працездатного населення, нестерпними податками тощо. Саме ці аграрно перенаселені й найвідсталіші в економічному відношенні території з українським населенням стали основними в Австро-Угорщині постачальниками дешевих робочих рук на світовий ринок праці і давали найбільший відсоток емігрантів з цієї країни.

Держава практично не мала вільних земель, які можна було б

528 _________________________________

передати селянам, а тому не чинила перешкод переселенню українців за кордон. Оскільки в інших країнах Європи вільних земель також давно не існувало, українські емігранти вирушали одразу на американський континент. Там ще було на той час чимало територій, не освоєних господарською діяльністю людини.

Зокрема, документально доведено, що невелика група українців-русинів із Закарпаття ще 1870 р. виїхала на заробітки до США, на вугільні копальні штату Пенсільванія. В наступні кілька десятиліть — аж до початку Першої світової війни еміграційний потік із Закарпаття, а також із Галичини й Лемківщини наростав. Особливо прискорився цей процес на рубежі XIX і XX ст. За деякими оцінками, з Галичини до СШАупродовждвадцятироків(з 1890 по 1910 рік) емігрувало 212 тис, а з Буковини упродовж десяти років (з 1900 по 1910 рік) — 34 тис. українців. У цей же період до США переселилося й декілька тисяч селян із Східної України. До 1920 р., за підрахунками В.Кабузана і Н.Чорної, в США оселилося вже понад 256 тис. українців, в тому числі з Австро-Угорщини — 235 тис, з Росії — 5,4 тис. чоловік.

В числі привабливих для поселення країн Америки були також Бразилія й Аргентина. Перші групи українських емігрантів прибули до Бразилії 1891 р., а на 1920 р. їх вже нараховувалося у цій країні понад 47 тис. чоловік. За цей же час до Аргентини виїхало 15 тис осіб.

Так само у 1891 р. розпочинається еміграція українців з Галичини, а трохи пізніше з Буковини до Канади. До 1920 р. на канадській землі оселилося приблизно 135 тис. українських емігрантів.

Невеличкі групи українців та окремі особи з першої хвилі масової еміграції в силу різних причин осіли також в Австралії, Новій Зеландії, на Гавайських островах, в інших далеких та екзотичних країнах.

Переселенський рух з українських земель між двома світовими війнами отримав назву другої хвилі масової української еміграції. Поряд з соціально-економічними причинами, які стимулювали цей процес, зокрема еміграцію українців зі Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття (після закінчення Першої світової війни і розпаду Австро-Угорщини ці території відійшли, відповідно, до

_______________ 529

Польщі, Румунії та Чехословаччини), самодостатнє значення для започаткування цієї еміграційної хвилі мали політичні причини.

З цією еміграцією був пов'язаний виїзд за кордон десятків тисяч найактивніших учасників подій 1917—1920 рр. — керівних діячів Центральної Ради, Гетьманської держави, Директорії УНР і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР); вояків українських армій; службовців державного апарату; значної частини членства тодішніх політичних партій; представників наукової і культурної інтелігенції тощо.

Розпорошившись по багатьох країнах світу, насамперед Європи, відчуваючи нестатки й труднощі повсякденного життя, українські емігранти, проте, не перетворились в безлику людську масу. Вони виявили достатні внутрішні сили для самоорганізації, а відтак для збереження себе, як частини українського етносу. Цьому сприяла діяльність створених емігрантами в місцях їхнього скупчення численних громадських і культурно-освітніх установ. Великим досягненням стало заснування, зокрема в Чехословаччині, кількох українських вищих учбових закладів і науково-дослідних інституцій.

На особливу увагу заслуговує те, що найсвідоміші кола з-поміж емігрантів і в умовах зарубіжжя не припинили політичної діяльності, спрямованої на відродження української державності. Така діяльність здійснювалась знову ж таки в організованих формах, якими стали екзильні уряди УНР і (нетривало) ЗУНР, а також переформовані й більшою чи меншою мірою модифіковані старі (що вели свій родовід ще з України) чи новостворені партійні угруповання. Політична праця складала для цієї частини українських емігрантів головну мету їхнього перебування за кордоном, котре розглядалось як тимчасове, що неодмінно мусить змінитись їхнім поверненням на незалежну батьківщину. Отже, не тільки причина залишення України, але й характер та цілі діяльності за кордоном закономірно обумовили саме політичний статус багатьох українських емігрантів.

Вельми непросто дати характеристику кількісних параметрів та структури української еміграції в Європі, джерелами якої стали світова війна, революція та поразка у боротьбі за незалежність України.

34 5-2

530 _________________________________

Тут необхідно мати на увазі, що еміграційні хвилі прийшли в різні періоди часу з центральних та східних земель України і з Галичини. Вони спрямовувались до різних країн, частина емігрантів поверталася на батьківщину, частина переходила з однієї країни до іншої, тобто мігрувала. Це залежало від політичної обстановки на батьківщині, від ситуації в країнах, де еміграція на той час перебувала, і від внутрішніх взаємин серед еміграції. Плинність еміграції була дуже інтенсивною, особливо в перші роки. Як подає «Енциклопедія українознавства», число українських політичних мігрантів, яке у 1921 р. доходило до 100 тис, «згодом спадає більш, ніж до половини (числа лише приблизні)».

Друга хвиля масової української еміграції проявилася також у формі переселення за океан тих груп українців з Галичини, Буковини, Закарпаття, частково Волині, які вирушали туди на заробітки. Хоча і в даному випадку не можна не брати до уваги певні політичні мотиви. Справа в тому, що на західноукраїнських землях, особливо в Галичині, склалася система відвертої дискримінації українців, нехтування їхніми політичними, національними і культурно-освітніми правами.

Сам процес переселення, зокрема до США і Канади, у другій хвилі еміграції мав певні позитивні відмінності у порівнянні з приїздом до Північної Америки емігрантів першої хвилі. Люди були краще зорганізовані і підготовлені до переїзду, могли скористатись моральною і матеріальною допомогою як з боку благодійних організацій, створених у Західній Україні, так і з боку місцевих українців, що прибули до цих країн раніше.

Статистичні дані засвідчують, що у кількісному вимірі друга хвиля еміграції поступається першій. Справа в тому, що цей період був характерний прийняттям нових імміграційних законів у США, які обмежували щорічну квоту іммігрантів із Східної Європи. Канада також скоротила прийом іммігрантів, особливо несільськогосподарського профілю. Все ж у міжвоєнний період за усередненими даними із західноукраїнських земель та з осередків найбільшої концентрації політичних емігрантів у країнах Європи за океан переселилась досить

______________ 531

значна кількість українців — до Канади близько 70 тис, до США від 20 до 40 тис, до Аргентини приблизно 50 тис, до Бразилії — 10 тис, до Парагваю, Уругваю та Венесуели разом близько 10 тисяч.

Порівняно з першою хвилею еміграції освітній рівень тих, хто виїхав за кордон у період між двома світовими війнами, як ми зазначали, був значно вищим. Завдяки цьому вони могли швидше адаптуватися в новому соціокультурному середовищі, стати повноцінними громадянами країн в'їзду. Це стосувалося й українських політичних емігрантів. Незважаючи на те, що початково вони не мали наміру довго затримуватись за кордоном, реальна ситуація змусила їх переглянути цю настанову й (хоч із запізненням) докладати активних зусиль для інтегрування в суспільства країн поселення. Адже в багатьох випадках йшлося про елементарне біологічне виживання цих людей. Тим самим, мимо своєї волі, міжвоєнні українські політичні емігранти стали одним із джерел формування української діаспори, вплинули на збільшення її кількості та підвищення її культурно-освітнього рівня й політичної свідомості, спричинилися до поширення ареалів розселення українців у зарубіжному світі.

Окремо слід сказати про характер і спрямованість міграційних процесів за участю українського населення, які відбувалися у міжвоєнний період і на початку Другої світової війни в межах Радянського Союзу. Певну уяву про початкові цілі радянської переселенської політики дає відповідна постанова ЦВК СРСР від ЗО липня 1926 р. У ній як про «найважливіше завдання» цієї політики говорилося про необхідність «розвантаження» аграрно перенаселених районів України. Водночас вказувалися регіони, куди слід було переселяти людей: Далекий Схід, Сахалін, Сибір, Карело-Мурманський край, а також «вільні землі в обжитих районах» Північного Кавказу, Поволжя та Південного Уралу. Закономірно, що українські селяни переважали в загальному потоці переселенців до цих районів. Тільки за дев'ять місяців 1928 — 1929 рр. і лише до Сибіру з України переселилося понад 38 тис. чоловік, а у період 1929 — 1939 рр. значні міграційні потоки спрямовувалися у новостворені промислові

34*5-2

532 _________________________________

центри на сході СРСР. Партійні органи цілеспрямовано здійснювали необхідні організаційні заходи щодо забезпечення підприємств не лише малокваліфікованою робочою силою, а й інженерно-технічними кадрами. З розгортанням суцільної колективізації розпочався процес і примусового виселення з України так званих «розкуркулених» селян. Виселення та інші форми масових репресій мали на меті зламати опір селянства колективізації. Протягом 1930-1931 рр. у північні та східні райони СРСР було вислано близько 64 тис. українських родин. Пізніше, у травні 1939 р., вийшла постанова ЦК ВКП(б) та Раднаркому СРСР «Про заходи по охороні земель колгоспів від розбазарювання», яка передбачала «переселення колгоспників у багатоземельні райони (Поволжя, Омська область, Челябінська область, і Алтайський край, Казахстан, Далекий Схід і та ін.)». На її виконання з України у вказані регіони було відправлено майже 166 тис. чоловік. Усього в 1926 — 1939 рр. у результаті здійснення переселенських акцій з УРСР виїхало понад 2 млн 850 тис. її постійних жителів.

Поиск по сайту: