УКРАЇНСЬКА ЦИВІЛІЗАЦІЯ В ХХ СТОЛІТТІ 2 страница

406 _____________________________________________

опираясь на развитие сознания огромных масс рабочих и на объективный экономический процесс. Диктатура вытекала из всего миросозерцания Ленина. Он даже строил своё миросозерцание в применении к диктатуре...

Целью Ленина, которую он преследовал с необычайной последовательностью, было создание сильной партии, представляющей хорошо организованное и железно-дисциплинированное меньшинство, опирающееся на цельное революционно-марксистское миросозерцание. Партия должна иметь доктрину, в которой ничего нельзя изменить, и она должна готовить диктатуру над всей полнотой жизни. Самая организация партии, крайне централизованная, была уже диктатурой в малых размерах, каждый член партии был подчинен этой диктатуре центра. Большевистская партия, которую в течение многих лет создавал Ленин, должна была дать образец грядущей организации всей Росии. И Россия действительно была организована по образцу организации большевистской партии. Вся Россия, весь русский народ (а також і всі інші народи, в тому числі й український, які увійшли до складу нової імперії. — Авт.) оказался подчиненным не только диктатуре коммунистической партии, ее центральному органу, но и доктрине коммунистического диктатора в своей мысли и своей совести. Ленин отрицал свободу внутри партии и это отрицание свободы было перенесено на всю Россию. Это и есть диктатура миросозерцания, которую готовил Ленин. Ленин мог это сделать только потому, что он соединял в себе две традиции — традицию русской революционной интеллигенции в ее наиболее максима-листических течениях и традицию русской исторической власти в ее наиболее деспотических проявлениях... Соединив в себе две традиции, которые находились в XIX веке в смертельной вражде и борьбе, Ленин мог начертать план организации коммунистического государства и осуществить его. Как это парадоксально не звучит, но большевизм есть третье явление русской великодержавности, русского империализма, — первым явлением было московское царство, вторым явлением петровская империя. Большевизм — за сильное, централизованное государство. Произошло соединение воли к социальной правде с волей

________________ 407

к государственному могуществу и вторая воля оказалась сильнее... Но организовать власть, подчинить себе рабоче-крестьянские массы нельзя одной силой оружия, чистым насилием. Нужна целостная доктрина, целостное миросозерцание, нужны скрепляющие символы. В Московском царстве и в империи народ держался единством религиозных верований (Згадаймо класичну формулу: «православ'я-самодержавство-народність». — Авт.). Новая единая вера для народных масс должна быть выражена в элементарных символах. По-русски трансформированный марксизм оказался для этого вполне пригодным»²³.

Мислитель пояснює, чому саме на теренах Російської імперії тоталітарні ідеї більшовиків заволоділи свідомістю мас. «Уже война (Перша світова. — Авт.) выработала новый душевный тип, — пише він, — тип способный переносить военные методы на устроение жизни, готовый практиковать методическое насилие, властолюбивый и поклоняющийся силе. Это — мировое явление, одинаково обнаружившееся в коммунизме и фашизме. В России появился новый антропологический тип, новое выражение лиц... В новом коммунистическом типе мотивы силы и власти вытеснили старые мотивы правдолюбия и сострадательности. В этом типе выработалась жесткость, переходящая в жестокость. Этот новый душевный тип оказался очень благоприятным плану Ленина, он стал материалом организации коммунистической партии, он стал властвовать над огромной страной. Новый душевный тип, призванный к господству в революции, поставляется из рабоче-крестьянской среды, он прошел через дисциплину военную и партийную. Новые люди, пришедшие снизу, были чужды традициям русской культуры, их отцы и деды были безграмотны, лишены всякой культуры и жили исключительно верой. Этим людям свойственно было ressentiment по отношению к людям старой культуры, которое в момент торжества перешло в чувство мести... Ленин не мог бы осуществить своего плана революции и захвата власти без переворота в душе народа. Переворот этот был так велик, что народ, живший иррациональными верованиями и покорный

408 __________________________________________

иррациональной судьбе, вдруг почти помешался на рационализации всей жизни, поверил в возможность рационализации без всякого остатка, поверил в машину вместо Бога»²⁴.

Таким чином, в СРСР законом життя стала трансформована імперська доктрина, в якій «самодержавство» перетворилося на партійну диктатуру, очолювану «вождем», «православ'я» — у догматичний марксизм більшовицького типу, а «народність» — у інтернаціоналізм, кінцевою метою якого теоретики нового ладу бачили зникнення націй і утворення єдиного «радянського народу». Звичайно, це був цивілізаційний катаклізм величезного масштабу. Український народ змушений був взяти участь у найграндіознішому соціальному експерименті в історії людства.

Як відомо, національна політика для більшовиків завжди була справою другорядною, вона цілковито підпорядковувалась їхнім стратегічним цілям, ідеї світової пролетарської революції, єднання світового пролетаріату, побудові нового суспільства. Недарма навіть призначений з Москви головою Раднаркому України, болгарин за національністю Х.Раковський на XII з'їзді РКП(б) змушений був констатувати, що вся національна політика партії, пов'язана зі створенням УСРР, розглядалася більшовиками України, а ще більше Росії, як стратегічна дипломатична гра (за що його того ж року зняли з цієї посади). До неї були залучені й національні меншини як противага українським визвольним змаганням та самостійницькому руху. Одним з фрагментів цієї гри стала політика коренізації, в ході якої переслідувалась мета схилити українців і національні меншини на бік радянської влади, заручитись їх підтримкою для утвердження тоталітарної системи.

У програмі коренізації національним меншинам відводилась роль «крапленої карти», безперспективність якої, як і самої політики коренізації, була обумовлена стратегією більшовиків на злиття націй. Тим не менше, сам факт такої політики цілком слушно розглядається в об'єктивній історіографії як реальний шанс національних меншин на здобуття політико-правових гарантій для задоволення своїх національно-культурних потреб. Водночас титульні нації союзних

_______________ 409

республік отримали можливість включити могутній механізм мовно-культурного відродження.²⁵

У діяльності КП(б)У щодо здійснення цієї політики можна виділити два аспекти: українізація і створення необхідних політичних та економічних умов для розвитку національних меншостей. На той період українці в складі КП(б)У становили 30%. Із 3702 відповідальних працівників губернського, окружного і районного масштабів українською мовою вільно володіли лише 797. Ще меншим був відсоток українців серед відповідальних працівників республіканського масштабу. У зв'язку з усім цим питання підготовки й висування кадрів української національності, як і національних меншостей, що мешкали в Україні, стояло особливо гостро.²⁶

Політика «коренізації», як справедливо зазначає професор Ю.Шаповал, значно вплинула на розвиток неросійських народів тодішнього СРСР, зокрема українського, оскільки на практиці вона означала дерусифікацію. Незважаючи на те, що «українізація» була неоднозначним і доволі специфічним явищем, вона була схвально сприйнята представниками інтелігенції, насамперед тими її представниками, які прагнули навіть в рамках бутафорської радянської державності підтримувати і зберігати національні традиції. Звичайно, не варто переоцінювати наслідки «українізації», але не слід водночас ігнорувати її цивілізаційні здобутки, до яких можна віднести розквіт мистецтв, особливо літератури, театру, музики, кінематографу, поширення письменності та розвиток освіти всіх рівнів, утворення профільних установ з вивченням гуманітарних, природничих та технічних наук.²⁷

Показовою, на наш погляд, є оцінка тієї доби американським професором Г.Грабовичем: «З багатьох джерел видно, що в очах широкої публіки такі інституції, як Українська академія наук, набули надзвичайно високого авториретету. Таке ставлення до гуманістики могло в принципі стати парадигмою національного відродження в цілому, бо ж тогочасний гуманістичний дискурс, хоч і перевантажений авторитарною, волюнтаристською риторикою, міг бути (принаймні за своєю зовнішньою формою) дискурсом хай не відкритого, а все ж

410 __________________________________________

нетоталітарного суспільства. Попри всі труднощі цієї доби, ми бачимо в ній справжнє громадянське суспільство (інша річ в, совєтській державі воно не мало жодного шансу на виживання) — суспільство, засноване на справді патріотичному, україноцентричному консенсусі, де формальна ідеологія підпорядкована широкому усвідомленню національних завдань...»²⁸.

Звичайно, картина, намальована Грабовичем, виглядає дещо ідеалістично. Ось що писав у своєму щоденнику за 1926 р. віце-президент ВУАН С.Єфремов: «Громадські з'їзди (йдеться про з'їзд Головнауки. — Авт.) ніколи, доки моя пам'ять сягає, не одбувалися з такими настроями, як тепер. Навіть до 1904 р., не кажучи вже про весь період після 1905 р., коли ми вже навчились були говорити мовою мужів і громадян. І от тепер, за «комуністичного ладу», все це забуто, люди розучились говорити одверто й сміливо, харамаркують по-старечому й дивуються чеховським афоризмам. Коли б ми не бачили інших наслідків сучасного режиму, а тільки оце загальне на всіх язиках мовчання та хвалу та горлання партійних нахаб, то вже з одного цього можна б справедливу скласти ціну нашому комунізмові»²⁹. Отже, до «громадянського суспільства», про яке згадує Грабович, Україні було дуже і дуже далеко.

Як би там не було, а політика українізації дозволила мільйонам українців відчути себе членами «уявленого суспільства» — нації. А звідси виникла потреба захищати свої національні інтереси. З'явилися умови для виникнення національної еліти — навіть кадри, надіслані Москвою (згадаймо того ж Х.Раковського), не говорячи вже про місцевих функціонерів (В.Чубар, М.Скрипник тощо), почали мислити не тільки більшовицькими, а й національними категоріями. Той же Єфремов занотував у щоденнику 9 травня 1925 р.: «На всесоюзній конференції в Москві вийшов, кажуть, конфлікт поміж комуністами-централістами та комуністами-сепаратистами. У цих ватажком був... Чубарь! Окраїнні республіки нападалися на Москву за те, що вона собі забирає лев'ячу частку всього, а іншим кидає свої лише недогризки. Коли хтось з москвичів сказав, що так і буде, то Чубарь запропонував: «Ну, що ж — тоді нам лишається одгородитись

________ 411

кордоном, завести власний бюджет і монету, щоб не залежати од вас». «Чим же ви одріжняєтесь од Петлюри?» — вигукнув обурено хтось із централістів. Життя і з комуністів робить самостійників»³⁰. Цього в Кремлі терпіти не могли.

У квітні 1925 р. генеральним секретарем ЦК КП(б)У за наказом Сталіна «обрали» Л.Кагановича. Він відразу ж почав втілювати в життя сталінську тезу про «загострення класової боротьби» в міру успіхів соціалістичного будівництва, відстоювати свій власний постулат, згідно з яким буржуазно-націоналістична ідеологія і культура неминуче випереджатимуть у темпах розвитку пролетарську ідеологію й культуру. Ситуація загострилася після того як О.Шумський (тодішній нарком освіти УСРР) поставив перед Сталіним питання про заміну Кагановича на посту генерального секретаря ЦК КП(б)У. Не важко здогадатися кого підтримав Сталін у цьому питанні. У лютому-березні 1927 р. об'єднаний Пленум ЦК і ЦКК КП(б)У розцінив погляди Шумською на українізацію як «націоналістичний ухил».

З цього, власне, і почався курс на ліквідацію українізації та коренізації. Тривалий час історики вважали, що край українізації було покладено у 1933 р., коли розгорнулася інспірована Кремлем боротьба з т.зв. скрипниківщиною, тобто з наслідками чергового «національного ухилу», лідером якого було оголошено колишнього Наркома освіти УСРР Миколу Скрипника (покінчив життя самогубством 7 липня 1933 р.). Але, на нашу думку, більш правий в даному випадку професор Ю.Шаповал, який зазначає: «Недоступні раніше документи засвідчують, що протидію політиці «українізації» було започатковано значно раніше. Причому до цього прямо була причетна комуністична спецслужба, яка прагла відігравати дедалі значнішу роль в житті суспільства. 4 вересня 1926 р. було підписано службовий обіжник під назвою «Про український сепаратизм»... Він орієнтував на збір усебічної інформації про прихильників «українізації», насамперед із представників «правої» української інтелігенції, тобто середовища українських інтелектуалів, зокрема тих, хто повернувся (або ще хотів повернутися) в Україну під впливом декларованої «українізації».

412 _______________________________________

Автори цього закритого листа відверто пояснюють, чому це слід робити: «Та обставина, що українські націоналісти припинили відверту боротьбу з Радянською владою і формально визнали її, не означає, що вони остаточно примирилися з теперішнім станом речей і щиро відмовились від ворожих задумів»... Термін «культурної боротьби» заступив гасло збройної боротьби за незалежність, що провалилася.

«Культурна боротьба» набула величезної популярності і втягнула до лав своїх прибічників переважну більшість найвидатніших представників української] контрреволюції»³¹.

У листі згадувалося про найнебезпечніші, на думку ГПУ, осередки українства, які використовують «українізацію» у власних цілях. Головними серед них названі Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) — «могутній оплот націоналізму і чудове агітаційне знаряддя» та Всеукраїнська академія наук (ВУАН), яка «зібрала навколо себе компактну масу колишніх примітних діячів УНР»³².

«Отже, — продовжує Ю.Шаповал, — паралельно з офіційними деклараціями партійних керівників, ГПУ задовго до відкритого наступу на «українізацію» розгортало (зрозуміло, з відома того самого парткерівництва) власну контрукраїнізацію, готуючи в такий спосіб компромат проти всіх, кого чекісти вважали «небезпечними» для комуністичного режиму. Знаючи це, можемо тепер зрозуміти, чому так блискавично точно ГПУ-НКВД пізніше, вже з кінця 20-х років, буде трощити українську інтелегенцію, представники якої проходитимуть по справах «Спілки визволення України» (1929-1939), «Українського національного центру» (1931—1932), «Української військової організації» (1933) та ін»³³. Додамо, що всі ці справи було інспіровано саме ГПУ-НКВД. Вершиною сталінського цинізму стало те, що всі політичні процеси того періоду в Україні велися українською мовою.

Така лінія диктувалася переходом до політики прискореної індустріалізації (що потребувало централізації влади), посиленням націоналістичних настроїв серед неросійських народів (вони вже уявили себе націями) та форсовано-примусовою колективізацією, від якої значно більше, ніж Росія, потерпіли тодішні неросійські республіки, перш за все, Україна.

______________ 413

Дуже слушно з цього приводу висловився, на наш погляд, академік НАН України ВЛитвин. «Партія більшовиків, — пише він, — була унітарним централізованим політичним утворенням, що здійснювала диктатуру в кожній радянський національній республіці. Тому конгломерат незалежних, а з 1922 р. — союзних радянських республік насправді являв собою унітарну країну з не меншим рівнем централізації державної влади, ніж той, що існував в Російській імперії. Єдиною поступкою національно-визвольному руху з боку більшовиків була національна радянська державність. Вона містила у собі повний набір ознак, що за інших умов були б свідченням державної самостійності: наявність кордонів, столиці, уряду, державної символіки.

Щоб зміцнити свою диктатуру, московський компартійно-радянський центр розпочав у союзних республіках багаторічну кампанію коренізації, тобто укорінення влади на місцях. Коренізація в Україні — українізація в 1920-х рр. виявилася — і це беззаперечний факт — надзвичайно ефективним знаряддям дерусифікації (тобто знищення залишків царської владної системи. — Авт.) всіх сфер громадсько-політичного життя радянської України. Однак її основним і вирішальним завданням була не українізація як така, а укорінення режиму компартійної диктатури. Це завдання більшовики успішно виконали, хоч деякі патріоти радянської українізації й дотепер надто захоплюються сюжетами, пов'язаними з дерусифікацією, забуваючи при цьому про основне — владу»³⁴.

Поки «українізація» залишалась різновидом загальносоюзної кампанії коренізації влади центр ставився до неї поблажливо. Тим жахливіших репресій зазнала Україна після того, як Сталін переміг усіх своїх суперників, покінчив з новою економічною політикою і розпочав форсоване насадження директивної економіки, яка відповідала політичному режимові. Апофеозом сталінського «реформування» стала колективізація села, за рахунок якого здійснювалася індустріалізація. В основу цієї політики була покладена грабіжницька концепція «первісного соціалістичного нагромадження». Згідно з нею, СРСР повинен був у найкоротші терміни

414 ______________________________________________

«пройти період первісного нагромадження, дуже щедро черпаючи із джерел досоціалістичних форм господарювання... Завдання соціалістичного господарювання не в тому, щоб брати з дрібнобуржуазних виробників менше, ніж брав капіталізм, а в тому, щоб брати ще більше»³⁵. В українського селянина, керуючись цією політикою, більшовицький режим взяв усе...

«Факти свідчать, — зазначає професор С.Кульчицький, — що Україна перебувала в епіцентрі сталінських репресій. Щоб перетворити українських селян-власників на колгоспників, було застосовано не тільки експроприацію заможного прошарку села, як повсюди в СРСР, а й терор голодом —конфіскацію всіх без винятку продовольчих запасів, нагромаджуваних у кожній селянській садибі до нового врожаю. «Натуральні штрафи», як їх було названо у відповідних директивних документах, стали карою за те, що заготівельні бригади не знайшли хліба у «боржників». Внаслідок цього голод, від якого в 1932—1933 рр. потерпало багато місць країни, переріс у двох регіонах — Україні та на Кубані — у страхітливий голодомор»³⁶.

Професор В.Солдатенко абсолютно правий, коли зазначає:, «Кількість жертв (демографічних втрат), хоч як це гірко, встановити бодай наближено, навіть з допустимою похибкою (хоч це звучить украй цинічно, по-блюзнірському), скажімо у сотню тисяч — нереально»³⁷. Публіцисти — нефахівці як в Україні, так і за кордоном — оперують цифрами 7—10 і навіть 13 млн загиблих від голоду. Звичайно — це перебільшення. Кваліфіковані західні дослідники проблеми «демографічних катастроф 30-х років» вважають, що в той період в СРСР від голоду загинуло 2-4 млн чоловік. Російський історик Р.Медведєв припускає, що в країні від голоду загинуло 6 млн. чоловік. На нашу думку, найбільш близькі до істини автори фундаментальної колективної праці «Політичний терор і тероризм в Україні», які вважають, що на селі 1932 р. загинуло не менше 150 тис. осіб, а кількість тих, хто помер голодною смертю 1933 р. становить 3—3,5 млн осіб. Ці втрати на порядок вищі, ніж в інших місцевостях Радянського Союзу, що постраждали від голоду 1933 р.³⁸

__________ 415

Та якою б не була остаточна цифра жертв більшовицького соціального експерименту в тогочасній Україні, доводиться констатувати одне: в республіці практично повністю було репресоване або знищене покоління людей, які брали участь в україніській революції, з яких мала повстати її нова політична еліта. Голодомор став для українського народу цивілізаційною катастрофою, наслідки якої відчуваються й дотепер.

Далеким від ідеалу було і становище українців на землях, які у міжвоєнний період входили до складу інших держав. Як ми вже зазначали, крах імперії Габсбургів призвів до нового розчленування західноукраїнських земель. Галичина, західна частина Волині, Полісся і Холмщина відійшли до Польщі, Буковина — до Румунії, Закарпатська Україна — до Чехословаччини.

До Польщі було прилучено понад 120 тис. км² української етнічної території, на якій, за переписом 1931 р., проживало майже 9 млн осіб. Територія Буковини площею близько 8 тис. км² увійшла до складу однієї з румунських провінцій з центром в Чернівцях. Більшу частину цієї провінції складали етнічні румунські і молдавські землі. Лише в Закарпатській Україні, яка опинилася у складі Чехословаччини, на основі чотирьох колишніх українських комітатів було створено єдину адміністративно-територіальну одиницю — Підкарпатську Русь з центром в Ужгороді, площею майже 14 тис. км². Таким чином, в кінці 30-х років XX століття поза межами УРСР перебувало близько 150 тис. км² українських етнічних земель, де проживало понад 14 млн осіб, з яких майже дві третини становили українці. В міжвоєнне десятиріччя кожна з вищезгаданих держав намагалася у різні способи розв'язувати українське питання. Окрім Чехословаччини, у складі якої русини домоглися справжньої автономії й згодом створили власну державу — Карпатську Русь, становище українського етносу в чужих державах було вкрай важким.³⁹

Найбільших утисків українці зазнавали в Польщі. У міжвоєнний період у Галичині мешкало 5 млн 587 тис. українців, що складало 62,6 % населення краю. Польський уряд проводив політику осадництва та пацифікації, яка передбачала, з одного боку, створення

416 __________________________________________

вздовж кордону Польщі та СРСР потужної смуги з польських осадників, які отримували у власність українські землі, а, з іншого, придушення за допомогою військової сили та каральних операцій будь-якого спротиву з боку галичан. Як зазначає професор М.Панчук, «жорстока пацифікація, що обрушилась на нескорені «східні креси», переслідувала мету фізичної розправи над революційними елементами села. Спеціально організовані загони поліції та осадників нападали на села й цілі повіти. Фізичні розправи поєднувалися з «ревізіями» культурно-освітніх, економічних, спортивних товариств, які, на думку карателів... «підбурювали» селян.

З 31 липня по ЗО листопада 1930 р. пацифікацією було охоплено 221 село у Львівському, 89 — у Станіславському, 121 — у Тернопільському воєводствах. 6-й, 9-й, 14-й полки уланів, 10-й артилерійський полк та інші підрозділи регулярної армії були кинуті на неозброєних мирних жителів. Всього ж окупаційне «втихомирення» відчули на собі селяни 493 сіл 17 повітів Західної України»⁴⁰.

Посилювався тиск і в духовній сфері. В березні 1938 р. військові у Люблінському воєводстві закрили 39 українських церков, а 41 церкву і молитовний будинок було знищено взагалі.⁴¹ Руйнування українських церков тривало до 16 липня 1938 р. За цей час лише в цьому воєводстві було знищено 91 церкву, 10 каплиць і 26 молитовних будинків. Католицькій церкві було передано 3 православних церкви і 4 каплиці. Всього ліквідовано 127 культових об'єктів.⁴²

Звичайно, таке ставлення властей не могло не викликати спротив галичан, який відбувався під проводом різних політичних партій. Найвпливовішою серед них було Українське націонал-демократичне об'єднання (УНДО), створене 1925 р. У польському сеймі УНДО у 1930 р. отримало 17 місць, за нього проголосувало майже 650 тис. виборців у Галичині і майже 62 тис. на Волині. У підпіллі діяли Комуністична партія Західної України (КПЗУ), Українська військова організація (УВО), а з 1929 р. — Організація українських націоналістів (ОУН).

КПЗУ традиційно орієнтувалася на СРСР, мала свій осередок на вигнанні у Харкові й була рупором більшовицької пропаганди в

Галичині. УВО ж і особливо ОУН мали виразну антикомуністичну забарвленість й виступали проти свавілля польських властей під націоналістичними гаслами.

Як зазначав один з оунівських провідників С.Ленкавський, діяльність УВО (заснована 1920 р. полковником українських січових стрільців Є.Коновальцем) можна поділити на два періоди: перший — від 1920 до 1923 рр.; другий — від 1923 до 1929 рр. Протягом першого етапу УВО розгорнула широку революційну акцію, спрямовану проти польської політики осадництва. При цьому використовувалися як пасивні, так і активні методи боротьби. До пасивних дій відносилися бойкотування 1920 р. присяги на вірність Польщі, яку мали складати урядовці й службовці державних і самоуправних установ, бойкотування 1921 року загального перепису населення, бойкотування 1922 р. виборів до польського сейму та сенату та набору до польського війська.

Активний опір полягав у проведенні різних бойових і саботажних акцій. Було здійснено кілька терористичних замахів на державних діячів Польщі, підпалів поміщицьких маєтків, партизанських рейдів з метою нищення польських постів тощо. Діяльність УВО знайшла масову підтримку населення.

Після того, як 1923 р. Галичина офіційно увійшла до складу Польщі, УВО була змушена дещо згорнути свою активність, й головну увагу, не припиняючи поодиноких терактів та експропріацій, приділяла поширенню націоналістичних ідей. В цьому величезну роль, як ми відзначали в попередньому розділі, відіграв Д.Донцов.⁴³

У лютому 1929 р. у Відні відбувся І Конгрес українських націоналістів, який створив ОУН. ОУН об'єднала всі націоналістичні організації західноукраїнських земель. Про ідеологічні та організаційні засади ОУН ми вже згадували. Тут варто зупинитись на завданнях, які вона програмово накреслила перед собою:

«1) Беручи ідею Української Самостійної Соборної Держави (УССД) в підставу свойого політичного діяння, — читаємо в програмі ОУН, — та не признаючи всіх тих міжнародних актів, умов і установ, що стан українського національно-державного розірвання створили та

27 5-2

418

закріпили, Організація Українських Націоналістів ставить себе в категоричне противенство до всіх тих сил, своїх і чужих, які цьому становищу українських націоналістів активно чи пасивно протиставляється, та протидіятиме всяким політичним заходам одиниць і колективів, що будуть являтися відхиленням від повищих засад.

2) Не обмежуючись в своїй діяльності на той чи інший термін, але змагаючи до опанування української національної дійсності на всіх українських землях та на чужих теренах, заселених українцями, ОУН вестиме політику державництва без придавання їй партійного чи якого-небудь іншого суспільно-групового характеру та в прямій послідовності протиставляє її всім партійним і клясовим угрупованням з їх методами політичної праці.

3) Опираючись на творчі елементи українського громадянства та об'єднуючи коло українського національного ідеалу, ОУН ставить собі за завдання уздоровити внутрі нації відносини, викликати в українському народі державно-творчі зусилля, розгорнути українську національну силу на всю її ширину й таким чином забезпечити великій українській нації відповідне місце серед інших народів світу»⁴⁴.

Таким чином, ОУН ставила перед собою великі завдання. Вони вже не обмежувалися опором польському гнобленню, а передбачали створення власної держави, яка б охоплювала всю етнічну територію України. Популярність ОУН в Галичині, особливо в молодіжному середовищі, швидко зростала. Вона проводить низку терористичних акцій проти польських чиновників та радянських дипломатів, продовжуються експропріації. Незважаючи на репресії з боку влади, ОУН створює по всій Галичині розгалужену підпільну мережу.

Що стосується Закарпаття, то події там розвивалися дещо в іншому плані. Українська автономізація в межах Чехословаччини досягла свого розквіту в жовтні 1938 року, коли було сформовано перший уряд Карпатської Русі. 26 жовтня його очолив Августин Волошин.

Менш ніж через тиждень роботи його кабінет зазнав першої кризи. 2 листопада 1938 року відповідно до рішень Віденської арбітражної комісії, до якої входили міністри Німеччини та Італії, на підставі

________________ 419

Мюнхенської угоди, уряд Волошина був змушений погодитися на передачу південних районів Закарпаття Угорщині. Крім міст Ужгород, Мукачеве та Берегове з округами, у володіння Угорщини було передано Іршавську та Севлюшську округи, всього 1500 км² території, де проживало близько 173 тис. осіб. Столицю Підкарпатської України довелося перенести до Хусту.⁴⁵

Після переїзду до Хусту, уряд Волошина почав зміцнювати й перетворювати край на справжню автономну державу. Для оборони від наскоків угорських терористів нещодавно засновану Українську національну оборону було перетворено на військову силу — Карпатську Січ, яку очолили Дмитро Кметуш та інші завзяті українські націоналісти — Іван Роман, Іван Рогач, Степан Росоха. Січ була визнана чехословацьким урядом і її члени отримали право носити уніформу і зброю. Щоб пожвавити контакти з Прагою, підкарпатський уряд вислав до чехословацької столиці урядову місію. 22 листопада 1938 р., коли парламент затвердив конституційний акт, автономна провінція одержала законний статус. За цим актом колишній адміністративний апарат було розпущено і вся влада зосередилася в руках трьох підкарпатських міністрів. В найближчі п'ять місяців планувалося провести вибори до сейму. Сейм мав вирішити питання про офіційну назву і мову краю. Але ще до того, як зібрався сейм, уряд Волошина пішов уперед і українізував шкільну освіту, а також численні офіційні й неофіційні друковані видання.

Автономний край залишив також свій слід — дарма, що нетривкий — на міжнародній арені. У сусідній польській Галичині українці з величезною надією поглядали на Підкарпатську Русь. Підкарпаття вони вважали першим «українським» краєм, який здобув собі волю, і для оборони цих завоювань чимало галицьких добровольців перетнуло кордон і вступило до Карпатської Січі. Слід, однак, зауважити, що їх завзяття не завжди належним чином трактувалося підкарпатським керівництвом і місцевим населенням. З одного боку, волонтери вважали чехословацьке врядування подібним до польського режиму в Галичині, а, з другого, ставилися до всіх підкарпатських русофілів (серед останніх було чимало шанованих

Поиск по сайту: