АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

ГОВОРИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ 10 страница

Читайте также:
  1. IX. Карашар — Джунгария 1 страница
  2. IX. Карашар — Джунгария 2 страница
  3. IX. Карашар — Джунгария 3 страница
  4. IX. Карашар — Джунгария 4 страница
  5. IX. Карашар — Джунгария 5 страница
  6. IX. Карашар — Джунгария 6 страница
  7. IX. Карашар — Джунгария 7 страница
  8. IX. Карашар — Джунгария 8 страница
  9. IX. Карашар — Джунгария 9 страница
  10. Августа 1981 года 1 страница
  11. Августа 1981 года 2 страница
  12. Августа 1981 года 3 страница

_____________________________195

Крім скотарства велике значення в господарстві кочівників завжди мало облавне полювання, під час проведення якого молоде покоління ще й вчилось добре триматися в сідлі та володіти луком. Розвивались також залізоробне, кісткорізне, ювелірне ремесла, обробка шкіри та виготовлення кінської збруї. Про це свідчать характерні для степу певні археологічні знахідки — зброя, спорядження бойового коня, прикраси. Мешкали сім'ї кочівників у юртах двох типів: одні ставилися на вози, а інші були стаціонарними й будувалися прямо на землі. При переході з місця на місце будинки на колесах ставилися в коло і таким чином створювалась лінія оборони від можливого ворога.

Слід відзначити, що кочівники в цілому досить миролюбно ставились до торгових караванів, які проходили через їхні землі. За це вони брали мито — тобто контроль над територіями давав їм прибуток. Крім того, купці знаходились під заступництвом давньоруських князів і не завжди степняки хотіли вступати з ними в конфлікт.

Зрозуміло, що і давньоруські князі, і половецькі хани були зацікавлені в «прохідності» степових шляхів, а тому спільними зусиллями відстоювали безпеку перевалочних торговельних центрів. Завдяки цій зацікавленості Половецький степ не тільки не слугував бар'єром, що відгороджував Київську Русь від країн Причорномор'я та Закавказзя, але сам був ареною жвавих міжнародних торгових зв'язків.

Наїжджені торгові шляхи перетинали простори Північного Причорномор'я. Про те, що вони використовувались не епізодично, а регулярно і мали велике значення говорять спеціальні найменування цих шляхів: «Гречьский», «Солоный», «Залозный». І Іерший з них, що проходив по Дніпру до Чорного моря, з'єднував Русь з Константинополем. Вздовж Дніпра тягнувся й суходольний «Солоный» шлях, по якому в північному напрямку доставляли сіль. Ще один шлях — «Залозньїй» — проходив по Дніпро-Донському водорозділу до Азовського моря і з'єднував землі східних слов'ян із Закавказзям. Усі ці шляхи були торговельними трасами

 

196__________________

міжнародного масштабу, котрими користувались купці різних країн — візантійці, торговці із Західної Європи, Закавказзя, Середньої Азії та Близького Сходу. Недарма торгові маршрути, що вели через Половецький степ, були відомі не лише на Русі, але і в причорноморських країнах, на Заході і в арабському світі. Свідчення про них можна знайти, наприклад, в географічних творах арабського вченого ал-Ідрісі, котрий працював при дворі норманського короля Сіцілії Рожера II в середині XII ст. Він описує водний шлях по Дніпру від Смоленська (який учений називає грецькою «Мілініска») до міста Олеш'я, що розміщувалось у гирлі цієї ріки. Окрім того, ал-Ідрісі приводить дані про шлях із Приазов'я до міст Переяславського, Чернігівського та Київського князівств.7



Проте випадки грабіжницьких нападів на каравани з метою наживи теж не були рідкісним явищем. Перша згадка про це є в літописі під 1167 р., коли половці, дізнавшись про те, що на Русі смута, пішли до дніпровських порогів грабувати купців із Візантії. Довелося київському князю надавати військову допомогу для благополучного повернення товарів у столицю.8

Але більшість товарів кочівники отримували від сусідів внаслідок обміну, торгівлі чи військового грабунку. На сході це були контакти з арабами і Кавказом, на заході — з Угорщиною, Болгарією та іншими європейськими державами. А особливо тісні зв'язки були з південними та північними сусідами. Прекрасним свідченням досить налагоджених взаємовідносин з кримськими містами є знаменитий Половецький словник (Соdех Сumanicus), що був створений в одному з цих міст. Він складається з двох зошитів. У першому міститься два списки слів. Один з них укладається з 1560 слів, розміщених в трьох стовпцях латинською, перською і половецькою мовами. А в іншому списку 1120 слів, що об'єднані в змістові групи (в кожній з них від чотирьох до дев'яноста слів). В основному вони відображають потреби та інтереси купців й ремісників, котрі жили та працювали в міських приморських центрах. Можна відзначити такі слова як: базар, торгівля, виплата,

______________________ 197

ціна, тканини, дорогоцінне каміння, раби; група слів відображає заняття ремеслами; інші — загальні поняття, що характеризують людину (гарний, знатний, щедрий), специфіку міста (рів, міст, вулиця, будинок), природу (гора, море, долина). Ще одна спеціальна група слів відображає ієрархію в половецькому суспільстві. Там же вміщені граматичні зауваження половецькою мовою, список половецьких загадок та християнські тексти половецькою мовою або латино-половецькі білінгви.

‡агрузка...

Рукопис цього словника зберігається у Венеції і датується 1303 р. Але можна вважати, що процес створення першого зошита, в якому охоплено різні моменти життя і побуту кримських міст та половецького суспільства, проходив поетапно. А це, в свою чергу, означає, що не можна вважати словник «зрізом» вузького відтинку часу. Вірогідно, ці дані можна переносити на XIII, а то і на XII ст.9

Але, як видно з вищенаведеної періодизації половецької історії, набагато більше контактів у цих кочівників було з Київською Руссю. Давньоруські князі часто одружувались з доньками степових вельмож, хоча своїх дочок заміж за них не видавали. У літописах зафіксовано не менш як вісім шлюбів відомих князів з половецькими красунями. Сім'ї на той час були багатодітні, і якщо припустити, що в цих 8 князівських сім'ях в середньому виросло по п'ять синів і дочок, то серед них (тобто князівських сімей в цілому) було близько 40 князів і княгинь напівполовців, а далі — приблизно 200 половецьких онуків та онучок. Це споріднення скріплювалося повторними шлюбами княжичів і князівен змішаного походження. Зокрема, Ігор Святославич — герой поеми «Слово о полку Ігоревім» — по лінії свого батька був онуком половчанки — дочки Осолука, тобто доводився правнуком цьому половецькому хану.10

На прикладі життя відомого з означеного літературного твору князя, і в першу чергу його взаємовідносин з ханом Кончаком, можна продемонструвати всі протиріччя стосунків між Руссю і половцями. Перший раз обидва персонажі «Слова» зіткнулися 1174 р., коли енергійний половецький зверхник прийшов на Русь разом з ханом Кобяком. Під Переяславом Руським (сучасне місто

 

Переяслав-Хмельницький) вони зійшлися з військом Ігоря, який ішов походом за р.Ворсклу, тобто на кочові вежі, і були розгромлені. Але пізніше, у зв'язку зі зміною ситуації, Кончак укладає мир зі Святославом Всеволодовичем та недавнім своїм супротивником Ігорем і стає співучасником їх боротьби за київський стіл проти Рюрика Ростиславича. Похід 1180 р. русько-половецьких сил проти Мономаховичів (в якому знову брав участь і лукоморський хан Кобяк) закінчився крахом. Дружинники Рюрика на р.Чорторий під Києвом повністю розгромили їх, а велике число знатних половців було порубано або взято в полон. Кончак разом з Ігорем «въскочиша в лодью, бежа на Городец к Чернигову» — відзначає літописець.

Через три роки після вищезгаданої поразки Кончак збирає сили і йде на Русь. Але по дорозі, дізнавшись про підготовлене для нанесення контрудару руське військо, повертає назад. Новгород-сіверський володар Ігор Святославич відмовляється навіть виставити свої війська проти цих половецьких орд, за що переяславський Володимир Глібович у гніві нищить кілька його прикордонних градів. Новий похід Кончака 1184 р. на південно-руські землі закінчується поразкою на р. Хорол. Його сили досить ослаблені.

Цим хоче скористатися Ігор, який 1185 р. швидко збирає своє військо і вирушає в похід, забувши про старі дружні стосунки. На першому етапі цього відомого походу він навіть захоплює велику здобич. Та прораховується: коаліція половецьких князів наносить нищівний удар по втомленому війську, а його самого пораненого, разом з сином Володимиром, Кончак бере у полон. Згодом Ігор втікає на Русь, а через два роки додому повертається і його син, але... разом з дочкою Кончака та дитиною. Грають весілля, а князь з ханом стають родичами.

Наведені факти з життя двох історичних постатей відображають характер діалектичних взаємовідносин двох народів та демонструють, наскільки тісно переплітались їхні долі. Л.Гумільов навіть ставив питання про те, що в XII—XIII ст. Київська Русь і

_____________________________199

Половецька земля складали одну поліцентричну державу." Проте, мабуть, це вже явне перебільшення.

Розгром половців Володимиром Мономахом у 1103-1116 рр. призвів до відтоку окремих орд на чолі з ханом Атраком («Отроком» за свідченнями літопису) до Північного Кавказу, де вони стали одним з найбільших об'єднань цього регіону. В грузинських джерелах половці фігурують як «Велика Кіпчакія». Одруження грузинського царя Давида Будівельника з дочкою Атрака свідчить на користь того, що Давид вважав хана рівним собі. Частина половців на його запрошення переселилася до Грузії й склала його особисту гвардію, а ще одна частина оселилася в приморському Дагестані.

Після смерті Володимира Мономаха брат Атрака Сигран (онук хана Шарукана) відправив до нього гінця, щоб умовити його повернутися на батьківщину. Атрак повернувся в степи, де у нього народився син — вищезгаданий хан Кончак.12

Прихильно до Русі ставились переважно тільки «дикі половці» — два кочівницькі угруповання, що розташовувались недалеко від південноруських кордонів, але ніколи не селилися в Пороссі чи Посуллі на давньоруській державній території. Одна з цих груп локалізується на схід від Дніпра, в межиріччі Осколу і Дону, чи на самому Доні. Вона мала тісніші стосунки з чернігівськими князями і Юрієм Долгоруким. Інша — на захід від Київської землі. Все ж основна маса кочових орд вбачала в давньоруських містах і селах об'єкт збагачення, а в землеробах і ремісниках східнослов'янської держави — потенційних рабів, яких можна було вигідно продати на ринках невільників, або ж використати у своєму господарстві.

Після монголо-татарської навали значна частина половців переселилася до Угорщини і Болгарії. В першу з названих європейських країн перейшли орди під керівництвом хана Котяна (40 тисяч осіб), де вони стали опорою місцевих королів у боротьбі з аристократичною верхівкою. Син короля Бели IV Стефан одружився з однією з дочок Котяна. Ладислав IV (Ладислав-Половець) — син Стефана й половчанки — засвоїв половецькі

 

звичаї та культуру. За його часів вплив половців настільки зріс, що сам папа римський, загрожуючи анафемою, примусив цього короля прийняти конституцію про права і обов'язки половців, якою кочівники зобов'язувалися змінити спосіб життя, осісти на землю, не жити в наметах, не поклонятися ідолам і обов'язково хреститися. Однак вони ще довго не могли повністю відмовитися від кочового способу життя і лише на початку XV ст. перетворилися на осілих землеробів.13

У Болгарію половці почали проникати ще до монгольської навали. У 70-ті роки XII ст. два брати половці Асен і Петро за підтримки половецьких і болгарських військ підняли повстання проти візантійського володарювання. Асен став царем Болгарії. Як і в Угорщині, половці почали відігравати значну роль у житті Болгарії та якийсь час зберігали свої звичаї.

Але основна частина половецької спільноти залишилась в причорноморських степах, що, зокрема, було зафіксовано масовою появою вихідців з їх середовища на рабських східних ринках. У мусульманських країнах тюрки-раби (мамлюки), які славилися своєю хоробрістю, дуже цінувалися і нерідко ставали особистими гвардійцями султанів. В Єгипті дуже швидко мамлюки-половці заснували власну династію, яка існувала до початку XIX ст.14 А в Золотій Орді половецька мова стала державною.

Та поступово половці все ж зійшли з історичної арени, а від них залишилися лише кургани та монументи — так звані кам'яні баби.15

Література 1 Плетнева С.А. Половцы. — М., 1990. — С. 110.

2 Степи Евразии в эпоху средневековья. — М., 1981. — С.213.

3 Толочко П.П. Кочевые народы степей и Киевская Русь. — К., 1999. — С.108—111.

4 Голубовский П.В. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар.// Университетские известия. — К., 1883. — № 5. — С.240; № 9. — С.406-407; № 10. — С.551, 554.

5 Плетнева С.А. Половецкая земля.// Древнерусские княжества Х-ХШ вв. - М., 1975. - С.265-271, 275-283, 297-300.

_____________________________201

6 Плетнева С.А. Кочевники Средневековья. Поиски исторических закономерностей. — М, 1982. — С.63, 64; Плетнева С.А. Половцы. — С.45, 46.

7 Коновалова Ирина. Степной бизнес.// Родина, 1997. — № 3—4. —

С.37.

8 Давня історія України. — К., 2000. — Т.З. — С.563.

9 Шетнева С.А. Половцы. — С.120-122.

10 Робинсон А.Н. Литература Древней Руси в литературном процессе средневековья XI—XIII вв. — М., 1980. — С.252; Баскаков Н.А. Тюркская лексика в «Слове о полку Игореве». — М., 1985. — С.93, 95, 96.

11 Гумилев Л.Н. Древняя Русь и Великая Степь. — М., 1989. — С.327.

12 Анчабадзе Э. В. Кипчаки Северного Кавказа по данным грузинских летописей ХІ-Х11 вв. — Нальчик, 1960. — С. 117, 119, 123; Лордкипанидзе М.Д. История Грузин XI — начала XIII вв. — Тбилиси, 1974. — С.97.

13 Голубовский П.В. Половцы в Венгрии.// Университетские известия. — К., 1889.-№12.

14 Босворт К.Э. Мусульманские династии. — М., 1971. — С.99-103.

15 Історія української культури. — К., 2001. — Т.1. — С.1020-1032.

202_________________________

Розділ 13. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА РУСЬ

Повертаючись до давньоруської проблематики розглянемо історичні процеси у західноукраїнському регіоні, де, в першу чергу, і продовжувалась еволюція державотворення на півдні східнослов'янської ойкумени. З цього приводу М.Грушевський відзначав: «Всеукраїнською, якою була Київська, Галицько-Волинська держава стати не подужала, обмежила ся західною Україною, хоч було кілька моментів, коли заносило ся як не на опанованнє нею цілої України, то значне розширення сфери впливів на сході. На перешкоді стали ріжні причини й пригоди, але і без них таке розширеннє впливів на Подніпрове утрудняло ся тим, що підставою держави стала Галичина — західній край української території. Хоч завязав Галицько-Волинську державу князь волинський, але підставою її стала Галичина, що як ми бачили, протягом XII в. розвинула в собі значні матеріальні сили; доперва пізнійше в руках галицько-волинських князів збирають ся волости, і тільки з початком XIV в. злучають ся всі галицько-волинські землі в оден одностайний комплекс, в руках Юрия. Центр ваги тоді переноситься на Волинь»1.

У відношенні об'єднавчих процесів у даному регіоні шановний академік м'яко кажучи помилявся (про що мова піде далі). А зараз слід зупинитися на іншому проблемному питанні. Мова йде про використання термінів «держава» і «князівство», навколо яких точаться суперечки. Перший з них, слідом за М.Грушевським, зокрема використовує Я.Ісаєвич.2 Другий, за І.Крип'якевичем, відстоює М.Котляр.3 Тож варто хоча б коротко зупинитись на аргументації сторін.

Прибічники «князівської» теорії відзначають, що для середньовічної держави обов'язково притаманна територіальна єдність під владою, що йде від спільного та єдиного для всієї землі політичного центра. Цей центр «окняжує» підвладну йому землю, тобто поширює

________________________203

на неї системи адміністрації (управління), суду і збирання данини (податків). Але протягом XIII ст. Галичина і Волинь були об'єднані в єдине ціле лише в часи князювання окремих осіб, що не дає підстав поширювати цей термін на весь історичний період.4

Їх опоненти висувають свої аргументи: «Постає питання, в якому сенсі ми називаємо Галицько-Волинське князівство «державою». М.Котляр слушно вказує, що терміном «держава» щодо цього часу користуються дилетанти, мало обізнані з історією доби. Деякі з них по суті компрометують цей термін. На думку самого М.Котляра, державою Галицько-Волинське князівство можна називати протягом 24 літ зі ста років у XIII ст., а саме ті роки, коли ця держава була об'єднаною; в інші періоди вона була поділена на удільні князівства. Однак, на наш погляд, істотні риси держави (територію, систему адміністрації) мало кожне князівство. У свідомості тогочасних людей основним символом державності виступав князь, володар держави. Тому всюди, де був незалежний князь, можна говорити про незалежну державу. Натомість у тих випадках, коли князь залежав від інших сюзеренів, є підстави стверджувати наявність державних васальних структур. Навіть у час роздробленості Галицько-Волинська земля була своєрідною конфедерацією менших князівств, які, попри боротьбу між ними, інколи досить гостру, залишалися частинами більшого цілого»5.

Обидві сторони мають рацію. В нашому випадку головним є те, що не ставиться під сумнів сам факт державотворчого процесу після навали орд Батия. А терміни, про які мова йшла вище, можна просто замінити ще одним більш нейтральним — «Галицько-Волинська Русь», який використовувався вже давно і ні в кого не викликав заперечень.6 Адже і Київська Русь складалась з багатьох, правда набагато більшах за розмірами, удільних князівств.

Тепер перейдемо до висвітлення самого державотворчого процесу, який проходив у розглядуваний час в цьому регіоні.

Об'єднання галицьких і волинських земель вперше сталося за часів Романа Мстиславича, який це зробив сидячи до того у Володимирі-Волинському. Зважаючи на державотворчі дії цього

204_____________________________________________

князя по тому, як він став великим галицько-волинським князем, можна припустити, що ще у згаданому стольному граді він створив власну модель державного керування. Роман розумів, що коріння сильної князівської влади криється в незалежності від земельної аристократії. Тому послідовно обмежував сваволю бояр, придушував спрямовану проти нього феодальну опозицію. Польський історик XV ст. Ян Длугош із якихось давньоруських джерел дізнався, що Роман приборкав навіть духовного князя — володимирського єпископа, котрий чинив опір його централізованим заходам.

Подібно до інших князів, Роман спирався на могутню, віддану йому бойову дружину, чудово озброєну й вишколену. Але, на відміну від багатьох інших володарів, дбав про широку суспільну підтримку своїх заходів, спираючись на середні й верхні верстви городян багатьох волинських міст, насамперед стольного граду. Це дозволило суттєво зміцнити «плацдарм» для об'єднання більш розлогих територій: у 1199 р. він утверджується у Галичі, який проголошує столицею новоствореного Галицько-Волинського великого князівства.

«Апетит» амбітного князя на цьому не заспокоївся. На самому початку наступного, XIII ст., в 1203—1205 рр., Роман закріплює за собою і Київ, садовить там свого посадника, хоча сам залишається в Галичі. Цього вимагала зовнішньополітична ситуація — він втрутився в міжусобну боротьбу польських князів, а головне князь рішучими й крутими заходами придушував боярську опозицію.

На жаль, проведене зусиллями Романа Мстиславича об'єднання Галичини і Волині не створило справжнього і сталого державного організму. Воно виявилось недовговічним і крихким, трималось на силі та авторитеті самого князя. Об'єднання існувало занадто мало часу, щоб могли скластися й зміцнитися системи адміністрації, судочинства й збирання данини, а влада центру — поширитися на всю територію нового князівства. Та й дуже вже різними були його основні складові частини: Волинь — зі стійкою державною владою, розвинутою Романом, земельною аристократією, що в більшості підтримувала государя, й приборканою боярською опозицією; та

 

205

Галичина, в якій князь завжди залежав від великих бояр і в якій Роман так і не встиг викорінити боярську олігархію й зміцнити свою владу. Він почав широкомасштабну кампанію проти галицького боярства, але довести її до логічного завершення завадила несподівана для всіх смерть князя у 1205 р.7

Слід відзначити, що XIII ст. для цілого ряду країн Європи було в багатьох відношеннях переломним етапом у боротьбі монархів за утвердження влади та підпорядкування феодалів королівському авторитету. Подібні процеси прослідковуються в Галицько-Волинському, а також Чернігівському князівствах. Романа Мстиславича літопис називає великим князем, самодержцем усієї Русі. Слово «самодержець» (дослівний переклад грецького слова «автократор») вживалося щодо імператорів Візантії та виражало рівень особистої влади князя.

У тогочасній Західній Європі паралельно з посиленням королівської влади відбувався процес формування станової монархії, яка забезпечувала юридичне підтвердження прав і ролі у державі феодалів і, певною мірою, міщан. На прикладі матеріалів, що стосуються Київщини і Галицько-Волинського князівства, видно, який істотний вплив на хід державних подій справляли боярські роди, а подекуди й частина «містичів» — заможної верхівки міського населення, насамперед купців. На сторінки літопису потрапляли, передусім, відомості про запеклу боротьбу князів з боярськими угрупованнями, що робили ставку на різних лідерів. Успіх або невдача окремих князів у міжусобній боротьбі значною мірою визначалися співвідношенням сил регіональних князівсько-боярських коаліцій. Зрозуміло, що поза періодами конфліктів князівська влада також була змушена рахуватися з інтересами тих бояр, з числа яких формувалася державна адміністрація та військові командування. Більше того, конфлікт з однією групою бояр змушував князя йти на певні, більші чи менші, поступки іншим. Є підстави вважати, що князі, щонайменше з XIII ст., документально закріпляли за великими землевласниками їхні володіння. Відомі й випадки закріплення майнових прав за містичами, а юридичних —

206_____________________________________________

і за окремими міськими громадами. Однак навряд чи слід говорити про чітке розмежування прав власності й політичної влади: не було чітко сформульованих правових актів, що визначали б статус і загальні станові права боярства чи містичів. Цілком можливо, що процес юридичного оформлення станової монархії розгорнувся б і у Галицько-Волинській Русі та інших князівствах, якби їх розвиток не було перервано монгольською навалою.8

Нове об'єднання Галицької і Волинської земель в одне ціле було здійснено за часів князювання Данила Романовича. Протягом більш як 20 років після смерті Романа його молоді сини не відігравали майже ніякої ролі в бурхливих подіях, що розгорталися в Галичині. Угорський король Андрій і краківський князь Лешко, які проголосили себе протекторами молодих князів, використовували їх у власних інтересах, не забезпечуючи Романовичам нічого із земель батька. Лише завдяки великій енергії їхньої матері, навіть при запеклому опорі боярської верхівки, що в своїй значній частині була на боці іноземних зверхників, Романові сини здобули мізерні частини батьківських земель на Волині. Ця територія і стала базою для подальшої діяльності. Сидячи в другорядних волостях, Романовичі — Данило та його брат Василько — не залишали надії, що їм поталанить здобути всю батьківщину: «Чи так, чи інакше, — Володимир буде наш». Це трапилося 1230 року. Далі почалася боротьба за другу «півбатьківщину» — Галицьке князівство. Тривале протистояння на протязі 8 років закінчилось перемогою Данила.

Але життєві перипетії цього князя продовжувалися й далі: на нього, як і на інших давньоруських зверхників, чекала монголо-татарська навала (вперше з ними галицько-волинський володар познайомився ще на р. Калка в 1223 р., де був поранений). У 1241 р. Данило не зміг організувати відсіч ординцям. Коли Батий увійшов у Галичину, він перебував в Угорщині. Боярська опозиція знову підняла голову і висунула претендентом на галицький стіл чернігівського князя. Та в битві під Ярославом 1245 р. Данилом була здобута вирішальна перемога і 40-річна боротьба за Галичину скінчилася. Боярська опозиція була остаточно знищена. Повним

_____________________207

володарем Галицько-Волинської Русі став енергійний і талановитий князь.

Після означених подій Данило приїхав до Батия в Сарай і в переговорах з ханом виявив велику дипломатичність: не дав себе знищити і навіть добився від нього підтвердження на Галицько-Волинське князівство. Та як відзначав літописець: «Ой, гірше зла честь татарська, Данило Романович був великим князем, володів Руською землею, Києвом, Володимиром і Галичем і з братом іншими землями; сьогодні ж стоїть на колінах і холопом називається, і данини хочуть, і життя не надіється і грози проходять. Лиха честь татарська. Його ж батько був царем в Руській землі, підкорив половецьку землю і воював з іншими країнами, а син його не зазнав почестей, і хто ж інший може зазнати?».

Західна Європа з великою тривогою спостерігала за успіхами цього могутнього кочівницького угруповання — Золотої орди — і шукала засобів знищити грізну силу. На Ліонському соборі того ж 1245 р. обговорювалася необхідність спільного виступу всіх європейських держав проти завойовників. В той же час римська курія намагалася скористатися скрутним становищем країн Центральної та Східної Європи в своїх інтересах. Францисканець Іоан Плано де Карпіні, який за дорученням Папи їздив до Орди, по дорозі зустрічався з Данилом та Васильком. У цих та пізніших переговорах галицький князь мав єдину мету — заручитися допомогою Західної Європи проти завойовників. Суто церковні справи його не цікавили. Рим, навпаки, мав на меті в першу чергу позитивно вирішити релігійне питання — намагався притягнути Русь до себе. Щоб приєднати Данила, Інокентій IV прислав йому королівську корону і папський посланець коронував його у Дорогичині 1253 р. Так на теренах сучасної України з'явився перший король (другим і останнім був його онук Юрій Львович).

Але надії на допомогу з заходу Європи виявилися ілюзорними. Інокентій IV проголосив хрестовий похід проти монголо-татар, однак він не знайшов ніякого відгуку серед західних держав — на той час сили були дуже нерівними. Данило, знеохочений безрезультативністю своїх заходів, згорнув взаємовідносини, за що наступний Папа

208_________________________________________

Олександр IV погрожував князеві церковними карами. На цьому справа і скінчилася. Галицький князь звернув увагу на внутрішні проблеми і в першу чергу жорстоко придушив Болохівську землю, зверхники якої перекинулись на бік завойовників — монголів.

Ця акція органічно поєднувалася з політикою Данила в його придушенні боярської опозиції й посилення центральної влади в плані ствердження державної незалежності. В цій справі він разом з братом Васильком спирався на широкі верстви населення й на ту частину бояр, що розраховувала на покровительство князів; їх підтримували міські купці й ремісники, в тому числі й іноземні поселенці в деяких найбільших містах (вірмени, німці та інші). Вони були прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади (лише пізніше, коли державні структури послабшали, міські колонії католиків стали орієнтуватися на своїх одновірців — іноземних агресорів). Для перемоги Романовичів мала істотне значення й позиція селян-общинників, які входили до княжого пішого війська. Зміцнення боярства не віщувало смердам нічого доброго, а ілюзія про «доброго князя» уже в той час була поширена в народі. Союз князівської влади, боярства, що їй служило, та міської верхівки був спрямований на встановлення такого варіанту державного ладу, який більше відповідав би потребам економічного і культурного розвитку, ніж боярська олігархія.

Князь намагався створити центральний апарат управління з вірних йому бояр. Але, на відміну від інших давньоруських структур, тут мали місце і деякі специфічні риси, що пояснюються місцевими особливостями, роллю Галицько-Волинської Русі в міжнародних культурних зв'язках. Так, поряд з такими посадами, котрі відомі в усіх князівствах (тисяцького, воєводи, тіуна), Галицько-Волинський літопис називає печатника. Можливо, його слід зближувати з візантійським логофетом або західноєвропейським канцлером. Окрім того, раніше ніж в інших князівствах тут стала відомою посада дворського.

Посилення своїх позицій дозволило Данилу розгромити тевтонських лицарів Добжинського ордену, що захопили місто

___________________________209

Дорогичин (де він пізніше коронувався) і взяти у полон магістра ордену. За словами літописця, князь напередодні проголосив: «Не личить держати нашу батьківщину крижевникам (тобто хрестоносцям)». Незадовго до зруйнування Києва Батиєм Данило укріпився в цьому стольному граді і посадив там тисяцького Дмитра, досвідченого та хороброго воєводу, якому і довелося керувати обороною міста.

Новою столицею свого князівства Данило Романович обрав Холм (сучасний Хелм), де побудував цілий комплекс споруд. Були збудовані й інші міста-замки, зокрема Львів, куди запрошували «сідлярів, і лучників, і тульників, і ковалів заліза, й міді, і срібла, і життя наповнювало двори навколо замку, поля і села».

Велася активна зовнішня політика. Так, по смерті останнього австрійського герцога з династії Бабенбергів син Данила Роман одружився з Гертрудою Бабенберг і з допомогою угорського короля спробував оволодіти герцогським престолом Австрії. Проте ця спроба була невдалою.

Слід звернути увагу ще на одну важливу деталь державної політики цього князя: митрополитом було поставлено печатника Кирила, особу духовного стану (в багатьох дослідженнях увага акцентувалася лише на двох митрополитах-русах — Іларіоні та Климі Смолятичі).9


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 |


Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.017 сек.)