АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

УКРАЇНСЬКА ЦИВІЛІЗАЦІЯ В ХХ СТОЛІТТІ 4 страница

Читайте также:
  1. IX. Карашар — Джунгария 1 страница
  2. IX. Карашар — Джунгария 2 страница
  3. IX. Карашар — Джунгария 3 страница
  4. IX. Карашар — Джунгария 4 страница
  5. IX. Карашар — Джунгария 5 страница
  6. IX. Карашар — Джунгария 6 страница
  7. IX. Карашар — Джунгария 7 страница
  8. IX. Карашар — Джунгария 8 страница
  9. IX. Карашар — Джунгария 9 страница
  10. А. Революційна українська партія (РУП)
  11. А. Українська демократична партія
  12. Августа 1981 года 1 страница

За підрахунками відомого українського дослідника історії ОУН-УПА В.Кучера, кількість повстанців на території Західної України наприкінці війни перевищувала 300 тис. бійців.62 У порівнянні з могутньою збройною машиною Радянського Союзу, це, безумовно,

 

28 5-2

434

 

було не дуже багато. Але керівництво ОУН-УПА ухвалило рішення не відходити на Захід і продовжувати боротьбу з більшовицькою владою на українських теренах.

Звертаючись до особового складу УПА і підпільної мережі ОУН, обґрунтовуючи необхідність боротьби за власну державу Р.Шухевич наголошував: «Коли Ви раз вступили на шлях боротьби зі сталінським режимом, то не на те, щоб перед ним капітулювати, бо з ворогом, що загрожує існуванню нації, треба боротися на життя і смерть. Я певний, що зброї, яку Ви одержали з рук нації, не посоромите і прийдешнім поколінням передасте своє ім'я, вкрите безмерною славою».63

Зазнаючи тяжких втрат у збройній боротьбі з радянською владою на західноукраїнських землях, а також з метою розширити соціальну базу повстання й експортувати його на східні терени України, Р.Шухевич висуває 1948 р. гасло «обличчям до Сходу!». На Лівобережжя засилаються оунівські емісари, які мали вести агітаційну та розвідувальну роботу. Тогочасна політична платформа ОУН-УПА передбачала запровадження суспільної власності на засоби виробництва, усунення експлуатації людини людиною, утвердження безкласового суспільства. Заперечувалися диктатура і тоталітаризм, поліцейське свавілля, проголошувалися принципи відповідальності влади перед народом, свобода слова, друку, зібрання, сумління, рівноправність національних меншин.64

В такий спосіб керівництво ОУН-УПА намагалося залучити до повстання широкі маси населення по всій Україні. Однак скільки-небудь значного успіху у цій справі оунівські агітатори не досягли.

Складні умови, викликані масованим наступом на повстанців радянських регулярних збройних сил, військ МВС і МДБ, змусили вояків УПА перейти до партизанських методів боротьби. Пояснюючи цей крок, відомий оунівський ідеолог П.Полтава наголошував, що в умовах терористичного ладу в СРСР національно-визвольні сили мали можливість діяти лише у підпіллі. Саме тому підрозділи УПА, поділившись на невеликі бойові групи, змушені були переховуватись у лісах, болотах, горах, підземних криївках. Така тактика вважалася оунівцям єдино правильною й універсальною для всіх поневолених



________________435

більшовиками народів.65 Слід підкреслити, що подібна тактика за підтримки місцевого населення мала певний успіх: українське підпілля за період партизанської боротьби вчинило 14 424 акції, внаслідок яких загинуло ЗО 676 військовослужбовців, радянських і партійних працівників, господарників, вчителів тощо.

Безповоротні втрати підпілля за цей час становили 155 108 осіб, з них у східних областях 1746. За той же період вийшло з повинною 76 753 особи. У 1943—1956 рр. за всіма «забарвленнями» було заарештовано 103 866 осіб. За 1944—1952 рр. з регіону було депортовано 203 тис. осіб.66

Голод в Україні 1947—1948 рр. змусив десятки тисяч селян Східної України перейти в Західну, де вони ставали резервом повстанського руху. Проти нього радянська влада застосувала найрізноманітніші заходи: військові операції, масову депортацію до Сибіру, переселення цілих сіл з районів, що були під контролем повстанців, до східних областей України, колективізацію, заборону уніатської церкви. Останню було фактично ліквідовано 1951 р. й вона на довгі роки припинила своє легальне існування. Збройна боротьба у Галичині у все менших масштабах тривала до середини 50-х років.

Більшість депортованих з західноукраїнських земель були селянами, непричетними до будь-яких злочинів. В регіоні було проведено колективізацію й посилено індустріалізацію (улюблена методика Й.Сталіна), які супроводжувалися масовим переселенням в Галичину т.зв. східняків, а також росіян з РСФСР. Склад населення змінився, повстанці вже не мали його підтримки, до того ж зазнали невідшкодовних втрат в особовому складі. Лідерів УПА було або знищено (Шухевич), або арештовано (Охримович, Кук). Для того, щоб назавжди покінчити з ОУН, радянськими агентами було знищено у Західній Німеччині її лідерів Лева Ребета (1957) та Степана Бандеру (1959). Так закінчився період збройної боротьби на західноукраїнських землях, яку з великою долею ймовірності можна вважати громадянською війною проти більшовицького панування.

‡агрузка...

Збройно-політичне протистояння між радянською владою і національно-повстанським рухом у повоєнний період за своєю суттю

 

28*5-2

436______________________

було унікальним цивілізаційним явищем. Українські повстанці вперше після громадянської війни кинули такий масштабний виклик могутній радянській тоталітарній владі, кілька років боролися за незалежну соборну державу. Це був непримиренний цивілізаційний конфлікт тоталітаризму з рухом за вільне життя у власній державі. Намагаючись силоміць встановити на західноукраїнських землях порядок сталінської імперії, більшовики спровокували зіткнення двох гілок українського народу — західної та східної, на довгі роки поселили в них взаємну недовіру і відчуженість. Як образно зазначав О.Довженко, «у тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятому році возз'єдналась Україна східна і західна... Обнялися, зітхнули, притиснулися одна до одної й... не зійшлися. Розімкнулись обійми, радість поступилася місцем ненависті, непевність — сумніву, сумнів змінився здивуванням, здивування розчаруванням, а потім гнівом і обуренням... Ах, коли б вистачило мені сили й часу, написав би я роман про визволення Західної України, про возз'єднання наших народів і про все, що з цього вийшло, що говорили і говорять, кому влетіло. І як народ український фактично був тут ні при чім»67.

В ці ж роки остаточно завершився процес соборності України. В 1945 р. до УРСР ввійшла Закарпатська Україна, яка з 1919 р. перебувала у складі Чехословаччини, а з 1939 р. — Угорщини. Нарешті, 26 квітня 1954 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон «Про передачу Кримської області РСФСР в склад Української РСР» (Додаток). У результаті цього й сформувалися нинішні територіальні межі України. Як слушно відзначив академік НАН України Іван Курас, «незважаючи на переважно номінальний характер державності УРСР в складі СРСР, вона дозволила не тільки зберегти, а й значно розширити адміністративно-територіальні кордони України»68.

Українська соборницька цивілізаційна ідея завжди мала справедливий і гуманний характер. Адже вона на відміну від інших (наприклад, російської чи всепольської) ніколи і нікому не загрожувала, не реалізовувалась за рахунок поневолення інших народів, ущемлення їхніх інтересів, зазіхання на чужі території. Сформувавшись в надрах унітарної держави, якою був Радянський

_______________437

Союз, соборна Україна підтвердила геніальне передбачення Пантелеймона Куліша, який ще в середині XIX століття у листі до О. Гацука писав: «Пусть Москвичи ведут русское дело по-московски. История доказала, что без московского способа делать дела славянам не принадлежало бы ныне и столько земли, сколько принадлежит. Настанет пора, когда по-московски не нужно и нельзя будет вести русское дело, но пока такая пора не наступила, напрасно пытаться вырывать палицу из рук Геркулеса. Что касается безобразия, то оно неизбежно в таком хаосе, в котором находится славянский мир вообще и русский в особенности. Но рассердясь на вшей, не бросают шубу в печь»69. З гідністю перенісши всі соціальні експерименти під орудою «старшого брата», український народ дочекався поки палиця випала з рук Геркулеса й менше ніж через п'ятдесят років після остаточного оформлення соборності України (строк за історичними категоріями майже непомітний) добився державної незалежності й справжнього суверенітету.

Та це було потім, а відразу по війні Сталін вирішив скріпити розхитане нечуваним катаклізмом суспільство випробуваним ще за царських часів засобом — російським великодержавним шовінізмом. 24 травня 1945 р. на урочистому прийомі з нагоди Перемоги він дав старт новій кампанії такими словами: «Товариші! Я хотів би підняти тост за здоров'я нашого радянського народу, і передусім російського народу. Я п'ю передусім за здоров'я російського народу, бо він є найвидатнішою нацією з усіх націй, які входять до складу Радянського Союзу! Я піднімаю тост за здоров'я російського народу, бо він заслужив у цій війні загальне визнання як керівна сила Радянського Союзу серед усіх народів нашої країни. Я піднімаю тост за здоров'я російського народу не лише тому, що він керівний народ, а й тому, що в нього є ясний розум, стійкий характер і терпіння»70.

Наступного дня вийшла передова «Правди» «Великий російський народ», яку передрукували всі газети країни. З номера в номер вся радянська преса почала публікувати статті про абсолютний пріоритет російського народу в літературі, мистецтві, науці і техніці. Іншою темою пропагандистської кампанії стало цькування т.зв. безрідних

 

 

космополітів, які буцімто нехтують великими талантами російського народу.

Особливо активно пошуки «націоналізму» в Україні стимулював Лазар Каганович, який з березня по грудень 1947 р. очолював ЦК КП(б)У. Він постійно тероризував партійних працівників республіки, вимагаючи від них, по-перше, безжалісно проводити хлібозаготівлі (у 1946-1947 pp. в Україні було вдруге «організовано» голодомор), а, по-друге, активніше поборювати «націоналістичні» прояви. В результаті 1946 р., за офіційними даними, в Україні від голоду померло 282 тис, а в 1947 р. — понад 520 тис. чоловік71. Нову хвилю гонінь на українську інтелігенцію було започатковано в липні 1947 р. доповіддю заступника Голови Ради Міністрів УРСР Д.Мануїльського «Проти українського буржуазного націоналізму», яку він виголосив перед активом інтелігенції Львова. Політика «закручування гайок» продовжувалась в Україні до смерті Сталіна (1953 p.).

Характеризуючи сталінський період, відомий російський письменник Борис Васильєв відзначав: «Все поколения советских людей рождались, жили и воспитывались в ходе непрекращающейся гражданской войны. Их нравственность, мировоззрение, представления о правах и правопорядке, их философия и их психология сложились в процессе нескончаемых боевых условий существования и постоянно действующего военного положения: просмотрите наши уголовные законы недавнего прошлого. Именно это обстоятельство сформировало государственный управленческий аппарат как командно-административную систему, рассчитанную на работу в экстремальных условиях постоянного военного положения, на борьбу и подавление, на приказ, главенствующий над законом (что характерно для военного положения), и закон, который для самой этой системы был и остался неписаным. Война предполагала наличие врага, и его постоянно находили, меняя лишь наименования: сначала это были белые, потом - кулачество «как класс», затем — троцкисты, зиновьевцы, бухаринцы, немцы Поволжья и крымские татары, чеченцы и ингуши, калмыки и балкары, безродные космополиты и убийцы в белых халатах и т.д. и т.п. Бездонная прорва ГУЛАГа все

439

время пополнялась пленными этой бесконечной войны с собственным народом, а проживавшее в гигантской казарме пока еще «свободное» население было всего-навсего заложниками этой системы»72.

«Новий курс» щодо України було започатковано з приходом до влади в СРСР М. Хрущова, який у передвоєнні й повоєнні роки обіймав найвищі посади в республіці. З України було відкликано останнього сталінського емісара Л.Мельникова. Першим секретарем ЦК КПУ став О.Кириченко (червень 1953 p.). Відтоді й до розпаду СРСР республіку очолювали лише місцеві кадри (українці складали переважну більшість й у партійному керівництві обласного, міського та районного рівнів, обіймали ключові посади в уряді республіки). Це призвело до об'єктивного процесу формування національної політичної еліти, яка почала усвідомлювати власні й народні інтереси та поступово навчилася їх захищати.

Звичайно, еліта ця була досить своєрідною, що пояснюється як способом її формування, так і умовами функціонування. Вона не мала можливості ані на крок відступити від партійних догматів або бодай подумки не виконати наказу старшого за рангом «партайгеноссе». Що ж стосується М.Хрущова, то опора на місцеві кадри була йому потрібна для заміни на всіх поверхах партійної та господарської ієрархії представників сталінської «гвардії». Як привід для усунення останніх з постів все частіше використовувалось звинувачення в порушенні «ленінських принципів національної політики».

Як справедливо зазначає І.Лисяк-Рудницький, «можна догадуватись, що інтенсивніша участь українців у партійному й державному апараті спричинилася до ослаблення масового протиукраїнського терору. Не зважаючи на те, що пропагандивні кампанії проти т.зв. «буржуазного націоналізму» не припиняються, не було в останніх роках повторення тих масакр, що ними так трагічно позначилися в історії України 1930-ті роки. Гідно уваги, що різні письменники, учені й інші культурні робітники, що їм ще недавно робили прилюдні закиди в «націоналістичному ухилі», могли викрутитися «самокритикою» й залишатися при житті, а навіть на

 

440__________________________________________

своїх попередніх становищах... Бачимо теж деякі концесії в області культури, що між ними можна відмітити такі: збільшення ролі української мови у шкільництві, зокрема вищому; подібне явище, мабуть, теж в адміністративній практиці; пожвавлення видавничого руху українською мовою; поширення діяльності Академії наук УРСР не тільки у природничо-технічних, але наново також у суспільно-гуманістичних дисциплінах»73.

Велику увагу політолог приділив і факту передачі 19 лютого 1954 р. Кримської області зі складу Російської РФСР до складу Української РСР. Він підкреслював, що «геополітичні й економічні чинники обумовлюють органічну приналежність Кримського півострова до українського материка. Україна має історичні й етнічні права на цю територію, позаяк її розвиток від найдавніших часів відбувався у тісному зв'язку з життям українських земель, а серед її строкатого населення українці творили, поруч з татарами, автохтонне ядро. Хоч українці були в Криму тільки меншиною, проте його політичне значення для України більше, ніж деяких теренів, що мають, або мали в недавньому минулому, український етнічний характер. Наприклад, можна собі легко уявити існування самостійної української держави без західних окраїн — Пряшівщини, Лемківщини, Посяння, Холмщини. Проте українська державність немислима без Криму»74.

На думку дослідника, Москва, передаючи Кримську область Україні, керувалася такими мотивами: «Приналежність Криму до Російської республіки, що від неї він відділений усією шириною України, творила аномалію в адміністративній структурі СРСР. Ця неприродна розв'язка не могла не дратувати підсовєтських українців, скріплюючи у них почуття, що вони перебувають в «російському оточенні». Тому, як можна здогадуватися, комуністична верхівка в Кремлі, прямуючи тепер до відпруження в російсько-українських стосунках, зважилася на жест, що усунув би одну з причин українського невдоволення. Треба вважати, що українська громадскість сприйняла прилучення Криму з сатисфакцією, як задоволення давнього і справедливого українського політичного

__________441

постуляту. А Москва по суті теж нічого не втратила, бо гейже ціла Україна й так перебуває під її владою. Однак, певна річ, сучасна приналежність Криму до УРСР улегшуватиме в майбутньому розв'язку кримської проблеми по лінії українських інтересів, коли б це питання, що сьогодні є внутрішньою справою Радянського Союзу, мало котрогось дня виринути на міжнародному форумі»75. Історія довела справедливість даної сентенції.

В цей же час офіційну концепцію історичного розвитку України було сформульовано в «Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654—1954 рр.)». (Додаток ). У них цілковито заперечувалася концепція історії України, розроблена М.Грушевським. Будь-які форми української державності, крім УРСР, не визнавалися, а Україна розглядалася фактично як частина Російської держави.

Якщо для Сталіна існував лише один «великий народ» — російський, то з прийняттям «нового курсу» мова йшла вже про «два рівноправних великих народи» — російський і український. Відносно інших народів СРСР цей термін не вживався. Зі сталінських часів незмінним залишився лише постулат про те, що своїм «щастям» українці завдячують виключно «братерській дружбі й безкорисній допомозі» Росії.

Про те, яких гротескних форм набуло це формулювання, свідчить цитата з книги першого секретаря ЦК Компартії України (з 1963 по 1972 рр.) П.Шелеста «Україно наша Радянська». Книга ця, до речі, послужила формальним приводом для усунення його з України за «національний ухил».

«Полтавська битва, — читаємо в ній, — продемонструвала силу братерської дружби українського і російського народів. Вона піднесла міжнародний авторитет Російської держави. Переможна битва врятувала український народ від загрози поневолення Польщею і Швецією»75. І це писалося тоді, коли загальновідомою істиною був союз І.Мазепи та запорожців зі шведами. На час Полтавської битви ще й року не минуло, як російські війська під проводом О.Меншикова, завдяки зраді, зтерли з лиця землі гетьманську столицю України — Батурин, винищивши до ноги всіх його

 

442__________________________________________

мешканців та захисників (загалом близько 20 тис. чоловік). Та ба, навіть така суперлояльна трактовка здалася у Москві не досить переконливою.

Звичайно, помилково було б вважати, що Шелеста забрали до Москви через його літературні вправи. Петро Юхимович брав активну участь у заколоті проти Хрущова (разом з М.Підгорним та Л.Брежнєвим — також вихованцями української компартії). Коли ж останній став першим секретарем ЦК КПРС й трішки «обжився» на новій посаді, йому здалося небезпечним «тримати» на чолі другої за всіма показниками республіки СРСР людину, схильну до політичних авантюр.

Сам П.Шелест у своїх мемуарах, як і годиться, звинувачує Л.Брежнєва в упередженому ставленні до України, а також як до нього персонально, так і до М.Підгорного (обидва входили до Президії ЦК КПРС). Почалося це, за його твердженнями, вже 1965 р. «Боячись збільшення авторитеру Підгорного і великого впливу української партійної організації, Брежнєв почав різні інтриги поступово проти Підгорного. Я в усіх заходах підтримував Підгорного, оскільки бачив його розумні пропозиції», — читаємо у щоденнику Шелеста за цей рік76.

Для нашого дослідження, проте, не так цікаво простежити особисті стосунки найвищих представників правлячих еліт України та Радянського Союзу. Важливіше інше: «новий курс» відкрив доступ для українських функціонерів до найвищих посад у всесоюзній партійній ієрархії. Тобто московські «боги» визнали їх достойними Олімпу. Недарма часи правління Л.Брежнєва дістали назву «дніпропетровської епохи», коли на ключових посадах республіканського і союзного рівнів опинилися вихідці з дніпропетровського владного клану. Вихідець з України на чолі Радянської імперії — це черговий парадокс цивілізаційного процесу на теренах СРСР.

Характеризуючи той період, І.Лисяк-Рудницький зазначає: «Ми були б дуже наївними, коли б у сучасній українській радянській бюрократії хотіли бачити затаєнних «мазепинців» або хоч би навіть комуністичних націонал-ухильників у стилі 1920-х років. Ці люди —

_______________443

вихованці сталінської школи, що в ній вони зазнали довгого й ґрунтовного дресирування й приглушення морального інстинкту та здібності до незалежного політичного думання. Ми не помилимося, якщо цих людей уважатимемо передусім за безоглядних кар'єристів, а в кращому випадку за добрих адміністраторів та господарників, що позбавлені широких ідейних обріїв. Правляча верства в УРСР, хоч сьогодні складається переважно з людей українського походження, з національного погляду досить індиферентна; її члени залюбки користуються російською мовою, на кожному кроці демонструють свій «всесоюзний» патріотизм і не виявляють тієї енергії в обороні національної індивідуальности своєї країни, що її при різних нагодах засвідчили комуністичні правителі «сателітних» держав (маються на увазі країни т.зв. соціалістичної співдружності. — Авт.). Проте скупчення крайових економічних інтересів в одну організовану спільноту сприятиме поглибленню «територіального патріотизму» (термін В.Липинського. — Авт.) серед верстви, що управляє Українською РСР»77.

Дійсно, ані М.Підгорний, ані П.Шелест, ані В.Щербицький, ані В.Івашко (останні керівники Компартії України) й гадки не мали про якусь «суверенізацію» республіки. Однак об'єктивні націотворчі процеси, цивілізаційні закони та логіка соціально-економічного розвитку УРСР проти їхньої волі все в більшій мірі перетворювали Україну на справжню державу.

Цьому сприяло й те, що головну увагу керівництво КПРС стало приділяти закордонному чиннику. Треба було утримувати «світовий соціалістичний табір», а на внутрішні проблеми «імперії», здавалося, можна не звертати уваги, позаяк партійна «вертикаль» виглядала непорушною. Побудована Сталіним система, модифікована під нові віяння, продовжувала досить ефективно обслуговувати інтереси комуністичного «істеблішменту». Як слушно підмітив О.Солженіцин, партійна еліта виходила з такого постулату: «Близорукие наивные люди представляют себе коммунизм как царство сытости и свободы от необходимости. Но это было бы невозможное общество, все на голову сядут, такой коммунизм хуже буржуазной анархии! Первой и главной

 

444__________________________________________

чертой истинного коммунизма должна быть дисциплина, строгое подчинение руководителям и выполнение всех указаний. (И особенно строго должна быть подчинена интеллигенция). Вторая черта: сытость должна быть очень умеренная, даже недостаточная, потому что совершенно сытые люди впадают в идеологический разброд, как мы видим на Западе. Если человек не будет заботиться о еде, он освободится от материальной силы истории, бытие перестанет определять сознание, и все пойдет кувырком.

Так что, если разобраться, то истинный коммунизм у Сталина уже построен»78.

Як справедливо зазначає професор Л.Нагорна, тоталітарна влада в СРСР будувалася на суцільній уніфікації соціуму, монополізмі у політичній, ідеологічній, культурній сферах. Схема боротьби добра зі злом була доведена до абсурду — все «не наше» оголошувалося ворожим. Вихована у тоталітарному цивілізаційному полі людина легко мирилася із проникненням у всі пори суспільства духу «надзвичайщини», погоджувалася із будь-якими культами, вороже зустрічала інакомислення, призвичаїлася до репресій. Своєрідна жертовність, уповання на «соціальні чудеса» уживалися в її свідомості з сакралізацією влади, із звичкою коритися будь-яким розпорядженням «згори».

На цій основі виник цивілізаційний феномен «тоталітарної людини» — з особливим, властивим лише їй комплексом атрибутів і параметрів свідомості, відмітних рис, установок, стереотипів поведінки, морально-етичних і цінностних орієнтацій. Система використовувала дифузний стан суспільної свідомості, її надлом для підпорядкування людини раціонально-утопічному началу, втіленням якого виступала держава. Будь-які її дії і ціннісні орієнтації розглядалися під кутом зору лояльності до влади й були підставою для звинувачень у неблагонадійності з усіма наслідками, які з цього випливали.

Зовні політична культура тоталітарної доби в СРСР мала вигляд гомогенної. Видимість культурної, релігійної і навіть етнонаціональної гомогенності створювалася зруйнуванням традиційної соціальної

445

стратифікації, рішучим викоріненням інакомислення, репресіями проти широких верств інтелігенції. Заперечуючи релігію, оголосивши її «опіумом для народу», більшовизм замінив її чимось на зразок релігійного фуидаменталізму з властивою останньому нетерпимістю, фанатизмом, схильністю до зовнішньої обрядовості. Офіційна ідеологія пропагувала зречення людини від особистих інтересів на користь державних. Участь у масових заходах та виборах мала характер своєрідної літургії або політичного спектаклю.

Як теократична у своїй основі система поглядів, більшовицький тоталітаризм постійно потребував підтвердження своєї «єдиноправильності», а тому приділяв велику увагу «перекроюванню» минулого. Схема історичного процесу вироблялася і затверджувалася на найвищих щаблях партійного керівництва. Але головним знаряддям підтримування стабільності системи був страх. Вінвиступав не тільки як інструмент залякування і розправ, але і як засіб створення специфічної атмосфери «воєнного табору», де найменше відхилення від загальноприйнятих догм каралося як злочин. Комплекс «оборонної» свідомості і абсолютизація насильства призвели до постановки на конвейєр навіть процесу фізичного знищення тих, кого режим вважав не досить лояльним і тому небезпечним для себе. Масовий терор став рутиною, звичайною справою, якою була, скажімо, колективізація чи «культурна революція». Наслідком став своєрідний «державний геноцид».79 За підрахунками В.Нейгана, в СРСР протягом 1917—1987 рр. за безпосередньої участі держави загинуло 61911 тис. громадян.80

Система управління радянськими республіками з Москви будувалася на гарантіях адміністративних: другий секретар кожної республіки — росіянин. Росіянами мали бути голови КДБ й командуючий військовим округом. Однак найнадійнішою гарантією вірності республік Москві було те, що перший секретар ЦК й інші «тубільні» партійні й державні керівники, як ми вже зазначали, вірою і правдою слугували радянській владі. «Номенклатура» національних республік була віддана Москві — бо ж саме там перебував центр їх влади. Знову ж таки, національний нобілітет змушений був всіляко

 

446______________________________________________

підкреслювати свою відданість центру, щоб мати легітимне право на будь-яку посаду в Кремлі. Росіяни, що проживали в національних республіках, не відчували себе представниками раси панів-колонізаторів, якими відчували себе англійці в Індії. В той же час в Москві, в Політбюро, в кінці 70-х років ключові позиції перебували в руках етнічних українців. Домінуючою стала не російська, а радянська культура. Українці в Політбюро найзатятіше проводили не українську, а радянську політику.

В «Одеських оповіданнях» Бабеля Беня Крик відповів рабину, який дорікав йому, що єврей не повинен їздити на коні: «Єврей, який сів на коня, перестає бути євреєм». Так і в Політбюро: осідлавши номенклатурного «коника-горбунка» новоявлений «небожитель» за мановінням чарівної палиці перетворювався на нібито безнаціональну істоту. (Що не заважало йому на домашніх «вакаціях» миттєво перетворюватись або на середньоазіатського бая, або закавказького князька).

Українець, грузин, вірмен, казах, ставши секретарем ЦК, «дострибнувши» до вершин влади, втрачав свою національність — ставав частиною влади партії. Кожний удар по цій владі він сприймав як удар по самому бобі. Це, як ми вже відзначали, ставало тим об'єктивним протиріччям, яке, з одного боку, не давало національним елітам можливості адекватно здійснювати свої функції, а з іншого — прирікало радянську владу на кінцевий крах, бо суспільства, які розвивалися за своїми цивілізаційними законами, змушували лідерів дедалі частіше порушувати кланові заповіти, а, отже, руйнувати систему.

В середині 70-х років минулого століття партійні ідеологи оголосили, що в СРСР побудоване розвинуте соціалістичне суспільство. Що ж до національного будівництва, то кремлівські теоретики взяли на озброєння американську практику «перетоплюючого казана», згідно з якою національні ознаки кожного народу мали нівелюватися й зникати. «В перехідний період від капіталізму до соціалізму, — читаємо в монографії того часу, — на основі зближення і розвитку націй і народностей в СРСР склалася в

____________ 447

основному нова історична спільність людей — радянський народ. Політичною основою її є радянський державний лад, провідна роль робітничого класу, керованого Комуністичною партією. Економічною основою цієї спільності стала єдина загальнонародна соціалістична власність, ідеологічною основою — марксизм-ленінізм. Для радянського народу як нової історичної спільності характерні наявність загальнорадянської національної гордості, почуття територіальної єдності всіх націй і народностей, розуміння того, що національна територія є перш за все складовою території всього радянського народу»81. Звичайно, це була чистої води утопія. Партійні ідеологи, з притаманним їм невіглаством, вважали, що, коли вони самі є лідерами радянських республік і в той же час перебувають на чолі СРСР, то їх народи також автоматично увійдуть до «нової спільності людей». Насправді ж, цю «нову спільність» уособлювали лише самі партійні бонзи.

Розмірковуючи на цю тему, Ю.Павленко зазначає, що розуміння цивілізаційної структури сучасного людства та нашої власної цивілізаційної ідентичності передбачає відповідь на запитання: чи було створено в СРСР нову цивілізацію? Відповідаючи на нього він зазначає: ми добре пам'ятаємо офіційну тезу радянських часів «радянський народ — нова історична спільність». Обидві її складові, а вона в цілому і поготів, безпідставні.

По-перше, безглуздо було казати про «радянський народ» як народ у власному розуміння цього слова, коли народами залишалися узбеки, естонці, українці, башкири, інші. По-друге, та історична спільність, що до певної міри склалася в межах СРСР, не була такою вже новою, її ознакою вважалася, перш за все, приналежність до величезного державного утворення (неоімперського типу), з наявністю в його підданих відповідної («радянської») надетнічноі самосвідомості. У «радянського народу» було значною мірою спільне економічне, соціальне та, до певної міри, культурне життя, парування офіційної комуністичної ідеології та загальнозрозумілої російської мови, мови в якомусь сенсі сакральної — такої, якою написані тексти В.Леніна, Й.Сталіна, Л. Брежнєва та офіційні партійні документи.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 |


Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.017 сек.)