УКРАЇНСЬКА ЦИВІЛІЗАЦІЯ В ХХ СТОЛІТТІ 9 страница

Таким чином, якщо слова Президента не розійдуться з реаліями, українська цивілізація має всі шанси нарешті, не пориваючи зв'язків з іншими, інтегруватися з цивілізацією європейською, стаючи тим локомотивом, який повинен вивезти східних слов'ян зі споконвічного цивілізаційного заповідника.

Література

¹ Павленко Юрій. Чи було створено нову цивілізацію в СРСР.//

Сучасна цивілізація: гуманітарний аспект. К., 2004 — С.177-184.

² Литвин В.М. Самоствердження України: нелегкий поступ.// УІЖ,

2003. _№1. - _С. 3-6.

³ Курас І.Ф. Етнополітика: історія та сучасність. — К., 1999. — С.107.

⁴ Рябчук Микола. Дилема українського Фауста: громадянське суспільство і розбудова держави. — К., 2000. — С.9—27.

⁵ Прутник Эдуард. Я трезвый романтик. — «Комсомольская правда в

Украине», 2005. — 2 апреля.

⁶ Huntington Samuel P. The clash of civilizations?// «Foreign Affairs».

Summer, 1993. — P.29-31.

⁷ Фернан Бродель. Материальная цивилизация, экономика и капитализм, XV-XVIII вв. - М., 1992. — Т.З. - С. 19.

505

⁸ «Комсомольская правда в Украине», 2005. — 26 марта.

⁹ Сміт Е.Д. Національна ідентичність. — К., 1994. — С.24—25.

¹⁰ Мережковский Дмитрий. Грядущий хам. — М., 1991. — С.5.

¹¹ Михальченко М., Самчук 3. Українська цивілізація: логіка, закономірності та курйози становлення.// Актуальні проблеми внутрішньої політики. — 2004. — № 4. — С.32—40.

¹² Котигоренко В. Етнічні протиріччя і конфлікти в сучасній Україні. Політологічний концепт. — К., 2004. — С.105.

¹³ Бородай Ю.М. Эротика-смерть-табу: трагедия человеческого сознания. — М., 1996. — С.320.

¹⁴ ГумилевЛ.Н. От Руси к России. — М., 1992. — С.291.

¹⁵ Кісь Роман. Фінал третього Риму. — Львів, 1998. — С.83.

¹⁶ Там само. — С. 186.

¹⁷ «Дзеркало тижня». — 2003. — 4 жовтня.

¹⁸ Кремень Василь, Табачник Дмитро, Ткаченко Василь. Україна: проблеми самоорганізації. — Т.2. — Десятиріччя суспільної трансформації. — К., 2003. — С.459.

¹⁹ Михальченко М. Взаємини України та ЄС: ми прагнемо, нас ігнорують?// Актуальні проблеми внутрішньої політики. — К., 2004.-М З,-С108-115.

²⁰ Липинський В'ячеслав. Листи до братів-хліборобів. — Відень, 1926. — С.211.

²¹ Там само. — С.329.

²² Липинський В. Релігія і Церква в історії України. — Філадельфія, 1925. - С.54-55.

²³ Мірчук І. Месіянізм Липинського. Збірне видання У.С.Х.Д. — Ужгород, 1931.- С.43.

²⁴ Цит. за: Лисяк-Рудницький Іван. Історичні есе. — К., 1994. — Т.2. — С.237.

²⁵ «Киевские ведомости». — 2005. — 21 березня.

²⁶ «Комсомольская правда в Украине». — 2005. — 18 березня.

²⁷ Рудяков Павло. Європейський союз після розширення. — К., 2005. — С.26-28.

²⁸ Ющенко В. Промова на Всесвітньому економічному форумі в Давосі.// www.president.gov.ua./ activity/ zayavinterv/ performance/ 321495396.html.

506

висновки

Завершуючи дослідження порушених в монографії проблем слід нагадати, що в даній роботі автори виокремили лише один аспект в аналізі складної та багатопланової дефініції під назвою «цивілізація». Розглянуто тільки дискурс «цивілізація» і «держава» — поняття не синонімічні, але такі, що відбивають різні сторони того ж процесу: переходу від первісних суспільств до класових та розвиток останніх. Цивілізація — це той стан суспільства, якому притаманні державна система управління, соціальна стратифікація (елітарне суспільство на противагу первісному егалітарному), різні форми експлуатації і державного розвитку. Для цієї стадії характерними ознаками є поява міст, власних писемності, законів і т.д.

В одній зі своїх робіт видатний філософ М. Бердяев розмірковував: «История, как величайшая духовная реальность, не есть данная нам эмпирия, голый фактический материал. В таком виде истории не существует и ее опознать нельзя. История опознается через историческую память как некоторую духовную активность, как некоторое определенное духовное отношение к «историческому» в историческом познании, которое оказывается внутренно, духовно преображенным и одухотворенным». І далі: «Историческая память — величайшее проявление духа вечности в нашей временной действительности. Она поддерживает историческую связь времен. Память есть основа истории. Без этой памяти истории не было бы, потому что если история и совершалась бы, то в этом разорванном времени так безнадежно было бы отрезано настоящее от будущего и прошлого, что восприятие стало бы невозможно. Все историческое знание есть не что иное, как припоминание, как та или иная форма торжества памяти над духом тления. Через память мы восстанавливаем это отношение о нас, умершее, удалившееся и, как будто канувшее в какую-то темную бездну, прошлое. Поэтому память есть вечное онтологическое начало, создающее основу всего исторического.

507

Память хранит отчее начало, нашу связь с отцами, потому что связь с отцами и есть связь настоящего и будущего с прошлым. Окончательное забвение нашего отечества было бы окончательным забвением прошлого. Это было бы тем сумасшествием, при котором человечество пребывало бы в клочьях времени, в разорванных мгновениях времени, без всякой связи времен».¹

«Батьків» у сучасних українців, як свідчать вищевикладені матеріали, було багато. А це, у свою чергу, наклало відбиток і на їх цивілізаційну історію. «Надзвичайна складність етногенезу на нашій території виключає можливість пошуку єдиного народу-предка для сучасних українців. Ми не можемо вибирати в давній історії, що є кращого, й оголошувати своїм, а на решту явищ не звертати уваги або великодушно поступатися ними іншим народам. Все, що відбувалося в межах України впродовж тисячоліть, є «наше» і, так чи інакше, генетично успадковане українським народом. При всіх міграціях і навіть військових катаклізмах не зафіксовано жодного факту повної зміни етносів на території майбутньої України. Якась частина населення завжди лишалась жити на своїх предковічних місцях і саме вона, хай і в зміненому етнічному вигляді, була гарантом збереження історичної пам'яті, культурного і життєдіяльного генофонду регіону. Тож, упродовж тисячоліть різноетнічні давні народи, зливаючись і розпадаючись, поступово витворювали сучасну етнокультурну карту Східної Європи, в тому числі й України».²

В повній мірі така концепція включає розгляд цивілізаційної історії України, яку автори спробували викласти на сторінках даної монографії. Звичайно, цивілізаційний процес був непростий: часто глобальні події переривалися або взаємоперетиналися. Слід згадати хоча б одночасний різностадіальний розвиток скіфського й античного суспільств, «накладки» в розвитку козацької державності та входження України до складу Російської імперії, відновлення української «державності» в рамках СРСР та ін. Але цей поступ був безповоротний та історично логічний.

Цивілізаційний процес на теренах сучасної України почався ще за часів сивої давнини, коли тут з'явилися перші протоцивілізації. Не

508 ______________________

слід принижувати їхнього значення, але не слід і переоцінювати, при цьому ще й підкреслюючи, супервизначну роль у світовій історії. Треба визнавати права на цивілізаційну історію й інших народів. «Ура-патріотизм» не повинен мати місця в серйозних дослідженнях.

Так, зромантизовані і певним чином заідеологізовані концепції неоромантичного напряму намагаються удавнити історичні корені українців, використовуючи не зовсім коректні, а часто і не наукові методи в своїх розмірковуваннях. Вже згаданий Ю.Канигін, не будучи ні істориком, ні археологом, накреслив власну «концепцію» походження українців, в якій «реальний історичний етнос перетворюється... на фантом, що хаотично рухається у часі та просторі безвідносно до фактичних подій».³ Необхідно згадати, що його праця не є першою спробою доведення тези про генетичні зв'язки аріїв-оріїв-орачів. Адже, «ознайомившись з працями з ведичної міфології, такий же «фахівець» Шилов переносить мотиви і образи твору на археологічні матеріали, а потім під ці ідеї підганявся археологічний матеріал —- ось і виникає нова «концепція».⁴

Роман-есе Ю.Канигіна написаний за матеріалами вторинних творів і тому його не можна вважати науковим, навіть «небезперечним». Головна суть «концепції Канигіна полягає у доведенні ним, що основа цивілізації світу — це давня Україна — Пра-Україна. Вона подарувала світові мову, писемність, засоби землеробства тощо... Він пропонує поглянути на місце і роль України в духовній історії людства очима Гуру — авторської вигадки неіснуючої людини, який знівечує історію інших народів».⁵

Для серйозної наукової роботи такий волюнтаристський підхід є неприпустимим. Цивілізаційна історія України має достатню кількість реальних фактів і подій, на яких акцентується увага в даному дослідженні.

Слід відзначити, що за панування первіснообщинних відносин на теренах України була лише одна «біла ворона» — антична цивілізація на землях Північного Причорномор'я, яка зробила неповторний внесок в історичний розвиток місцевого населення. Але, все ж, це був локальний випадок. «Східноєвропейці» — в першу чергу хозари і руси, на

509

цивілізаційний рівень вийшли лише в кінці І тисячоліття н.е. Перші з них відносно швидко зійшли з історичної арени, а другі стали безпосередніми учасниками майбутніх цивілізаційних процесів.

Як відзначав відомий американський дослідник Ф.Дворнік, «Київська держава, створена за допомогою варягів, невдовзі перетворилася на могутню країну по той бік Карпатських гір. її столиця, Київ, стала важливим центром торгівлі між Візантією, арабським світом і Західною Європою, зокрема Німеччиною і Скандинавією. Тут розвинулася жвава культурна діяльність, яку живили слов'янські літературні впливи з Болгарії та Богемії. Візантійські митці передавали русам секрети своєї майстерності, а візантійські єпископи вчили їх східному богослів'ю та духовному життю. Невдовзі русичі опанували цю науку і досягли надзвичайно високого рівня цивілізованості. Попри свою належність до візантійського християнства та цивілізації, Київська держава підтримувала жваві стосунки з латинським Заходом, вважаючи себе рівноправним партнером у європейській співдружності народів. Віддаленість від Візантії захищала Київ від імперських втручань у його внутрішні справи; визнаючи візантійського імператора носієм верховної влади в християнській співдружності, кияни створили власну політичну систему — дивовижне поєднання демократичних міст-держав з монархічними принципами.

Ця непевна політична система, однак, виявилася для Києва фатальною. Послаблена внутрішніми чварами між князями з правлячої династії та набігами нових азіатських кочовиків — тюрків-половців, які відрізали їй вихід до Чорного моря, Київська держава неухильно занепадала. Монголи швидко поклали край руській політичній вольності, і Русь на двісті років зникла з європейської арени».⁶

Величезне цивілізаційне значення для подальшої долі східних слов'ян мало прийняття київськими князями на рубежі IX—X ст. візантійської версії християнства. Давньоруська держава до кінця X ст. стала органічною складовою Східнохристиянської цивілізації, яку на той час очолювала Візантія з її багатою християнською

510

культурою, що мала у своїй основі античні й біблійні традиції. Починаючи з середини XI ст. східне християнство в повному обсязі визначає обличчя давньоруської культури. Однак, як справедливо зазначає професор Ю.Павленко, на Русі наочно простежуються і місцеві особливості інтерпретації християнського світосприйняття, в цілому більш світлі, оптимістичні й життєстверджуючі, ніж у Візантії або в Західній Європі тих часів. Самостійність давньоруської соціо-культурної системи, яка включала в себе і природно-язичницькі традиції, у сприйнятті візантійської православної доктрини особливо яскраво виявилася у збереженні старої (з її наступними модифікаціями) концепції і побудови політичної влади. Цивілізаційна місія православ'я, яке з Києво-Печерської лаври розповсюджувалося на решту загальноруських теренів, позначилася на всій подальшій історії східнослов'янських народів.⁷

Цивілізаційна еволюція на землях сучасної України проходила в наступні часи в литовсько-польських державних структурах, а також Османській Порті (мається на увазі входження Кримського ханату під протекторат цієї країни). А на більшій частині українських територій сформувалася держава Богдана Хмельницького та його спадкоємців-гетьманів, ідеологічна основа якої втілилася у конституції Пилипа Орлика. Правда, цей перший в Європі документ такого змісту з'явився вже в часи згасання державотворчих акцій в цьому регіоні. На перше місце виступала Російська імперія, котра поступово, але неухильно підпорядковувала своїй владі українські терени.

Як зазначав російський філософ М.Трубецькой, «на рубеже XVII—XVIII веков произошла украинизация великорусской духовной культуры, различие между западнорусской и московской редакциями русской культуры было упразднено путем искоренения московской редакции, и русская культура стала единой... Эта единая русская культура послепетровского периода была западнорусской — украинской по своему происхождению, но русская государственность была по своему происхождению великорусской, а потому и центр культуры должен был переместиться из Украины в Великороссию. В результате и получилось, что эта культура стала не

511

специфически великорусской, не специфически украинской, а общерусской».⁸

Загальноруською ця культура була, звичайно, в розумінні східнослов'янсько-православної, суттєво прозахідною з Петровських часів, тобто культурою не національною, навіть не просто імперською, а цивілізаційного плану (що, зрозуміло, передбачає і її етнічний вимір).⁹

Російська імперія після Переяслава отримала колосальний імпульс для зміцнення своїх позицій як у східнослов'янському світі, так і на більш обширних просторах. Сили були нерівними і українське суспільство поступово входило до нових соціально-економічних та політичних структур, а тому ставало лише їх частиною. У зв'язку з цим М.Драгоманов риторично запитував: «...що ж нам була за користь з того, що і ми перетерпіли жорстокість Петра І, остервенілість Меншикова і німців Биронових, дурості Павла І, солдатське звірство Аракчеева, холодну самоволю Миколая І, про котрих українці не можуть навіть сказати, що це були «свої собаки, котрих ми ж самі вигодували», бо в нас позаду не було ніякого Івана IV. Та й самі ці Петербурзькі самовольники і нівечники натури чоловічої ніколи не вважали нас українців, за своїх і, коли случалось, давили нас з більшою злістю, менш жаліли «безмозглых, упрямых хохлов», ніж своїх «руських». Хіба помоглось що-небуть великорусам од того, що терпіли рядом з ними і браття черкаси, вмерти за котрих обіцялись батьки їх тоді, як Хмельницький прохавсь у підданство «царя восточного»?¹⁰

Таку специфічність і недосконалість цивілізаційних відносин між народами в рамках функціонування імперських структур спробував проаналізувати В'ячеслав Липинський (під псевдонімом Василь Безрідний) «Якби Росія була державою національностей, а не державою національною, то цей процес державної асиміляції її народів, в тому числі і українського, треба було б вважати процесом зовсім нормальним і навіть з огляду на скріплення сильної держави — процесом бажаним. Але Росія державою національностей ніколи не була, нею не є і, думаєм, бути такою не може. Росія це державна організація народу російського (великоруського, московського) і

512

тому зміст держави є зростом нації, асиміляція державна є разом з тим асиміляцією національною». Але при цьому він висловлював обережний оптимізм: «Подавилася нами Польща, дасть Біг не проковтне нас так легонько і Росія».¹¹

Як показали події останніх часів, це так і сталося. Але шлях до нинішньої ситуації був довгим і непростим.

Перший етап закінчився відміною інституту гетьманства і ліквідацією Запорозької Січі за часів царювання Катерини II. Із цього приводу розмірковував МДрагоманов: «Ми вже не будемо питати про те, чому так, коли вже козаччина перешкоджала років двісті мирному життю нашої землі і Руської держави, то чому скасовано тільки українську козаччину, а зоставлено Донщину? Хіба степи Донські не так же потрібні для «миру й освіти», як Дніпрові й Дністрові? Одповісти буде легко: Дон більш свій Московському царству, вірний йому, хоть і Донові врізано волі, бо й він колись бунтувавсь! Ну, та це ми залишимо. Ми зовсім не заздримо «тихому Донові», — хай живе, як йому любо, хай задержить зерно волі, яке ще зосталось у нього, до других, ліпших часів, поки воно зійде буйним деревом. Тоді він непримінно згадає, що колись Дон і Дніпро, як правились самі собою, більш знали один про одного, ніж опісля, як над тим і другим стали верховодити петербурзькі канцелярії, а не ради козацькі, згадає, що колись співали кобзарі українські «славу війську запорозькому і донському з усією черню низовою на многая літа до кінця віка».¹²

Впродовж наступного етапу основна частина України була складовою Російської імперії і на її землях відбувались події та проходили процеси, котрі являлись притаманними всій країні вцілому. Зокрема це була русифікація та перехід значної частини української еліти на службу до нових господарів. Нові умови існування призвели й до появи нової ідеології. Типовими для «малоросійської ментальності» можуть бути слова Віктора Кочубея — українця, який належав до найближчого оточення імператора Миколи І. Коли до нього звернулися за допомогою у вирішенні деяких нагальних питань земляки з Лівобережжя Дніпра, то їм він відповів: «Хоч і народився я хохлом, я більший росіянин, ніж хто

513

інший... Моє становище підносить мене над усякими дріб'язковими міркуваннями. Я розглядаю турботи ваших губерній з точки зору спільних інтересів усього нашого суспільства. Мікроскопічні погляди мене не турбують».¹³

Але, одночасно, це був і початок національного українського відродження, коли почала викристалізовуватися українська ідея, але й розпочалися репресії проти її носіїв. Скінчився цей етап розвалом самої імперії і формуванням нової цивілізаційної ситуації. Україна вийшла на другий пік у становленні своєї державності.

Поява Союзу Радянських Соціалістичних Республік, однією з яких була Українська, певною мірою зацементувала й законсервувала національний гніт попередніх часів. Але одночасно прослід-ковуються і позитивні моменти в тогочасних глобальних процесах — в межах однієї республіки почали перебувати практично всі території, де проживали українці.

М.Драгоманов вважав перебування України у складі Російської імперії «пропащим часом». А не менший від нього мислитель П. Куліш ще 1864 року писав: «Странно, что умные люди воображают, что будто бы Россия находится накануне своего разрушения и что Украина готова выступить на политическое поприще во имя либеральных начал своей народности, тогда как потребны целые века невзгод и смут для разрушения того, что сложилось веками и выпробовано столькими испытаниями. Что же касаетсч до Украины, я не увижу для нее другой участи, как — сделаться игрищем соседних наций. Совсем другое было бы дело, когда бы мы едиными устами и единым сердцем работали над пробуждением общественно-политического сознания в Украине».¹⁴

На наш погляд, до середини минулого століття вихід України зі складу російської наддержави скінчився б саме так — вона була б розшматована сусідами й навіки втратила б надію стати повноцінною цивілізацією і державою. Інша річ, що за своє «визрівання» в імперському інкубаторі українці заплатили жахливу ціну у мільйони безневинних жертв. Проте цілком має рацію професор С. Кульчицький, коли зазначає: «Ми бачили, скільки горя і нещасть

33 5-2

514

випало на долю України після її втягнення в силове поле імперії. Однак звинувачувати в цьому російський народ не доводиться... У росіян як в імперської нації не існувало правових, економічних або соціальних привілеїв, що їх мали панівні нації західних колоніальних імперій. Неможливо обтяжувати росіян і злочинами ленінсько-сталінської доби. Певна річ, вони постраждали від терору тоталітарної держави незрівняно менше, ніж українці. Проте масовидність терору (неологізм, запроваджений В. Леніним) завжли визначалася невеликою (до того ж і багатонаціональною) купкою комуністичних вождів. Завдяки специфіці встановленого ними політичного ладу, вожді не звіряли своїх дій з побажаннями поневоленого державою суспільства... Українська політична нація не може консолідуватися на русофобії. Екстремістські оцінки спільної історії України і Росії суперечать національним інтересам українського народу. Врешті-решт, в історії існує об'єктивна істина, яку треба поважати за всіх умов».¹⁵

Цивілізаційні процеси відбувалися і в тих регіонах України, які у XVII—XX ст. входили до складу інших держав — Речі Посполитої, Габсбурзької монархії, Чехословаччини, Польщі, Угорщини та Румунії. Відзначимо, що у Галичині, Закарпатті та Буковині українці, користуючись більш ліберальним, у порівнянні з Російською імперією, режимом Австро-Угорщини, в цивілізаційному плані мали сприятливіші умови для розбудови структур громадянського суспільства, місцевого самоврядування, створення партійної мережі тощо. Саме в цей час виник цивілізаційний розлам українського етносу, західна частина якого мала можливість (хоча й обмежену) користуватися здобутками європейської цивілізації й сприймати її ідеали, а східна — була змушена розвиватися в рамках євроазійської системи. Проте, завдяки постійним контактам в культурно-політичній та просвітницькій сферах, виробленню у другій половині XIX ст. в обох гілках українського народу уяви про українську соборність, національне тіло не розклалося й продовжувало існувати, в ім'я майбутньої єдності і незалежності.

Як вже відзначалося вище, об'єднання України в її сучасних кордонах відбулося в рамках СРСР приєднанням до неї Криму, що у

часі майже співпало з завершенням сталінської епохи. Відтоді один з найбільших слов'янських народів дістав можливість, хоча й спотворену специфікою радянської політичної системи, розвиватися за законами локальних цивілізацій окремих країн. Звичайно, УРСР неможливо ідентифікувати з повноцінною державою, але факт створення «критичної маси», яка, навіть, за законами фізики, мала врешті-решт призвести до автоматичного поділу радянської імперії, став реальністю з усіма наслідками, що з нього випливали.

1991 рік (час, коли розпався СРСР) увійшов в історію як завершення розпочатого в 1917 р. експерименту, який призвів у 1922 р. до утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Нежиттєздатність системи, яка протягом семи десятиліть у формі СРСР була фактично спадкоємницею колишньої царської імперії, породила більше проблем, ніж виявилася спроможною вирішити. «Незважаючи на всю невизначеність майбутнього, — відзначає французький суспільствознавець Н.Верт, — одне не викликає сумнівів: те, що відбувається на наших очах, визначає майбутнє не завершеного ще оновлення і, отже, новонародженої — і також дуже крихкої — демократії».¹⁶

Попри всі складнощі, за роки незалежності українська цивілізація зробила величезний крок вперед. Підтвердилися пророчі слова В.Липинського про те, що як мати народжує дитину, так і власна держава народжує націю. Український народ напрочуд швидко, за історичними мірками, пережив пострадянський період, а події, що супроводжували вибори президента у 2004 році переконливо довели: в Україні створено політичну націю, яка готова влитися в європейську цивілізаційну систему.

Визначаючи шляхи суспільного розвитку нової України, маємо враховувати прогресуючу глобалізацію соціально-економічних процесів суспільного життя в цілому. Прилучення до сучасних надбань цивілізаційного розвитку можливе лише через утвердження відкритого суспільства, зокрема відкритої економіки, її прискореної інтеграції у світовий економічний простір.

Звичайно, відродження України передусім залежатиме від глибини здійснюваних внутрішніх реформ і перш за все реальних

33*5-2

516 ________________________________________________________

змін в економічному житті, темпів та масштабів соціально-ринкової' перебудови економіки. Однак ці зміни є невід'ємними від інтеграційних процесів. Вони взаємозумовлені. Ринок, валюта, капітал, соціальні цінності, демократія — інтернаціональні за своєю суттю поняття. Це потрібно глибоко усвідомлювати.

Сучасний процес глобалізації суспільного життя має вагомі об'єктивні передумови. Вони пов'язані з особливостями утвердження постіндустріальноїтехнології виробництва, поглибленням міжнародного розподілу праці, перетворенням інформації, також інтернаціональної за своєю суттю, в основний виробничий ресурс суспільства, соціалізацією економічних процесів, демократизацією політичних інституцій, зближенням духовних цінностей, відстоюваних народами.¹⁷

Загальновідомо, що історія людської цивілізації була позначена всесвітністю розвитку і на попередніх етапах. Людство завжди було єдиним. Навіть тоді, коли взаємини між націями й народами за своїми зовнішніми ознаками не лише не мали чіткого вияву, а й були антагоністично суперечливими. «Ми повинні розглядати людство в його спільності, — писав ще на початку минулого сторіччя відомий російський філософ і богослов В.Соловйов, — як соціальний організм, живими членами якого є різні нації. З цього погляду очевидно, що жоден з народів не може жити в собі, через себе й для себе. Життя кожного народу є лише певною участю в загальному житті людства».¹⁸

Та на відміну від постіндустріальної цивілізації, що утверджується, всі попередні розвивалися лише за нормами сумативної цілісності. Принципова новизна постіндустріальної цивілізації полягає в тому, що її розвиток здійснюється в напрямі поступового переростання сумативної цілісності світу в структурну.

Як зазначав Карл Поппер, «кожне покоління має право по-своєму тлумачити історію, і не лише має право, а певною мірою зобов'язане це робити, щоб задовольнити свої визначальні інтелектуальні потреби».¹⁹ Сучасне покоління українців зробило свій вибір і вітчизняна, порубіжна між Сходом і Заходом цивілізація готова до того, щоб інтегруватися в цивілізацію Європейську.

517

Література

¹ Бердяев Николай. Смысл истории. — М., 1990. — С. 16, 58.

² Етнічна історія давньої України. — К., 2000. — С.5.

³ Толочно П. Історичний етнос, перетворений на фантом.// Вісник НАН України. - 1996. - № 3-4. - С.89-90.

⁴ Кузін-Лосєв В. І. Деякі зауваження з приводу інтерпретації археологічного матеріалу.// Археологія. — 1995. — № 2. — С.94-103

⁵ Онищенко Ірина. Діалектика становлення українського етносу та нації (етнополітологічний аспект). — К., 1997. — С.62.

⁶ Фре.ісіс Дворнік, Слов'яни в європейській історії та цивілізації. — К., 2000. - С.5.

⁷ Павленко Ю.В. История мировой цивилизации. — К.,2004 — С.463.

⁸ Трубецкой Н.С. История. Культура. Язык. — М., 1995. — С.367.

⁹ Павленко Ю.В. Вказ. праця. — С.478.

^ю Драгоманов Михайло. Пропащий час. Українці під Московським царством (1654-1876).// Драгоманов М.П. Вибране. К., 1991 — С.563.

¹¹ Василь Безрідний. Другий акт.// The Political and Social ideas of Vjacheslav Lypynskyj. — Harvard Ukrainian Studies. — Vol. IX. — Num.3/4. — December, 1985. — P. 143, 146.

¹² Драгоманов Михайло. Вказ. праця. — С.562—563.

¹³ Субтельний Орест. Україна. Історія. — К., 1991. — С.189. ^и IP ЦНБ. - Ф.1. - № 28803.

¹⁵ Кульчицький Станіслав. Три Переяслави.// «Дзеркало тижня». —

2002 р. — 31 серпня. ^і6 Верт Н. Історія Радянської держави. 1900—1991. — Рівне, 2001. —

С.461.

¹⁷ Гальчинський Анатолій. Кінець тоталітарного соціалізму. Що далі? — К., 1996.-С100.

¹⁸ Соловьёв Вл. Русская Идея. — М., 3991. -- С.4.

¹⁹ Поппер К. Открытое общество и его время. В 2-х т. — М., 1992. — Т.1.-С.ЗЮ.

518 _________________________________

Додаток до розділу 3. УКРАЇНСЬКА ДІАСПОРА: ЩЮІЛІЗАЦІЙНИЙ АСПЕКТ

Формування поняття «українська діаспора»

В Україні до недавнього часу термін «українська діаспора» сприймався далеко неоднозначно і був об'єктом гострих дискусій. Противники вживання цього терміну посилалися здебільшого на те, що поняття «діаспора» стосувалось і стосується винятково євреїв, які з часу Вавілонського полону опинилися поза своєю первісною батьківщиною — Іудеєю і Самарією — й розпорошились по світі. Згодом словом «діаспора» почали іменувати й розсіяння поза своїми країнами інших народів — вірменів, греків, індійців, поляків тощо. Але першоосновою такого підходу була все ж політична кон'юнктура. Справа в тому, що, по-перше, термін «діаспора» підкреслює факт переважно недобровільного розсіяння людей одного етнічного походження; по-друге, у процесі розвитку діаспора недержавних народів неодмінно доходить до формування політичної ідеології, спрямованої на визволення історичної батьківщини й утворення власної незалежної держави. Саме з огляду на ці дві визначальні ознаки поняття «діаспора» його застосування стосовно відірваної від материнського кореня частини українського етносу було неприйнятним для тих політичних і наукових кіл в Україні, які виступали за збереження її статус-кво у складі СРСР.

Поиск по сайту: