Лібералізація руху капіталу в ЄС

Лібералізація руху капіталу здійснювалася поступово, протягом 30-ти років. Вона проводиться на основі низки директив. На початку 60-х років частково відмінили обмеження на прямі інвестиції, купівлю-продаж нерухомості, а також купівлю та продаж акцій, які були допущені до обігу на біржах ЄС. Контроль за рухом короткострокового капіталу повністю зберігався за національною владою. У 1986 р. після підписання країнами-членами Єдиного європейського акту було відмінено обмеження на основні види капітальних операцій: довгострокове кредитування, пов'язане з торговельними угодами або наданням послуг за участю резидента; купівля-продаж цінних паперів на ринках третіх країн; розміщення на ринку капіталу однієї держави акцій, які випущені компанією іншої держави – члена ЄС. З 1990 р. лібералізація поширюється на рух усіх інших видів капіталу, включаючи короткостроковий. Це означало повну відміну обмежень щодо переказу коштів, які пов'язані з капітальними операціями, та укладання угод, які лежали в їх основі. В результаті резиденти будь-якої країни-члена одержали можливість вільно здійснювати інвестування, позичкові та кредитні операції в рамках ЄС.

Регулюванню фінансових послуг в ЄС надається великого значення. Сектор фінансових послуг має значний потенційний ринок і є важливим для підвищення ефективності економіки ЄС. Лібералізація та регулювання ринку фінансових послуг включає такі напрями:

· гармонізація основних правил та норм, які гарантують доходність та стабільність операцій у фінансовому секторі, захист споживачів послуг та забезпечення умов вільної конкуренції для всіх учасників ринку;

· забезпечення взаємного визнавання діючих національних правил та прийняття за основу принципу "домашнього контролю" (в країні реєстрації компанії);

· введення правових норм, які забезпечують надання транскордонних послуг без необхідності заснування кредитної або фінансової компанії у кожній країні-члені, де намічається їх надання.

В ЄС вже є значний обсяг законодавства з цих питань. Тільки в банківській сфері Рада ЄС прийняла близько десяти директив. Згідно з ним будь-який банк, заснований в однієї з країн-членів, може створювати дочірні банки та надавати послуги в інших країнах-членах на основі єдиної банківської ліцензії. Така ліцензія поширюється на традиційні депозитно-позичкові операції банків, лізинг, іпотеку, управління трастовими фондами, торгівлю цінними паперами. Установлено також мінімальний розмір капіталу, необхідний для заснування банку, вимоги щодо рівня ліквідності, процедури ведення звітності тощо.

У сфері страхових послуг повністю лібералізовано діяльність щодо страхуванню промислових компаній від ризиків, пов'язаних з експлуатацією нерухомого майна та устаткування. Прийнято ряд директив щодо страхування транспортних засобів та операцій приватних осіб. Страхові компанії країн ЄС можуть запропоновувати свої послуги в будь-якій країні-члені, не проходячи там процедури заснування.

Сформовано єдиний ринок цінних паперів на базі фондових бірж ЄС. Головна мета цієї роботи ліквідувати відокремленість національних фондових бірж і створити єдину систему торгівлі цінними паперами, які мають обіг на міжнародних ринках.

Вже знято обмеження щодо інвестиційної діяльності пенсійних фондів, проводиться ліквідація податкових бар'єрів.

Формування єдиного фінансового ринку ЄС призвело до зростання інтенсивності внутрішньорегіональної міграції капіталу. Внаслідок цього співвідношення валових транскордонних потоків приватного капіталу (сума ввезення та вивезення капіталу, в тому числі прямі, портфельні та інші інвестиції) і ВВП в країнах ЄС, за оцінкою Всесвітнього банку становить 40%, а за всіма розвинутими країнами – 30%.

Документ, що дав основний поштовх у напрямку створення Євро­пейського фінансового простору, був прийнятий у травні 1986 р. Це – "Програма лібералізації руху капіталу в Співтоваристві", в якій деталь­но викладені всі умови та заходи, які необхідно вжити. Дана програма суперечила Директиві 86/566/ЕЕС, яка була скасована 1 липня 1990 р. Вона вимагала повної лібералізації всього капіталу, необхідного для кі­лькість операцій не була лібералізована.

Єдиний Європейський Акт встановлював вільний рух капіталу на тому ж рівні, як і рух товарів та послуг. Це був рішучий крок вперед. Результатом його стало прийняття Директиви 88/361/ЕЕС від 24 червня 1988 p., яка була розроблена для того, щоб дати єдиному ринку повну фінансову свободу і зберегти принцип повної лібералізації руху капіта­лу. Перехідні угоди були запроваджені для Іспанії, Португалії, Греції та Ірландії. Цим країнам дозволялося підтримувати обмеження до 31 гру­дня 1992 р. Цей період був збільшений до 3 років для Португалії та Греції, а пізніше ця можливість була продовжена до 16 травня 1994 р.

Згідно з висновками Мадридської Європейського Ради від 27 червня 1989 р. лібералізація руху капіталу відповідає першому етапу створення економічного та валютного союзів.

З набранням чинності 1 листопада 1993 р. Договору про створен­ня Євросоюзу почав діяти принцип повної свободи руху капіталу.

Так, з 1 січня 1994 p., що відповідає початку другого етапу ство­рення економічного та валютного союзів, ст. 56-60 Договору, що вста­новлював Європейське Співтовариство, були запроваджені нові умови руху капіталу:

• принцип повної свободи руху капіталу і платежів як між країнами-членами, так і між країнами-членами і третіми країнами (ст. 56 – прямого застосування);

• можливість підтримання певних обмежень від 31 грудня 1993 р. щодо національних законів та законів Співтовариства щодо третіх країн (ст. 57);

• визначені галузі, в яких країни-члени можуть підтримувати інфор­мацію, обґрунтовані вимоги щодо регулювання та оподаткування без перешкоджання руху капіталу (ст. 58);

• можливість вживання застережних заходів, якщо рух капіталу до (від) третіх країн зумовлює серйозні труднощі для економічного і валютного союзів (ст. 59);

• можливість для Співтовариства або країни-члена вживати заходів щодо руху капіталу до або від третіх країн для безпеки чи з причин зовнішньої політики (ст. 60).

Принцип вільного руху капіталу охоплює фінансові трансакції, які не пов'язані з рухом товарів, послуг та осіб. Спершу рух капіталів був лібералізований лише настільки, наскільки було необхідно для норма­льного функціонування спільного ринку. Подальша лібералізація руху капіталу здійснювалася дуже повільно. Необхідні були численні дирек­тиви і рекомендації, які б давали можливість гармонізації законодавства з метою регулювання ринку капіталів. Стосувалися вони, насампе­ред, діяльності банків, банківського контролю, обігу цінних паперів, умов роботи на біржах, податкового права. У першу чергу був лібералі­зований рух довгострокового капіталу, а пізніше – операції, пов'язані з обігом цінних паперів, які котируються на біржах, з емісією та дис­трибуцією акцій на ринку іншої держави-члена, із середньо- та довго­строковими кредитами. Остаточно у рамках повної лібералізації капі­талів було знято обмеження на рух короткострокового капіталу, насам­перед, кредитів на відкриття банківських рахунків. Згідно з багатоетапною програмою рух капіталу був остаточно лібералізований 1 січня 1993 р. Вільний рух капіталу дає громадянам та підприємцям право відкривати банківські рахунки у кожній державі-члені, а також дозво­ляє здійснювати необмежений трансфер капіталу між країнами. Вони можуть відкривати депозитні рахунки, а також отримувати кредити в будь-якій країні - члені Співтовариства. В результаті збільшується конкуренція між фінансовими інституціями, що зумовлює зростання привабливості пропозицій для клієнта.

Сьогодні країни-кандидати для вступу до ЄС повинні повністю лібералізувати рух капіталу тому, що вільний рух капіталу – один з основних принципів ЄС. Однак процес вступу до ЄС не має законо­давчих зобов'язань та процедур, згідно з якими повинна здійснювати­ся лібералізація руху капіталу для країн-кандидатів. Якщо країни-кандидати не завершили процес лібералізації, вони повинні домовити­ся про порядок лібералізації руху капіталу протягом переговорів про членство у ЄС за умови, що заходи з лібералізації не суперечать і не шкодять грошовій та валютній політиці.

Поиск по сайту: