Населення та господарство Азії

Азія займає 30% суходолу, але є місцем проживання для 60% Населення Землі. За оцінками^[18] Відділу населення ООН у 2011 році населення Азії становило 4,21 млрд. і зростало на понад 1% (46 млн.) на рік. Темпи зростання населення коливаються від -0,05% в Японії до понад 3% в Катарі, Афганістані, Іраку і Ємені. Левова частка приросту населення в абсолютних числах припадає на Індію (понад 17 млн.) та Китай (6 млн). Близько 90% населення зосереджено у південно-східній Азії, високогірні простори та пустелі незаселені або мало заселені. Населення переважно жовтої та білої (на заході) рас. Рівень урбанізації від понад 90% (Синґапур, Кувейт, Ізраїль) до 10% (Непал, Оман, Камбоджа, Бутан);^{[ Джерело? ]}найбільші міські агломерації: Токіо, Гуанчжоу, Сеул, Шанхай, Делі, Мумбаї (Бомбей), Маніла.^[19] Східна Азія має найвищі темпи зростання Індексу розвитку людського потенціалу^[20] (ІРЛП), досягши майже в два рази вищого за середній приросту за останні 40 років, відповідно до аналізу звітів про охорону здоров'я, освіту і даних про доходи. КНР, друга у світі за величиною приросту з 1970 року, є єдиною країною зі списку "10 найшвидших", яка досягла це передусім за рахунок зросту доходів, а не досягнень в галузі здоров'я або освіти. Дохід на душу населення в Китаї за останні чотири десятиліття збільшився у вражаючі 21 рази, що видобуло сотні мільйонів людей з бідності. Тим не менш, Китай не був серед кращих у регіоні за підвищенням відвідуваності шкіл і тривалості життя.^[21] Непал, інша країна зі списку "10 найшвидших", досягла прогресу з 1970 року, в основному, за рахунок охорони здоров'я та освіти. У даний час (2010-і)очікувана тривалість життя є на 25 років більшою, ніж в 1970-х роках. Понад чотири з кожних п'яти дітей шкільного віку в Непалі відвідують початкову школу, у порівнянні з лише кожним п'ятим 40 років тому.^[21] Японія і Південна Корея займають найвищі місця серед азійських країн (місце 11 і 12 у світі, знаходяться в групі "дуже високого рівня людського розвитку»), далі йдуть Гонконг (21) і Сінгапур (27). Афганістан (155 з 169 країн, що оцінювалися) посів найнижчу сходинку серед азійських країн.^[21]

11 Класифікації міграцій: Міграція населення (лат. migratio — переселення) — переміщення людей через кордони тих чи інших територій зі зміною місця проживання назавжди або на більш-менш тривалий час. Люди, які вчиняють міграцію, називаються мігрантами. Розрізняються зовнішні міграції (міжконтинентальні, міждержавні) і внутрішні (всередині країни — між регіонами, містами, сільською місцевістю і т. д.). Особи, які переселилися за межі країни — емігранти, які переселилися в дану країну — іммігранти. Різниця між чисельністю перших і других — міграційне сальдо, безпосередньо впливає на чисельність населення країни. сезонну міграцію туристів і сільськогосподарських робітників; міграцію з сільської місцевості в міста, що відбувається в країнах, що розвиваються в процесі індустріалізації (урбанізація); міграцію з міст у сільську місцевість, поширенішу в розвинених країнах (руралізація); кочівництво і паломництво; тимчасову і довгострокову; маятникову; прикордонну або транзитну.

13 Міграції зумовлені різними причинами: економічними, політичними, релігійними,національними, екологічними.

Головними з них завжди були економічні чинники. Зокрема, до еміграції спонукали освоєння незаселених територій та пошук роботи. Найбільше таких емігрантів дала Велика Британія, а розселилися вони в Америці, Австралії, Новій Зеландії, Південній Африці. У наш час спостерігається еміграція робочої сили зі слаборозвинених країн до високорозвинених. Великими осередками трудової імміграції тепер стали Західна Європа, США, а також країни Перської затоки та Південна Африка. У повоєнні роки дещо змінилися напрями переїздів. Скоротилася частка заморських міграцій, натомість

Внутрішньо континентальних стало більше. Так, у Західній Європі працюють робітники з країн Середземномор’я (Туреччини, Італії, Іспанії, Греції, Марокко, Єгипту). Першість за кількістю тимчасових робітників у Європі посідає Німеччина. До США тепер більше їдуть з Латинської Америки (особливо з Мексики), до нафтодобувних держав Перської затоки та Південної

Африки — із сусідніх країн, що розвиваються. Емігранти часто працюють на низькооплачуваних роботах, нерідко опиняються

на дні суспільства. Із 30-х pp. XX ст. виник новий різновид економічних міграцій — «відплив умів». Сутність його полягає у переманюванні спеціалістів високої кваліфікації з одних країн до інших. Започаткували це явище США, коли вивезли з Німеччини кілька тисяч учених-фізиків. Тепер залучають до роботи іноземних спеціалістів також країни Західної Європи та Канада. Здебільшого це вихідці з бідних країн Азії, Африки,Латинської Америки, які зазнають внаслідок «відпливу умів» матеріальних збитків та інтелектуальної шкоди. Адже вони втрачають кваліфікованих фахівців, на навчання яких витратили кошти, а інші держави користуються їхніми ж здібностями. Особливо в наш час зріс попит на біологів, фізиків, хіміків, а також людей творчих професій: акторів, поетів, художників.

До політичних причин міграцій належать війни, революції, ліквідація колоній,зміни державних кордонів тощо. Активні міграційні потоки між німцями і поляками були спричинені наслідками Другої світової війни. Після розпаду британської, французької та португальської колоніальних імперій колоністи повернулися на батьківщину. У 90-х pp. найбільші потоки емігрантів спостерігалися на Балканах після громадянської війни, що стала наслідком розпаду Югославії на ряд суверенних держав. Ці території залишило понад 2,5 млн. біженців.

14 основні ознаки географії промисловості, с/г, транспорту Латинської Америки

Господарство. Для всіх країн регіону з традиційно переважною експортною спеціалізацією господарства типова його висока територіальна концентрація в деяких найбільш розвинутих районах і їхніх центрах. Особливо це характерно для обробної промисловості. Близько 80% її потужностей зосереджено в 55 містах. Досить високого рівня досягли гірничовидобувна і нафтова промисловості, чорна і кольорова металургія. Вони розвиваються в районах залягання рудних і паливних корисних копалин. З обробних галузей розвинуті автомобілебудування, суднобудування, нафтохімія, виробництво електротехнічних виробів, текстильна промисловість. Провідне місце у розвитку цих галузей належить Бразилії, Венесуелі, Аргентині, Колумбії, Мексиці, Чилі. У сільському господарстві переважає рослинництво. Основну частину товарної продукції дають райони плантаційного господарства і зрошуваного землеробства. Країни Латинської Америки виробляють 21% фруктів, 19% бавовнику, 18% кукурудзи. Тваринництво має прекрасну природну кормову базу - пасовищні ресурси. Але важливе значення воно має лише в країнах північної частини регіону. У трьох країнах (Аргентина, Парагвай, Уругвай) тваринництво відіграє провідну роль у сільському господарстві. Головні райони виробництва сільськогосподарської продукції розміщені уздовж узбережжя океанів, а також навколо великих агломерацій. Близько 4/5 усієї продукції сільського господарства виробляється в п'ятьох країнах - Бразилії, Аргентині, Венесуелі, Колумбії, Мексиці. Найбільша з них -Бразилія, яка виробляє 30% сільськогосподарської продукції. Транспорт. Транспортна інфраструктура в Латинській Америці розвинута недостатньо. Залізниці, більшість з яких були побудовані іноземними компаніями, з'єднують райони видобутку сировини з морськими портами. У Мексиці основні магістралі ведуть до кордону зі США, саме туди направляється значна частина експорту країни. Зростає роль автомобільного транспорту. Основні автомагістралі з'єднують східні райони з західними. Зростає роль, особливо в пасажироперевезеннях, авіаційного транспорту. У вантажоперевезеннях провідне місце належить морському транспорту. Найбільші морські порти - Буенос-Айрес, Ла-Плата, Монтевідео, Ріо-де-Жанейро, Гуаякіль, Калья. Трубопровідний транспорт розвивається у нафтовидобувних країнах (Аргентина, Бразилія, Венесуела, Мексика), де він з'єднує місця видобутку нафти з переробними підприємствами.

15 Світові релігії. Вони поширені майже в усіх країнах світу і охоплюють представників багатьох етносів і народів. Крім того, світові релігії мають здатність бути соціально гнучкими, тобто мають властивість функціонувати в різних

історичних і соціальних суспільствах, залучати до себе різні соціальні прошарки людей. Для них характерна активна місіонерська діяльність. До їх категорії відносять три релігії: християнство, іслам (мусульманство) і буддизм.

Християнство – потужна за кількістю віруючих світова релігія, що виникла в Палестині в І ст. н.е. Із часом швидко поширилася майже в усі країни світу. В основі її лежить віра в Ісуса Христа як Бога–людину, Спасителя і Бога–Сина. Головне джерело християнського віровчення – Священне Письмо (Біблія). У християнстві виділяють три головні напрямки – православ’я, католицизм і протестантизм.

Іслам є другою за чисельністю віруючих світовою релігією. Вона наймолодша за часом виникнення, що була заснована в VII ст. в Аравії Мухаммедом (Магометом). Швидко поширилася в країнах Близького і Середнього Сходу, а потім – і в інших регіонах світу. Іслам – монотеїстична релігія, найважливіший її догмат – віра в єдиного бога Аллаха, що створив світ. Священна книга мусульман – Коран. Спосіб життя мусульман визначають такі головні зобов’язання: віра в те, що немає бога, крім Аллаха, а Мухаммед – його посланець на Землі; здійснення молитви п’ять разів на добу; щорічна сплата податку на користь бідних єдиновірців; здійснення хоча б один раз у житті паломництва (хадж) до священного для мусульман міста – Мекки (Саудівська Аравія) тощо.

Буддизм дещо поступається за чисельністю іншим світовим релігіями, проте є однією з давніх релігій світу. Він зародився у Давній Індії в VI–V ст. до н.е. Його засновником вважається Сидхара Гаутама, який із часом одержав ім’я Будда (просвітлений, світлий). З Індії буддизм поширився на Південну, Південно-Східну та Східну Азію. Значний вплив буддизму в Монголії, Непалі, Японії, Китаї, Південній Кореї. Етичними нормами буддизму є гідність людини, а її соціальний статус залежить не від її походження, а саме від її поведінки. Згідно з буддистськими канонами, життя складається з безперервного ланцюга страждань, які можна поліпшити правильною поведінкою і не вбиваючи живих організмів. Тому буддисти – вегетаріанці, вони не вживають м’ясні продукти. Ці етичні норми безпосередньо впливають на господарську діяльність, особливо на спеціалізацію сільського господарства.

16 склад території, формування політично карти Загальні відомості. Загальна кількість країн, розташованих в Африці, — 53 (площею 30 251 тис. км², з населенням 812 млн осіб). Найбільша за площею країна — Судан (2,5 млн км2), найбільша за кількістю населення країна — Нігерія (130 млн осіб), найменша за площею та кількістю населення країна — Сейшельські Острови (455 км2; 80 тис. осіб). Країни Африки належать до типу країн, що розвиваються. Практично всі вони в минулому були європейськими колоніями і постачали рабів, золото, діаманти, іншу мінеральну сировину, слонову кістку. На початку XX ст. почався визвольний рух. До Другої світової війни на політичній карті Африки було тільки 4 незалежні держави — Ефіопія, Ліберія, Єгипет та номінально Південно-Африканський Союз (сучасна Південноафриканська Республіка). І лише Ц1992 р. остання колоніальна держава Африки — Намібія здобула незалежність. Тривала колоніальна залежність призвела до крайньої економічної відсталості країн. Політична нестабільність характерна для багатьох з них і сьогодні. Слаборозвинуті африканські держави перебувають під економічним і політичним впливом розвинутих країн. Деякі африканські острови є володіннями неафриканських держав: острови Мадейра - автономія Португалії, острів Св. Єлени — володіння Великої Британії, острів Реюньйон — департамент Франції. У 1963 р. було створено Організацію африканської єдності, до якої входить 51 країна Африки; 45 країн Африки є асоційованими членами ЄС. Рівень життя африканського населення, 75 % якого проживають у селах, надзвичайно низький. У багатьох країнах залишаються нерозв'язаними міжетнічні питання, а це призводить до військових конфліктів, що набули виглядуі довготривалих громадянських воєн (Ангола, Мозамбік, Сомалі, Бурунді, Судащ Руанда, Ліберія).

17 Трудові ресурси – працездатне населення у працездатному віці (винятком є інваліди, що не працюють, і «пільгові» пенсіонери) До них належать і особи, які старші чи молодші працездатного віку, але беруть участь у суспільному виробництві, тобто працюють (пенсіонери і підлітки до 16 років). Людей розрізняють за біологічними (раса, вік, стать) та соціальними • (мова, культура, релігія) ознаками. На цій основі виділяють вікову, статеву, національну, релігійну структуру населення. Вікова структура населення впливає на забезпечення економіки трудовими ресурсами У розвинених країнах більша частина людей працює у сфері послуг, у країнах, що розвиваються, — переважно в сільському господарстві. У статеві структурі населення світу загалом переважають чоловіки. Але фактично це характерно тільки для Азії. В усіх інших регіонах більше жінок. • Етнос — це група людей, що історично склалася на певній території і має свою мову, культуру, господарську діяльність. Нині в світі відомо від 2 до 4 тис. націй та народностей. За національним складом виділяють країни однонаціональні, двонаціональні та багатонаціональні. Характерною ознакою етносу є мова. Споріднені мови об’єднують у мовні групи, а ті, в свою чергу, у мовні сім’ї. Найпоширенішими мовними сім’ями є індоєвропейська та китайсько-тибетська. Українська мова належить до індоєвропейської мовної сім’ї, слов’янської мовної групи.

18 Населення та господарство Африки Господарство. Країни Африки — слаборозвинуті в економічному відношенні. Їх частка в загальному світовому товаровиробництві становить лише 1,5%; 32 країни мають надзвичайно низький рівень економічного розвитку (наприклад, Cьєрра-Леоне, Еритрея). Проте окремі країни на півночі й крайньому півдні Африки мають досить високі економічні показники. Це Єгипет, Туніс, Алжир, Лівія, Марокко, ПАР. Більшість країн Африки за структурою господарства належать до аграрних і частково — до аграрно-індустріальних країн. їх економічний розвиток характеризується нестабільністю та кризовими явищами. Видобувна промисловість має високі показники розвитку завдяки іноземним інвестиціям. У цій галузі переважають розробки родовищ золота, дорогоцінного каміння, кобальту, хромітів, ванадію, урану (Республіка Конго, Ботсвана, Нігерія, Лівія). Унікальною коморою сировинних ресурсів є надра ПАР. Ця держава посідає пріоритетні місця на світовому ринку з видобутку золота, платини, марганцю, хромітів, алмазів, уранової руди. Паливно-енергетичний комплекс базується на власній і довізній сировині. Розвідані родовища нафти задовольняють власні потреби континенту, і майже 20% сировини експортується. Родовища газу розташовані нерівномірно. Значні їх запаси зосереджені в Алжирі, Лівії, Нігерії та Марокко. Вугілля в основному видобувають у ПАР. Країни Африки мають значні гідроенергоресурси, але розміщені вони дуже нерівномірно. ГЕС працюють на великих річках (Ніл, Конго, Нігер, Замбезі). Основна частина електроенергії виробляється на ТЕС. У Африці традиційно як паливну сировину використовують деревину рослин (баобабів, евкаліптів, пальм, ліан). Показники загальної кількості споживання електроенергії в країнах Африки є найнижчими у світі. Чорна металургія зосереджена в країнах Північної Африки та Нігерії і представлена поодинокими підприємствами з виробництва сталі низької якості. Кольорова металургія, що розвивається на власних ресурсах, досягла світового рівня, особливо виробництво міді та алюмінію. Країни спеціалізуються на видобутку і збагаченні інших руд кольорових металів, які становлять значну частину експорту. Хімічна промисловість тяжіє до джерел сировини. Вона представлена нафтопереробними підприємствами та виробництвом мінеральних добрив. Сучасне машинобудування практично не розвивається. Провідними галузями в господарстві багатьох країн є харчова (в основному виробництво різних рослинних олій) та легка. Достатньо розвинута текстильна галузь. Її продукція становить майже 22 % загальної вартості промислової продукції. Текстильні підприємства є в кожній державі. В Африці розвинуті деревообробна та целюлозно-паперова галузі. Сільське господарство країн Африки постачає на світовий ринок багато видів рослинної сировини: олії, какао, арахісу, прянощів, тропічних фруктів тощо. Аграрний сектор характеризується низьким рівнем розвитку, хоча за структурою господарства більшість країн Африки належить до аграрних, і 50 % експорту в них припадають на частку сільськогосподарської продукції. Незважаючи на те, що 12% усіх оброблюваних земель світу припадають на Африку, континент неспроможний задовольнити свої потреби в продуктаххарчування. Темпи зростання виробництва сільськогосподарської продукції не встигають за темпами зростання кількості населення, тому недоїдання і навіть голод — звичайні явища для багатьох країн континенту. Для Африки властивим є так зване ризиковане землеробство, коли сільськогосподарські роботи проводять без упевненості в одержанні бажаних результатів. Причиною цього є природні екстремальні умови. Продуктивність сільського господарства є надзвичайно низькою, це зумовлюється невисоким рівнем технічної забезпеченості (на більшості території використовується лише ручна праця), потребою в меліоративних заходах (ґрунти недостатньо зволоча жені або навпаки пересичені вологою), відсутністю кваліфікованих спеціалістів (агрономів, селекціонерів, ветеринарів). Рослинництво спеціалізується на вирощуванні какао, сизалю, бавовни, чаю, кави, бобових культур, олійних пальм, арахісу. Серед зернових переважають кукурудза, просо, сорго. Для Африки притаманна монокультурність: на певній території упродовж багатьох десятків, навіть сотень років вирощують одну й ту саму культуру. Наприклад, у Гані вирощують какао, в Ефіопії — каву, у Сенегалі — арахіс. Це призводить до негативних наслідків, а саме: до згубного впливу на навколішнє середовище, повної залежності від природи, а збуту пройдукції — від світового ринку, до погіршення економічного стану країни. У пустелях, напівпустелях і частково у саванах тваринництво розвинуто краще, ніж рослинництво. Переважає розведення кіз, овець, великої рогатої худоби, верблюдів. Значна частина тваринників — кочівники. Продуктивність тваринництва також є дуже низькою, оскільки умови утримання тварий — незадовільні, кормова база — недостатня, селекційна робота не проводиться, рівень ветеринарного обслуговування низький, залежність від погодно-кліматичних умов — велика. Тому країни Африки, які посідають провідне місце у світі за кількістю поголів'я худоби, неспроможні задовольнити власні потреби в м'ясо-молочній продукції. Рибальство розвинуто добре в країнах, які мають вихід до моря, але продукція майже не експортується, за винятком продукції рибоконсервних заводів. Країни Африки мають малорозвинутий транспорт. Густота транспортної мережі — найнижча у світі. Сучасне транспортне будівництво на континенті гальмується як з природних, так і з економіко-політичних причин. Регіони мають дуже мало шляхів із твердим покриттям, з них 90 % припадають на країни крайньої півночі і крайнього півдня. Надзвичайно низькою є забезпеченість автомобільним парком. Міждержавну роль відіграють лише залізниці Південної Африки. Річковий транспорт слаборозвинутий через пороги та водоспади на річках, проте найбільші річки — Конго, Ніл, Нігер — мають допоміжні системи в обхід порогів. Морський транспорт забезпечує зовнішньоекономічні зв'язки країн регіонів. Морський флот Африки є дуже великим, а Ліберія посідає 2-ге місце в світі, після Панами, за кількістю суден. Та весь ліберійський флот належить західним судовласникам, які фрахтують його кораблі. Столиці майже всіх держав мають аеропорти. Трубопровідний транспорт найбільш розвинутий у Північній Африці. Традиційно велику роль відіграє гужовий транспорт. Населення. Африка належить до другого типу відтворення населення. Приріст населення дуже високий — у середньому 2,7 % за рік. Більшість країн не проводять демографічної політики, що призвело до демографічного вибуху. Із середини 50-х років до кінця XX ст. кількість населення зросла на 500 млн осіб, незважаючи на найбільший у світі показник смертності. Оскільки частина територій материка, яку займають пустелі, сухі савани та екваторіальні ліси, є непридатною для проживання, населення розміщується дуже нерівномірно. Скупчення спостерігаються там, де є сприятливі умови для розвитку сільського господарства і промисловості. Середня густота населення — приблизно 30 осіб на 1 км2. Населення Африки складається з представників різних рас, серед яких переважає негроїдна. Характерною особливістю цього регіону є велика кількість різноманітних етносів і народностей. Наприкінці XX ст. прискорився процес урбанізації. Понад 20 міст Африки мають населення понад 1 млн (це переважно столиці держав). Для Африки властива псевдоурбанізація. У містах є багато бідних кварталів і нетрів. їх мешканці колишні селяни, які в пошуках роботи штучно збільшують кількість міського населення. Африканці сповідують різні релігії: є мусульмани, християни, буддисти, іудеї, а також прихильники специфічних, язичницьких племінних вірувань.

Поиск по сайту: