Часи Галицько-Волинської Русі

Часи Київської Русі

У періоди втрати Україною державної незалежності і поділу її території між сусідніми державами на українських етнічних землях створювались колоніальні органи управління та поступово поширювався адміністративно-територіальний устрій метрополії. В Україні першими спробами адміністративно-територіального поділу можна вважати існування земель-князівств за часів Київської Русі.

У IX—XII століттях територія сучасної України поділялася на Київську, Чернігово-Сіверську, Переяславську, Волинську і Галицьку землі, які входили до складу Київської держави. Деякі менші землі, через низький економічний і політичний рівень розвитку, входили до складу Київського князівства, зокрема Полянська (Руська), Турово-Пінська і Древлянська землі. Землі-князівства поділялись на волості, центрами яких були міста — «городи».

За політичним устроєм Київська Русь являла собою державне утворення у формі монархії. На чолі держави стояв великий князь київський, який зосереджував у своїх руках усю повноту законодавчої, виконавчої, судової і військової влади. Внутрішнє управління державою здійснювали численні княжі управителі. На найвищі адміністративні посади призначались представники великокнязівського роду або намісники (посадники) і тисяцькі. Згодом провідне місце серед київських урядовців займав двірський, або дворецький, основна діяльність якого була пов’язана з управлінням князівським двором. Розгляд судових справ здійснював сам князь. За дорученням князя судові функції міг виконувати хтось із бояр, найчастіше дворецький. На місцях судочинством найчастіше займався спеціальний київський урядник — тивун (тіун). Найрізноманітніші функції при дворі виконували печатник, стольник, покладник, сідлецький, а також дрібніші чиновники — биричі, отроки, дітські, городники, митники та інші.

Часи Галицько-Волинської Русі

З середини XII століття розпочався процес занепаду Київської держави. Безпосереднім спадкоємцем політичної і культурної традиції Київської Русі стало Галицько-Волинське князівство, яке продовжило ранній період української державності. В XIII — І половині XIV століть у складі Галицько-Волинської держави було об’єднано значну частину української етнічної території.

У XIII столітті західний кордон Галицько-Волинського князівства проходив по річці Яселці, далі у північно-східному напрямку через річки Віслок і Сян і ще далі, на захід від річки Вепр, пролягав на південний-схід. Крайніми західними українськими поселеннями були Коросно, Ряшів, Щекарів, Верещин. Північною межею Галицько-Волинської держави були притока Бугу Володавка і Верхня Прип'ять, а після входження до складу князівства Берестейської землі — річки Наров і Яселда. На сході князівство межувало з Турово-Пінською і Київською землями. Кордон проходив через Прип’ять, Стир, Горинь, далі верхів’ями Случі і Південного Бугу вздовж річки Ушиці і Пруту до Чорного моря.

Галицько-Волинське князівство включало Перемишльську, Звенигородську, Галицьку, Володимирську, Луцьку, Дорогобузько-Пересопницьку, Болохівську, Берестейську, Холмську, Червенську і Белзьку землі. До складу князівства входили також землі у нижній течії Дністра, Пруту, Серету, а також значна частина Закарпаття.

В основу державної організації і адміністративного устрою Галицько-Волинського князівства покладалися ті ж принципи, що й у Київській державі. Його територія поділялася на ряд князівств-земель. До складу земель входили волості, центрами яких були міста. З першої половини XIV століття окремі міста-князівства отримали магдебурзьке право і дістали підставу для самоврядування. Першим самоврядний статус у 1334 році отримало містечко Сянок, згодом — Львів, Кам'янець-Подільський, Берестя, Дорогочин, Більськ, Луцьк та інші.

Поиск по сайту: