В часи Литви та Польщі

Після смерті в 1340 році Юрія II Болеслава почався занепад Галицько-Волинської держави. Більшість українських земель у другій половині XIV століття була загарбана іноземними державами. В 1387 році багаторічні війни Польщі, Угорщини й Литви за Галичину завершились приєднанням цієї території до Польського королівства.

В 1350-х роках литовський князь Ольгерд розпочав захоплення Придніпров’я. Ще в першій половині XIV століття Литва завоювала частину Волині, Берестейську (1320) і Дорогочинську землі. В 1355—1356 роках литовські війська зайняли спочатку Чернігово-Сіверщину, 1362 — Київську, а 1363 — Подільську землі. З анексією значної частини українських земель Литовське князівство перетворилось на велику феодальну державу. Укр. землі з їхньою високою культурою і правовими відносинами справляли значний вплив на політичне й суспільне життя литовської держави. Руська (давньоукраїнська) стала державною мовою. Литовська держава сприйняла чимало норм руського права і систему адміністративної влади. Православна церква відігравала значну роль у державі. Усе це визначало автономний статус українських земель у складі Великого князівства Литовського. Волинь, Київщина, Новгород-Сіверщина, Чернігівщина і Поділля становили окремі удільні князівства на чолі з князями. Адміністративна влада зосереджувалась у руках князя, земських бояр і князівських урядовців — канцлера, скарбничого, тивуна й соцького. Хоча українські удільні князі мали значні автономні права, однак вони постійно намагалися досягти повної незалежності від литовської держави. Прагнучи не допустити зміцнення українського князівства, великий литовський князь Вітовт протягом 1392—1394 змістив удільних князів, які провадили незалежницьку політику, і ліквідував Новгород-Сіверське, Волинське, Подільське і Київське князівства. На поч. 1440-х Волинське і Київське князівства були відновлені. Однак після смерті Свидригайла (1462) і Семена Олельковича (1470) ці князівства були остаточно ліквідовані і перетворені на литовські провінції. На їхньому місці створено Київське, Брацлавське і Волинське воєводства, які управлялися великокняжими намісниками — воєводами. Воєводства складалися з повітів, а повіти — з волостей. Після укладення між Польщею і Литвою Люблінської унії 1569 всі українські землі, за винятком Берестейської і Дорогочинської, Закарпаття, Буковини й Чернігівщини, потрапили під безпосередню владу Польського королівства. Ця територія поділялась на воєводства:

Руське (Галицька, Львівська, Перемишльська, Сяницька і Холмська землі);

Белзьке (Бузький, Городельський і Грабовецький пов.);

Подільське (Червоногородський, Кам’янецький і Литичівський пов.);

Брацлавське (Брацлавський, Вінницький і Звенигородський пов.);

Волинське (Луцький, Володимирський і Крем’янецький пов.);

Київське (Київський, Житомирський, Овруцький пов. і Білоцерківське, Богуславське, Канівське, Корсунське, Романівське, Черкаське і Чигиринське староства).

За умовами Деулінського перемир’я 1618 між Річчю Посполитою і Московською державою Чернігово-Сіверщина перейшла під владу Польщі. 1635 було утворено Чернігівське воєводство з Чернігівським і Новгород-Сіверським пов. Берестейське (Берестейський і Пінський пов.) та Підляське (Мельницька, Дорогочинська і Більська землі) воєводства були включені до складу Литви. Адміністративне управління українськими землями у складі Речі Посполитої здійснювалось на основі Литовського статуту 1588 та норм польського права. Значна частина українських міст керувалась положеннями магдебурзького права, на основі якого управління містом переходило до виборного магістрату, очолюваного війтом.

Закарпаття

Після захоплення Угорщиною Закарпатської України (остаточно у XIII ст.) на цій території було запроваджено угорський адміністративно-територіальний устрій. Українські землі були розподілені між сімома комітатами (жупами) — Спишським, Земплинським, Шаризьким, Ужанським, Угочанським, Березьким, Мармароським. На чолі комітату стояв жупан, якого призначав король. На поч. XVI ст. внаслідок втрати Угорщиною незалежності, більша частина Закарпаття потрапляє під владу Трансільванського (Семигородського) князівства. З 1699 вся Закарпатська Україна знаходилась у складі Австрії.

Буковина

З середини Х ст. територія сучасної Буковини входила до складу Київської Русі. У XII — І пол. XIV ст. ці землі становили частину Галицько-Волинської держави. Занепад Галицько-Волинського князівства призвів до зміцнення у серед. XIV ст. у цьому регіоні позицій Угорщини. В серед. XIV—XV ст. тут існувало український державний утвір — Шипинська земля (у межах сучасної Чернівецької області). З серед. XIV ст. Буковина відійшла до Молдавського князівства. В цей час буковинські землі були розділені на три волості — Чернівецьку, Хотинську і Сучавську. 1514 Молдавія разом із українськими територіями потрапила під владу Туреччини. У Буковині була створена турецька військово-адміністративна одиниця — Хотинська райя. У ІІ пол. XVIII ст. Буковина поділялася на три цинути — Чернівецьку, Сучавську і Кімпалужську, які складалися з околів. Адміністративна і судова влада на цій території належала молдавському дивану в Яссах. 1774 Буковина (крім Хотинської райї) потрапила під владу Австрії і 1786 управлялася військовим командуванням. На початку 1787 буковинські землі увійшли до складу Галичини. Територія Хотинської райї за Бухарестським мирним договором 1812 потрапила під владу Російської імперії.

Поиск по сайту: