І. Актуальність теми. Методичні рекомендації

Методичні рекомендації

для організації самостійної роботи студентів

з теми:

Розвиток драматургії і театру. Театр корифеїв. Театральна діяльність М. К. Кропивницького, М. Заньковецької,

П. Саксаганського, М. Садовського

Навчальна дисципліна УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Спеціальність 5.12010102 «Сестринська справа»,

Стоматологія ортопедична»

Курс І - й

Кількість навчальних годин 210

Харків – 2012 р.

Автор:

викладач української мови та літератури

Шевченко Наталя Миколаївна

Рецензент:

___________________________________________

___________________________________________

___________________________________________

І. Актуальність теми

І. Франко писав, що корифеї створили трупу, «якої Україна не бачила ані перед, ані потому.., котра робила фурор не тільки по українських містах, але також у Москві і в Петербурзі».

Маємо феноменальний випадок в історії культури, коли, жертвуючи задля розпочатої справи маєтками, нехтуючикар’єрою і здоров’ям, театральні діячі зводили храм мистецтва, що гарантував нації зрілість і рівність у культурних здобутках серед європейських народів. Ті, кого називають корифеями українського театру, маючи дворянське походження і неабиякі інтелектуальні здібності, могли б у славі й розкоші працювати артистами Імператорського театру, жити в столиці. Та ці талановиті люди обрали шлях служіння рідному народові, становлення й розвитку національного театру. Всупереч обставинам, ніхто з них не зрадив своїх ідеалів, не похитнувся врішенні утверджувати українське мистецтво.

ІІ. Навчальна мета самостійної роботи:

IІІ. Матеріали самостійної роботи

ІІІ.1. Базові знання, вміння, навички, необхідні для вивчення теми (міждисциплінарна інтеграція)

ІІІ.2. Зміст теми:

70-і —90-і роки ХІХ століття для духовного розвою України виявилися надзвичайно складними. Протистояти жорсткому наступу урядових антиукраїнських тенденцій у цей час могла тільки творча інтелігенція. Чому? Після скасування кріпосного права відбулося різке розшарування селянства, яке було зайняте або виживанням і каторжною працею, або гонитвою за прибутками, купівлею землі й розширенням господарств. У місті розорені хлібороби поповнювали ряди пролетаріату, деградували морально, русифікувалися. Змінити ситуацію на краще у той час могли інтелігенти-патріоти, здатні працювати з ентузіазмом й усвідомленням своєї місії. Про національні інтереси дбали письменники, проте вони не могли охопити

найширших верств населення. На часі стала поява національного театру, передумови для якого вже були створені, адже саме Україна відзначалася мистецькими талантами. Серед них були і національно свідомі люди. Наприклад, визначний комік Карпо Соленик (1811—1851) двічі відмовлявся від пропозицій перейти на російську імператорську сцену, натомість обираючи невлаштоване життя в мандрівних напівпрофесійних трупах, які виступали в Харкові та Одесі.

Театр корифеїв, який постав на українських теренах вагомо, професійно й зримо, — це унікальне явище в історії світового сценічного мистецтва. Слово корифей прийшло у нашу мову з античних часів. У грецькому театрі корифеєм називався

заспівувач у хорі. На українському ґрунті це слово набуло дещо іншого лексичного відтінку і вживалося в значенні «перший». Сини й дочки України, передусім брати Тобілевичі — Іван Карпенко-Карий (1845—1907), Микола Садовський (1856—1933) та Панас Саксаганський (1859—1940) створили спочатку аматорські, а згодом професійні театральні трупи й зробили сцену підмостками морального й патріотичного виховання широких верств народу.

У 1882 році Марко Кропивницький створив театральну трупу, яка згодом дістала назву театру корифеїв. Для діяльності трупи вкрай необхідними були великі кошти й належна організація. Продавши свій маєток, Михайло Старицький збільшив кількість акторів трупи, підвищив їм зарплатню, подвоїв хор, створив оркестр, запросив для роботи в театрі талановитих художників-декораторів. До акторського складу увійшли справжні самородки, якими міг би пишатися навіть столичний театр. Високий професіоналізм театру корифеїв засвідчувала насамперед постійна потреба виставляти не просто соціально-побутові п’єски і водевілі, а й складні музичні драми, опери, оперети, що вимагали неабиякої майстерності й наявності природних вокальних даних.

Марія Тобілевич (на сцені — Садовська-Барілотті) опанувала італійську школу вокалу співака Барілотті, який так закохався спочатку в переливи її голосу, а пізніше й саму жінку, що одружився з нею. Марія Заньковецька навчалася співу у професора Гельсінгфорського відділення Петербурзької консерваторії Гржималі. Крім талановитих співаків, театр корифеїв співпрацював і з тогочасними композиторами. Микола Лисенко, який написав опери «Наталка Полтавка»,

«Тарас Бульба», «Утоплена», «Різдвяна ніч», оперетту «Енеїда», прислужився корифеям чи не найбільше. За честь писати музичні твори для їхнього театру мали Петро Ніщинський, автор музичної картини «Вечорниці» до драми Тараса Шевченка «Назар Стодоля», Кирило Стеценко, автор музики до трагедії Спиридона Черкасенка «Про щотирса шелестіла». Засновники театру корифеїв були не лише національно свідомими й жертовними людьми, а й добрими знавцями своєї справи, які вміли і не боялися давати відповідь на злободенні питання доби. Михайла Старицького, наприклад, дуже обурювало поширене у той час міщанське розуміння призначення театру як розважальної інституції. Не міг він також погодитися з тим, що у багатьох творах, які йшли на сцені, було спотворено не лише українську дійсність, а й моральне обличчя всього народу. Влітку 1884 року театр корифеїв гастролював у Воронежі. Газета «Воронежский телеграф» так відгукувалася про їхні постановки: «В останніх спектаклях трупа п. Старицького удостоїлась таких овацій, яких не пам’ятає Воронеж. Особливо захоплено проводжала публіка талановитого актора і виконавця М. Кропивницького і М. Заньковецьку, що стала улюбленицею публіки за задушевність у грі. Завіса підіймалася мінімум двадцять разів. Публіка почала розходитися тільки тоді, коли світло у театрі згасло». Заходи урядовців, спрямовані на придушення демократичних віянь в українському театрі, набули системного характеру. Київський губернатор упродовж 1883 — 1893 років забороняв театрові корифеїв ставити українські п’єси на підлеглій йому території, тобто на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, Поділлі. Інші градоначальники та губернатори теж утискали права корифеїв, а цензура категорично заборонила ставити зарубіжні драми українською мовою і обмежила репертуар театру побутовою тематикою. Та й ці драми можна було грати лише після вистави російською мовою, причому кількість актів у російській п’єсі мала бути не меншою, ніж в українській. Іван Карпенко_Карий справедливо обурювався: «Це збільшує витрати і відганяє публіку, яка абсолютно не розуміє, для чого ставити кожний вечір п’ять нестерпних водевілів».

1885 року театр корифеїв поділився на дві автономні трупи. Основний склад акторів залишився у Марка Кропивницького, а Михайло Старицький сформував новий колектив. До старих адміністративних бід додалися нові: цензура вирішила не допускати до сцени жодних нових українських п’єс. Залишалосяінсценізувати вже дозволені цензурою твори, але ці п’єси були переважно несценічними, тож їх доводилося переробляти. Саме так, наприклад, на основі п’єси Івана Нечуя-Левицького «На Кожум’яках» народилася блискуча комедія Михайла Старицького «За двома зайцями».

Трупа Марка Кропивницького, який віддав улюбленому дітищу загалом сорок років свого життя, завдяки високопрофесійній діяльності цього режисера набувала все більшого авторитету. Ще задовго до творчих ідей геніального російського режисера Костянтина Станіславського (1863 — 1938) Марко Кропивницький практично на сцені втілював основні постулати єдиного ансамблю. Його талановитий учень Іван Мар’яненко так описував гру акторів у трупі: «У Кропивницького з ідеєю даної п’єси зливалося все: виконавець центральної ролі, хорист, статист, оформлення, деталь — усе гармонія. І це злиття складних елементів спектаклю в одне художнє ціле російський глядач уперше побачив тільки в спектаклях малоросійської трупи». А відомий театральний петербурзький критик Олексій Суворін (1834—1912), який довго не хотів визнавати українського театру як явища, у статті дуже високо поцінував акторські здібності Марка Кропивницького у ролі батька Софії в п’єсі Івана Карпенка-Карого«Безталанна»: «Він увесь у своїй роботі і співає з привички, співає для себе. Він ніразу не гляне на публіку, він не підкреслить жодного слова. Для артиста публіка не існує, існує для нього тільки та особа, в якій він живе на сцені. Це ж бо і є справжня творчість». До того ж, Марко Кропивницький унікально володів мовою. Таку чисту, сповнену всіма барвами поезії і гумору

мову, як у його творах, мало в кого можна було зустріти. Пісні, жарти, приказки, дотепи переливаються в його творах перлами-самоцвітами, як гірське джерело.

Патріотичні переконання, жертовне служіння українському народові не минули для Марка Кропивницького безслідно. Після струсу мозку від спущеної на нього на київській сцені важкої завіси корифей почав глухнути, а на старість перестав узагалі чути. Як Бетховен, що найкращі свої музичні твори писав, будучи глухим, Кропивницький створював свої унікальні сценічні образи, читаючи зміст реплік акторів-партнерів по губах.

Особливої слави серед корифеїв справедливо заслужили троє братів Тобілевичів. Найталановитішим на сцені був колишній бравий офіцер Микола Садовський, Георгіївський кавалер російсько-турецької війни, який ще в Бендерах створив

аматорський гурток з військових, залучивши до постановок талановиту дружину офіцера Хлистова — майбутню зірку української сцени Марію Заньковецьку. Заради театру Микола Садовський подав у відставку. Актор Гнат Юра (1888—1966) у своїх спогадах наголошував, що природа наділила Садовського і вродою, і талантом: «Маючи виняткові сценічні дані, високий зріст, статуру, чудову зовнішність, приємний оксамитового тембру голос, могутній темперамент, велику сценічну привабливість, — Микола Карпович немовби самою долею був призначений для виконання ролей героїчного минулого: Богдана Хмельницького, Сави Чалого, Гната Карого… Але разом з тим Садовський був яскравим виконавцем характерних і комедійних ролей».

Майстер сценічного перевтілення, він завжди знаходив для своїх персонажів нові, своєрідні риси, цікаві барви». До того ж, Микола Карпович не вдовольнявся виключно акторським мистецтвом. Попрацювавши сім років під керівництвом таких метрів, як Михайло Старицький і Марко Кропивницький, Микола Садовський теж знайшов смак у режисурі. Сучасники корифея сходилися на думці, що в його особі

Україна отримала режисера, здатного осягати ідейну сутність і стильові особливості п’єси, здійснити постановку на сцені найскладнішого для виконання твору. Десять років Микола Садовський очолював театральну трупу, а в 1899 році приєднався до братів, які з тріумфом виступали на сценах України, Росії, Польщі, Литви. Актор Іван Мар’яненко (1878 — 1962) мав нагоду бачити кілька спектаклів у виконанні об’єднаного театру корифеїв і професійним оком оцінити гру. Постановка драми Михайла Старицького «Богдан Хмельницький», у якій Садовський грав роль гетьмана Богдана, Саксаганський — роль Богуна, Заньковецька — Олени, а Кропивницький — полковника Барабаша, залишила у Мар’яненка найкраще враження. Тримався МиколаСадовський на сцені природно й невимушено, наче гетьманування було написане йому на роду, а козацьке вбрання було для нього звичайним, буденним одягом. Упродовж вистави — жодної штучної пози. Та попри зовнішню стриманість, Садовський був надзвичайно яскравий і глибоко емоційний у розкритті духовного світу Богдана Хмельницького. Незрівнянним також був Микола Карпович і як виконавець народних пісень, танцюрист, актор комедійного жанру. Його Шельменко («Шельменко-денщик» Григорія Квітки-Основ’яненка), Москаль («Москаль-чарівник» Івана Котляревського), Боруля («Мартин Боруля» Івана Карпенка-Карого) надовго запам’ятовувалися глядачам. Коли брати Панас та Іван покинули трупу Миколи Садовського, вони створили «Товариство російсько-малоросійських артистів», яке діяло з 1895 року і яким успішно керував Панас Саксаганський. Кадровий офіцер у минулому, Панас відзначався організаторськими здібностями, сценічною зовнішністю: голос, статура, пластика рухів, міміка — все це

якнайкраще виявлялося в театрі. Російський театральний діяч Володимир Немирович_Данченко (1858—1943) називав Панаса Саксаганського «шліфованим алмазом», «чистої води діамантом», «актором великої правди». Театр Саксаганського спонукав глядачів думати, зіставляти і наслідувати героїв. Роботу над твором режисер розпочинав задовго до прем’єри. Він знав секрети акторського мистецтва і передавав їх молодим талантам. Його учнями вважали себе Гнат Юра, Іван Козловський, Оксана Петрусенко, а теоретичні праці Миколи Садовського «Моя робота над роллю», «Для театральної молоді», «До молодих режисерів» корисні й для сучасних студентів акторських закладів.

Серед артистів театру корифеїв особливе місце належить Марії Заньковецькій (1860—1934). Хоча до вступу в трупу Марка Кропивницького 1882 року Марія Костянтинівна й мала певний сценічний досвід, саме в театрі корифеїв її талант розквітнув на повну силу. Найкращі українські драматичні акторки досі вважають себе її послідовницями. І Петербург, і Москва захоплено сприймали гру Марії Заньковецької, фахівці неодноразово пропонували артистці перейти на столичну сцену Росії. Та Заньковецька відповідала: «Я надто люблю мою Україну, її театр, щоб прийняти вашу пропозицію». Як Тарас Шевченко на довгі роки залишається виразником нашого національного духу, співцем історичних мук нашого народу в літературі, так і тужливою бандурою національних страждань в артистичному перевтіленні стала Марія Заньковецька. Драматичний талант Марії Заньковецької російська критика вважала вищим за талант видатної французької акторки Сари Бернар і прирівнювала Марію до великої італійської артистки Елеонори Дузе.

Крім гри Марії Заньковецької, публіка тепло зустрічала кожен вихід на сцену талановитої акторки Ганни Затиркевич_Карпинської (1856—1921), яка почала свою акторську кар’єру в трупі Кропивницького у 1883 році, а згодом успішно грала жіночі ролі в трупі Старицького. Найкращими у виконанні Затиркевич&Карпинської театральна критика вважала ролі Риндички («По ревізії» Марка Кропивницького), Одарки («Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки&Основ’яненка), Лимерихи («Лимерівна» Панаса Мирного).

Драматичною артисткою школи Марка Кропивницького, успішною акторкою театральних труп Саксаганського і Садовського виявилася Любов Ліницька

(1846—1914). На сцені вона виконувала жіночі ролі з 1887 року, у її репертуарі налічувалося 129 прекрасно зіграних ролей.

Сестра братів Тобілевичів Марія Садовська-Барілотті (1855—1891) не тільки віртуозно грала складні ролі (Наталки Полтавки з п’єси Івана Котляревського, Одарки з опери Семена Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», панночки з опери Миколи Лисенка «Утоплена»), а й зачаровувала співом, маючи чудове сопрано. Заради сцени Садовська-Барілотті пожертвувала заможним життям, навіть померла на сцені, виснажена хворобами, гастрольним життям, необлаштованим побутом.

Театральне мистецтво набуло великої популярності не лише в Східній, а й у Західній Україні. Незважаючи на політичні утиски, творчі передумови тут теж виявилися сприятливими. Західна Україна ще до виникнення в ній національного театру пишалася оперними співаками Олександром Мишугою (1853—1922) та Соломією Крушельницькою (1876—1934).

У 1864 році при товаристві «Руська бесіда» у Львові було засновано Руський народний театр, який розпочав постановку п’єс українською мовою. Саме у цьому театрі розпочали діяльність такі генії сцени, як режисер Лесь Курбас (1885—1942) та актор Амвросій Бучма (1891—1957). У 1909—1914 роках на західноукраїнських землях великої популярності набув Гуцульський театр, створений письменником Гнатом Хоткевичем (1877—1938) зі звичайних горян, у переважній більшості — обдарованих селян. Саме Гуцульський театр здійснив постановку «Гуцульського року» — самобутніх етнографічних картин весілля, похорону, Різдвяних та Великодніх свят у Прикарпатті. Гуцульський театр був популярним не лише в Галичині, а й у Кракові, Москві, Харкові, Одесі, куди їздив із гастролями. У Чернівцях компонував сольні пісні, хорові твори, оперети відомий композитор і поет Сидір Воробкевич (1836—1903). У цьому місті за сприяння Воробкевича було засновано «Руське літературно-драматичне товариство». Розвою театру в Західній Україні велику увагу приділяли Іван Франко та режисер Руського театру, театральний критик і поет Микола Вороний.

ІІІ.3. Рекомендована література:

Основна:

1. Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн.— К., 1997.— Кн. 3.

2. Хропко П. Українське літературне життя 70—90-х років ХІХ ст. (Матеріал до оглядової лекції у 10 класі) // Дивослово.— 1994.— № 3.

3. Галабутська Г. Життєві і творчі обрії Карпенка-Карого // Дивослово.— 1995.— № 12.

4. Мороз Л. Іван Карпенко-Карий (Іван Тобілевич). Історія української літератури ХІХ ст.— К., 1997.— Кн. 3.

5. Комишанченко М. Михайло Старицький (Літературний портрет).— К., 1968.

6. Левчик Н. Історична проза М. Старицького: далекі образи — близькі ідеї // Слово і час.— 1990.— № 12.

7. Левчик Н., Мороз Л. Михайло Старицький // Історія української літератури ХІХст.— К., 1997.— Кн. 3.

8. Поліщук В. Методологічні аспекти творчості.— Черкаси, 2003.

9. Поліщук В. Художня проза Михайла Старицького.— Черкаси, 2003.

Допоміжна:

1. Рильський М. Гордість української драматургії: Про творчість Карпенка-Карого // Рильський М. Статті про літературу.— К., 1980.

2. Франко І. Михайло Петрович Старицький // Зібрання творів: В 50 т.— К., 1982.— Т. 33.

ІІІ.4. Орієнтовна карта для самостійної роботи з літературою з теми:

ІІІ.5. Матеріали для самоконтролю:

А. Питання для самоконтролю:

1. Кому належить фраза: «Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський - блискуча плеяда майстрів української сцени, - ввійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва».

2. Джерела драматургії та театру ІІ половини ХІХ століття.

3. Яке значення мало створення професійного театру для розвитку української культури взагалі й літератури зокрема?

4. Які перешкоди стояли на шляху нового українського театру?

5. У чому виявилися реалізм та народність українського театрального мистецтва?

6. Як в Україні вшановують пам'ять про визначних корифеїв українського театру?

Б. Тести для самоконтролю:

В. Завдання для самоконтролю:

1. Дати письмову відповідь на тему: «Яка різниця між словами талан і талант? Як називаються такі слова у мові?»

2. Назвіть та охарактеризуйте кращі твори українських композиторів другої половини XIX століття, розкрийте їх значення у збагаченні сценічного мистецтва.

1.Емський акт 1876 р. сприяв розвитку українського театру. (Посилював утиски)

2. У Галичині до 1848 р. існував тільки український театр, а діяльність німецького та польського заборонялася. (Навпаки)

3. 10 січня 1882 року М. Старицький здійснив постановку п’єси Т. Шевченка «Назар Стодоля». (М. Кропивницький)

4. І. Карпенко-Карий написав 19 оригінальних п’єс. (18)

5. М. Лисенко навчався в Московській консерваторії. (Петербурзькій та Лейпцігській)

Поиск по сайту: