Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст. У відповіді на перше питання необхідно відмітити, що в Українській козацькій державі – Гетьманщині господарство набрало нового характеру

У відповіді на перше питання необхідно відмітити, що в Українській козацькій державі – Гетьманщині господарство набрало нового характеру. Зникли магнатські латифундій, а головне місце мало дрібне козацьке землеволодіння. Хліборобство опанувало нові простори в степовій смузі по обох берегах Дніпра. Мир з татарами сприяв наступу колонізації в напрямі Чорного моря. Зростання хліборобства, скотарства і дрібної промисловості значно оживляло торгівлю.

Витворення національної держави, а потім прийняття московського протекторату неоднозначно вплинуло на розвиток господарства. З одного боку, це прискорювало наступ продуктивних сил в сільському господарстві, ремеслі і промислах, піднесенню мануфактурного виробництва та зростанню міст. А з іншого боку, московське самодержавство почало поступово підпорядкувати гетьмансько-старшинську владу і українську економіку царському уряду, що завершилося дещо пізніше цілковитою ліквідацією самобутнього суспільно-політичного устрою, монополізацією окремих галузей виробництва.

Основою тогочасної економіки було сільське господарство. Земельна власність була економічною основою панування суспільної еліти, виступила гарантом її незалежності і слугувала умовою надання привілеїв. У відповідності із суспільним поділом на старшинсько-шляхетську еліту, духовенство, козацтво і посполитих (міщанство, селянство) існували і види землеволодінь. Старшинське землеволодіння існувало у двох формах: приватно-спадковій та тимчасово-умовній. Характерною рисою спадкового землеволодіння була його незалежність від службового становища. Воно виникало в процесі дарування, застави, обміну, куплі-продажі тощо. Тимчасово-умовне або рангове землеволодіння виникало як плата за службу на певний строк або ж «до смерті». Рангові землі або маєтності надавались гетьманом, а в міру посилення залежності Гетьманщини від Росії їх почали надавати московські царі. Найчастіше гетьман надавав старшинам млини, рудні, гути і т. д. Надавались як рангові маєтності і землі із селянами; останні залишились особисто вільними, але виконували повинності і вносили грошові й натуральні податки на користь того старшини, якому надано рангові маєтності. З часом рангові маєтності перетворювались у повну власність.

Розповідаючи про розвиток сільського господарства, необхідно відмітити, що в різних регіонах України він відбувався нерівномірно. Варто показати особливості розширення посівних площ на Правобережжі, Лівобережжі, Слобожанщині, Півдні України. Доцільним виглядатиме і пояснення спеціалізації сільськогосподарського виробництва по окремих регіонах України.

Друге питання передбачає характеристику ремесел і промислів в Україні та у зв’язку з цим – увиразнення зародків капіталістичних відносин. Характерними рисами ремісничого виробництва були: збільшення кількості ремісничих спеціальностей (у першій половині ХVІІ ст. їх налічувалось 270), поглиблення спеціалізації ремесел (існувало 34 спеціальності з деревообробки, 25 – будівельної справи, 17 – виробництва одягу тощо), втягування ремесла у процес товарно-грошових відносин.

Найпоширенішими промислами у цей час були: млинарство, винокуріння, селітроваріння, чумацтво. Поступово на базі нових обсягів виробництва, концентрації більшої кількості працюючих та поглиблення поділу праці, появи найманої робочої сили починається формування мануфактур. Каталізатором мануфактурного виробництва стала поява примітивної механізації, яка використовувала силу води і вітру. Значну роль відіграло впровадження у виробничий процес водяного колеса, чим забезпечувався перехід від дрібного ручного виробництва до механізованого.

Первісні форми мануфактури – це дрібні підприємства, в яких ще панувала ручна ремісницька техніка, але вже існував поділ праці, поступово розпочиналася механізація виробничих процесів. Такими мануфактурами були підприємства що виробляли залізо (рудні), скло (гути), поташ (буди), селітру (майдани) і т.д. Поширення набували суконні мануфактури. Мануфактури були казенними, вотчинними, купецькими. Поява і зростання великих мануфактур, зокрема винокурень і текстильних закладів, вкладання в їхнє будівництво і розвиток значних коштів свідчили про формування нового типу підприємств, капіталістичних за своїм характером.

Проникнення в господарство України найманої праці свідчило про розклад традиційних форм його ведення й формування в його надрах нових, капіталістичних відносин.

Готуючи відповідь на третє питання, варто звернути увагу на те, що на першому етапі національної революції боротьба за національне визволення тісно перепліталися з прагненням соціального визволення і практично переросла у селянську війну. На визволених землях ліквідувалось велике феодальне землеволодіння, фільварко-панщинна система господарства та кріпацтво. Козаки і селяни стали вільними дрібними землевласниками. Міщани отримали змогу вільно і безперешкодно займатися ремеслами, промислами і торгівлею козацтво остаточно оформилося в окремий стан суспільства. Зміцнилися позиції православного духовенства.

Панівним станом в Українській державі було козацтво. Разом з частиною української шляхти козаки збудували державу й зайняли в ній становище організуючої, правлячої й економічно найсильнішої верстви. Але серед козацького стану теж відбувалась диференціація: вже в кінці гетьманування Б. Хмельницького виділяється козацька старшина, що узурпує владу. Вона замикається в верству, доступ до якої для простих козаків стає практично неможливим. Уся дальша соціальна політика старшинської верстви розвивалася в тому напрямі, щоб поширити й закріпити за собою володіння земельною власністю й права на працю селян.

Міщанство при формуванні козацької держави не вибороло собі впливового становища. Воно так само мало самоврядування за Магдебурзьким правом, що давало йому незалежність від полкової адміністрації.

Духовенство не утворювало ще окремого стану. І священики, і єпископи обиралися мирянами і участь світського елементу в церковних ділах була значною. Культурно-національні заслуги духовенства підносили його авторитет і виправдували втручання у політичне життя.

Основна маса населення – селянство – підтримувало козацькі повстання, вірячи, що перемога козаків увільнить його від кріпацької неволі. В Українській козацькій державі селяни стали вільними хліборобами на своїй землі, «підданими Війська Запорозького», як тоді говорилося. Вони обкладалися податком на користь цієї держави і підлягали загальній військовій адміністрації. Багатьом був вільний шлях до вступу в число козаків: хто мав охоту до воєнного життя і хто був настільки заможним, щоб озброїтись і жити власним коштом, той легко міг записатися в козаки.

В цілому ж, упродовж першого періоду національної революції відбулися помітні зміни в класово-становій структурі тогочасного суспільства. Мається на увазі масовий перехід селян у козацький стан і юридичне закріплення за ним ряду економічних та правових прерогатив.

Опорні поняття та терміни:

ВІЛЬНІ ВІЙСЬКОВІ СЕЛА – державна власність Війська Запорозького (Гетьманщини). Завоювавши в ході Визвольної війни особисту свободу, більшість селян перейшла в розряд вільних військових поселенців. Населені ними В. в. с. у др. пол. ХVІІ ст. становили більше половини усіх населених пунктів Гетьманщини. Селяни В. в. с. були особисто вільними, але платили т. зв. загальнонародні податки й використовували різні повинності на користь Війська. Вони сплачували податки на утримання армії та старшинської адміністрації, забезпечували продовольством і фуражем наймане гетьманське (охотницьке), військо, харчовими продуктами, сіном, дровами гетьманський двір і т. ін. З часом вони переходили у власність козацько-старшинської верхівки.

ГЕНЕРАЛЬНА СТАРШИНА – вище військове і цивільне керівництво Війська Запорозького. Зосереджувала у своїх руках управління органами державної влади і перетворилась на державну адміністрацію Гетьманщини.

ЗАЙМАНЩИНА – узвичаєний спосіб закріплення земельної власності на правах першості в зайнятті вільних земель. У такий спосіб відбувалося масове покозачення селян: вони переходили в інші місця. На правах займанщини покозачене селянство оволоділо землями коронної шляхти і магнатів.

МАЙДАН – селітряна яма, розрита під час добування селітри могила. Мала кільцевидну форму, що утворювалась при вибиранні багатого на селітру грунту з центральної частини кургану.

Література:

1. Борисенко В.Й. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині XVIІ ст. – К., 1986.

2. Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. – Львів, 1990.

3. Степанков В.Аграрна політика Б.Хмельницького (1648-1657 рр.) // Феодалізм на Україні: Збірка наукових праць. – К., 1990. – С. 52-65.

4. Смолій В.А. Українська козацька держава // УІЖ. – 1991. - № 4. – С. 5-20.

5. Смолій В.А., Гуржій О.І. Становлення української феодальної державності // УІЖ. – 1990. - № 10. – С. 10-21.

СЕМІНАРИ № 25-26

„ГЕОПОЛІТИЧНІ ВЕКТОРИ ДІЯЛЬНОСТІ КОЗАЦЬКОЇ

СТАРШИНИ (1660-1676)”

Мета: З’ясувати основні події доби Руїни та етапу боротьби за возз’єднання «розполовиненої» України. Переконатися, що внаслідок постійної боротьби козацької верхівки за булаву, низки невдалих кроків та помилок, зради союзників, намагання Польщі, Росії та Туреччини контролювати хід подій в українських землях втратив підтримку народних мас гетьман П. Дорошенко, котрий прагнув об’єднати українські землі та унезалежити їх. З його падінням пов’язаний завершальний акт Української національної революції.

План

1. Відхід Правобережної України до Польщі. Спроби гетьманів Ю. Хмельницького і Павла Тетері поширити свою владу на Лівобережну Україну в 1660-1663 рр.

2. Обрання гетьманом І. Брюховецького. Московські статті 1665 р.

3. Гетьманування П. Тетері на Правобережжі (1663-1665 рр.)

4. Боротьба гетьмана П.Дорошенка за відновлення незалежної Української держави (1665-1676 рр.)

5. Гетьманування Д. Многогрішного (1667-1672 рр.). Глухівські статті 1669 р.

6. Обрання гетьманом І.Самойловича (1672-1687). Падіння уряду П.Дорошенка.

Реферати:

Гетьман І. Брюховецький.

Гетьман П. Тетеря.

Гетьман П. Дорошенко.

Гетьман Д. Многогрішний.

Гетьман І. Самойлович.

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

У відповіді на перше питання необхідно підкреслити, що з укладенням Слободищенського трактату увиразнюється поділ Української держави між Польщею та Росією. Проти політики Юрія Хмельницького виступили Ніжинський, Чернігівський і Переяславський полки. У 1661-1662 рр. гетьман здійснював походи на Лівобережжя з метою придушення цих виступів і приєднання Лівобережної України. Та вони були безуспішними і навесні 1662 р. на козацькій раді у Козельці (біля Переяслава) наказним гетьманом Лівобережної України став Я. Сомко. Між прихильниками обох гетьманів розпочалася боротьба. І у січні 1663 р., відчуваючи власну неспроможність опанувати ситуацією, Ю. Хмельницький зрікся влади і постригся у ченці під іменем Гедеона.

З 1660 р. повноважним представником польського короля Яна ІІ Казимира при Ю. Хмельницькому був Павло Тетеря. Віддаючи булаву, Ю. Хмельницький вказав на П. Тетерю як свого наступника. Ставши гетьманом, П. Тетеря прагнув об’єднання Правобережної і Лівобережної України під єдиною владою. Для здійснення свого задуму він намагався перетягнути на свій бік наказного лівобережного гетьмана Я. Сомка, згуртувати навколо себе старшинську верхівку, пробував заручитися підтримкою Польщі. Та його зв’язки з Польщею відштовхували від нього козацтво і народні маси. Провалився і організований ним спільний похід з королем Янам Каземиром і татарами на Лівобережжя.

У другому питанні доцільно розповісти про т. зв. Чорну раду, що була скликана для обрання гетьмана Лівобережної України 17-18 червня 1663 р. на околиці міста Ніжина. Проведенню ради передувала гостра боротьба міжстаршинських угрупувань, які висунули своїх кандидатів – ніжинського полковника Василя Золотаренка та наказного гетьмана Якими Сомка. Запорозький кошовий Іван Брюховецький спровокував гострі суперечки і при підтримці царського представника Д. Великоганіна був «вигукнутий» гетьманом.

Відразу після обрання гетьманом І. Брюховецький уклав з Московською державою Батуринські статті (листопад 1663 р.), які містили нові поступки царському уряду. Він першим з українських гетьманів поїхав до Москви і перебуваючи там у вересні-жовтні 1665 р. отримав титул боярина.

У Москві 11 жовтня 1665 р. гетьман І. Брюховецький підписав договір, який відомий як Московські статті. Ними підтверджувались привілеї козацької старшини і в той же час посилювалась адміністративна й фінансова залежність гетьмансько-старшинської адміністрації від царизму. Зберігалося право обрання гетьмана, але після цього він мав їхати до Москви на затвердження. Московські військові гарнізони мали бути, окрім раніше визначених міст, ще й у Полтаві, Кременчуці, Новгород-Сіверському, Острі, Каневі, Гадячі, Кодаку та на Запоріжжі. Царські воєводи, окрім військових справ, отримували право втручатися і в місцеві справи: збирати у царську казну податки із міщан та селян, грошові збори з винних оренд, податі з торгових людей. Царські війська, розквартировані в Україні, мали забезпечуватися хлібом з місцевих ресурсів. Київський митрополит призначався з Москви, тобто підлягав московському патріархові. З мешканців міст і сіл, окрім козаків, стягувались податки у царську казну, а територія оголошувалась володінням московських самодержавців. Гетьман не мав права надавати містам самоврядування, а магдебурзьке право надавалося царською жалуваною грамотою.

Під Московськими статтями гетьман І. Брюховецький поставив такий підпис: «Великого государя, Вашої Царської Пресвітлої Величності холоп, я, гетьман Іван Брюховецький, вірного Вашої Царської Пресвітлої Величності війська Запорозького замість всього війська Запорозького, підписую своєю рукою». Такий підпис якнайяскравіше засвідчував залежність України від Москви, у яку поставила свою державу козацька старшина з І. Брюховецьким на чолі.

Третє питання має являти собою детальну розповідь про гетьмана Правобережної України Павла Тетерю. Стратегічною метою гетьманування була соборність України, об’єднання Правобережної і Лівобережної України під єдиною владою. Та пропольська орієнтація гетьмана П. Тетері спричинила невдоволення його гетьмануванням. Відчуваючи можливість змови проти себе, П. Тетеря добивається ув’язнення Ю. Хмельницького, митрополита Й. Тукальського, полковника Г. Гуляницького, а також суду над І. Виговським. Після розколу в стані правобережної старшини на тлі наростаючого народного повстання активізуються всі сили і партії (татари, запорожці з І. Сірком, повстанці В. Дрозденка, бунтівний полковник С. Опара, Лівобережний гетьман І. Брюховецький). За таких обставин П. Тетеря в червні 1665 р., прихопивши клейноди і військову казну, утік до Польщі.

Готуючи відповідь на четверте питання, потрібно ознайомитись з біографічними даними про Петра Дорофійовича Дорошенка (1627-1698 рр.). У 1663-1664 роках він обіймав посаду генерального осавула у гетьмана П. Тетері, а у 1665 р. був черкаським полковником. У 1665 р., розправившись з претендентами на гетьманську владу (С. Опарою, В. Дрозденком та ін.), став гетьманом Правобережної України.

Слідуючи до поставленої мети – об’єднання обох частин України – гетьман П. Дорошенко випробував усі можливі політичні комбінації: лояльність щодо Польщі; війна з Польщею в союзі з кримськими татарами; протекторат Туреччини; угода з лівобережним гетьманом І. Брюховецьким; звернення за допомогою до Росії. Укріпивши свої позиції на початку літа 1668 р., він разом з І. Брюховецьким взяв участь в антимосковському повстанні. Біля Опішні в момент з’єднання військ обох гетьманів Лівобережні козаки вбили І. Брюховецького і Петро Дорошенко був проголошений гетьманом всієї України.

Та наступні події примусили П. Дорошенка повернутись на Правобережжя. Потрібно було боронитися від наступу польських військ і від нового претендента на гетьманство Петра Суховія. На початку 1669 р. Дорошенко за допомогою запорожців І. Сірка розбив П. Суховія. Тут же змушений був почати боротьбу із ставлеником Польщі М. Ханенком. Восени 1669 р. гетьман П. Дорошенко уклав союзний договір з Туреччиною, і відразу розпочалася війна з Польщею, яка завершилася укладанням Бучацького мирного договору (1672 р.), з яким Польща зрікалась претензій на Правобережну Україну.

У боротьбу за Правобережну Україну вступила Росія. Гетьманом усієї України було проголошено І. Самойловича. У червні 1674 р. козацькі полки під орудою І. Самойловича і російська армія під командуванням Г. Ромодановського перейшли Дніпро і обложили Чигирин. Втручання турецьких військ врятувало Дорошенка, але його авторитет падав. Безчинства турків викликали справедливий гнів у місцевого населення. Зневірившись у своїй правоті і своїх подальших можливостях продовжувати боротьбу, гетьман П. Дорошенко восени 1676 р. віддав гетьманські клейноди. Після зречення Дорошенко оселився в Сосниці на Чернігівщині, а потім був вивезений на почесне заслання до Москви, у 1679-1682 рр. був воєводою у В’ятці, а потім жив у подарованому царем селі Ярополчі під Москвою.

З падінням П. Дорошенка пов’язане закінчення національно-визвольної війни, так як Лівобережна Україна остаточно потрапила під владу московських царів, а на Правобережній Україні польською владою ліквідувались українські державні інституції.

Відповідь на п’яте питання – це характеристика гетьманування Дем’яна Многогрішного (1621-1703 рр.).Після викладу біографічних даних потрібно детальніше розповісти про те, що Д. Многогрішний підтримав антимосковський виступ І. Брюховецького і після падіння останнього в середині 1668 р. перейшов на службу до П. Дорошенка. Обіймав посаду генерального осавула. Повертаючись на Правобережжя, Дорошенко призначив Многрішного наказним гетьманом Лівобережної України.

У грудні 1668 р. на старшинській раді в Новгороді-Сіверському Д. Многрішний був обраний гетьманом, а на початку березня 1669 р. на раді у Глухові це обрання було підтверджене.

Як новообраний гетьман Лівобережної України, Д. Многогрішний 16 березня 1669 р. уклав у м. Глухові договір з представниками московського уряду – Глухівські статті. Вони складалися із 27 пунктів і розпочалися із заяви про збереження «прав і вольностей», підтверджених за Богдана Хмельницького. За цим договором, царські воєводи із залогами були залишені лише в п’ятьох містах – Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові та Острі. Їм заборонялося втручання у справи місцевої адміністрації. Суди над обвинуваченими росіянами мали відбуватися за участі українців. Були заборонені постої російського війська в козацьких дворах, давалась амністія полоненим росіянами українцям, котрі зуміли втекти на рідну землю. Податки мали збирати козацька старшина, а не воєводи. Водночас, московський уряд заборонив гетьманові вступати у зносини з іноземними державами. Але гетьманські посли повинні були запрошуватися на посольські з’їзди, де вирішувались питання, пов’язані з Україною. Встановлювався 30-тисячний козацький реєстр. Окрім нього, гетьманові дозволялося утримувати наймане військо (100 чол.) т. зв. компанійців, для несення охоронної служби і приборкання повстанських рухів. Водночас був заборонений перехід селян у козаки. На подання гетьмана царський уряд обіцяв надавати старшині дворянські звання. Обмежувався перехід селян у козацтво, гетьман зобов’язувався повертати селян-кріпаків, що втекли з Росії в Україну. Українцям заборонявся вільний продаж горілки й тютюну в Московській державі. Розиденцією лівобережних гетьманів стало місто Батурин.

Готуючи відповідь на шосте питання, потрібно ознайомитись з біографічними даними Івана Самійловича Самойловича (? – 1690), який був гетьманом Лівобережної України у 1672-1687 рр. Син священика, він здобув добру освіту, а тому службу в козацькому війську розпочав сотенним писарем. У 1669 р. обраний генеральним суддею, а в 1672 р. став гетьманом Лівобережної України. Оточив себе родичами і найвужчим колом козацької старшини. Дбав про розширення привілеїв козацької старшини. Збільшував її землеволодіння, створив інститут т. зв. значкових товаришів.Прагнув з’єднання всіх українських земель під своєю владою. Присікав прагнення Запорожжя унезалежнитись від Лівобережного гетьмана. Вів боротьбу з гетьманом Правобережної України П. Дорошенком. У 1674 р. в результаті спільного походу на Правобережжя російської армії та лівобережних полків, 10 правобережних полків було об’єднано з Лівобережною Україною. Тоді ж у Переяславі Самойловича було проголошено гетьманом усієї України.

І. Самойлович брав участь у Чигиринських походах 1677-1678 рр. У 1687 р. очолив 50-тисячний козацький корпус, який з російською армією вирушив у похід на Крим.Звинувачений у зносинах з кримськими татарами, Самойлович був скинутий з гетьманства і засланий до Тобольська.

У протистоянні правобережного гетьмана П. Дорошенка і лівобережного І. Самойловича, підтримуваний Московією переміг останній.

Основна хронологія:

1663-1665 рр. – гетьманування П. Тетері;

11 жовтня 1665 рр. – укладено Московські статті;

1668-1669 рр. – кошовий отаман Запорозької Січі Петро Суховієнко оголосив себе лівобережним гетьманом;

1665 – 1676 рр. – гетьманування П. Дорошенка;

18 жовтня1672 р. – укладено Бучацький мирний договір;

1667-1672 рр. – гетьманування Д. Многогрішного;

16 березня 1669 р. – укладено Глухівські статті;

1672-1687 рр. – гетьманування І. Самойловича;

1676 р. – падіння уряду П. Дорошенка і завершення національно-визвольної війни.

Опорні поняття та терміни:

ЗНАЧКОВІ ТОВАРИШІ – привілльована група козаків, які входили до найближчого оточення полковника. Ці почесні звання запроваджені з другої половини ХVІІ ст. і надавались спочатку полковником, а потім Генеральною військовою канцелярією та Малоросійською колегією. Значкові товариші вилучалися з-під судово-адміністративної влади сотенної адміністрації і підлягали безпосередньо полковнику. Вони зберігали полкові прапори та сотенні корогви, а також за дорученням полковників керували окремими військовими загонами. Їх кількість у полках становила 30-50 чол. Як і всі старшинські звання, цей ранг скасовано російським урядом.

КОМПАНІЙСЬКІ ПОЛКИ (КОМПАНІЙЦІ) – кінні наймані полки, які створювались гетьманом для несення поліцейської, прикордонної та військової служби. Крім тяглих селян і лівобережних козаків, комплектувалися добровольцями з усієї України та іноземцями. Подібні до реєстрових полків. Знаходились на повному гетьманському забезпеченні. Іменувались за прізвищем полковника (полк Новицького і т. д.).

ОХОТНИЦЬКІ ПОЛКИ – наймані піші і кінні полки, що створювались гетьманами Лівобережної України. У різні часи їх було від 1 до 8. Комплектувались добровольцями з усіх станів, окрім селян. Приймалися німці, поляки, волохи, серби, хорвати. Утримувалися на кошти Війського скарбу і за натуральні збори (стація) з посполитих та міщан. Розміщувалися у вказаних гетьманом населених пунктах. Для охорони гетьмана виділялась окрема рота, що називалась жолдацькою. Виконували військові, прикордонні і міліцейські функції. Російським урядом були перетворені в гусарські і драгунські полки.

ЧОРНА РАДА – рада, скликана рядовим козацтвом («черню»). Її рішення були обов’язковими для старшини і в разі її непослуху «чернь» мала право на непокору і збройний виступ. Вона являла собою надійну гарантію козацької демократії.

Література:

1. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991. – С. 143-154.

2. Апанович О.М. Гетьмани України та кошові отамани Запорозької Січі. – К., 1993. – С. 97-134. (про П. Дорошенка).

3. Бойко О. Історія України. – К., 1999. – С. 142-154.

4. Борисенко В.Й. Дем’ян Многогрішний // КС. – 1992. - №4. – С.44-52.

5. Володарі гетьманської булави. Історичні портрети – К., 1994.

6. Газін В.В. Крим-Україна: політичні стосунки періоду гетьманування Павла Тетері (1663-1665 рр.) // УІЖ. – 2001. - № 1. – С. 62-73.

7. Гетьмани України. Історичні портрети. – К., 1991. – С. 45-93.

8. Горобець В.М. Московський договір гетьмана І. Брюховецького 1665 року // УІЖ. – 2003. - № 6. – С. 39-52.

9. Горобець В.М., Струкевич О.К. Українсько-російські політичні відносини другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст.: тенденції, характер, етапи // УІЖ. – 1997. – № 1. – С. 22-43.

10. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Л., 1991. – С. 284-305.

11. Єфименко О.Я. Історія українського народу. – К., 1990. – С.255-299.

12. Історичні постаті України: Історичні нариси: Зб. / Упорядник О.В. Болдирєв. – Одеса, 1993. – С. 191-193. (про П. Дорошенка).

13. Історія України в особах: Козаччина (Авт. колектив: В. Горобець, О. Гуржій, В. Матях та інш.) – К., 2000. – С. 93-131; 161-171; 193-203; 215-225.

14. Історія України: нове бачення: У 2 т. / О.І. Гуржій, Я.Д. Ісаєвич, М.Ф. Котляр та ін. – Т. 2. – К., 1995. – С. 245-263.

15. Кочмарчик Я. „Діялось в обозі під Чудновим, дня 17 жовтня, року 1665 // КС. – 2001. - № 3. – С. 127-130.

16. Крип’якевич І.П. Історія України. – Л., 1990. – С.204-225.

17. Мельник Л. Гетьман Іван Самойлович // КС. – 1996. №1. – С. 77-85.

18. Полонська-Василенко Н.Д. Історія України. – Т. 2. – К., 1992. – С.36-47.

19. Смолій В., Степанков В. Переддень Руїни (1650-1670 рр.) // КС. – 1993. - № 6. – С. 2-17.

20. Смолій В.А., Ричка В.М. Угоди гетьманського уряду України з Московською державою (1654-1764 рр.) очима правознавця // УІЖ. – 1993. - № 4-6. – С. 96-118.

21. Смолій В.А., Степанков В.С. Гетьман Петро Дорошенко //УІЖ. – 1992. – № 7. – С. 84-103.

22. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція 1648-1676 рр. крізь призму століть // УІЖ. – 1998. - №1-3.

23. Чухліб Т.В. Особливості зовнішньої політики І. Самойловича та проблема міжнародного становища гетьманату в 1672-1686 рр. // УІЖ. – 2005. № 2. – С. 48-63.

24. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків – Львів, 1991. – Т. 2. – С. 198-359.

СЕМІНАР № 27-28

«ВІДСІЧ ТУРЕЦЬКО-ТАТАРСЬКОЇ АГРЕСІЇ І БОРОТЬБА

Поиск по сайту: