Період династії Цин (1644 –1911рр.)

У 1644-1683 рр. Китай завойовують маньчжури, які засновують династію Цин, що правила до 1911 року. Період династії Цин – останній період розвитку феодального Китаю. Цинам не вдалося створити навіть показної зовнішньої могутності. Криза феодальних відносин породжувала кризу культури і мистецтва, що йшли шляхом консервації старих форм, не створюючи нічого нового.

Архітектура

Незважаючи на тяжке становище країни, продовжується інтенсивна розбудова Пекіну. На поч. XVIII ст. відбудовується імператорський палац, розбудовується парк Бейхай. Найбільший садово-парковий ансамбль будується в сер. XVIII ст. в околицях Пекіну на горах Ваньшоушань (гори довголіття), який повинен був нагадувати Ханчжоу. У парку звели штучні гори, скелі, водойми, численні павільйони, альтанки, галереї, містки, які вражали не монументальністю форм, а казковою пишністю, ошатністю, примхливістю орнаментів. Отже для всієї архітектури Цинського періоду характерна перевага декоративного принципу над конструктивним, відхід від монументальних величних урочистих форм і заглиблення в декорування, орнаментацію споруди.

Храми XVIII ст., як і храми попереднього періоду, створюють значні ансамблі, але разом з тим відрізняються від них тим, що не займають таких величезних площ і втрачають спокійну величність. Вони сприймаються не здаля, а зблизька і приваблюють не монументальністю форм, а святковою декоративністю, примхливим орнаментом, яскравим розписом, не цілим своїм образом, а своїми деталями. Самим значним культовим комплексом цинської доби є монастир Юнхегун, перебудований в 1740-х роках в монастир з колишньої імператорської резиденції. Найбільшим храмом ансамблю є храм Ваньхоге, який складається з центральної 26-метрової частини і двох дещо менших бічних частин, що з’єднані з центральною підвісними містками. Ззовні храм Ваньхоге здається триярусною спорудою, кожний ярус перекритий дахом із загнутими краями, які створювало враження більшої легкості даху. Нижні два яруси храму оточені різними дерев’яними галереями. Кожна деталь храму: підпорні стовпчики галереї, кронштейни–доу-гуни, балюстрада, стіни – все прикрашено казково-примхливим ажурним орнаментом. Всередині храм не ділиться на три яруси, а є єдиним цілим величезним приміщенням, яке вміщає колосальну статую богині милосердя Гуаньинь. Завдяки багатющому декору, примхливому різьбленню, яскравим кольорам монастир Юнхегун сприймається скоріше не як культова, а як світська споруда.

У кам’яному культовому зодчестві доби Цин, як і в дерев’яному, спостерігається втрата цілісності монументальних форм, подрібнення єдиної форми на ряд частин. Наприклад білокам’яна пагода храмового ансамблю Біюньси (храм лазурних хмарин), що розташований на 10 км на захід від Пекіну, фактично складається з семи різних за формою пагод, вкритих різним орнаментом. Пагода як єдине архітектурне ціле розпадається на ряд окремих декоративних споруд, у яких орнаментально-скульптурні форми відіграють домінуючу роль. XVIII ст. стало заключним етапом у розвитку багатющої архітектури середньовічного Китаю.

Живопис.

У порівнянні з попередніми епохами живопис втрачає ведучу роль і повторює старі форми та образи. У 1679 р. з’явилось видане в техніці кольорової гравюри теоретичне керівництво по живопису під назвою «Трактат з саду величиною з гірчичне зерно», у якому були подані зразки пейзажів і дано філософське обґрунтування об’єктів природи, що пов’язано з принципом подібності у філософії даосизму. Світ – це єдність. Єдине (тобто одне ціле) реалізується через одиничне. Крізь примхливі переплетення прожилок квітки можна побачити грандіозні картини всесвіту. Отже, кожний окремий об’єкт пейзажу був втіленням узагальнених філософських істин: бамбук – символ гнучкості думки, білий лотос – символ чистоти і т.д. У трактаті були зібрані головні правила малювання гір, дерев, води, квітів, птахів, проілюстровані різноманітними зразками. Таким чином художнику надавались зразки для копіювання, з яких вони могли складати різні композиції. Це штовхало художника на шлях епігонства. Найкращі картини створювали художники, які ще не втратили живого відчуття природи. Один з них Юнь-Шоу-шин жив далеко від столиці, на півдні Китаю, малював з натури мейхуе (дику сливу), що квітне на скелях, або лотоси серед латаття. Його пейзажі відрізнялись особливою поетичністю та ніжною гамою неяскравих кольорів. В цілому живопис занепадає, не створюється нічого нового. Вся багаторічна історія останньої імператорської династії Цин є часом насильного затримування феодальних порядків. Колись передовий у порівнянні з європейськими країнами середньовічний Китай був затриманий і призупинений у своєму розвитку.

Махаяна – напрямок буддизму, що поширився з IV ст. в Китаї.

Пагода – багатоярусна цегляна або кам’яна башта в Китаї. Зведена як меморіальний пам’ятник на честь діянь Будди або його послідовників.

Бодісатва – втілення Будди, юнак прикликаний звершувати милосердя на землі.

Архат – учень Будди, що досягнув святості.

«Шань Шуй» – китайською «Гори, води» назва китайського пейзажу, у якому зображені гори, як втілення чоловічого начала Ян, та води, як втілення жіночого начала Ін.

«Се – і» – «Вираження ідеї» – техніка малювання пейзажу, коли художник малює природу узагальнено, як картину всесвіту, без подробиць, намагаючись виразити головну ідею.

«Гун – бі» – «старанний пензлик» – техніка малювання пейзажу, коли художник зображував не панорамний пейзаж – природу в цілому, як картину всесвіту, а якийсь конкретний об’єт природи, наприклад пташку, квітку, намагаючись докладно виписати кожну деталь.

Поиск по сайту: