Стаття 283. Оренда майна у сфері господарювання

1. За договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орен­дареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. 2. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ). 3. Об'єктом оренди можуть бути: державні та комунальні підприємства або їх структурні підрозділи як цілісні майнові комплекси, тобто господарські об'єкти із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг), відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об'єкт, та ав­тономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання; нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення); інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб'єктам господарювання. 4. Оренда структурних підрозділів державних та комунальних підприємств не повин­на порушувати виробничо-господарську цілісність, технологічну єдність даного під­приємства. 5. Законом може бути встановлено перелік державних та комунальних підприємств, цілісні майнові комплекси яких не можуть бути об'єктом оренди. 6. До відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

1. З визначення поняття договору оренди, за яким одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності, випливають такі ознаки оренди як різновиду майнового найму:

по-перше, орендні відносини мають виключно договірний характер і не

можуть виникати з актів управління господарською діяльністю або з інших підстав;

по-друге, оренда передбачає передачу майна у користування (без надання права орендаре­ві розпоряджатися орендованим майном);

по-третє, таке користування є платним, що забезпечується внесенням орендарем орендо­давцеві орендної плати у визначених розмірах;

по-четверте, оренда передбачає передачу майна у строкове (тимчасове) користування. У разі закінчення строку, на який було укладено договір оренди, цей договір припиняється;

по-п'яте, майно, що передається в оренду, може використовуватися орендарем виключно для здійснення господарської діяльності. Надання майна не для здійснення господарської діяльності, а для задоволення інших потреб (лікувально-оздоровчих, просвітницьких, куль­турно-спортивних тощо) може мати місце на підставі договору майнового найму відповідно до положень статей 759-786, 792-806 ЦК.

2. Оскільки майно, що передається в оренду, може використовуватися орендарем лише для здійснення господарської діяльності, таким майном, згідно з частиною 2 коментованої статті, є індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ).

3. Виходячи з призначення орендованого майна, встановленого частинами 1 і 2 коменто­ваної статті, частина 3 цієї статті містить перелік об'єктів оренди трьох категорій: 1) держав­ні та комунальні підприємства або їх структурні підрозділи як цілісні майнові комплекси; 2) нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення); 3) інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб'єктам господарювання.

Згідно з Законом «Про оренду державного та комунального майна» [347] об'єктами орен­ди може бути також майно, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації).

4. Якщо об'єктом оренди є структурні підрозділи державних та комунальних підпри­ємств, така оренда не повинна порушувати виробничо-господарську цілісність, технологіч­ну єдність відповідного підприємства.

Це правило не стосується оренди структурних підрозділів підприємств, заснованих на приватній та колективній власності.

5. Законом може бути встановлено перелік державних та комунальних підприємств, цілісні майнові комплекси яких не можуть бути об'єктом оренди. Так, не можуть бути об'єк­тами оренди цілісні майнові комплекси державних підприємств, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць), що здійснюють діяльність, пов'язану з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, а також цілісні майнові комплекси ка­зенних підприємств.

Згідно з декретом Кабінету Міністрів України «Про перелік майнових комплексів держав­них підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, привати­зація або передача в оренду яких не допускається» [378] не можуть бути передані в оренду, зокрема, радіотелевізійні передавальні центри та об'єкти, що становлять загальнодержавну систему зв'язку; магістральні лінії електропередачі, магістральні трубопроводи; магістраль­ні залізниці, автомобільні шляхи державного значення, метрополітени; гідро- і атомні елек­тростанції; протирадіаційні споруди тощо. Декретом також встановлено, що передача в оренду майнових комплексів чи відокремленого майна, які забезпечують діяльність Верхов­ної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, може провадитися тіль­ки з дозволу зазначених органів.

6. До відносин оренди застосовуються норми ЦК (зокрема, ст. 759-786, 792-806, що вста­новлюють загальні положення про оренду, регулюють відносини оренди земельної ділянки, будівлі або іншої капітальної споруди, транспортного засобу) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Велике значення для регулювання орендних відносин мають й інші акти законодавства: декрети Кабінету Міністрів України «Про укладення договорів оренди приміщень підприєм­ствами й організаціями торгівлі, громадського харчування та сфери послуг» [477], «Про пе­релік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається» [378], «Про впорядкування використання адміністративних будинків і нежилих приміщень, що пе­ребувають у державній власності» [84], «Про приватизацію цілісних майнових комплексів державних підприємств та їх структурних підрозділів, зданих в оренду» [418]; закони Укра­їни «Про приватизацію державного майна» [416], «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» [91], «Про особливості правового режиму майнового комплексу Національ­ної академії наук України» [357]; постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Методики оцінки вартості об'єктів оренди, Порядку викупу орендарем оборотних мате­ріальних засобів та Порядку надання в кредит орендареві коштів та цінних паперів» [167]; Типові договори оренди [149] та ряд інших нормативних актів.

8. Суб’єктами приватизації є:

1. Продавець - державні органи приватизації (Фонд державного майна та його регіональні відділення).

2. Покупці - юридичні та фізичні особи України та інших держав. Не можуть бути покупцями: органи державної влади та управління; працівники фонду державного майна; юридичні особи, у яких частка державної власності перевищує 25%.

3. Посередники - це довірчі товариства, інвестиційні фонди та компанії, консалтингові, брокерські компанії.

Об’єкти приватизації:

· майно підприємств або їх підрозділів, які є цілісними майновими комплексами;

· незавершене будівництво;

· частки (паї, акції), що належать державі у майні господарських товариств.

Порядок приватизації державного майна передбачає наявність таких стадій:
- опублікування списку об'єктів, які підлягають приватизації, У виданнях державних органів приватизації, місцевій пресі;
- прийняття рішення про приватизацію об'єкта на підставі поданої заяви або виходячи із завдань Державної програми приватизації та створення комісії з приватизації;
- опублікування інформації про прийняття рішення про приватизацію об'єкта;
- проведення аудиторської перевірки фінансової звітності підприємства, що приватизується (за винятком об'єктів малої приватизації);
- затвердження плану приватизації або плану розміщення акцій відкритих акціонерних товариств, створених у процесі приватизації та корпоратизації, та їх реалізацію.

Правове регулювання поставки продукції Відповідно до ст. 264 ГК України, матеріально-технічне поста­чання і збут продукції виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання можуть здійснюватися з використанням таких договорів як поставка і купівля-продаж. Вказані договори можуть укладатися як відносно продукції виробничо-технічного призначення, так і товарів народного споживання, незалежно від того, чи є вони результатами власного виробництва або придбані в інших осіб. Слід зазначити, що договори поставки і купівлі-продажу характерні саме для здійснення господарсько-торговельної діяль­ності у формі матеріально-технічного постачання і збуту. Інші види господарсько-торговельної діяльності здійснюються за допомогою інших договорів, наприклад, договору контрактації сільськогоспо­дарської продукції; енергопостачання; фінансового лізингу тощо. Особливості регулювання поставки продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання можуть бути передбаченими особливими умовами поставки окремих видів товарів, а також іншими нормативно-правовими актами. Такі умови поставки можуть застосовуватись до відносин за участю окремих суб’єктів поставки або її цілей, наприклад, особливості поставки продукції для державних потреб регламентуються Законом України «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних держав­них потреб» від 22.12.95 p.; особливості постачання між Україною і Російською Федерацією визначені в Угоді між Кабінетом Міністрів України і Урядом Російської Федерації про постачання товарів за ви­робничою кооперацією у 2005р. (протокол від 19.05.2005 р.), Угоді між Кабінетом Міністрів України і Урядом Російської Федерації про постачання продовольчого зерна, затвердженою Постановою КМУ від 18.08.2003 р. № 1293. Крім того, ст. 271 ГК України передбачає можливість вживання Особливих умов постачання окремих видів товарів у разі затвердження таких КМУ. Основні вимоги з приводу укладення і виконання договорів поставки встановлюються ст.ст. 179-187, 193-201, 265-270 ГК України. Відповідно до положень ст. 265 ГК України, до відносин поставки, не врегульованих ГК України, застосовуються положення ЦК України про договір купівлі-продажу (наприклад, положен­ня ст. 208 ЦК України, згідно з якими договір поставки повинен укладатися в простій письмовій формі), а також норми інших за­конодавчих актів. Наприклад, Закон «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб» застосовується в разі закупівлі державою матеріалів та устаткування для потреб МНС. Поставка наукового та матеріально-технічного забезпечення до сфери оборонного комплексу та національної безпеки України здійснюється із застосуванням положень Закону України «Про державне оборонне замовлення». Порядок укладення та виконання договору поставки регламенту­ється статтями179-187,193-201, 265-270 ГК України. Особливості укладення та виконання окремих договорів поставки передбачені наведеними спеціальними законодавчими актами. Традиційно договором поставки оформляються відносини з опто­вого придбання та продажу товарів, що виникають між суб’єктами господарювання в процесі здійснення ними господарській діяльнос­ті. Однією з істотних умов договору поставки є умова про строки поставки, тому на постачальника покладається обов’язок передати товар у встановлений строк (строки). На покупця покладається обов’язок прийняти товар і відповідно сплатити за нього певну грошову суму. Отже, відмова покупця від прийняття товару буде розглядатися як прострочка боржника (покупця), і в цьому разі кредитор (продавець) звільняється від відповідальності за несвоє­часне виконання договору. Договір поставки є оплатним (поставлені товари повинні бути оплачені покупцем у строки та на умовах, визначених договором по­ставки), консенсуальним (договір вважається укладеним з моменту досягнення згоди за всіма істотними умовами договору, тобто права та обов’язки виникають у сторін з моменту підписання договору), двостороннім (кожна із сторін договору наділена як правами, так і відповідними обов’язками). Договір поставки може укладатися сторонами на основі вільно­го волевиявлення сторін, що дає можливість сторонам самостійно вибирати учасників договору та умови договору. Однак такий до­говір може укладатися й на підставі державного замовлення від­повідно до вимог Закону України «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб». В даному випадку, постачальником товару буде переможець тендеру, а не будь-яка осо­ба за волевиявленням покупця. При цьому, у випадку укладення договору за державні кошти, сторони договору не можуть виходити за межі умов, погоджених при проведенні тендеру, при цьому всі розбіжності, що виникають між сторонами, підлягають врегулю­ванню у судовому порядку. Сторонами договору поставки можуть бути лише суб’єкти господарювання, до яких належать: юридичні особи та фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності. При цьому предме­том договору поставки можуть бути лише товари, призначені для використання суб’єктами господарської діяльності. При викладенні умов договору поставки сторони зобов’язані враховувати вимоги Міжнародних правил тлумачення термінів ІНКОТЕРМС, відповідно до ч. 4 ст. 265 ГКУ, а також вимог Указу Президента України від 04.10.94 р. «Про застосування Міжна­родних правил інтерпретації комерційних термінів». Йдеться про ІНКОТЕРМС-2000, введених у дію Міжнародною торговельною палатою 01.01.2000 р. та опублікованих у газеті «Урядовий кур’єр» 10.04.2002 р. Вказані правила класифікують базисні умови поставки за чо­тирма категоріями: E) продавець зобов’язаний передати товар у розпорядження по­купця за місцем знаходження продавця (покупець забирає товар шляхом самовивезення) (умови EXW); F) продавець зобов’язаний передати товар перевізникові (в цьо­му випадку продавець свої обов’язки з передачі товару виконав у момент передачі товару органу транспорту) (умови FCA, FAS, FOB); C) продавець зобов’язаний забезпечити доставку товару перевіз­никові, сплачує перевезення і страхування, проте ризик випадкової загибелі речі, а також всі інші негативні наслідки з моменту передачі товару перевізникові несе покупець (умови CFR, СРТ, CIF, СІР); D) продавець зобов’язаний здійснити доставку товару покупцеві, при цьому він несе ризик випадкової загибелі речі і всі інші ризики, які можуть виникнути при поставці товару (умови DAF, DES, DEQ, DDU, DDP). Для здійснення поставки товарів обов’язковим є укладення договору, як правило, у простій письмовій формі (ч. 1 ст. 181 ГК України), незалежно від суб’єктного складу сторін такого договору, якщо інше не передбачене законом. Якщо реалізація товарів здійснюється негосподарюючим суб’єктам, то договір про це укладається із врахуванням правил ЦК України про договір купівлі-продажу, тобто шляхом укладення відповідного договору. Якщо, порушуючи ці вимоги, договір по­ставки буде укладений з негосподарюючим суб’єктом, його умови застосовуються, у тому числі і в частині визначення законодавства, дія якого поширюється на відносини сторін, згідно з ч. 1, 3 ст. 215 і ч. 1 ст. 203 ЦК України. В даному випадку діє норма ЦК України про презумпцію дійсності правочину: правочин є дійсним, якщо його недійсність не встановлена судом або законом. Враховуючи, що закон не встановлює спеціального правила відносно недійснос­ті договору поставки, укладеного з порушенням його суб’єктного складу, такий правочин слід вважати дійсним до встановлення його недійсності в судовому порядку. Предметом договору поставки є поставка продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання, визна­чених родовими ознаками. Предмет договору є істотною умовою договору поставки. Істотними умовами договору поставки є також кількість і асортимент товару, які за угодою сторін вказуються в специфікації, що є невід’ємною частиною договору. Якщо договір поставки укладається на основі вільного волевияв­лення сторін – сторони самостійно визначають кількість і асорти­мент товарів, що підлягають постачанню. Якщо договір укладається на підставі державного замовлення, кількість і асортимент товарів, що підлягають постачанню, визначається виходячи з державного замовлення. Сторони можуть укласти договір постачання на будь-який строк, але якщо строк в договорі не вказується, то він вважається укладеним на один рік, з чого виходить, що для цих господарських договорів термін дії не є тією істотною умовою, відсутність якої в тексті договору впливає на визнання його укладеним. Необхідно розуміти, що закінчення терміну дії договору і припи­нення зобов’язання не є тотожними поняттями. Закінчення терміну дії договору не припиняє зобов’язань, що виникли між сторонами з приводу поставки, тому протягом строку позовної давності за сторонами зберігається обов’язок виконати передбачені договором зобов’язання. Від строку дії договору слід відрізняти строки поставки, тобто строки, згідно з якими Постачальник зобов’язаний передати По­купцеві передбачені договором товари або продукцію. Термін може встановлюватися помісячно, поквартально і так далі, виходячи з необхідності забезпечення ритмічного і безперебійного постачання товарів покупцеві. Ще однією істотною умовою договору поставки є базис постав­ки, який визначається угодою сторін з використанням термінів ІНКОТЕРМС. Поставка може здійснюватися будь-яким видом транспорту (автомобільним, залізничним, морським і т. д.), а та­кож можливо передбачити отримання товару Покупцем самовивезенням (вибірка товару) або із складу Постачальника, або з місця зберігання товару, в порядку і в терміни, передбачені Договором. Важливою умовою договору поставки є визначення якості товару, що поставляється. Якість товару – це сукупність властивостей, які відображують безпеку, новизну, довговічність, надійність, економічність, ергономічність, естетичність, екологічність про­дукції тощо, які додають їй здатність задовольняти споживача від­повідно до її призначення (Декрет КМУ «Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм та правил та відповідальність за їх порушення» № 30-93 від 08.04.93 p.). Якість товару зазвичай визначається стандартами. Стандарт – це документ, який розроблений на основі консенсусу та затверджений уповноваженим органом, що встановлює призначені для загального і багаторазового використання правила, інструкції або характерис­тики, які стосуються діяльності чи її результатів, включаючи про­дукцію, процеси або послуги, дотримання яких є необов’язковими (ст.1 Закону «Про стандартизацію»). Нормативними документами зі стандартизації, на які сторони повинні посилатися в договорі, є: державні стандарти України – ДСТУ; галузеві стандарти України – ГСТУ; стандарти науково-технічних і інженерних суспільств і союзів України – СТОУ; тех­нічні умови України – ТТУ; стандарти підприємств – СТП (абз.1 п.1 ст.4 Декрету КМУ № 46-93 від 10.05.93 р. «Про стандартизацію і сертифікацію»); міждержавні стандарти (ГОСТ), передбачені Угодою про проведення погодженої політики у сфері стандартизації, метрології і сертифікації, що підписані в Москві 13.03.92 p., і рес­публіканські стандарти колишньої УРСР (РСТ УРСР). Сторони також мають право передбачити підвищені вимоги до якості товару. Окрім того, необхідно враховувати, що згідно з Законом України «Про стандарти, технічні регламенти і процедури оцінки відповід­ності» до обов’язку виробника і постачальника входить пропозиція і надання продукції вітчизняного та іноземного виробництва, яка є безпечною для життя і здоров’я людини, для тварин, рослин, забез­печують захист національної безпеки, охорону природного довкілля і природних ресурсів, запобігання недобросовісній конкуренції. У договорі поставки обов’язково мають бути вказані номери та індекси стандартів, зокрема в Україні застосовують: міжнародні, регіональні та національні стандарти. Як державні стандарти України (ДСТУ) застосовуються між­державні стандарти (ГОСТ), передбачені Угодою про проведення погодженої політики у сфері стандартизації, метрології і сертифіка­ції, що підписані у Москві 13.03.92 p., і республіканські стандарти колишньої УРСР (РСТ УРСР). Обов’язок ознайомлення покупця з вимогами стандартів по­кладається на постачальника. На вимогу покупця постачальник зобов’язаний надати йому копії стандартів, технічних умов, або іншої документації про якість товарів. Товаросупроводжувальними документами є: товаротранспортні накладні, рахунки-фактури, відвантажувальні специфікації тощо. Крім того, з товаром повинні передаватися документи, які підтвер­джують його якість. Таким документом може бути сертифікат, зо­крема відповідно до ч.1 ст. 16 Декрету КМУ «Про стандартизацію і сертифікацію» під час проведення сертифікації та у разі позитивного рішення органу щодо сертифікації заявникові видається сертифікат і право маркувати продукцію спеціальним знаком відповідності. Згідно зі ст. 34 Закону України «Про стандарти, технічні регла­менти та процедури оцінки відповідності», введення до обігу об’єктів технічних регламентів супроводжується декларацією про відпо­відність та/або сертифікатом відповідності, а також маркуванням продукції Національним знаком відповідності, якщо це передбачено відповідним технічним регламентом. Поставка товару нижчої якості, ніж передбачено стандартами, технічними умовами або зразком (еталоном) незалежно від того, чи отримало це правило закріплення в договорі, дає право покупцеві відмовитися від приймання товару і його оплати, а при попередній оплаті товару – вимагати повернення сплаченої суми. У разі, якщо недоліки товару можуть бути усунені на місці без направлення товару постачальникові, покупець має право: а) ви­магати ремонту товару на місці, б) самостійно відремонтувати товар і вимагати від постачальника відшкодування витрат, понесених на ремонт. При цьому ремонт товару за рахунок постачальника може бути здійснений як покупцем самостійно, так і на його прохання будь-якою третьою особою, проте з обов’язковим наданням доку­ментів, що підтверджують вартість проведеного ремонту. За загальним правилом покупець у момент одержання товарів зобов’язаний прийняти його за якістю, проте на практиці далеко не завжди якість поставлених товарів відповідає товаропровідним документам. У цьому випадку порядок і строки встановлення покупцем недоліків регламентуються Інструкцією про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і това­рів народного споживання за якістю, затвердженою постановою Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР від 25.04.66 р. № П-6. Інші правила приймання можуть бути передбачені стандартами, технічними умовами, Особливими умовами поставок окремих видів продукції або товарів. Недоліки отриманих покупцем товарів, які не можуть бути ви­явлені при їх звичайному прийманні, встановлюються в межах ско­роченого строку позовної давності (6 місяців з моменту виявлення недоліків товару, проте протягом гарантійного терміну). Гарантійний строк – строк, протягом якого виробник (прода­вець, виконавець або будь-яка третя особа) бере на себе зобов’язання про здійснення безоплатного ремонту або заміни відповідної продук­ції у зв’язку з введенням її в обіг (ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів»). Встановлюються гарантійні строки на товари тривалої експлуатації. Йдеться про наявності в товарі так званих «прихованих недоліків», тобто недоліків, які не могли бути виявлені при прийманні товару, оскільки з’являються після певного строку зберігання або експлуатації товару. Згідно зі ст. 7 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо гарантійний термін на товар не встановлений, він складає 2 роки. Крім того, сторони мають право передбачити в договорі збільше­ні гарантійні строки порівняно з передбаченими стандартами або технічними умовами. Подібні випадки мають місце з метою забез­печення найбільш вигідних умов для кінцевих споживачів, перед­бачених договором товарів. Така міра може використовуватися по­стачальником у конкурентній боротьбі з іншими постачальниками. Гарантійний строк експлуатації – це строк служби товару, тоб­то календарний строк використання продукції за призначенням, починаючи від введення в обіг або після ремонту, протягом якого виробник гарантує його безпеку і несе відповідальність за істотні недоліки, що виникли з його вини. При цьому при продажі товарів за зразками, поштою, а також у випадках, коли час укладення договору купівлі-продажу і час передачі товару споживачеві не збігаються, гарантійний строк обчислюється з дня передачі товару споживачеві, а якщо товар вимагає спеціальної установки або збір­ки – з дня їх здійснення. Для продукції, споживчі властивості якої можуть з часом по­гіршуватися і являти собою небезпеку для життя, здоров’я, майна споживачів і природного довкілля, встановлюється термін при­датності. Термін придатності вказується на етикетці, упаковці або інших документах, що додаються до такої продукції при продажі. Термін придатності обчислюється з дати виготовлення товару, яка вказується на етикетці або в інших документах, і визначається або часом, протягом якого товар є придатним для використання, або датою, до настання якої товар є придатним для використання. При придбанні товару неналежної якості покупець (споживач) має право: а) на ремонт товару за рахунок постачальника (виробни­ка); б) на обмін товару неналежної якості. Звернутися до покупця (постачальникові) з такими вимогами можуть як суб’єкт господарю­вання, що знаходиться з постачальником у договірних відносинах, так і споживач, який придбав товари в роздрібній торговельній мережі. Таке право надане споживачеві також Законом України «Про захист прав споживачів». Проте, постачальник (виробник) несе відповідальність лише при дотриманні споживачем правил експлуатації і зберігання товару. Обов’язок доведення недотримання споживачем відповідних правил покладається на постачальника (виробника).

Поиск по сайту: