АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Право власності – основне речове право у сфері господарювання: поняття та зміст

Читайте также:
  1. B. У нижній третині правого стегна накласти джгут-закрутку
  2. I. Нормативно-правовые акты
  3. I. Нормативно-правовые и другие официальные документы
  4. I. Право на промышленные изобретения и открытия
  5. I. Юридические отношения по вещам как вещное право и его виды
  6. II. Гражданская ответственность за недозволенные действия (правонарушения)
  7. II. Мовленнєва змістова лінія
  8. II. Основные моменты содержания обязательства как правоотношения
  9. II. Право застройки
  10. II. Право на фабричные рисунки и модели (прикладное искусство), на товарные знаки и фирму
  11. II. Розгляд справ про адміністративні правопорушення
  12. III. Виконання постанов у справах про адміністративні правопорушення

Відносини власності - це суспільні відносини, що виникають у зв'язку і з приводу привласнення матеріальних благ. Сутність відносин власності в сфері економіки полягає в належності наявних засобів виробництва і продуктів праці, що отримуються від їх експлуатації, певним суб'єктам.
Власність, в економічному розумінні, - це економічне панування суб'єкта над об'єктом, що належить йому, використання суб'єктом цих об'єктів своєю владою і у власних інтересах.
Поняття права власності виникає в результаті правового врегулювання економічних відносин власності. Розрізняють право власності в об'єктивному розумінні та право власності в суб'єктивному розумінні.
Право власності в об'єктивному розумінні - це сукупність правових норм, що регулюють економічні відносини власності.
Право власності в суб'єктивному розумінні - це визначена і забезпечена об'єктивним правом сукупність повноважень власника, що забезпечує можливість використовувати належне йому майно своєю владою і у власних інтересах.
Право власності передбачає можливість вільного, але в межах закону, використання власником свого майна у власних інтересах. Правомочності власника щодо його майна, яке використовується у сфері господарювання, складні: крім відомої з часів римського права тріади (володіння, користування та розпорядження), до їх складу входять засновницькі (щодо заснування інших суб'єктів господарювання та наділення їх відповідним майном), регулятивні (щодо визначення меж використання майна, яке передається власником іншим суб'єктам господарювання на похідних від права власності правових титулах), оперативно-управлінські (щодо управління створеним власником суб'єктом господарювання), контрольні (щодо контролю за використанням майном, яке на певному, зазвичай похідному від права власності, правовому титулі закріплюється за іншим суб'єктом господарювання) та охоронні (щодо охорони прав власника від посягань інших осіб на його майно та захисту прав та законних інтересів власника у разі їх порушення іншими особами) повноваження. Засновницькі, регулятивні, оперативно-управлінські, контрольні, охоронні повноваження забезпечують власникові реалізацію однієї з основних функцій - функцію управління своєю власністю.
Зазначені положення (щодо повноважень власника майна у сфері господарювання) віддзеркалені в статтях 134 і 135 ГК України. Відповідно до ч. 1 ст. 134 суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому Сім) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених ГК.
У ст. 135 ГК України визначаються організаційно-установчі повноваження власника, а саме, його право:
- одноосібно або спільно з іншими власниками на основі належного йому (їм) майна засновувати господарські організації або здійснювати господарську діяльність в інших організаційно-правових формах господарювання, не заборонених законом, на свій розсуд визначаючи мету і предмет господарської діяльності, структуру утвореного ним суб'єкта господарювання, склад і компетенцію його органів управління, порядок використання майна, інші питання управління діяльністю суб'єкта господарювання, а також приймати рішення про припинення господарської діяльності заснованих ним суб'єктів господарювання відповідно до законодавства;
- особисто або через уповноважені ним органи з метою здійснення підприємницької діяльності засновувати господарські організації, закріплюючи за ними належне йому майно на праві власності, праві господарського відання, а для здійснення некомерційної господарської діяльності - на праві оперативного управління, визначати мету та предмет діяльності таких організацій, склад і компетенцію їх органів управління, порядок прийняття ними рішень, склад і порядок використання майна, визначати інші умови господарювання у затверджених власником (уповноваженим ним органом) установчих документах господарської організації, а також здійснювати без посередньо або через уповноважені ним органи у межах, встановлених законом, інші управлінські повноваження щодо заснованої організації та припиняти її діяльність відповідно до ГК та інших законів;
- здійснювати організаційно-установчі повноваження на основі належних йому корпоративних прав відповідно до ГК та інших законів;
- приймати рішення про об'єднання створених власником унітарних підприємств-невласників в господарські об'єднання, передбачені ГК та іншими законами (найчастіше це повноваження реалізується щодо державних та комунальних підприємств шляхом створення за їх участі відповідно державних чи комунальних господарських об'єднань).
Організаційно-установчі повноваження власник може реалізовувати особисто чи за допомогою уповноваженого ним органу (уповноваженої особи). Цей правовий інститут (уповноваженого органу чи уповноваженої власником особи) застосовується у тих випадках, якщо: (а) власник володіє значним за обсягом масивом майна, щодо якого неспроможний забезпечити всі організаційно-управлінські повноваження; (б) власник не володіє необхідними професійними знаннями та навичками щодо здійснення таких повноважень; (в) склад майна власника різноманітний за своїм складом і призначенням, що вимагає специфіки управління майном різного призначення.
Реалізація зазначених повноважень власника здійснюється у різних правових формах залежно від форм права власності (питання щодо яких розглядатиметься в наступній темі).

 

52. Право довірчої власності Специфіка сучасних засобів виробництва обумовлює той факт, що їх використання (експлуатація) здійснюється, як правило, не самим власником, а іншими суб'єктами, яким власники передають ці засоби на певній правовій основі (титулі). Правові титули майна, що зберігають за власником значну частину повноважень щодо майна, яке закріплюється ним за іншим суб'єктом без передачі останньому усієї сукупності прав, притаманних традиційному власникові, називається похідними від традиційного права власності. Такими титулами є: а) право довірчої власності, б) право повного господарського відання, в) право оперативного управління, г) право оперативного використання, д) право користування (в т. ч. оренди). Всі вони є похідними від права власності і залежними від власника (первісного власника). В межах закону, що визначає зміст кожного з цих інститутів, власник, залежно від мети передачі майна, тією чи іншою мірою “підрегульовує” свої відносини з відповідним суб'єктом.
Право довірчої власності було започатковано 19.06.2003 р. (шляхом внесення відповідних змін до нового Цивільного кодексу України) у зв'язку з прийняттям двох законів: “Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати” (19.06.2003 р.) і “Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю” (19.06.2003 р.). Відповідно до ч. 2 ст. 316 ЦК України право довірчої власності визнається особливим видом права власності, яке виникає на підставі закону, договору управління майном. Проте, відповідно до вищезазначених законів, таке право виникає лише на підставі відповідного договору (договору управління майном), що укладається власником відповідного майна - установником; управителем (довірчим власником) як стороною за договором може бути належним чином створена організація - фінансова установа (ст. 1 Закону “Про іпотечне кредитування...”, ст. 1 Закону “Про фінансово-кредитні механізми...”); управитель як довірчий власник розпоряджається довірчим майном лише у визначених законом та договором межах (ст. 26 Закону “Про іпотечне кредитування...”, ст. 8 Закону “Про фінансово-кредитні механізми...”), а за власними зобов'язаннями (не пов'язаними з управлінням довірчим майном) відповідає майном, що належить йому на загальному праві власності. Відтак, право довірчої власності у сфері господарювання є похідним (його встановлення залежить від первісного власника майна - установника), обмеженим (межі використання довірчої власності встановлюються законом та договором) та додатковим правовим титулом майна (встановлюються зазвичай на договірних засадах зі створеною відповідно до закону господарською організацією, що має власне майно). 53. Право господарського відання Право господарського відання (ст. 136 ГК України), порівняно з правом власності, є більш обмеженим і передбачає можливість володіння, користування і розпорядження закріпленим на цьому правовому титулі майном на розсуд суб'єкта цього права (підприємства), але в межах закону і затвердженого власником майна статуту підприємства. Суб'єкт права господарського відання за своїми зобов'язаннями відповідає усім майном, що закріплене за ним на цьому правовому режимі, і може бути суб'єктом банкрутства. На такому правовому титулі майно закріплюється за: державними (ч. З ст. 73, ст. 74 ГК України) та комунальними (ч. З ст. 78 ГК України) унітарними підприємствами, що діють з метою отримання прибутку; унітарними комерційними підприємствами, що створюються господарськими товариствами, кооперативами, громадськими та релігійними організаціями, громадянами.
54. Право оперативного управління Право оперативного управління (ст. 137 ГК України) також є похідним від права власності, але ще більш обмеженим, ніж право господарського відання. Суб'єкт права оперативного управління може володіти, користуватися і розпоряджатися закріпленим за ним майном лише за його цільовим призначенням, самостійно розпоряджаючись закріпленими за ним коштами (державні установи) та іншим майном, крім основних фондів (казенне підприємство). Суб'єкт права оперативного управління відповідає за своїми зобов'язаннями лише майном, яким має право розпоряджатися. Якщо такого майна не вистачає для покриття його боргів, то субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями суб'єкта права оперативного управління несе власник майна (щодо казенних підприємств - держава). Цей правовий титул використовується щодо казенних підприємств (ч. З ст. 73, ч. З ст. 76 ГК України), унітарних некомерційних підприємств (ч. З ст. 78 ГК України), а також щодо унітарних некомерційних підприємств, які створюються господарськими товариствами, кооперативами, громадськими та релігійними організаціями, громадянами.
Право оперативного використання майна - новий правовий титул майна, започаткований Господарським кодексом України (ч. 5 ст. 55, ч. З ст. 132, ст. 138). Суб'єктом цього права може бути лише відокремлений підрозділ (структурна одиниця) господарської організації (підприємства, господарського товариства, виробничого кооперативу тощо). Обсяг майнових правомочностей суб'єкта господарювання у межах права оперативного використання майна визначається господарською організацією, до складу якої входить зазначений суб'єкт, у відповідному правовому документі (положенні про філію, представництво, інший відокремлений підрозділ, що затверджується господарською організацією, яка прийняла рішення про створення такого підрозділу). 55. Право оперативного використання майна

Право оперативного використання майна - новий правовий титул майна, започаткований Господарським кодексом України (ч. 5 ст. 55, ч. З ст. 132, ст. 138). Суб'єктом цього права може бути лише відокремлений підрозділ (структурна одиниця) господарської організації (підприємства, господарського товариства, виробничого кооперативу тощо). Обсяг майнових правомочностей суб'єкта господарювання у межах права оперативного використання майна визначається господарською організацією, до складу якої входить зазначений суб'єкт, у відповідному правовому документі (положенні про філію, представництво, інший відокремлений підрозділ, що затверджується господарською організацією, яка прийняла рішення про створення такого підрозділу).

56. см.4857. см 4958. см 5059. см. 51 60. Похідні від права власності правові титули майна суб’єктів господарювання

Специфіка сучасних засобів виробництва обумовлює той факт, що їх використання (експлуатація) здійснюється, як правило, не самим власником, а іншими суб'єктами, яким власники передають ці засоби на певній правовій основі (титулі). Правові титули майна, що зберігають за власником значну частину повноважень щодо майна, яке закріплюється ним за іншим суб'єктом без передачі останньому усієї сукупності прав, притаманних традиційному власникові, називається похідними від традиційного права власності. Такими титулами є: а) право довірчої власності, б) право повного господарського відання, в) право оперативного управління, г) право оперативного використання, д) право користування (в т. ч. оренди). Всі вони є похідними від права власності і залежними від власника (первісного власника). В межах закону, що визначає зміст кожного з цих інститутів, власник, залежно від мети передачі майна, тією чи іншою мірою “підрегульовує” свої відносини з відповідним суб'єктом.

Право довірчої власності було започатковано 19.06.2003 р. (шляхом внесення відповідних змін до нового Цивільного кодексу України) у зв'язку з прийняттям двох законів: “Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати” (19.06.2003 р.) і “Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю” (19.06.2003 р.). Відповідно до ч. 2 ст. 316 ЦК України право довірчої власності визнається особливим видом права власності, яке виникає на підставі закону, договору управління майном. Проте, відповідно до вищезазначених законів, таке право виникає лише на підставі відповідного договору (договору управління майном), що укладається власником відповідного майна - установником; управителем (довірчим власником) як стороною за договором може бути належним чином створена організація - фінансова установа (ст. 1 Закону “Про іпотечне кредитування...”, ст. 1 Закону “Про фінансово-кредитні механізми...”); управитель як довірчий власник розпоряджається довірчим майном лише у визначених законом та договором межах (ст. 26 Закону “Про іпотечне кредитування...”, ст. 8 Закону “Про фінансово-кредитні механізми...”), а за власними зобов'язаннями (не пов'язаними з управлінням довірчим майном) відповідає майном, що належить йому на загальному праві власності. Відтак, право довірчої власності у сфері господарювання є похідним (його встановлення залежить від первісного власника майна - установника), обмеженим (межі використання довірчої власності встановлюються законом та договором) та додатковим правовим титулом майна (встановлюються зазвичай на договірних засадах зі створеною відповідно до закону господарською організацією, що має власне майно).

Право господарського відання (ст. 136 ГК України), порівняно з правом власності, є більш обмеженим і передбачає можливість володіння, користування і розпорядження закріпленим на цьому правовому титулі майном на розсуд суб'єкта цього права (підприємства), але в межах закону і затвердженого власником майна статуту підприємства. Суб'єкт права господарського відання за своїми зобов'язаннями відповідає усім майном, що закріплене за ним на цьому правовому режимі, і може бути суб'єктом банкрутства. На такому правовому титулі майно закріплюється за: державними (ч. З ст. 73, ст. 74 ГК України) та комунальними (ч. З ст. 78 ГК України) унітарними підприємствами, що діють з метою отримання прибутку; унітарними комерційними підприємствами, що створюються господарськими товариствами, кооперативами, громадськими та релігійними організаціями, громадянами.

Право оперативного управління (ст. 137 ГК України) також є похідним від права власності, але ще більш обмеженим, ніж право господарського відання. Суб'єкт права оперативного управління може володіти, користуватися і розпоряджатися закріпленим за ним майном лише за його цільовим призначенням, самостійно розпоряджаючись закріпленими за ним коштами (державні установи) та іншим майном, крім основних фондів (казенне підприємство). Суб'єкт права оперативного управління відповідає за своїми зобов'язаннями лише майном, яким має право розпоряджатися. Якщо такого майна не вистачає для покриття його боргів, то субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями суб'єкта права оперативного управління несе власник майна (щодо казенних підприємств - держава). Цей правовий титул використовується щодо казенних підприємств (ч. З ст. 73, ч. З ст. 76 ГК України), унітарних некомерційних підприємств (ч. З ст. 78 ГК України), а також щодо унітарних некомерційних підприємств, які створюються господарськими товариствами, кооперативами, громадськими та релігійними організаціями, громадянами.

Право оперативного використання майна - новий правовий титул майна, започаткований Господарським кодексом України (ч. 5 ст. 55, ч. З ст. 132, ст. 138). Суб'єктом цього права може бути лише відокремлений підрозділ (структурна одиниця) господарської організації (підприємства, господарського товариства, виробничого кооперативу тощо). Обсяг майнових правомочностей суб'єкта господарювання у межах права оперативного використання майна визначається господарською організацією, до складу якої входить зазначений суб'єкт, у відповідному правовому документі (положенні про філію, представництво, інший відокремлений підрозділ, що затверджується господарською організацією, яка прийняла рішення про створення такого підрозділу).

61. Правовий режим права державної власності у сфері господарювання

Право державної власності на засоби виробництва в об'єктивному розумінні - це сукупність правових норм, що регулюють відносини державної власності щодо цього майна.

Право державної власності на засоби виробництва в суб'єктивному розумінні - це юридично визначена і забезпечена можливість суб'єкта цього права використовувати належні йому засоби виробництва своєю владою в інтересах народу України.

Своєрідність права державної власності полягає в тому, що:

- функції власника щодо об'єктів державної власності (засобів виробництва у тому числі) здійснюються вищими органами державної влади: Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України і реалізуються через їх повноваження щодо визначення складу, структури, динаміки розвитку єдиного фонду державної власності, нормативно-правового регулювання відносин державної власності, а також щодо передачі окремих частин єдиного фонду державної власності в господарське управління певних центральних органів виконавчої влади та встановлення порядку управління вказаними частинами;

- суб'єкт права власності (держава) сам встановлює правові норми, що регулюють відносини державної власності;

- реалізація права державної власності здійснюється за допомогою створених державою підприємств та організацій, які діють в певних правових формах.

Великий масив об'єктів права державної власності, специфіка правового статусу суб'єкта - держави, яка діє через систему органів, підприємств та організацій, зумовлює численність правових форм реалізації права державної власності у сфері економіки.

Правові форми реалізації права державної власності — це врегульовані правом, різні за призначенням та способом здійснення види діяльності державних органів і державних господарських організацій, пов'язані з використанням державного майна. Можна виділити кілька таких форм:

1. Загальне управління фондом державної власності, що здійснюється вищими органами державної влади;

2. Господарське управління окремими частинами фонду стосовно засобів виробництва державної власності здійснюється головним чином господарськими міністерствами та відомствами, Фондом державного майна України, державними господарськими об'єднаннями — в частині делегованих їм функцій відповідними господарськими міністерствами через такі повноваження: створення, реорганізація та ліквідація державних підприємств та організацій, визначення мети та предмета їх діяльності (затвердження статутів та положень), здійснення контролю за ефективністю використання ними державного майна, встановлення підвідомчим підприємствам економічних лімітів та нормативів, розміщення державних замовлень тощо;

3. Корпоративні права: створення державних (національних) акціонерних товариств (холдингових компаній) та участь у господарських організаціях корпоративного типу разом з іншими особами. Корпоратизація державних підприємств (перетворення державних унітарних підприємств у відкриті акціонерні товариства) була започаткована Указом Президента від 15.03.1993 р. Низка питань, пов'язаних з корпоратизацією, регулюється Указом Президента від 11.05.1994 р. “Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації”, а відносини, що виникають у процесі створення змішаних ВАТ (за участю держави та осіб, які можуть бути покупцями в процесі приватизації") - Законом України “Про приватизацію державного майна”, відповідно до якого на базі підприємств військово-промислового комплексу, що потребують інвестування, можуть створюватися ВАТ із залишенням у власності держави контрольного пакета акцій (ч. З ст. 5 цього Закону). Основні засади управління державними корпоративними правами визначаються в главі 18 ГК України “Корпоративні права”;

4. Господарське відання державними засобами виробництва здійснюється державними підприємствами - суб'єктами цього права. Зміст права господарського відання державного підприємства становлять повноваження щодо володіння, користування та розпорядження закріпленим за підприємством майном з дотриманням вимог закону і статуту підприємства;

5. Оперативне управління державним майном здійснюється державними установами та казенними підприємствами - суб'єктами цього права. Воно передбачає цільове володіння, користування та розпорядження державним майном з істотними обмеженнями законом, статутом та вказівками відповідного державного органу, до сфери управління якого входить дане підприємство;

6. Оренда державного майна здійснюється на підставі договорів оренди, укладених з суб'єктами господарювання, які функціонують на базі колективної та приватної власності; регулюється Законом “Про оренду державного та комунального майна”.

62. Правовий режим права комунальної власності у сфері господарювання

Право комунальної власності на засоби виробництва в об'єктивному розумінні - це сукупність правових норм, що регулюють відносини комунальної власності.

Право комунальної власності на засоби виробництва в суб'єктивному розумінні - це юридично визначена і забезпечена можливість територіальної громади - як суб'єкта цього права - використовувати належне їй майно (володіти, доцільно, економно й ефективно користуватися і розпоряджатися) на свій розсуд і в своїх інтересах.

Право комунальної власності виокремилося із права державної власності і на даний час зберігає значний генетичний зв'язок з ним. Зокрема, основною підставою набуття права комунальної власності є безоплатна передача державою майна територіальним громадам.

Особливістю передачі, яка також засвідчує збереження зв'язку між державною та комунальною власністю, є те, що передача об'єктів здійснюється безоплатно: передача підприємств провадиться разом з усіма активами і пасивами, лімітами, фондами, планами фінансово-господарської діяльності тощо, а об'єктів незавершеного будівництва - також з проектно-кошторисною документацією. Крім безоплатної передачі, підставами набуття права комунальної власності є створення та придбання майна в порядку, встановленому законодавством.

Реалізація територіальною громадою функцій власника здійснюється відповідним органом місцевого самоврядування через такі повноваження:

- розробка і затвердження стосовно відповідної територіальної одиниці програм соціально-економічного розвитку, місцевого бюджету та звіту про його виконання, місцевих програм приватизації, переліку об'єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації, порядку та умов приватизації комунальної власності;

- прийняття рішень про створення, ліквідацію та реорганізацію підприємств, установ та організацій комунальної власності; про відчуження майна, в т. ч. виробничо-господарського призначення;

- розгляд проектів планів підприємств і організацій, що діють на базі комунальної власності відповідної територіальної громади, здійснення контролю за їх виконанням;

- встановлення порядку та здійснення контролю за використанням прибутків підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідних територіальних громад;

- внесення пропозицій про передачу або продаж у комунальну власність відповідних територіальних громад підприємств, установ та організацій, їх структурних підрозділів та інших об'єктів, що належать до державної та інших форм власності;

- передача іншим органам, зокрема відділам, управлінням виконавчого комітету відповідної ради, повноважень щодо управління майном, що належить до комунальної власності даної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення.

Повне господарське відання комунальним майном (здійснюється комунальними підприємствами, які функціонують з метою отримання прибутку).

Оперативне управління комунальним майном ("здійснюється комунальними установами - закладами освіти, охорони здоров'я тощо та комунальними некомерційними підприємствами, діяльність яких дотується з місцевого бюджету).

Оренда комунального майна здійснюється на підставі Закону “Про оренду державного та комунального майна” та договорів оренди, укладених з суб'єктами господарювання, які функціонують на базі колективної та приватної власності.

63. Правові засади приватизації державного та комунального майна

Одним з основних напрямів реформування вітчизняної економіки і визначальним для забезпечення ринкових засад її функціонування є приватизація державного та комунального майна.

Відповідно до легального визначення (ст. 1 Закону України “Про приватизацію державного майна”) приватизацією є відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних і юридичних осіб, які можуть бути покупцями в процесі приватизації. На початкових етапах приватизації (в першій половині 90-х років XX ст., коли відбувалася приватизація майна невеликих державних підприємств) основною метою приватизації державного майна було формування значного прошарку приватних і колективних власників за рахунок передання їм державного майна на праві власності.

Сучасний етап приватизації характеризується новими пріоритетами, оскільки мала приватизація вже майже завершена, в основному приватизовано також майно середніх державних підприємств, а на порядку денному стоїть питання приватизації стратегічно важливих і крупних державних підприємств. У зв'язку з цим основною метою приватизації є вирішення складного завдання: забезпечення підвищення соціально-економічної ефективності виробництва, залучення коштів на структурну перебудову економіки. Вирішення цих завдань має забезпечити:

(а) індивідуальна приватизація, що здійснюється на принципах: максимальної економічної ефективності; вибору найбільш оптимальних способів приватизації; індивідуального підходу до приватизації; створення умов для концентрації управління в руках промислового інвестора (вітчизняного чи іноземного інвестора або їх об'єднання, які заінтересовані у збереженні частки підприємства на ринку відповідної продукції та мають реальні важелі щодо управління підприємством та виконання ним інвестиційних зобов'язань);

(б) застосування переважно конкурентних способів приватизації, що мають забезпечити продаж об'єктів приватизації за максимальною ціною.та з покладенням на покупця інвестиційних зобов'язань (щодо застосування новітніх технік і технологій, модернізації виробництва, збереження та збільшення частки підприємства на ринку певного товару, підвищення конкурентоспроможності товарів, робіт, послуг приватизованого підприємства тощо) і здійснення приватизації виключно за грошові кошти (національну та іноземну валюту, що визнається конвертованою Національним банком України).

Проте в процесі приватизації має бути забезпечена і її соціальна спрямованість, що віддзеркалюється в таких принципах приватизації, як: законність; державне регулювання та контроль за приватизаційними процесами та післяприватизаційною діяльністю підприємств; додержання антимонопольно-конкурентного законодавства; надання пільг членам трудових колективів підприємств, що приватизуються, в т. ч. пріоритетного права на придбання майна (акцій) своїх підприємств; інформування громадськості про приватизаційні процеси та прийняття органами приватизації відповідних рішень та ін.

Реформування вітчизняної економіки - одне із стратегічних напрямів державної економічної політики, безпосередньо пов'язане з відносинами власності, правовим статутом суб'єктів господарських відносин, антимонопольно-конкурентним регулюванням. Зазначені питання відповідно до Конституції України (ст. 92) мають регулюватися державою і, як правило, у формі закону.

Відповідно до ст. 5 Закону “Про приватизацію державного майна” до об'єктів права державної власності, що підлягають приватизації, належать:

- цілісні майнові комплекси державних підприємств та їх структурних підрозділів;

- об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти;

- акції (частки, паї), що належать державі у майні господарських товариств та інших об'єднань.

Суб'єктами приватизації відповідно до ст. 6 Закону “Про приватизацію державного майна” є:

- державні органи приватизації;

- покупці (їх представники);

- посередники.

До системи державних органів приватизації належать: Фонд державного майна (ФДМ) України, його регіональні відділення та представництва, органи приватизації в Автономній Республіці Крим.

На державні органи приватизації покладено виконання функцій власника державного майна у процесі його приватизації, в т. ч. здійснення у межах наданої компетенції повноважень щодо:

- здійснення повноважень власника державного майна в процесі його приватизації;

- зміни організаційно-правової форми державних унітарних підприємств;

- створення комісій з приватизації;

- затвердження планів приватизації майна, що перебуває в державній власності, та планів розміщення акцій ВАТ у процесі приватизації;

- укладення угод приватизації, в т. ч. договорів купівлі-продажу державного майна в процесі його приватизації;

- контролю виконання умов договорів купівлі-продажу державного майна, включаючи й умови післяприватизаційної експлуатації підприємств.

Державна програма приватизації (п. 9) закріплює одним з пріоритетів приватизації індивідуальну приватизацію, серед ознак якої - продаж промисловому інвесторові пакета акцій, що забезпечує контроль над приватизованим підприємством і, відповідно, - можливість покладення на такого інвестора відповідальності за недотримання інвестиційних зобов'язань післяприватизаційної експлуатації підприємства за договором купівлі-продажу.

Посередники в процесі приватизації, залежно від характеру їх послуг, можуть бути поділені на дві групи:

- оперативні посередники (надають послуги щодо підготовки об'єкта до приватизації, оцінки та продажу майна, а також консультаційні послуги покупцям щодо вибору об'єкта приватизації, підготовки необхідних документів тощо);

- фінансові посередники (зменшують ризики покупців у процесі приватизації, сприяють розвиткові фондового ринку); роль посередників у процесі приватизації виконують довірчі товариства (їх правове становище визначається Декретом KM України від 17.03.1994 р. “Про довірчі товариства”), інститути спільного інвестування/інвестиційні фонди та компанії (першим нормативним актом, що визначав їх правове становище, був Указ Президента від 19.02.1994 р. “Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії”, дія якого обмежена у зв'язку з набуттям чинності Законом від 15.03.2001 р. “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)”), а також інші фінансові посередники.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.018 сек.)