Розділ 9 - Аналіз гендерних відмінностей на ринку праці

1. Гендерний аспект ринку праці

Гендер (gender), який часто називають соціальною статтю, на відміну від біологічного визначення статі (sex), розглядається як один з базових вимірників соціальної структури суспільства разом із класовою належністю, віком та іншими характеристиками, що організовують соціальну систему.

Гендер — це соціальний статус, який визначає індивідуальні можливості у сфері освіти, у професійній діяльності, можливості доступу до влади, сексуальність, сімейну роль і репродуктивну поведінку. Соціальний статус діє в межах культурного простору даного суспільства. Гендеру відповідає гендерна культура. Крім гендеру використовується поняття гендерного дисплея, тобто множини виявів культурних складових статі.

Розглянемо гендерну систему в синхронічному аспекті. Поняття «гендерна система» включає різноманітні компоненти, і його по-різному визначають різні автори. «Гендерна система — сукупність взаємовідносин між чоловіками та жінками, включаючи ідеї, неформальні та формальні правила та норми, визначені відповідно до місця, цілей і співвідношень статей у суспільстві» (Hirdman Y. The Gender System // Т. Andreasen et аl. (Eds.) Gender Politics and Post–Communism. Movement. Arhus Univ. Press, 1991. — Р. 208–220).

«Гендерна система» — це інститути, поведінка і соціальна взаємодія, які визначаються відповідно до статі» (Renzetti & Curran. Women, Men, And Society. — Boston: Ally & Bacon, 1992).

Крім поняття «гендерна система» застосовують також термін «гендерний контракт». Гендерна система — це сукупність гендерних контрактів.

Гендерна система передбачає гендерний вимір публічної та приватної сфер. Вона є відносно стабільною і відновлюється соціалізованими механізмами. Так, для класичного капіталізму першої половини ХХ ст. публічна сфера була переважно цариною чоловічої зайнятості, у той час як приватна сфера — суто жіночою.

У постіндустріальному суспільстві змінюються культурні цінності, у тому числі й гендерна система. З часом класичний базовий гендерний контракт витісняється, принаймні для середнього класу, контрактом «рівного статусу» (equal status), згідно з яким на зміну ієрархії патріархату приходить зрівняння в правах і мож­ливостях чоловіків та жінок як у публічній (політика, освіта, інші професії, культурне життя), так і в приватній сферах (ведення домашнього господарства, виховання дітей, сексуальність та ін.).

У цьому розділі ми розглянемо гендерний фактор на ринку праці України.

Соціальна структура гендеру неоднакова для різних соціальних класів (страт), етносів і релігійних груп. В Україні сформувався й до­мінує тип гендерного контракту, який можна визначити як «контракт працюючої матері». Цьому відповідає і соціалізований патерн працюючої матері, і суспільний розподіл праці, що підтримується державною політикою. Інакше кажучи, такий гендерний контракт передбачає обов’язковість суспільно корисної праці та обов’язковість виконання місії материнства як жіночого природного призначення.

Згідно з найпоширенішим (домінуючим) гендерним контрактом жінка повинна і працювати, і бути матір’ю. Проте в діяльності поза домом, формально та неформально обов’язковій для жінки, не має бути прагнення до кар’єри. Це правило особливо стосувалося жіночої участі в політичній царині. Політика в нашій країні вважалась і вважається чоловічою справою.

Участь жінок у політиці, що забезпечувалася спеціальними квотами, обмежувалася традиційно жіночою роллю — соціального захисту. Питання сім’ї, материнства та дитинства — ось основ­ні предмети політичної діяльності жінок. Таким способом гендерний контракт реалізовувався й реалізується на політичному рівні. Цей феномен, до речі, спостерігається не тільки в Україні.

Специфіка гендерного контракту «працююча мати» полягає не тільки в тому, що жінки беруть участь у суспільно корисній праці і керованій суспільній діяльності, а також в особливості їхньої ролі в приватній сфері суспільства.

Основними показниками, що характеризують гендерний стан, є гендерно-чутливі індикатори. Гендерно-чутливі індикатори є інструментом вимірювання соціальних змін з урахуванням гендерного статусу. Вони є необхідним і корисним складником разом з іншими оцінними методами для вимірювання результатів діяльності держави як у спільних проектах, так і в спеціальних ініціативах, спрямованих на врахування інтересів обох соціально-статевих груп населення країни.

Існує два види гендерно-чутливих індикаторів: кількісні та якісні. Як індикатор можна брати число, факт, думку, які вказують на специфічний стан чи ситуацію та фіксують зміни в часі в цьому стані чи ситуації. Індикатори забезпечують ретельний перегляд результатів ініціатив та діяльності, являють собою базовий інструментарій для моніторингу й оцінювання дій щодо розвитку.

Статистичні дані стають індикаторами тоді, коли вони співвідносяться з початком відліку, на базі якого робляться оцінні судження. Гендерний індикатор використовує кількісні та якісні показники для підсумовування гендерно значущих змін, що відбуваються в суспільстві протягом певного періоду часу. Гендерні індикатори містять прямі докази становища жінок відповідно до певного встановленого нормативного стандарту.

Кількісні індикатори базуються на інформації, отриманій у результаті проведення переписів, опитувань, підрахунків і адміністративних записів, і є мірилом економічних та інших аспектів рівня та якості життя. Кількісні індикатори пов’язані з рівнем і якістю життя і використовують інформацію про рівень задоволення чи незадоволен­ня особистими та соціально-економічними умовами. Якісний аналіз включає перегляд кількісних та якісних соціальних процесів за допомогою певних аналітичних засобів і методів. Нормативний характер індикаторів зумовлює потребу визначення стандарту чи критерію, який закладається в будь-якому індикаторі і за яким перевіряють зміни.

Західні спеціалісти з гендерних питань наголошують, що застосування економічних індикаторів, наприклад, для вимірювання зай­нятості до останнього часу відбувалося таким способом, що праця жінок виключалася з аналізу. Це пояснюється тим, що більшість переписів і опитувань, особливо в країнах, що розвиваються, організовують і здійснюють чоловіки і для чоловіків. Заслуга спеціалістів з гендерних питань полягає в тому, що саме вони започаткували збирання даних, що опрацьовуються в статевому розрізі.

Більшість якісних індикаторів засновано на неформальних дослідженнях, результати яких частіше викладено в описовій формі, ніж аргументовано статистичними та іншими методиками. Вони описують думки людей і більш відомі як «суб’єктивні», або «м’які», індикатори. Два типи індикаторів насправді доповнюють один одного, і обидва є важливими для ефективного моніторингу й оцінки. Безперечно, індикатор має бути достовірним. Головне питання полягає в тому, наскільки об’єктивно індикатори можуть фіксувати зміни в гендерній нерівності і статусі жінок за певний проміжок часу.

Головна стратегія, що базується на гендерно-чутливих індикаторах, полягає в комбінованому застосуванні кількісних і якісних методів для вимірювання змін у гендерному статусі суспільства за певний часовий проміжок. USAID відповідно до своєї Програми оперативної (робочої) інформації для стратегіч­ного менеджмен­ту (PRIMS) розробив методологію для використання гендерно-чутливих індикаторів. ПРООН — Програма розвитку ООН (UNDP) — поширила свою роботу. Індекс людського розвитку включив при цьому індекс гендерного розвитку на рівні країни. Індекс гендерного розвитку порівнює життєві очікування жінок і чоловіків, досягнення у сфері освіти і доходи. Засоби з підтримки гендерного балансу ґрунтуються на гендерних відмінностях у доходах, доступі до робочих місць, кваліфікованих як професійні, технічні, адміністративні й керівні посади, і на співвідношенні парламентських місць, що їх посідають жінки та чоловіки.

Основними гендерними індикаторами на ринку праці є:

— зайнятість населення за статтю, віком та сімейним становищем (незаміжня/неодружений, розлучена/розлучений, заміжня/одружений, удова/удівець);

— процент безробіття за статтю і віком;

— зареєстровані нещасні випадки на робочому місці за статтю;

— співвідношення зайнятих та безробітних жінок, які отримують допомогу з материнства.

Джерелами інформації на загальнодержавному рівні є статистичні щорічники України, статистичні бюлетені Державного комітету статистики України, вибіркові дослідження домогосподарств. Реформування системи збирання, оброблення і публікації статистичних даних державними органами з розподілом на статево-вікові групи (гендерно-дизагреговані дані) є одним із завдань, сформульованих у Пекінській платформі дій. Проте діяльність у цьому напрямі тільки розпочинається і потребує неабияких зусиль.

Основними агентствами, що допомагають державним статистичним органам, є ПРООН, EUROSTAT, UNISTAT та ін. ЮНІСЕФ також у міру можливостей і в межах свого мандату бере участь у впровадженні гендерних аспектів збирання й оброблення статистичних даних. Додамо, що гендерно-дизагрегована статистика — явище порівняно нове, і тому кількість публікацій у цій сфері обмежена, хоч і дедалі зростає.

Крім того, існує електронна база даних WINSTAT, яка містить різноманітні статистичні дані про жінок світу. До того ж Європейська економічна комісія ООН (UNECE) оголосила про відкриття веб-сайта, присвяченого гендерній статистиці в Центральній та Східній Європі, а також країнах СНД (http://unstats.un.org/unsd/demographic/gender/wistat/sysreq.htm).

2. Законодавство України про гендерні відмінності на ринку праці

Протягом останнього десятиріччя XX ст. відбулися кардинальні зміни в історичному та міжнародно-правовому статусі України. 1991 р. народ України відповідно до Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права реалізував своє право на самовизначення, а 1996 р. Верховна Рада України ухвалила Конституцію — Основний Закон суверенної й незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. З ухваленням Конституції було проголошено пріоритет людини над державою і розпочався новий етап розбудови правової держави. Спільними зусиллями народ створює громадянське суспільство, в якому людина, її життя і здоров’я, честь і гідність мають стати найвищою соціальною цінністю, а забезпечення прав і свобод людини визначатиме діяльність держави і буде її головним обов’язком. Безумовно, ухваленням Основного Закону України конституційний процес не завершився, він триває, конкретизується в законах, кодексах, концепціях, програмах та інших нормативних актах.

Сьогодні дуже важливою законотворчою проблемою є забезпечення рівності прав і можливостей жінок та чоловіків, заснованої на тому, що права жінки є невід’ємною частиною загальних прав людини. Рівність прав і свобод людини і громадянина незалежно від статі визначається і гарантується Конституцією України, іншими законодавчими актами. Зокрема, стаття 24 Конституції України проголошує: «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров’я жінок; встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям».

Визначення в Основному Законі України принципу рівноправ­ності жінок і чоловіків свідчить про вихід Української держави та громадянського суспільства на європейський і світовий рівень роз­в’язання гендерних проблем та регулювання відносин між жінками і чоловіками, є важливим аспектом розвитку людського потенціалу, подолання століттями існуючих бар’єрів, що зумовлювали гендерну нерівність. Конституційне закріплення рівності прав і можливостей жінок та чоловіків має важливе значення і є об’єктивною умовою для поступовості, еволюційності трансформаційних процесів. Отож, на часі концептуальне визначення чітких орієнтирів гендерної політики в Україні і мобілізація зусиль нації на розроблення та втілення в життя програм, що нададуть усьому населенню, передусім жінкам, широкий доступ до участі в економічному і політичному процесі та залучать їх до прийняття рішень на всіх рівнях влади.

Відповідно до головних принципів захисту прав людини, закріплених у Конституції України, діють Цивільний та Криміналь­ний кодекси України, Кодекс законів про працю України і Кодекс про шлюб та сім’ю України, закони про освіту, пенсійне забезпечення, державну допомогу сім’ям з дітьми, охорону праці, Основи законодавства України про охорону здоров’я, Декларація про загальні засади державної політики України стосовно сім’ї та жінок, Концепція державної сімейної політики тощо.

В Україні немає жодного законодавчого документа, який містив би статті чи норми дискримінаційного змісту щодо жінок. Згадуючи про прогресивне законодавство України, важливо пам’ятати не тільки те, що Україна — це одна з найбільших країн Європи, територія якої 603,7 км², чисельність населення — майже 49 млн, а й те, що 54 % населення становлять жінки і в робочій силі їхня частка перевищує половину. Це високий рівень, якщо зіставити з міжнародними стандартами. Крім того, статистика свідчить, що в апаратах центральних органів виконавчої влади більшість працівників становлять жінки. Однак серед керівників усіх рівнів влади їхня кількість незначна.

Крім національного законодавства в Україні чинна низка міжнародних документів, які протидіють дискримінації жінок. Одним з таких документів є Пекінська платформа дій. Керуючись основними положеннями підсумкових документів Пекінської конференції, а також ураховуючи потребу визначення пріоритетних напрямів поліпшення становища жінок у суспільстві, забезпечення рівних можливостей для участі жінок і чоловіків у політичному, економічному, культурному та соціальному житті, Верховна Рада України ухвалила Засади державної політики України в галузі прав людини, Декларацію про загальні засади державної політики України стосовно сім’ї та жінок, Концепцію державної сімейної політики тощо, а Уряд України затвердив Національний план дій на 1997—2000 рр. щодо поліпшення становища жінок і підвищення їхньої ролі в суспільстві. З огляду на соціально-економічну ситуацію в Україні, рівень досягнень у розв’язанні проблем жінок ці декларація, концепція і національ­ний план дій спрямовані на: вдосконалення національних механізмів поліпшення становища жінок та підвищення їхнього статусу в суспільстві; забезпечення участі жінок у прийнятті рішень на всіх рівнях влади; дотримання на практиці конституційного принципу рівності прав жінок та чоловіків; забезпечення реального доступу жінок до всіх видів діяльності, рівності прав і можливостей жінок та чоловіків на ринку праці; підвищення правової обізнаності жінок і дітей стосовно їхніх прав; запобігання насильству проти жінок та надання соціально-правових консультацій жінкам, які стали жертвами насиль­ства; запобігання безробіттю серед молоді та жінок завдяки створенню нових робочих місць; надання державної підтримки жіночим, молодіжним і дитячим громадським організаціям та благодійним фондам; створення інформаційно-реабілітаційних центрів для жінок-інвалідів і жіночих центрів, соціо-бізнес-інкубаторів з метою сприяння жінкам у розвитку малого бізнесу.

І насамкінець зауважимо, що хоч Пекінська платформа і програми діяльності, що їх було ухвалено на інших усесвітніх конференціях, неодноразово підтверджували доконечну потребу ген­дерної справедливості, цілі й рамки, узяті на сьогоднішній день, не дають достатнього імпульсу для підвищення відповідальності в цьому питанні національних урядів.

3. Аналіз економічної активності населення в розрізі статі

Одним з найважливіших виявів нерівноправ’я є нерівність на ринку праці, оскільки саме тут реалізується творчий і трудовий потенціал, забезпечується належний добробут. Рівність прав і свобод людини і громадянина незалежно від статі визначається і гарантується Конституцією України, іншими законодавчими актами.

Загальна економічна криза, випереджальні темпи спаду вироб­ництва (відповідно до рівня оплати праці й попиту на робочу силу) в тих галузях промисловості, де у складі зайнятих переважають жінки, нестача бюджетних коштів і неминуче скорочення соціальних програм, зокрема, зорієнтованих на потреби сім’ї, постійні затримки виплати заробітної плати об’єктивно ускладнюють становище жінки на ринку праці України.

Державний комітет статистики України останніми роками провів дослідження, котрі виявили помітне гендерне нерівноправ’я на ринку праці України. Основними індикаторами нерівноправ’я є рівень оплати праці, рівень зайнятості тощо.

Ми вже знаємо, що ринок праці становить усе економічно активне населення, включаючи всіх зайнятих, незалежно від статусу і пошуків іншої чи додаткової роботи, і всіх безробітних, незалежно від того, шукають вони оплачувану роботу чи намагають­ся організувати власний бізнес.

Про кількість економічно активного населення України в 2001 р. свідчать дані табл. 16.

Таблиця 16 - СКЛАД ЕКОНОМІЧНО АКТИВНОГО НАСЕЛЕННЯ СТАНОМ НА 2001 р. ЗА СТАТТЮ

Рівень економічної активності населення працездатного віку 2001 р. в середньому становив 62,7 % у цілому по Україні, для жінок цей показник був 58,0 %, а для чоловіків — 67,9 %. Показники рівня зайнятості та безробіття для чоловіків вищі, ніж для жінок. Відповідно чисельність економічно пасивного жіночого населення більша за чисельність економічно пасивного чоловічого населення. Рівень економічної активності — це аналітичний показник, що визначається співвідношенням економічно активного населення і загальної чисельності населення у віці, установленому для обліку економічної активності.

Рис. 12. Рівень економічної активності населення за статтю та віковими групами у 2001 р., % до населення
відповідної статі та вікової групи

Найвищий рівень економічної активності для жінок спостерігається у віці 40—49 років (85,2 %), а для чоловіків — 30—39 років (90,1 %). Найменший рівень економічної активності для жінок віком 15—19 років становить 13,0 %, для чоловіків того самого віку — 13,2 %.

Динаміка економічно активного населення за статтю у 1995—2001 рр., наведена в табл. 17 та на рис. 13,показує чітку тенденцію до зменшення жіночої активності та підвищення чоловічої. Якщо 1995 р. чисельність економічно активного жіночого населення становила 20 223 тис. осіб (53,68 %) з усього економічно активного населення (37 672,1 тис. осіб), то 2001 р. цей показник зменшився до 11 076,5 тис. осіб (48,68 %). Отже, протягом 1995—2001 рр. скоротилась кількість економічно активного населення на 14 917,1 тис. осіб, зокрема кількість економічно активного жіночого населення на 9146,5 тис. осіб (–5 п. п.). Відповідно економічна активність чоловічого населення за цей самий період зросла на 5 п. п., хоч загальна кількість чоловічого економічно активного населення зменшилась на 5770,6 тис. осіб.

Таблиця 17 - ДИНАМІКА ЕКОНОМІЧНО АКТИВНОГО НАСЕЛЕННЯ ЗА СТАТТЮ у 1995—2001 рр.

Рис. 13. Динаміка економічно активного населення за статтю у 1995—2001 рр.

Гендерне становище на ринку праці характеризує спеціальний показник — індекс дисиміляції (GDI). Він розраховується як відношення частки жіночого економічно активного населення до частки чоловічого економічно активного населення. Якщо GDI = 1, то це означає тотальну агрегацію, якщо GDI = 0 — нульову гендерну агрегацію.

На рис. 14 і в табл. 18 подано індекс дисиміляції за економічною активністю жінок на ринку праці України за 1995—2001 рр.

Рис. 14. Динаміка індексу дисиміляції за економічною активністю
жінок на ринку праці України (1995—2001 рр.)

Таблиця 18 - РОЗРАХУНОК ІНДЕКСУ ДИСИМІЛЯЦІЇ ЗА ЕКОНОМІЧНОЮ АКТИВНІСТЮ ЖІНОК НА РИНКУ ПРАЦІ УКРАЇНИ

У нашому випадку значення індексу GDI коливається від 0,939 (1999 р.) до 1,033 (1998 р.), що свідчить про наявні гендерні відмінності на ринку праці України.

4. Регіональний аналіз гендерних відмінностей на ринку праці

Ринок праці України характеризується переважно жіночим безробіттям. Загальна кількість безробітних в Україні 2002 р. становила 1 008 077 осіб, у тому числі безробітних жінок — 645 639 осіб, чоловіків — 362 438 осіб. У відсотковому співвідношенні безробітних жінок було 64,05 %, а чоловіків — 36,95 %, що фактично підтверджує існування гендерної дискримінації в разі звільнення з роботи (табл. 19).

Таблиця 19- КІЛЬКІСТЬ БЕЗРОБІТНИХ ЗА РЕГІОНАМИ НА 1 СІЧНЯ, осіб

Ситуація на ринку праці характеризується ще таким показником, як вивільнення працівників за статтю по регіонах.

Аналіз вивільнення працівників за регіонами у розрізі статі продемонстрував:

1. У всіх регіонах України частка вивільнених жінок перевищує частку вивільнених чоловіків.

2. Регіонами з найвищим показником гендерної нерівності є Чернігівська, Полтавська, Київська області, а також Автономна Республіка Крим (відповідно 65,2 %, 65, 64,9, 64,2% вивільнених
жінок).

3. У Чернівецькій, Вінницькій та Волинській областях частка вивільнених жінок серед загальної чисельності жіночого населення становить відповідно 51 %, 55,1, 57,2 % (табл. 20).

Таблиця 20 - ВИВІЛЬНЕННЯ ПРАЦІВНИКІВ ЗА РЕГІОНАМИ за 2001 р.

Одним з показників, що характеризують стан ринку праці України, є показник зайнятості. Кількість незайнятого жіночого населення в Україні на 1.01.2001 становила 746 549 осіб, зареєстровано протягом звітного періоду 836 023 особи, з них було працевлаштовано 44,7 %. Найбільше жінок було працевлаштовано в Києві (57,5 %) та в Сумській області (53,7 %). Найменшу чисельність працевлаштованих жінок зареєстровано в Чернівецькій та Волинській областях (відповідно 34,3 і 38,9 %).

Дослідження працевлаштування незайнятого населення показало, що регіонами з найвищою часткою працевлаштованих жінок є м. Київ та Київська область — 60,5 %, м. Севастополь — 57,1 %. Регіони, де частка працевлаштованих жінок менша від частки працевлаштованих чоловіків: Полтавська (44,2 %), Кіровоградська (45 %) та Чернігівська (46,6 %) області. Загалом по Україні чисельність працевлаштованих жінок у 2001 р. становила 373 999 осіб, тобто 48,4 % загальної кількості працевлаштованих (див. дод. 5—6).

Усього в Україні протягом 2001 р. було вивільнено 60,2 % жінок і 39,8 % чоловіків. Майже в усіх галузях спостерігалося переважання частки вивільнення жінок над часткою вивільнення чоловіків. Найбільший розрив був у таких галузях: освіта — 81,2 %, охорона здоров’я, фізична культура та соціальне забезпечення — 77,8 %, інформаційно-обчислювальне обслуговування — 76,4 % вивільнених жінок. Частка вивільнених чоловіків перевищувала частку вивільнених жінок у лісовому господарстві — 36,6 %, транспорті і зв’язку — 42,8 %, торгівлі й громадському харчуванні — 43,7 % вивільнених жінок.

5. Гендерні відмінності в оплаті праці

Найяскравішим виявом дискримінації жінок в Україні на ринку праці є співвідношення їхньої заробітної плати і зарплати чоловіків. Зрозуміло, що за ту саму працю чоловіки і жінки отримують однакову винагороду. Однак проблема полягає в тому, що, незважаючи на високу професійну та освітню підготовку (часто вищу, ніж у чоловіків), жінки здебільшого обіймають менш престижні й оплачувані посади.

Для більш детального порівняння наявних гендерних відмінностей на ринку праці слід проаналізувати середньомісячну заробітну плату чоловіків та жінок (табл. 21).

Таблиця 21 - СЕРЕДНЬОМІСЯЧНА ЗАРОБІТНА ПЛАТА ПРАЦІВНИКІВ, ЗАЙНЯТИХ У ГАЛУЗЯХ ЕКОНОМІКИ в 1996—2001 рр.

Джерело: Статистика праці, Держкомстат.

Співвідношення середньої заробітної плати жінок і зарплати чоловіків протягом 1996—2001 рр. змінювалося. Найменшою різ­ниця між заробітною платою чоловіків та жінок була 1998 р. і становила 45 грн. Проте в дальшому — у 1999—2000 рр. — цей розрив знову збільшився; співвідношення заробітної плати 1999—2000 рр. становило відповідно 72 і 71 %. Отож, середньомісячна зарплата жінок протягом 1996—2000 рр. не перевищувала 74 % середньомісячної зарплати чоловіків. Тобто саме в оплаті праці найвиразніше виявляється дискримінація жінок. Уже ні для кого не є секретом, що нерідко жінки виконують ту саму роботу, що й чоловіки, причому часто якісніше за чоловіків, але заробітну плату отримують нижчу.

Якщо проаналізувати дані щодо середньомісячної зарплати працівників, зайнятих у галузях економіки 2001 р., то можна побачити, що середня заробітна плата в цілому за галузями економіки становила для жінок 256,17 грн, а для чоловіків — 367,45 грн, тобто зарплата жінок дорівнює приблизно 69,7 % заробітної плати чоловіків.

У галузі матеріально-технічного постачання та збуту співвідношення заробітної плати жінок і заробітної плати чоловіків у 2001 р. становило 101,3 % за частки жінок у середньообліковій чисельності працівників у галузі 41,3 %.

Галузі, в яких спостерігається найменша різниця у співвідношенні заробітної плати жінок і чоловіків: рибне господарство — 99,2 % (частка працюючих жінок у цій галузі становить 18,4 % загальної чисельності працюючих); сільське господарство — 93,7 % (частка жінок — 41,5 %); мистецтво — 95,5 % (частка жінок — 50,2 %) (див. дод. 7).

Наведений вище аналіз оплати праці жінок і чоловіків підкрес­лює наявні гендерні відмінності на ринку праці України. Цей факт має особливе значення для формування поведінки жінок на ринку праці. Причому гендерні відмінності обмежують як попит, так і пропонування жіночої робочої сили. Це відбувається за рахунок дії старих стереотипів поведінки чоловіків та жінок у суспільстві, які впливають не тільки на найманих працівників, а й на працедавців, які під час наймання на роботу віддають перевагу чоловікам, оскільки будь-яку жінку вважають невигідним і нестабільним працівником.

Низький рівень розвитку сфери соціального забезпечення не дозволяє жінкам звільнитися з ринку праці й вести домашне господарство, виховувати дітей. Українська система соціального забезпечення та страхування перебуває на етапі становлення, і тому жінки змушені працювати в суспільному виробництві, виконуючи одночасно функції матері та працівника.

Активізація підтримки державними та місцевими органами виконавчої влади зайнятості жінок повинна розглядатись як основний чинник оптимізації гендерних відмінностей на ринку праці України.

Поиск по сайту: