Система статистичних показників ринку праці

Розвиток ринкової економіки спричинюється до поглиблення диференціації ринку праці. Урізноманітнення відбувається і по горизонталі — за рахунок появи нових ознак диференціації, і по вертикалі — внаслідок поглиблення відмінностей у межах кожної специфічної групи. Разом з тим чинники диференціації діють комплексно, викликаючи, по-перше, схожі видозміни всередині різних груп ринку праці і, по-друге, появу нових якостей учасників ринку праці, котрі не можна пояснити дією жодного окремого чинника. Сукупність специфічних особливостей соціального становища та економічної поведінки певних категорій ринку праці групує їх в окремі сегменти. Цей процес лежить в основі сегментації ринку праці, притаманної економіці України, яка переходить до багатоваріантних форм використання праці.

Кожна соціально-економічна та соціально-демографічна категорія населення — чи то заміжні жінки, чи то літні особи — має вимоги до умов праці та неоднакові можливості для праці. Їх використання в суспільному виробництві обмежується певними видами робіт, окремими професіями, специфічними галузями промисловості або сферами економіки, тобто відбувається так звана сегментація ринку праці (СРП). Роль цього явища на ринку праці полягає в тому, що, скупчуючись у окремих сферах і галузях, ці категорії працівників з обмеженою працездатністю не виходять за рам­ки сегментарного ринку праці і не становлять конкуренції праців­никам у інших сферах зайнятості, а конкурують між собою.

У цьому плані можна казати про ринок праці жіночої робочої сили, ринок праці літніх працівників, інвалідів і под. Для даних категорій працівників умови праці регулюються особливими нор­мативними актами. Поведінка цих категорій працівників на ринку праці визначається закономірностями, які треба враховувати в політиці зайнятості.

Існує й ринок праці окремих професій, наприклад, архітекторів, програмістів тощо. Тут ідеться про попит на окремі професії, що пов’язано з НТП, структурними перебудовами в економіці.

Якими ж категоріями працівників та з якими гарантіями зай­нятості оперує ринок праці? Західні спеціалісти виокремлюють п’ять груп працівників, які мають різні гарантії зайнятості та матеріального забезпечення:

1. Невелика частка стабільного, висококваліфікованого, професійного складу працівників з високим соціальним статусом. Рівень оплати й умови праці відповідають світовим стандартам. Зростання їхніх доходів перевищує рівень інфляції та загальне економічне зростання. У таких осіб стабільна зайнятість і гарантований прибуток, більшу частину якого становлять соціальні виплати і бонуси.

2. Особи, які конкурують між собою на ринку праці, але мають гарантію зайнятості. Їхня реальна заробітна плата залежить від інфляції. На цю групу не впливає масове безробіття. Більшість професіоналів належить саме до цієї групи.

3. Працівники фізичної праці, зайняті в секторах економіки, що мають тенденцію до скорочення (насамперед ідеться про обробну промисловість). Рівень їхньої заробітної плати підтримується профспілками. Ця категорія «вимивається» з виробництва, але вона захищена протекціоністськими заходами завдяки колективно-договірному регулюванню.

4. Складається з тих, хто має професії, що є на ринку праці, здебільшого у сфері послуг з її низькою продуктивністю. У цієї групи низька зарплата та незначний захист зайнятості.

5. До цієї групи входять працівники, певною мірою «усунені» від ринку праці. Це молодь, а також ті, хто були довгий час безробітними. До них треба вживати спеціальних заходів з надання роботи. Дохід цієї категорії низького рівня і може скорочуватись і далі.

Проблема сегментації ринку праці є відносно новою в теоретичному плані і майже нерозробленою в аспекті її практичного застосування. В економічній літературі нема одностайності у визначенні обумовленості, суті, критеріїв і структури сегментації ринку праці. Є розбіжності в оцінках характеру даного процесу — позитивно чи негативно впливає сегментація на розвиток су-спільства. Майже не існує пропозицій щодо застосування сегментаційного підходу до визначення політики на ринку праці. Так, французький економіст Ф. Мішок пише, що сегментація виявляється у формуванні різних умов наймання і використання окремих категорій працівників. Дж. Рубері висуває ідею про континуум сегментації за галузевою, професійною та секторальною ознаками. Польський дослідник Х. Доманські виділяє сегменти на підставі типів винагороди та відмінностей структури можливостей (кар’єри) в моделях наймання. Відомий фахівець з питань ринку праці Г. Стендінг побудував модель сегментованого ринку праці Великобританії, узявши два критерії: ступінь гарантії зай­нятості та рівень зайнятості.

На думку російських учених С. Г. Ковальова та А. І. Тучкова, критеріями сегментації є відмінності:

· в економічній ефективності виробництва;

· соціальній ефективності праці;

· соціальній ефективності виробництва.

Отже, ринок праці як соціально-економічна категорія — складне та динамічне явище, пов’язане як з макроекономічним розвитком країни, так і з мотивацією праці окремого працівника. Це поняття виходить за межі поняття «зайнятість», котре має самостійне значення як явище, що характеризує стан ринку праці на даний період.

2. Класифікаційний та сегментаційний підходи до ринку праці

Дуже поширеним явищем є обмеження сегментації ринку праці його класифікацією за будь-якою окремою ознакою. Так, у праці Ю. Л. Токарського досліджується регіональна сегментація ринку праці як поділ економічного простору на такі регіональні сегменти: економічно розвинені регіони, аграрно-стагнуючі та регіони нового промислового засвоєння. Безперечно, за даною класифікацією можна простежити й особливості трудових відносин у регіонах, проте сегментація ринку праці виходить не з поділу економічного простору, а з поділу саме працездатного населення. До того ж вона не може задовольнятись одним, навіть дуже важливим, критерієм.

Зіставлення підходів різних авторів до сегментації ринку праці показує, що за основу цього процесу беруться різні класифікаційні ознаки ринку праці, причому сегментація сплутується з класифікацією. На нашу думку, між цими поняттями існують суттєві відмінності. Кожне поняття має сенс лише тоді, коли в його підґрунті лежить реальний об’єктивний процес.

Поглиблення поділу праці, розвиток продуктивних сил у су­спільстві, з одного боку, і різноманітність форм власності та організації праці, притаманних ринковій економіці, — з другого, спричинюють диференціацію ринку праці. Дія певних чинників (технологічного, організаційного, економічного, соціального, демографічного) на ринок праці викликає відповідні відмінності в економічній поведінці різних груп працівників. Вони розмежовуються на підставі ознак, обумовлених згаданими факторами. Виходячи з цього можна класифікувати ринок праці за технологічною, організаційною, економічною, соціальною, демографічною ознаками. При цьому конкретний суб’єкт ринку, скажімо працівник А, може бути об’єктом різних класифікацій (за рівнем кваліфікації, належністю до певної галузі, організаційної структури, підприємства певної форми власності тощо).

На певному етапі диференціація ринку праці приводить до появи більш-менш стійких сегментів — груп людей на ринку праці, між якими існують принципові відмінності. У даних сегментах перетинаються різні ознаки ринку праці, утворені внаслідок комплексної дії різноманітних чинників. Результатом їх комплексного впливу є модифікація ключових моментів, які утворюють сутність ринку праці.

Найбільш точно сутність ринку праці як форми її організації можна розкрити через:

1) спосіб включення індивідуальної праці в сукупну (або спосіб наймання робочої сили);

2) спосіб координації праці;

3) спосіб оцінювання праці.

Відповідно до цього сегментація ринку праці означає виокремлення певних сегментів на підставі видозмін у способах включення робочої сили, координації та оцінювання праці. Зауважимо, що всі ці зміни модифікують ринкову форму організації праці, стимулюючи її внутрішній розвиток. Подібно до того як приватна власність у своєму розвитку виявляється в багатьох формах, ринкова організація праці існує в багатьох формах реалізації. Окремі сегменти ринку праці й означають специфіку вияву сутності ринкової організації праці в різних видах. До сегмента потрапляють люди, які мають різні професійні, демографічні особливості, зай­няті певною працею. Тобто працівники А, В, С,..., Х, які входять до різних класифікаційних груп, можуть утворювати один сегмент. Вони мають значну схожість саме у способах включення, координації та оцінювання їхньої праці.

Виділення сегментів ринку праці за допомогою цього підходу дає можливість розробити стратегію сегментації, причому можна передбачити, що її ефективність залежатиме від того, наскільки пропоновані заходи впливатимуть на вже згадані способи включення, координації та оцінювання праці.

Отже, визначимо відмінності між класифікаційним та сегментаційним підходами до ринку праці:

1. Класифікація ґрунтується на встановленні дії певного чинника чи чинників. Сегментація засновується на виявленні комплексного впливу багатьох різнорідних факторів на ринок праці.

2. Класифікація відбиває процес диференціації ринку праці за певною ознакою, яка може не стосуватись або не охоплювати основ­ні способи ринкової організації праці. Сегментація зосереджується саме на модифікаціях головних елементів сутності ринку праці, демонструючи дію як внутрішніх, так і зовнішніх факторів ринку.

3. Класифікація є методом вивчення та аналізу ринку праці, а сег­ментація, крім теоретико-методологічного підходу, є складником стратегії регулювання ринку праці.

3. Основні моделі поділу ринку праці

Обрані критерії сегментації дозволяють проаналізувати основні моделі поділу ринку праці, широко застосовувані у світовій практиці. Перш за все розглянемо поділ ринку праці на первинний і вторинний, внутрішній і зовнішній, формальний і неформальний.

Поділ ринку праці на первинний і вторинний

Першою сегментаційною моделлю ринку праці є його поділ на первинний і вторинний. Ця модель охоплює весь масив зайнятих у національній економіці. До первинного ринку належать працюючі на умовах стабільної, гарантованої зайнятості. Вто­ринний ринок праці має протилежні характеристики. Розгляньмо їх детальніше за обраними критеріями.

З табл. 2 видно, що в перший і другий сегменти потрапляють категорії працівників, які різняться між собою специфічною фор­мою організації праці. До першого сегмента належать підприємці, особи, зайняті висококваліфікованою і добре оплачуваною працею, що мають високий рівень загальної і спеціальної підготовки. У них міцні гарантії зайнятості і доходів, великі можливості просування по службі. У змісті праці переважають творчі, управлінські функції. До другого сегмента належать малокваліфіковані, сезонні робітники, соціально вразливі групи населення, працюючі неповний робочий день. Їхній зв’язок з основним виробничим процесом слабкий, а доходи від праці низькі. Конкуренція розгортається всередині сегментів, міжсегментної конкуренції немає.

Таблиця 2 - СЕГМЕНТАЦІЙНИЙ ПІДХІД ДО ПЕРВИННОГо І ВТОРИННОГО РИНКІВ ПРАЦІ

Сегментація ринку праці на первинний та вторинний сектори є загальновизнаною у світовій економічній науці. Сьогодні вже мож­на впевнено казати про наявність первинного і вторинного ринку праці в Україні. Крім суто економічних критеріїв такої сегментації слід урахувати і соціальний, а саме: різний ступінь психологічної готовності окремих груп працівників до ринкових трудових відносин та різну конкурентоспроможність на ринку. З огляду на це до первинного ринку праці віднесемо такі категорії на ринку праці:

— підприємці та менеджери;

— працівники нових гостродефіцитних професій, пов’язаних з обслуговуванням ринку;

— інженерно-технічні працівники високої кваліфікації, на працю яких є попит у сучасних виробництвах;

— висококваліфіковані робітники, на працю яких є попит;

— працівники органів управління;

— основний персонал кооперативів, малих підприємств, спіль­них підприємств, інших новостворених структур, які посіли на ринку досить міцні позиції.

Ці працівники вирізняються гарантованою (що пов’язано зі стабільним розвитком підприємств) зайнятістю, високооплачуваною роботою, достатньою готовністю працювати в умовах ринку.

До вторинного ринку праці в Україні слід віднести, по-перше, усіх зайнятих, праця яких не відповідає потребам підприємства, тобто приховано безробітних. Їхнє становище за всіма переліченими характеристиками є хитким, за перших кардинальних зрушень у техніко-організаційній структурі виробництва ця категорія може поповнити явне безробіття. У 1994 р. приховане безробіття в Україні охоплювало 6,5 млн осіб, у 1999 р. — 1,7 млн осіб. Помітне скорочення прихованого безробіття зумовлене законодавчою забороною практики так званих адміністративних відпусток. По-друге, до вторинного ринку входять особи, зайняті неповний робочий день (жінки з малими дітьми, пенсіонери, молодь). По-третє, це сезонні робітники, тимчасово зайняті за трудовими договорами. По-четверте, робітники низької кваліфікації, конкурентоспроможність яких у ринкових умовах украй низь­ка, а можливості для її підвищення обмежені. Всьому сегменту властиві нестійкість економічного становища, низькі доходи, неготовність до роботи в ринкових умовах.

Специфікою українського вторинного ринку праці є те, що до нього, на превеликий жаль, потрапляють люди, які свого часу здобули високу кваліфікацію та освіту.

Крім схожості основних характеристик використання робочої сили у двох сегментах усередині їх, між окремими групами працівників, є відмінності. Це говорить про те, що в межах первинного і вторинного ринків праці існують вузькі сегменти, тобто сегментація більш глибока, ніж поділ на ці дві великі групи. Проте поділ на первинний і вторинний ринки праці має суттєве значення. Їх потрібно досліджувати, для того щоб з’ясувати фактори динаміки обох ринків та наслідки їхньої дії на працівників, які до них належать. Серед цих чинників є такі, що викликають пересування працівників у межах свого сегмента, перехід до іншого сег­мента та вихід працівників зі сфери зайнятості взагалі.

Для першого сегмента значущими факторами внутрішньої мобільності є розвиток підприємства, структурні та технологічні зрушення виробництва, поява нових виробництв. Факторами переходу та виходу із сегмента є закриття підприємств, банкрутство, утрата працездатності, економічні та соціальні потрясіння. Для другого сегмента факторний аналіз має врахувати мотиви припливу зайнятих (погіршання соціального захисту пенсіонерів, що змушує їх шукати роботу), пересування в межах сегмента, пов’язане з умовами, змістом, оплатою праці, віддаленістю від домівки, зручністю трудових режимів і т. ін. Перехід до першого сегмента із другого ускладнений, він можливий лише для окремих працівників завдяки підвищенню кваліфікації, знаходженню роботи. Фактори вивільнення з другого сегмента — скорочення штатів, посилення соціального захисту та ін.

Поділ ринку праці на внутрішній і зовнішній

Іще одним виявом сегментації ринку праці є його поділ на внутрішній і зовнішній. Поняття «внутрній» та «зов­нішній» фіксують стан ринку праці стосовно до конкретного підприємства. Основний кадровий склад персоналу підприємства (ядро) утворює внутрішній ринок праці. Працівники, які можуть бути залучені до роботи на даному підприємстві зі сторони, є зовнішнім ринком. Наявність внутрішніх ринків на підприємствах пов’язана з тим, що розвиток підприємства в сучасних умовах значною мірою визначається стабільністю трудового колективу, яка є результатом ефективної роботи підприємства.

Власний профіль підприємства, індивідуалізація виробничих і трудових процесів потребують використання специфічної робочої сили. Пошук, добір, наймання, підготовка, перепідготовка, підтримка кваліфікації такої робочої сили коштує підприємству досить дорого, тому воно перешкоджає плинності, створює умови для її розвитку. Проникнення на внутрішній ринок працівників ззовні дуже обмежене, водночас створюються сприятливі умови праці для представників внутрішнього ринку. Безумовно, основні ознаки ринкової організації праці цих двох сегментів діаметрально протилежні.

Застосовуючи критерії сегментації ринку праці як сукупність способів включення, координації та оцінювання праці до внутрішнього та зовнішнього ринків, проведемо порівняльний аналіз обох сегментів (табл. 3).

Таблиця 3 - СЕГМЕНТАЦІЙНИЙ ПІДХІД ДО ВНУТРІШНЬОГО І ЗОВНІШНЬОГО РИНКІВ ПРАЦІ

З порівняльної характеристики обох сегментів бачимо, що існує проблема протистояння внутрішнього і зовнішнього ринків праці, яка призводить не тільки до економічної нерівності, а й до соціальної стратифікації. У західних країнах спостерігається дво-і триярусна стратифікація, коли на ринку праці співіснують висококваліфіковані працівники, у збереженні яких фірма зацікавлена, допоміжні працівники, котрі безболісно для фірми можуть бути звільнені, замінені на інших, та субпостачальники, субпідрядники, що працюють за договорами або за тимчасовими угодами. Ця частина ринку праці практично не має гарантій зайнятості та соціального захисту з боку фірми.

Для українського ринку праці також характерний поділ на внутрішній та зовнішній сегменти. Його можна спостерігати за такими показниками, як ускладнення наймання та звільнення з роботи (для певних категорій), різниця в рівні, стабільності зай­нятості та оплаті праці осіб з великим робочим стажем і молодих спеціалістів, плинність кадрів у окремих категоріях та ін.

Чітко окреслені межі існують у внутрішньому і зовнішньому ринках на підприємствах нових форм власності. Скажімо, у кооперативах, малих підприємствах суттєво різниться становище штат­них працівників і сумісників, тих, хто працює за трудовим контрактом та тимчасовою угодою. Поділ ринку на внутрішній та зов­нішній властивий і державним підприємствам, які зберігають особливості, успадковані від адміністративної системи. Помітну частину внутрішнього ринку з усіма його привілеями становлять номенклатурні та наближені до них працівники. Іншою відмітною рисою є забезпечення соціальної стабільності трудового колективу за рахунок утримання прихованого безробіття та консервації технологічної й організаційної відсталості виробництва. Для державних підприємств характерні слабка заінтересованість працівників у просуванні по службі, низька мотивація праці. Стабіль­ність їхнього внутрішнього ринку обумовлюється хиткістю загаль­ної економічної ситуації в країні, коли легше не чіпати кількіс­ний склад, ніж удаватися до радикальних змін. В українській економіці діє специфічний чинник поділу ринку праці на зовнішній та внутрішній: приватизація майна підприємств трудовими колективами ще більше ускладнює доступ на внутрішній ринок працівникам зі сторони.

Сегментація ринку праці на внутрішній і зовнішній дещо нагадує сегментацію на первинний і вторинний ринки праці, проте особливістю першої є належність працівників саме до даного підприємства, друга ж охоплює всіх зайнятих у національній економіці. Однак часто підприємство, особливо на початковій стадії свого розвитку, має потребу у висококваліфікованих спеціалістах, яких залучає із зовнішнього ринку. При цьому дуже важливо проводити маркетингові дослідження ринку праці для пошуку, добору та наймання кадрів потрібного профілю.

Поділ ринку праці на формальний і неформальний

Третьою поширеною моделлю сегментації ринку праці є дуалістична модель, або поділ ринку праці на формальну і неформальну (неофіційну, нерегламентовану) частини.

Формальна частина являє собою зареєстрований, функціонуючий в умовах повної первинної зайнятості, оплачуваний за чинними в країні стандартами ринок праці. Неформальна частина — незареєстрований, функціонуючий неофіційно на умовах самозайня­тості, неповної зайнятості, вторинної зайнятості, оплачуваний не за чинними стандартами ринок праці.

Неформальний сектор розглядається як протилежність формаль­ній (офіційній) економіці.

У країнах з перехідною економікою неформальний сектор становить від 30 до 60 % економічно активного населення. У менших масштабах він наявний і в розвинених країнах. Формальний сектор являє собою систему, що складається з потоків грошей, товарів, послуг між допоміжними господарствами й офіційним виробництвом.

Такі обмінні потоки мають відкритий, видимий характер і реєструються статистичними органами. Неформальний сектор установлює приховані обмінні потоки між усіма компонентами інтегрованої економіки. Він характеризується або незначним капіталом, або його браком, переважанням ручної праці, нелегальністю, ускладненим доступом до джерел фінансування і кредиту.

Неформальний сектор поділяється на дві частини: прозору і тіньову. До прозорої частини входять праця в особистому підсобному, домашньому господарстві (праця для самозабезпечення), сусідська і товариська взаємодопомога, сімейні підприємства і комуни, громадські ініціативи. Поширення цих видів неформальної зайнятості спричинене катастрофічним погіршанням умов життя населення та нездатністю держави забезпечити гідний соціальний захист. Така зайнятість дозволяє людям певною мірою поліпшити своє матеріальне становище, сприяє поповненню ринків товарами та послугами, запобігає люмпенізації населення. Як корисну форму неофіційної зайнятості слід відзначити дедалі зростаючу зайнятість населення України в особистих підсобних господарствах. У містах майже кожна друга сім’я вирощує на дачних ділянках сільськогосподарську продукцію для себе, для обміну або для продажу. Однак прозорий сектор неформальної економіки не може розглядатись як радикальний засіб підвищення рівня життя населення: у цьому плані він не є альтернативою ринковим перетворенням.

Другою частиною неформальної економіки є тіньовий сектор, що складається з двох підсекторів: «сірого» та «чорного». «Сірий» охоплює види діяльності, що заборонені законом, але не зав­дають явних збитків окремим громадянам. Як приклад можна навести фінансово-валютні махінації. «Чорний» сектор — це рекет, пограбування. Уся тіньова частина неформального сектору є прір­вою, в яку «сповзає» країна через недосконалість офіційної еко­номіки.

На державному рівні перше дослідження неформального сектору в Україні було проведено 1997 р. Держкомстатом. За даними вибіркових обстежень домашніх господарств, рівень участі населення в неформальному секторі коливається від 13,6 до 17,2 %, у тому числі 10,7 та 14,2 % основної зайнятості.

Характерною рисою неформального сектору в Україні є те, що він охоплює всі форми господарювання. Так, незареєстрована зай­нятість на зареєстрованих підприємствах становила 1999 р. 2,4 %, з них 1 % загальної чисельності — на державних підприємствах та в закладах; 6,7 % — на незареєстрованих підприємствах. У цілому 1,8 млн осіб як основну мали незареєстровану зайнятість. При цьому майже половина з них перебувала в статусі самозайнятих, ще 39,9 % — працюючих за найманням.

Сектор неформальної зайнятості є вкрай неоднорідним за економічними та соціальними показниками. Кожний з його сегментів вирізняється своїми способами організації діяльності та вилучення доходів. Разом з тим їх об’єднують загальні ознаки, котрі дозволяють провести сегментацію ринку праці з виокремленням сектору неформальної зайнятості. Це такі ключові моменти:

а) незареєстрованість зайнятості, діяльність тільки на власний розсуд і ризик з повною відповідальністю за результати;

б) неузгодженість аж до суперечності з розвитком офіційної економіки, автономізованість, некоординованість цих видів діяльності;

в) залежність доходів від ступеня ризику, випадкових обставин, брак будь-якого соціального захисту.

Названі особливості, як бачимо, розкривають специфіку неформальної зайнятості у способах включення, координації, оплати діяльності, тобто основні критерії, за якими проводиться сегментація ринку праці. Діаметрально протилежні характеристики притаманні офіційній зайнятості, розглянутій за цими самими позиціями.

Окреслення трьох великих сегментаційних моделей ринку праці передбачає, що в межах кожного сегмента співіснують підсегменти, які крім спільних ознак мають і суттєві відмінності. Проблема сегментації ринку праці не вичерпується виявленням його великих підрозділів. У сфері ринку праці є більш чітко визначені сегменти, які уможливлюють надання регулювальним заходам конкретної спрямованості.

4. Побудова моделі сегментованого ринку праці в Україні

Побудова моделі сегментованого ринку праці в Україні демонструє закономірності його функціонування в перехідному періоді, дозволяє дослідити й урахувати інтереси кожного контин­генту працездатного населення.

Теоретичним підґрунтям побудови такої моделі має бути системне вивчення особливостей способів включення, координації та оцінювання праці на українському ринку. Для цього потрібна відповідна методична база, яка складається з таких розділів:

1. Узагальнення економіко-статистичних показників співвідношення попиту й пропонування на працю окремих контингентів, рівня плинності кадрів, рівня якості робочої сили, рівня та структури доходів, рівня використання робочого часу, наявності прихованого безробіття.

2. Тестування окремих контингентів на ринку праці з метою виявлення специфіки форм наймання в різних сферах та секторах економіки, характеру зайнятості, співвідношення у змісті праці виконавчих та управлінських функцій.

3. Соціологічні дослідження способом опитування та експертних оцінок для виявлення ступеня готовності окремих континген­тів до вступу в ринкову економіку.

В укрупненому вигляді сегментаційна модель ринку праці може бути побудована на національному рівні. За результатами нашого дослідження вона включає три сектори економіки, на відміну від двосекторної моделі, властивої західним країнам, і охоплює сім основних сегментів. Перший сектор утворюють зай­няті в офіційній (формальній) економіці, які, своєю чергою, групуються в чотири сегменти:

І. Підприємці, менеджери, представники професій, пов’язаних з обслуговуванням ринку: дилери, брокери, ріелтори, аудитори, працівники банків, страхових та кредитних установ.

ІІ. Висококваліфіковані спеціалісти професій, які мають попит у сучасному виробництві. Працівники підприємств, що не потерпають від спаду виробництва і здійснюють його техніко-органі­заційну реконструкцію (різних форм власності). Представники невиробничої сфери з високим попитом на їхні послуги (юристи, консультанти, репетитори, викладачі приватних закладів).

ІІІ. Представники професій різної кваліфікації і різного освітнього рівня, які внаслідок економічної, організаційної, структурної перебудови виявилися непотрібними. Увесь контингент прихованого безробіття — на збиткових державних підприємствах. Представники держсектору сфери послуг, що не мають достатнього фінансування.

ІV. Працівники, які через різні обставини не можуть знайти стабільне місце роботи. Маргінальні групи населення: звільнені військовослужбовці, випускники шкіл, технікумів, жінки, що перебували у відпустці з догляду за дитиною, пенсіонери, особи з фізичними і розумовими вадами.

Другий сектор — зайняті одночасно в офіційній та неофіційній (на засадах вторинної зайнятості) економіці. Це V сегмент ринку праці, який складається з двох категорій:

1) працівники, доходи яких від офіційної зайнятості не дозволяють гідно жити, через що вони підробляють у неформальній сфері;

2) працівники, які використовують своє службове становище в офіційній економіці для одержання нелегальних доходів та привілеїв.

Третій сектор — зайняті в неофіційній економіці. Вони утворюють VI сегмент (зайняті дохідним нелегальним бізнесом переважно кримінального характеру) та VII сегмент (представники різних видів самозайнятості населення — від вирощування продукції на продаж до валютних махінацій і «човникового» біз­несу).

Основні відмінності між сегментами полягають саме у способах включення робочої сили в трудовий процес, координації праці та її оцінювання.

Таблиця 4 - КРИТЕРІАЛЬНІ ОЗНАКИ СЕГМЕНТАЦІЇ РИНКУ ПРАЦІ

Як видно з табл. 4, український ринок праці розподілений на сегменти, які мають специфічні особливості в суттєвих моментах ринкової організації праці.

Закономірністю функціонування українського ринку праці є не дуалістична (двосекторна), а троїста модель сегментації.

Кількісно переважає третій сектор, що його утворюють особи, однозначно зайняті в офіційній та неофіційній економіці. Точно його виміряти важко, але можна скористатися опосередкованими оцінками. До тих осіб, які працюють у неформальній сфері на засадах вторинної зайнятості, слід додати осіб, які отримують частку нелегальних доходів своїх підприємств. За оцінкою Д. Кауфмага, половина діяльності офіційно зареєстрованих фірм припадала на неофіційну економіку. Триває перерозподіл зайнятих між офіційною та неофіційною сферами.

У сегментах офіційної зайнятості виражена тенденція стрибкоподібного зниження доходів від І до ІV, тоді як чисельність від І до ІІІ зростає. Що вищий соціальний статус і доходи сегмента, то менша його частка в загальній зайнятості.

До офіційного сектору української економіки входять підприємства різних форм власності, при цьому поза державним сектором працюють 21,5 % зайнятих. Така кількість зберігається на рівні 1992 р., що свідчить про уповільнений хід реформування економічної структури суспільства. Сегментаційна модель ринку праці може бути розроблена і застосована на регіональному, галузевому рівні, рівні підприємства. Співвідношення згаданих сег­ментів суттєво варіюватиметься залежно від рівня господарської кон’юнктури регіону, перспективності галузі, прибутковості підприємства. Нa кожному рівні має розроблятися спеціальна програма регулювання трудових відносин у даному сегменті, яка включає маркетингові дослідження сегмента, заходи, що їх уживають установи інфраструктури ринку праці, та спрямовану на даний сегмент програму державного регулювання.

У способі координації зайнятості на національному ринку праці переплітаються механізми ринкового, державного регулювання та функціонування тіньового ринку. При цьому питома вага ринкового регулювання хоч і зростає, але залишається незначною. Із сегментаційної моделі видно також різну готовність, адап­тованість сегментів до ринкових умов. Активна позиція у ставленні до праці в умовах ринку простежується в І, ІІ і V, VII сегментах. Найбільш пасивна — у ІІІ сегменті. Неприйняття організованого ринку характерне для IV сегмента.

5. Інформаційне забезпечення досліджень зайнятості в неформальному секторі економіки

Створення концепції розвитку неформального сектору неможливе без аналізу статистичної інформації щодо його обсягів і характеристик. Від достовірності цієї інформації значною мірою залежить правильність оцінки, визначення напрямів дальших досліджень і заходів з регулювання діяльності в неформальному секторі.

Загалом методи одержання числових характеристик суспільних явищ можна поділити на два види: прямі та розрахункові.

За прямих методів дані визначаються безпосереднім вимірюванням. До таких методів належать поточний облік, переписи та вибіркові обстеження підприємств або домашніх господарств, опитування експертів і населення. Прямі методи зазвичай потребують більших витрат, але їх безперечною перевагою є можливість отримати не тільки загальну оцінку явища, а й докладнішу інформацію стосовно його структурних характеристик.

За розрахункових методів за допомогою математичних процедур та моделювання оцінки одержують з наявних даних про явища, певним способом пов’язані з тим, що вивчається. До таких методів належать непрямі макроекономічні оцінки, порівняльний аналіз даних з різних джерел тощо. Достовірність отриманих оцінок у цьому разі залежить від правильності обраної гіпотези та якості вихідних даних.

За даними Статбюро МОП, наразі вже понад 60 країн почали збирати й публікувати дані щодо зайнятості та інших характеристик неформального сектору або близьких до них понять, таких як зай­нятість у неорганізованому секторі, на мікро- та малих підприємствах, економічна діяльність домашніх господарств, незареєстрована зайнятість тощо. Дослідження з цих питань проводяться в країнах Африки, Азії, Латинської Америки і Карибського басейну, а також у перехідних країнах Центральної та Східної Європи. При цьому використовуються різні робочі поняття, критерії та методи отримання інформації, що значно ускладнює міжнародні порівняння.

Розрахункові методи застосовують в основному країни Цент­ральної, Східної Європи та СНД, які мають розвинену систему поточного обліку, зокрема державну статистичну звітність (Поль­ща, Угорщина, Словаччина, Латвія, Росія, Казахстан). На базі макроекономічних даних і балансу трудових ресурсів виявляється чисельність зайнятих на підприємствах, не зареєстрованих у законодавчому порядку і не охоплених офіційною статистикою. Подібні дослідження проводились і в Україні, але дані, здобуті розрахунковими методами, стосуються скоріше різного роду незареєстрованої чи підпільної діяльності і не відбивають справжніх масштабів неформального сектору.

Значно ширше використовуються прямі методи, але вони також не всі придатні для вимірювання масштабів неформального сектору економіки.

Оскільки для неформального сектору як частини сектору домашніх господарств характерний брак формалізованого обліку, а зайнятість у ньому часто не реєструється, поточний облік статистичних, податкових, соціальних установ не може надати повних даних стосовно зайнятості в неформальному секторі (а коли брак реєстрації розглядається як ознака неформального сектору, то такий облік не містить цих даних узагалі).

Переписи підприємств зазвичай обмежуються охопленням виробничих одиниць однієї або кількох галузей, найчастіше промисловості, торгівлі та сфери послуг. Наприклад, у Беніні та Маврикії періодично здійснюються переписи підприємств торгівлі, під час яких в окрему групу виділяються підприємства, де зайнято менше ніж 10 осіб, або підприємства, що не мають постійного місця розташування. У Росії з 1994 р. проводяться переписи підприємств роздрібної торгівлі та громадського харчування й окремо переписи підприємств оптової торгівлі, за даними яких створено реєстр підприємств галузі. Підприємства групуються за обсягами товарообігу, чисельністю працівників, формами власності та спеціалізації. В Україні поки що переписи підприємств не проводяться.

Вибіркові обстеження підприємств більш поширені. При цьому в різних країнах використовуються зовсім різні робочі поняття і критерії. У Тунісі, Домініканській Республіці, Індонезії виокремлюються мікропідприємства за критерієм чисельності працюючих. У Кенії і Бангладеш неформальний сектор визначається за місцем виконання робіт (у домашньому господарстві, на ринках, вулицях тощо або без постійного місця), а в Мавританії, Марокко головним критерієм є брак формалізованого обліку. У Казахстані в 1994 та 1995 рр. проводилися вибіркові обстеження підприємств, предметом яких була тіньова діяльність — економіч­на діяльність без реєстрації офіційною статистикою у сільському господарстві, промисловості, будівництві, торгівлі і транспорті.

В Україні з 1994 р. запроваджено вибіркові обстеження політики гнучкості праці на промислових підприємствах. Але принцип побудови вибіркової сукупності підприємств виключає можливість спостереження неформального сектору.

Оскільки діяльність підприємств неформального сектору може відбуватись у межах самого домашнього господарства, досягти повноти їх обліку в рамках переписів чи вибіркових обстежень підприємств просто неможливо.

Переписи населення збирають інформацію про джерела засобів існування і види економічної активності, але ця інформація має загальний характер, що не дозволяє виокремити зайнятість у неформальному секторі. Унаслідок високої вартості й трудомісткості проведення переписів додавати до переписних листків запитання, спрямовані на визначення неформального сектору, не­має рації.

Вибіркові обстеження домашніх господарств, під час яких останні беруться як одиниці відбору, а одиницею спостереження може бути домашнє господарство або його окремі члени, менш дорогі, ніж суцільний облік. Тому їх можна здійснювати частіше або організовувати як безперервний захід, і в ході кожного наступного обстеження головна увага може бути зосереджена на окремому питанні, щоб вивчити його якомога докладніше.

Найбільш ефективним і економним способом збирання даних про кількість і характеристики зайнятих у неформальному секторі вважається вибіркове обстеження домашніх господарств стосовно економічної активності населення (робочої сили). З цією метою до програми обстеження включають додаткові запитання для виявлення осіб, характеристики зайнятості яких відповідають прийнятим критеріям неформального сектору. Оскільки зайнятість у неформальному секторі інколи не сприймається як зайнятість у звичайному розумінні, можна також змінити формулювання та послідовність запитань, що визначають статус економіч­ної активності населення. Наприклад, особам, котрі заявляють, що протягом звітного періоду не мали оплачуваної роботи або бізнесу, можна поставити запитання, чи здійснювали вони один або кілька видів діяльності із запропонованого переліку, де наводяться види діяльності, властиві неформальному сектору.

У більшості країн зайнятість у неформальному секторі визначається саме через обстеження робочої сили, але різниця в класифікаційних критеріях тут також істотна. У деяких країнах підприємства неформального сектору характеризуються за одним критерієм: браком реєстрації, ліцензії (Зімбабве, Вірменія) або обмеженням чисельності працюючих (Болівія, Чилі, Еквадор, Таїланд). Критерій розміру застосовується також у комбінації з іншими, в основному це приватна некорпоративна форма власності (Ботсвана, Гамбія, Танзанія) або несплата податків (Туреччина). Інколи зайнятість у неформальному секторі визначається з урахуванням тривалості робочого часу як підприємницька діяльність за власний рахунок чи неоплачувана праця на сімейних підприємствах, що здійснювалася менш як 14—18 годин на звітному тижні (Нижня Антилія, Південна Корея). Цілком можливо визначити чисельність зайнятих у неформальному секторі за даними вибіркового обстеження зайнятості, яке здійснюється Держком­статом Росії.

Деякі країни Азії (Іран, Шрі-Ланка, Таїланд, В’єтнам) проводять спеціальні обстеження економічної діяльності (виробництва) домашніх господарств. У них основним критерієм служить місце зайнятості — воно обмежується територією домашнього господарства.

Використовуються також обстеження доходів і витрат домашніх господарств, соціально-демографічні та інші вибіркові обстеження. Найбільш уживаним є критерій розміру підприємств (Уганда, Аргентина, Бразилія, Колумбія, Парагвай, Перу, Уругвай, Венесуела). У Гватемалі до зайнятих у неформальному секторі відносять осіб, зайнятих 40 і більше годин (тобто повний робочий час), доходи яких є найнижчими проти середніх по галузі. У Киргизстані в ході соціально-демографічного вибіркового обстеження домашніх господарств 1994 р. було досліджено зайнятість у неформальному секторі, причому враховувалися самозайняті особи, не зареєстровані в податкових органах, та особи, що працювали разом з ними.

Всеросійський центр вивчення громадської думки у 1997 р. провів обстеження, спрямоване на виявлення неформальної вторинної зайнятості, а саме: додаткової зайнятості, не зареєстрованої ні на рівні підприємства, ні на рівні статистичних органів; роботи за найманням без оформлення договору; підприємницької діяльності без патенту, без дозволу на індивідуальну трудову діяльність або без реєстрації юридичної особи. Слід відзначити, що програма обстежень вторинної зайнятості, яку здійснює цей центр, має певні особливості. Основним заняттям уважається не тільки економічна діяльність, а й навчання, перебування на пенсії, отримання допомоги, інша діяльність, що дає основний дохід. Предметом обстежень є зайнятість, яка забезпечує додатковий дохід, крім доходу від основного заняття (за винятком роботи в домашньому господарстві для задоволення потреб сім’ї). За результатами обстеження 2/3 респондентів, що мали додаткове заняття, не зареєстрували його офіційно. Але стосовно до загальної чисельності опитаних їхня питома вага становила лише 8 %.

Унікальним джерелом інформації про зайнятість у неформаль­ному секторі є вибіркові обстеження бюджетів часу або використання часу. У таких обстеженнях ураховується майже вся економічна діяльність незалежно від її характеру, тривалості, міс­ця виконання. Вони дають можливість з’ясувати, чи веде конк-
ретна особа економічну діяльність, не після одного-двох запитань про основну та другорядну діяльність (як в обстеженнях економічної активності), а на підставі докладного переліку видів діяль­ності. Тому цей метод фіксує деякі явища, що залишаються поза увагою звичайної статистики. Але для його широкого
застосування існують певні перешкоди: складний процес збирання даних потребує тривалого часу і штату спеціально підготовлених обліковців, а велика кількість даних утруднює аналіз і знижує ймовірність повного використання їх потенціалу. Зазначені чинники обмежують можливість використання цього методу у вибірках, які охоплювали б значні групи населення, але невеликі, поглиблені дослідження використання часу можуть суттєво сприяти вивченню неформального сектору. Такі обстеження проводились у 1970-х — першій половині 1980-х років у Ботсвані, Непалі, Індії, Коста-Ріці під егідою МОП. На жаль, в Україні на державному рівні обстеження бюджетів часу давно не проводяться, хоч існує дуже гостра потреба в таких даних.

Держкомстат України на постійній основі проводить два види вибіркових обстежень домашніх господарств: обстеження з питань економічної активності населення (опрацювання методології спостереження неформального сектору в рамках цього обстеження було розпочато ще 1997 р.); обстеження умов життя домашніх господарств, придатне для одержання деяких додаткових відомостей стосовно зайнятості в неформальному секторі.

Програма вибіркового обстеження домашніх господарств щодо економічної активності населення, запроваджена з початку 1999 р., дозволяє достатньою мірою врахувати всі критерії підприємств неформального сектору. Держкомстатом України спіль­но з НДІ статистики (зокрема, за участі автора посібника) розроб­лено Методику визначення обсягів зайнятості в неформальному секторі економіки України на базі матеріалів щоквартальних вибіркових обстежень населення з питань економічної активності, затверджену наказом Держкомстату від 29.02.2000 № 73. З І квар­талу 2000 р. її впроваджено в практику роботи органів держав-
ної статистики. Нормативною базою для створення методики було взято Резолюцію щодо статистики зайнятості в неформаль­ному секторі, ухвалену ХV Міжнародною конференцією статистиків праці 1993 р., та національні законодавчі акти.

Методика визначення обсягів зайнятості в неформальному секторі економіки України належить до найбільш очевидних прямих методів оцінки, оскільки використовуються дані опитування респондентів стосовно місця їхньої роботи. До неформального сектору належать особи, зайняті на підприємствах, що за своїми ознаками є складовими елементами сектору домашніх господарств. За критерії взято такі характеристики підприємств:

— наявність ринкового збуту продукції;

— чисельність працюючих не більше ніж 5 осіб;

— брак державної реєстрації підприємницької діяльності.

Загальна чисельність зайнятих у неформальному секторі включає осіб, для яких ця зайнятість була основною чи додатковою крім подвійного обліку.

Для одержання деяких додаткових відомостей щодо зайнятості в неформальному секторі можна скористатися даними вибіркового обстеження умов життя домашніх господарств, яке з 1999 р. проводиться Держкомстатом за новою методологією. Обстеження умов життя дозволяє точніше встановити кількість домашніх господарств, які трудяться ринковим сільськогосподарським виробництвом, і простежити дохідність окремих видів підприємництва.

Цінність досліджень неформального сектору через поточні обстеження домашніх господарств полягає в тому, що вони дають можливість виявити власників підприємств неформального сектору і тим самим створюють інформаційну базу (вибіркову сукупність) для другого етапу його спостереження — обстеження підприємств неформального сектору. Його можна організувати як окреме незалежне обстеження за місцем проживання (у домаш­ньому господарстві) власника підприємства або безпосередньо на підприємстві, якщо воно перебуває за межами домашнього господарства. Із практичних міркувань обстеження підприємств неформального сектору можна здійснювати одночасно з обстеженням домашніх господарств як додаткове модульне опитування їхніх власників.

Комбінування обстежень домашніх господарств з дальшим обстеженням підприємств дає змогу точніше ідентифікувати неформальний сектор і одержати його комплексну характеристику. Спільне (змішане) спостереження дозволяє отримати докладні дані стосовно економічних характеристик підприємств неформального сектору, зокрема принципів організації і функціонування, обсягів виробництва і реалізації, рівня доходів, умов праці, основних проблем та можливостей тощо.

Змішані обстеження домашніх господарств та підприємств неформального сектору досить поширені. Їм властивий більш складний, комплексний підхід до встановлення робочих критеріїв, причому, як заведено, одночасно застосовуються не одна, а 2—4 ознаки. Частіше використовуються критерії браку статистично­го обліку та (або) комплекту бухгалтерських рахунків (Камерун, Ефіопія, Мадагаскар, Нігер, Танзанія, Колумбія, Індія), критерій некорпоративності підприємства, його перебування у власності та управлінні домашніх господарств (Ефіопія, Нігер, Танзанія, Бразилія, Мексика, Бангладеш, Індія, Філіппіни). Ознака браку реєстрації підприємства у законодавчому порядку береться до уваги значно рідше (Малаві, Індія, Філіппіни). Зазвичай у цих обстеженнях спираються й на таку ознаку, як кількість працюючих (Ефіопія, Малаві, Танзанія, Бразилія, Ямайка, Мексика, Уругвай, Бангладеш, Філіппіни).

Із країн СНД 1998 р. було проведено змішані обстеження домашніх господарств і підприємств неформального сектору у Вірменії та Грузії.

Опитування населення (маються на увазі такі, що здійснюються за межами домашнього господарства: у транспорті, на вулиці тощо) як метод отримання відомостей щодо зайнятості у неформальному секторі можуть дати більш високий результат за рахунок повної анонімності, через що підвищується відвертість відповідей. (Обстеження домашніх господарств відбуваються за місцем проживання респондентів, і хоча організатори обстежень запевняють у конфіденційності первинної інформації, певна частина населення ставиться до таких заходів з недовірою.) Але для таких опитувань дуже важко сформувати вибіркову сукупність, яка забезпечила б, достатньо репрезентативні дані. Крім того, анкета має бути дуже стислою: опитування здійснюється у непристосованих місцях, нашвидкуруч, отже, формулювання запитань має бути простим, а їх кількість — мінімальною.

Певну оцінку можна одержати також через опитування експертів, тобто фахівців, добре обізнаних з даним явищем, які мають об’єктивну думку і чітке уявлення про масштаби проблеми. Але стосовно зайнятості в неформальному секторі знайти таких неупереджених експертів досить важко.

У деяких країнах одночасно використовуються кілька методів одержання інформації. Вони можуть застосовуватися для отримання інтегрованої оцінки або перевірки достовірності даних, здобутих різними способами. Наприклад, у Беніні 1992 р. разом із переписом підприємств торгівлі проводилось вибіркове обстеження закладів інших галузей, де неформальний сектор визначав­ся за місцем виконання робіт (у домашньому господарстві, на рин­ках, вулицях тощо або без постійного місця). В Азербайджані 1996 р. одночасно проводилися перепис ринків, вибіркове обстеження закладів і економічне оцінювання чисельності зайнятих у сфері торгівлі та послуг з метою виявлення підприємств, що реалізують товари чи послуги на ринку без дозволу. У Таїланді зай­нятість у неформальному секторі спостерігається почергово: в одному році через обстеження робочої сили, у другому — через обстеження виробництва домашніх господарств. У Польщі для перевірки достовірності оцінних даних у рамках обстеження економічної активності населення 1995 р. було здійснено модульне обстеження незареєстрованої зайнятості, яке дало вдвічі вищий рівень.

Треба відзначити, що дуже мало країн проводять спостереження неформального сектору (чи близьких до нього сфер та секторів) регулярно і на постійній основі. Серед них можна назвати Бразилію, Еквадор, Колумбію, Мексику, Перу, Індію, Таїланд, Кенію. В основному ж такі дослідження мають епізодичний, уривчастий характер, що свідчить про складність і вразливість цієї проблеми. Остання обставина пояснює те, що найбільшу «популярність» в обстеженнях має критерій розміру підприємства. Імовірність отримати від респондентів точну і правдиву відповідь на запитання: скільки людей працює на підприємстві — значно більша, ніж на запитання стосовно реєстрації підприємства чи ведення бухгалтерського обліку. Але для міжнародних порівнянь цей критерій є досить складним, оскільки існує багато варіантів його інтерпретації. Хоч більшість країн установлюють критерій розміру за загальною чисельністю працівників на підприємстві, деякі країни застосовують обмеження за категоріями найманих працівників, зокрема

Поиск по сайту: