 |
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция
Позитивізм, постпозитивізм
|
Читайте также: |
Позитивізм (від лат. позитивний, суб'єктивний) – ідеалістичний напрямок, представники якого все справжнє («позитивне») знання вважають результатом конкретних наук, заперечують філософію як науку зі специфічною для неї теоретичною та світоглядною проблематикою.
Позитивізм виник у 30-і роки XIX ст. як реакція на спекулятивну філософію та крайні форми містицизму. Він проголосив раціональними лише ті науки, котрі спираються на безпосередній досвід людини. Засновником позитивізму був французький філософ, Огюст Конт.
Рушійною силою суспільного розвитку Конт вважає прогрес знання. В історії змінилося три стадії розвитку думки: теологічна, коли першопочатком буття проголошувались боги, демони; метафізична, коли філософи зверталися до «сутностей» – абстракцій типу «матерія» або «дух»; позитивна, на котрій, відкинувши вигадки теології та метафізики, мислителі переходять до дослідження світу конкретно-науковими способами, а завданням філософії стає констатація найбільш загальних законів, що відкривають позитивні науки.
Конт запропонував класифікацію наук за принципом руху від простого до складного. Перша основна наука в його класифікації – математика, наука про найпростіші об'єкти, потім ідуть астрономія, фізика, хімія, біологія і, нарешті, соціологія. Конт був засновником соціології –науки, що вивчає суспільне життя з різних боків, поєднуючи теоретичні та емпіричні методи дослідження. Конт допускав існування філософії лише у вигляді загальних висновків з природничих та суспільних наук і, претендуючи на подолання матеріалізму та ідеалізму, відстоював феноменалізм. Феноменалізм – вчення, за яким можливе пізнання лише феноменів, а не сутності речей. Отже, позитивізм заперечував можливість пізнання об'єктивного світу (агностицизм), зводив мету науки, лише до опису та впорядкування фактів, що витлумачуються як комплекс відчуттів і переконань суб'єкта, та відкидав традиційні світоглядні проблеми філософії.
У другій половині XIX ст. розпочався етап «другого позитивізму», або емпіріокритицизму, творцями якого стали Мах та Авенаріус. Керівною тезою емпіріокритицизму стало твердження, що пізнання – це пов'язування між собою відчуттів і уявлень, що не досягає ніякої «реальності», крім своїх почуттів. Вчення Авенаріуса про «принципову координацію» («без суб'єкта немає об'єкта і без об'єкта немає суб'єкта») заперечує об'єктивну реальність, що існує зовні і незалежно від свідомості. Об'єктивній істині він протиставляє біологічну цінність пізнання за принципом найменшої витрати сили. У дусі суб'єктивного ідеалізму австрійський філософ Мах у працях «Аналіз відчуттів і відношення фізичного до психічного», «Пізнання і помилка» стверджує, що простір, час, рух, сила суб'єктивні за своїм походженням, а світ є «комплексом відчуттів», відповідно завдання науки – опис цих «відчуттів
Третій етап позитивізму, або неопозитивізм, виник майже одночасно в Австрії, Англії, Польщі на початку XX ст. у зв'язку з успіхами нової форми логічної науки, математичної логіки, що застосовувалася в дослідженнях основ математики. Неопозитивізм являє собою розгалужену філософську течію. Він включає різні логіко-філософські школи, підходи, позиції. Неопозитивізм представляють такі видатні філософи і школи XX ст., як Шлік, засновник «Віденського гуртка», його послідовники Карнап, Нейрат, Рейхенбах, представники Львівсько-Варшавської школи Тарський, Лукасевич; логік, математик, філософ Рассел; засновник філософії лінгвістичного аналізу Вітгенштейн; течія «загальної семантики» (Кожибський, Чейз, Хайякава).
Неопозитивізм виник як течія, що претендує на аналіз і вирішення актуальних філософсько-методологічних проблем, висунутих під час наукової революції початку століття. Особливо гострими були проблеми: ролі знаково-символічних засобів наукового мислення, відношення теоретичного апарату і емпіричного базису науки, природа і функції математизації і формалізації знання. Рассел у своїй книзі «Наше пізнання зовнішнього світу» обґрунтовує думку, що всі філософські проблеми, якщо їх проаналізувати й очистити, виявляються проблемами логічними, Вітгенштейн у «Логіко-філософському трактаті» зробив з цього висновок, що філософія не доктрина, не сукупність теоретичних положень, а діяльність, ніс) полягає в логічному аналізі мови науки. Результат її - «не деяка кількість» філософських речень, а «з'ясування речень». Всі етико-естетичні і релігійні положення, а також традиційні речення «метафізики» австрійський мислитель оголошує безглуздими, бо вони не можуть бути правильно виявлені у мові, а тому не належать до «світу фактичного». Останній обмежений «містичним» – тим, що не висловлене і є інтуїтивне споглядання «світу» у цілому, з «точки зору вічності». Філософія за Вітгенштейном не прагне до істини, вона не є теорією, а суттю аналітичної діяльності з прояснення мови, усунення неточностей у позначеннях, що породжують «метафізичні» речення.
Неопозитивізм базує свій аналіз науки на трьох основних тезах. По-перше, він чітко розмежовує аналітичні (логіко-математичні) та синтетичні (фактичні, емпіричні) висловлювання. Перші є елементами формальної структури теорії і не мають пізнавального змісту. Другі становлять емпіричний базис теорії. По-друге, неопозитивізм ґрунтується на редукціонізмі, тобто твердженні про зведення усіх змістовних висловлювань теорії до безпосереднього досвіду або висловлювань про нього. По-третє, наше пізнання належить не до об'єктивного світу, а до «змісту свідомості»: відчуттів (спостережень) та до фіксації їх у мовних формах.
Не дивно, що нейтральне місце в неопозитивізмі – Віденського гуртка, який став у 20-ті роки провідною неопозитивістською школою, посіло вчення про «верифікацію» (перевірку). Принцип верифікації відіграв у неопозитивістському аналізі потрійну роль: його можна використати для чуттєвої перевірки емпіричних висловлювань, визначення емпіричного значення термінів і висловлювань і, нарешті, «демаркаційного принципу», що дає змогу відокремити емпіричні речення від неемпіричних і, насамперед, метафізичних.
З цього погляду, якщо речення не може бути верифіковане, тобто доведене до кінцевого числа актів досвіду або висловлювань про такі акти, і до того ж не є тавтологією, тобто логіко-математичним висловлюванням, то воно складене з порушенням правил синтаксису і через те безглузде.
Карнап заперечує світоглядний характер філософії і висуває тезу, що логіка науки є аналіз чисто синтаксичних зв'язків між реченнями, поняттями і теоріями. Він відмовляється від наукового обговорення питань, які стосуються природи реальних об'єктів і їх ставлення до речень мови науки. Будуючи «уніфіковану мову науки», він доходить висновку про недостатність чисто синтаксичного підходу і необхідність враховувати і семантику, тобто відношення між мовою і цариною предметів, що описуються. На підґрунті своєї семантичної теорії Карнап будує індуктивну логіку як імовірнісну логіку, розвиває формалізовану теорію індуктивних висновків, розробляє теорію семантичної інформації. У праці «Філософські основи фізики. Вступ до філософії науки» Рудольф Карнап писав, що він називає метафізичними всі ті речення, які претендують на те, щоб представляти знання про щось, що перебуває вище або за межами всякого досвіду, про реальну сутність речей, абсолют.
Як тільки неопозитивісти спробували фактично застосувати «верифікацію» до конкретних філософських тверджень, виявилась практична неможливість звести загальні твердження до одиничних. Крім того, загально-позитивістська установка на тлумачення лише «безпосередньо даного» як єдино справжньої реальності поставила бар'єр у пізнанні минулого і майбутнього. Так Рейхенбах заявив, що історія філософії не містить у собі нічого, крім помилок.
Згідно з Рейхенбахом, хоча об'єкти зовнішнього світу і пізнаються за допомогою чуттєвих вражень, але вони не зводяться до них. Основним доказом існування зовнішнього світу він вважав наявність об'єктивних причинних закономірностей, пізнання котрих – мета науки. У теорії пізнання Рейхенбах заперечував ідеал досконалого доказу і вважав, що обґрунтування будь-якого знання найкраще досягається на шляху до імовірнісної логіки.
Неопозитивісти, зазнавши краху у спробах знайти критерії оцінки висловлювань шляхом чуттєвої верифікації, продовжили пошук в інших напрямках. Так з'явився «семантичний позитивізм», представлений Тарським, Чейзом, Хайякавою.
Альфред Тарський у творі «Поняття істини у формалізованих мовах» дав визначення класичного поняття істини для великої групи формалізованих мов. Представники «семантики» вважають, що люди часто не розуміють одне одного через невизначеність смислу вживаних слів. Слова, на думку Чейза, не мають ніякого значення, вони лише символи, подібно X або У. Зіткнення ідей має своїм джерелом лише термінологічну неузгодженість.
Думка про «конвенціональний» (договірний) характер вихідних принципів математики, висунута Анрі Пуанкаре, поширюється семантиками на будь-яке теоретичне знання. Смисл висловлювання, згідно з «конвенціоналістською» теорією, визначається не його об'єктивним змістом, а місцем даного висловлювання. Питання про реальність, правдивість чи помилковість висловлювання є питанням суто внутрішнім щодо деякої системи, «мовного каркасу». Бути реальним – означає бути елементом системи. Реальність ототожнюється з тими чи іншими формами її відображення (з «мовним каркасом»).
Четверта історична форма позитивізму – постпозитивізм. Постпозитивізм –це загальна назва, яка використовується у філософії науки для позначення множини методологічних концепцій, що прийшли на зміну тим, котрі були прихильні до методології логічного позитивізму або неопозитивізму. Постпозитивізм не являє собою особливий філософський напрямок, течію або школу. Постпозитивізм – це етап у розвитку філософії наук, етап у осмисленні філософських проблем, що виникають у зв'язку з розвитком наукового знання.
Формування постпозитивізму, його поява пов'язані з виданням у 1959 році англійського варіанту методологічної праці Карла Поппера «Логіка наукового відкриття», а також у 1963 році книги Томаса Куна «Структура наукових революцій». Постпозитивізм – це фальсифікаціонізм Поппера, концепція наукових революцій Куна; методологія науково-дослідницьких програм Лакатоса; концепція неявного знання Полані, а також концепції Тулміна, Агассі, Селларса і багатьох інших.
З кінця 50 – початку 60-х років неопозитивізм розвивається у двох напрямках: «лінгвістичного позитивізму», започаткованого філософом Людвігом Вітгенштейном, і «позитивізму», що опирається на праці Карла Поппера. Вітгенштейн закликав шукати не об'єкти, що відповідають словам, а функції «слів у людській діяльності». К. Поппер спершу запропонував замінити «верифікацію», спрямовану на встановлення правдивості тверджень шляхом їх безпосереднього порівняння з фактами, принципом так званої «фальсифікації», тобто пошуком твердження.
Поппер відмовляється від істини як мети пізнання, говорячи, що її не можна досягти, запроваджує поняття «правдоподібності». Факти реального світу можуть лише спростувати і ніколи – підтвердити зміст теоретичних побудов. Поппер відокремлює знання від суб'єкту, надає йому самостійного статусу, подібно до статусу ідей у Платона. Свою теорію К. Поппер назвав «критичним реалізмом». На противагу наміру логічних емпіриків сформулювати критерії пізнавального значення наукових тверджень на підґрунті принципу верифікації, Поппер у праці «Факти, норми та істина: подальша критика релятивізму» висунув як основне завдання філософії проблему демаркації – відокремлення наукового знання від ненаукового. Методом демаркації, за Поппером, є фальсифікація – принципове спростування (фальсифікованість) будь-якого наукового твердження.
У праці «Логіка і зростання наукового знання» мислитель намагається довести, що зростання наукового знання полягає у висуванні сміливих гіпотез і здійсненні їх рішучих спростувань, внаслідок чого вирішуються наукові проблеми. Висунута Поппером метафізична теорія «трьох світів» стверджує існування фізичного і ментального світів, а також світу об'єктивного знання, що не зводяться один до одного.
Реалізація програми побудови теорії зростання наукового знання наштовхнулась на серйозні труднощі, пов'язані з абсолютизацією Поппером принципу фальсифікації, відмовою від визнання об'єктивної істинності наукового знання, конвенціоналізмом у трактовці вихідних засад знання і відривом об'єктивного знання від пізнавального суб'єкта. Доведена також внутрішня суперечливість запропонованого ним критерію оцінки вірогідності наукових теорій.
Лакатос висуває так звану «методологію дослідницьких програм», згідно з якою розвиток наукового знання відбувається через серію теорій, що послідовно змінюють одна одну і мають єдині базисні положення. Методологія Лакатоса розглядає зростання «зрілої» (розвинутої) науки як зміну низки неперервно пов'язаних теорій. Ця неперервність обумовлена нормативними правилами дослідницьких програм, що приписують, які шляхи є найбільш перспективними для подальшого дослідження {«позитивна евристика»), а яких шляхів слід уникати («негативна евристика»). Інші структурні елементи дослідницьких програм – «тверде ядро» (до нього входять фундаментальні припущення програми, які не можна умовно спростувати) і «захисний пояс», що складається з допоміжних гіпотез (він забезпечує збереження «твердого ядра» від спростувань і може бути модифікований, частково або повністю замінений при зіштовхуванні з контрприкладами). У розвитку дослідницької програми, як вважає історик науки, можна виділити дві основні стадії – прогресивну і вироджену. На прогресивній стадії «позитивна евристика» активно стимулює висування гіпотез, що поширюють емпіричний і теоретичний зміст. Однак надалі розвиток дослідницької програми різко уповільнюється, її «позитивна евристика» занапащає евристичну міцність, внаслідок чого зростає кількість гіпотез, що стосуються лише окремого випадку.
Фейєрабенд висуває принцип «теоретичного плюралізму», або проліферації (розмноження) теорій, що є істотною рисою розвитку наукового знання. Він твердить, що вчені повинні намагатися створювати теорії, несумісні з існуючими і визнаними теоріями. Створення таких альтернативних теорій сприяє їх взаємній критиці і прискорює розвиток науки. Принцип проліферації покликаний обґрунтувати, за Фейєрабендом, плюралізм у методології наукового пізнання. Він заперечує існування теоретично нейтральної емпіричної мови, вважаючи, що всі наукові терміни «теоретично навантажені». Значення наукових термінів детермінується тією теорією, до котрої вони входять, а тому за умов переходу терміна від однієї теорії до іншої його значення повністю змінюється; кожна теорія створює свою власну мову для описування фактів. Звідси Фейєрабенд приходить до тези про непорівнюваність альтернативних теорій, що конкурують і змінюють одна одну, їх не можна порівнювати як відносно до загального емпіричного базису, так і з точки зору загальних логіко-методологічних стандартів і норм, оскільки кожна теорія встановлює свої власні норми.
Фейєрабенд пропонує свій шлях гуманізації науки, так званий «методологічний анархізм». Але критикуючи емпіризм, він заперечує будь-який регулюючий вплив емпіричного матеріалу на відбір теорії. Фейєрабенд вимагає звільнити суспільство від «диктату науки», відокремити науку від держави і надати науці, міфу, магії, релігії рівні права у суспільному житті.
Таким чином, постпозитивізмові як певному етапу у еволюції філософії науки притаманні такі загальні риси:
♦ постпозитивісти відходять від орієнтації на символічну логіку і звертаються до історії науки; їх все більше цікавить відповідність розумових моделей реальному науковому знанню і його історії;
♦ якщо логічний позитивізм головну увагу звертав на аналіз структури наукового знання, то постпозитивізм головною проблемою філософії науки робить розуміння розвитку наукового знання;
♦ постпозитивізм пом'якшує дихотомію емпіричного – теоретичного, зникає протиставлення фактів і теорій, контексту відкриття і контексту обґрунтування;
♦ постпозитивісти відмовляються провести чітку грань між ненаукою і філософією. Вони визнають осмисленість філософських положень і неусуненість їх з наукового знання. Фейєрабенд, наприклад, взагалі відмовляється бачити будь-яку різницю між наукою, міфом і філософією;
♦ представники постпозитивізму головним об'єктом своєї уваги зробили розвиток знання, а для цього вони змушені були звернутися до вивчення історії виникнення, розвитку і змін наукових теорій і ідей;
♦ постпозитивізм поставив під сумнів тезу логічних позитивістів про безперечний прогрес науки і став вимагати доказів прогресивного розвитку наукового знання;
♦ всі представники концепції постпозитивізму тією чи іншою мірою відштовхуються у своїх міркуваннях, у постановці і вирішенні методологічних проблем від позитивістської методології.
Поиск по сайту: