Франкфуртська школа

Свою назву франкфуртська школа одержала від міста, де діяли її засновники, що утворили інститут соціальних дослід­жень у Франкфурті-на-Майні. З 1932 року виходить журнал цієї школи – «Журнал соціальних досліджень». Маркузе у праці «Ерос і цивілізація» говорить про породжені «репресивною» функцією культури страждання, що аж ніяк не компенсуються вигодами людини від цивілізації. Звідси гасло – «Геть культу­ру!». Кардинальні перетворення суспільної дійсності, визволен­ня людини від репресивних впливів «відчуженого» буття тлу­мачиться представниками франкфуртської школи як «естетична революція».

Намагаючись уникнути підкорення природі шляхом уподоблення їй, людина підкорює її завдяки праці. Але, на думку пред­ставників франкфуртської школи, оволодіння зовнішньою при­родою можливе лише за умов підкорення внутрішньої природи, викорінення усього імпульсивного, безпосереднього, життєво­го і формування міцного «чоловічого» характеру, буржуазної «самості», суб'єкта влади.

Усепронизуючий принцип панування трансформується у пануванні людини над людиною. Зрештою суб'єктом пануван­ня виступає загальне, що зводить одиничне до голої функції, формує не тільки його свідомість, але й несвідомі потяги за допомогою гігантської машинерії, культурної індустрії.

Це впливає і на сутність мислення: не здійснюється саморефлексія, немає можливостей для гри і уявлення. Панування визначає форму раціональності: тотожність, замкненість, заборона негативного. Представники франкфуртської ніколи запро­понували нові моделі, типи раціональності. Адорно проектує миметичне, художнє мислення, Маркузе – раціональність, що звільнює чуттєвість з-під гноблення норм культури, Хабермас покладає надії на «комунікативну раціональність». Головна спрямованість Адорно – виявити «простір, вільний від пану­вання», а значить, і від ненависницького принципу «куленеп­робивної тотожності». На противагу всій попередній філософії, що вважала благом абсолютне, тотожне, вирішене, Адорно ви­суває досить революційну, на його думку, тезу: благом може бути тільки негативне, нетотожне, невирішене.

Нетотожне мислення має за мету, з одного боку, врятувати раніше пригнічені шари досвіду (миметричне, безпосереднє; у якому виявляються людське страждання і біль), а з другого – зберегти раціональне. Філософія повинна виявити страждання мовою понять, зрозуміти непонятійне, висловити несказане, орієнтуючись на естетику.

Інший варіант раціональності проектує Хабермас, вимага­ючи переходу у вимір інтерсуб'єктивного взаєморозуміння, коли вектор раціональності повернутий з відношення до природи на стосунки між людьми. Члену певного життєвого світу дозволя­ються не всі акції, раціональні з точки зору успіху, але тільки ті, що вважаються ціннісно витриманими. Хабермас відмов­ляється від орієнтирів естетики і висуває теорію аргументації, звертається до «аналітичної філософії».

Ще один варіант раціональності висуває Маркузе, аналізу­ючи особливий тип особи пізнього капіталізму: влада загально­го пронизує і рівень несвідомого, визначаючи систему віталь­них потреб. Індивід не відчуває відчуження, задовольняючись «одномірним» існуванням і сприймаючи його як вимір свободи. Сила заперечення у таких умовах може прийти тільки ззовні, якою б абсурдною і ірраціональною вона не здавалась тим, хто тісно вплетений у наявність буржуазного суспільства, смертель­но ним «інтегрований». Майбутнє не виводиться з теперішнь­ого як результат розвитку його тенденцій. Навпаки, образ ба­жаного майбутнього конструюється особливою логікою волі всупереч інтегрованим свідомості і несвідомому. Образ майбут­нього може, на думку Маркузе, з'явитися тільки завдяки новій чуттєвості, що знімає табу репресивної культури.

Великий внесок у розвиток соціальної філософії франкфур­тської школи вніс німецьке-американський філософ, соціолог, психолог Еріх Фромм. У своїх творах «Втеча від свободи», «Образ людини у Маркса», «Мати або бути?», «Психоаналіз та релігія» він намагався виявити механізм взаємодії психологіч­них і соціальних факторів у процесі формування людини. Зв'я­зок між психікою індивіду та соціальною структурою суспіль­ства виявляє, за Фроммом, соціальний характер, у формуванні якого особливу роль відіграє страх. Страх пригнічує і витісняє у підсвідоме дії, що несумісні з нормами суспільства. Типи соц­іального характеру збігаються з різними історичними типами само-відчуженої людини (накопичувальний, експлуататорський, рецептивний, пасивний, ринковий). Мислитель намагається визначити шлях оздоровлення західної цивілізації, показати перспективи творчого розвитку особи. Він вважає це можли­вим на принципах гуманістичної етики, активізації індивіда завдяки методам гуманістичного управління, розповсюдження психодуховних орієнтацій.

Засобом звільнення людей від ілюзій їх буття повинні ста­ти, на думку видатного психолога і філософа, усвідомлення людиною неістинності свого існування у суспільстві тотально­го відчуження, реалізація нею своєї сутності і знаходження «самості» замість «уявного Я», відродження життєдайного світог­ляду і внутрішнє моральне оновлення, встановлення гармонії між індивідом і природою, особою і суспільством.

Центральною темою досліджень Юргена Хабермаса, авто­ра книги «Теорія і практика», «Пізнання та інтерес» та ін., є вплив науково-технічної революції на суспільні відносини. Хабермас вважає також, що політичне функціонуюче суспільство здатне шляхом «публічних дискусій» нейтралізувати супереч­ності суспільства і встановити «вільні від примушення, неспотворені комунікації у рамках «соціальної злагоди». Він розробив поняття «інтеракції» – спілкування, яке, на його думку, має замінити марксистське поняття «виробничі відносини» як більш універсальне. Він виділяє два типи поведінки: комуніка­тивна і стратегічна і показує, як стратегічно орієнтована пове­дінка (мета якої полягає не у досягненні взаєморозуміння, а в переслідуванні «інтересу») веде або до свідомого, або до не­свідомого обману партнера.

У першому випадку складається система маніпулювання, а у другому – систематично спотворювана комунікація. В обох випадках наслідки для суспільства, культури і особи виявляють­ся згубними. У сфері соціальної інтеграції панує аномалія, відчу­ження, втрачається колективна ідентифікація; у сфері культу­ри – збиток сенсу, утрата орієнтації і делегітимування структур влади; у сфері особи – утрата зв'язку з традицією, порушення мотиваційних комплексів і різного виду психопатології. І на­впаки – у випадку поведінки, орієнтованої на комунікацію, – складаються упорядковане нормативне середовище, усталені, легітимовані міжособові стосунки, стійкі особові структури, здатні до розгортання і самоздійснення.

Взагалі аналіз комунікативної і стратегічної поведінки дає можливість діагностувати головні соціокультурні проблеми су­часності, а також, як вважає Хабермас, виявити приховане на­сильство системи, що вважається необхідним, оскільки гаран­тує інтеграцію суспільства. Дійсна ж інтеграція забезпечується на шляху комунікативного розуміння.

Поиск по сайту: