Структуралізм

Виникнення структуралізму пов'язано з переходом гумані­тарних наук від описово-емпіричного до абстрактно-теоретич­ного рівня дослідження. Засадами такого переходу стали вико­ристання структурного методу, моделювання, а також елементів формалізації і математизації. Головні представники структура­лізму Леві-Строс, Фуко, Дерріда, Лакан, Варт.

Центральним у структуралізмі є поняття структури, що тлумачиться як субстанція й розглядається як абстрактна іде­альна модель. Структура – сукупність відношень, інваріантних при деяких перетвореннях. За цієї трактовки поняття структу­ри характеризує не просто стійкий «скелет» якогось об'єкта, а сукупність правил, за якими з одного об'єкта можна отримати другий, третій і т. д. шляхом перестановки його елементів і де­яких інших симетричних перетворень. Увага переноситься з елементів та їх природних властивостей на стосунки між еле­ментами і залежні від них реляційні, тобто системопридбані, властивості (у структуралізмі це формулюється як методологі­чний примат відносин між елементами у системі). Основні процедури структурного методу:

♦ виділення первинної множини об'єктів, «масиву», «кор­пусу»;

♦ подрібнення об'єктів на частини, з'ясування типових пар;

♦ систематизація та побудова абстрактної структури;

♦ виведення із структури теоретично можливих наслідків і перевірка їх на практиці.

Характерна риса структуралізму – бажання за свідомим маніпулюванням знаками, словами, образами, символами вия­вити підсвідомі глибинні структури, приховані механізми зна­кових систем. Об'єктом дослідження структуралізму є культу­ра як сукупність знакових систем, мова, наука, мистецтво, релігія, міфологія, звичаї, мода, реклама і т. ін. Саме на цих об­'єктах структурно-семіотичний аналіз дозволяє виявити прихо­вані закономірності, яким підсвідомо підкоряється людина.

Цим закономірностям відповідають глибинні шари культу­ри, що по-різному визначаються у різних концепціях (поняття «епістема» і «дискурсивні формації», що характеризують гли­бинні рівні знання у Фуко, поняття «письмо» у Варта і Дерріди, «ментальні структури» у Леві-Строса тощо), але в усіх ви­падках розглядаються як такі, що опосередковують відносини людської свідомості і світу. Свідомість і самосвідомість люди­ни, що ігнорує це опосередкування, виявляються, згідно струк­туралізму, джерелом ілюзій відносно вільної і суверенної діяль­ності людського «Я».

Полемізуючи з екзистенціалізмом, феноменологією, запере­чуючи власне принцип філософського суб'єктивізму у трактовці людини і суспільства, Леві-Строс розвиває концепцію «надраціоналізму» про встановлення єдності чуттєвих і раціо­нальних засад, які втратила сучасна європейська цивілізація. Гармонію цих першопочатків Леві-Строс вбачає у первісному міфологічному мисленні, яке абстрактні, фундаментальні супе­речності буття (наприклад, протиріччя життя і смерті) зводить до конкретних чуттєвих образів. Міфологічне мислення він вва­жає колективним несвідомим, що є найбільш зручним об'єктом для вивчення анатомії людського розуму і тих його структур, котрі, за Леві-Стросом, єдині для стародавньої і сучасної люди­ни. Такі явища європейської культури, як релігія, філософія, соціально-моралістичні вчення визначаються, як вважає Дерріда, «логоцентристськими установками», тобто опорою на «голос-логос» (слово, що звучить), а також на фонетичне письмо з ха­рактерним для нього розчленуванням знакової форми і змісту (поза межами позначеного). Умови подолання європейської метафізики Дерріда вбачає у відшукуванні її історичних джерел засобом аналітичного розчленування («деконструкції») самих різних текстів гуманітарної культури, виявлення у ній опорних понять (перш за все – поняття буття), а також шару метафор, у котрих відбиті сліди попередніх культурних епох.

Фуко пропонує побудувати особливу дисципліну («архео­логію знання»), що вивчає історично мінливі системи інтелек­туальних передумов пізнання і культури на матеріалі філології, психології, психіатрії. Згідно з Фуко, ці передумови визначають­ся пануючим у культурі того чи іншого періоду тином семіо­тичного відношення, або відношення «слів» і «речей». Він ви­діляє три системи таких передумов (три епістеми): відродження, класичний раціоналізм і сучасна. В «Археології знання» головним предметом аналізу стають так звані дискур­сивні (мовні) практики, що співіснують усередині однієї епістеми; їх взаємодії визначають як «слова», так і «речі», тобто як засоби культури, так і її об'єкти. У працях «Нагляд і покаран­ня», «Воля до знання» він виводить системи інтелектуальних передумов з функціонування певних соціальних інститутів (відношення «влади» як умови «знання»). Мислитель переконливо показує історично тимчасовий характер окремих понять, теорій, соціальних інститутів.

У своїй програмній статті «Функція і поле мовлення і мови у психоаналізі» Лакан ставить на місце психічної структури Фрейда («Воно» – «Я» – «Понад-Я») тричленну схему «реаль­не – уявне – символічне», головний момент якої – взаємодія уяв­ного (джерело суб'єктивного ілюзорного синтезування) і сим­волічного (сукупність об'єктивних механізмів мови і культури). Лакан вважає, що несвідоме структуроване як мова. При цьо­му несвідоме пов'язується у Лакана не з сексуальністю, а з істо­ричними порядками культури; мовні ж знаки абсолютизуються в концепції Лакана як сила, що обумовлює не тільки психіку людини, але й її долю.

Структуралісти виявляють структуру людини і історії, що відображує суперечність між людиною і соціальними структу­рами. При розгляді суспільних явищ структуралізм ігнорує людину, заперечує внутрішні суперечності як джерело розвит­ку і зміни структури об'єктів. Людина, суб'єкт або взагалі вино­ситься за межі розгляду у структуралізмі, або трактується як щось залежне від функціонування об'єктивних умов.

Домінантою у суспільному умонастрої в кінці 70-х років XX ст. стає не пошук об'єктивного знання, а емоція і афект, бажання і шанс вільного розвитку, історична динаміка і «географічні» переміщення об'єктів у соціокультурному просторі. Характер­на ознака цього, третього етапу структуралізму – розмикання структури у контекст. Знання при цьому трактується як осе­редок соціальних і політичних сил, як втілення стратегій влади (форми, типи, специфіка цих стратегій).

Розвитком своїх позицій і підходів структуралізм значно вплинув на загальну картину сучасної філософії. Зокрема, до­волі плідним виявився вплив структуралістської програми на дослідження структур розуму і структур влади у межах Фран­кфуртської школи. Вплив структуралістського підходу посилив проблематизацію вузькоемпіричних схем у сучасних варіантах позитивізму. Зіткнення і полеміка зі структуралізмом дали імпульс для пошуків об'єктивності і вивчення мови у феноме­нології і суттєво визначили вигляд сучасної герменевтики.

Поиск по сайту: