АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Буття, субстанція, матерія

Читайте также:
  1. Категорії філософії як роди буття, форми діяльності та мислення
  2. Матерія
  3. Матерія є причиною усіх причин, не будучи сама обумовлена ніякою причиною (Ф. Бекон)
  4. Проблема буття, людини і суспільства в античній філософії
  5. Формування науково-філософського поняття матеріх. Дух і матерія, межа протилежності.

Що лежить в основі світу? Виник світ природнім шляхом чи є актом божого творіння? Чи існують інші світи? Реально існують свобода та творчість, чи це просто ілюзії нашого обме­женого розуму? Саме такі питання, що мають граничний харак­тер, і належать до розуміння світу і людського буття в цілому, є предметом перш за все філософського аналізу.

Винятково широке філософське узагальнення знань про навколишній світ мають категорії буття, субстанції, матерії. Саме вони дозволяють усвідомити, яким чином поєднуються природ­ничі знання про матерію, рух, простір, час з філософськими уявленнями про природу, з картиною світу, що створюється у межах філософії.

Вчення про буття отримало назву «онтології». Онтологія є важливішим розділом метафізики як вчення про граничні засади буття, пізнання та ціннісного відношення лю­дини до світу.

Грецький філософ Парменід у творі «Про природу» запиту­вав: «Бути чи зовсім не бути?» Що ж таке буття? Це поняття, звичайно, пов'язане з дієсловом «бути», тобто це визнання того, що світ, я і всі речі існують. Уже в античній філософії розрізняєть­ся буття і небуття, сутність та існування, намічаються підходи до розуміння об'єктивного і суб'єктивного. Істинним буттям Платон вважає світ ідей, а не світ чуттєвих речей. Арістотель розріз­няє різні рівні буття (від чуттєвого до інтелігібельного).

У середні віки філософія протиставляє буття Боже і буття, створене Богом, розрізняючи при цьому дійсне буття (акт) і мож­ливе (потенцію). В епоху Відродження загальне визнання одер­жує культ матеріального буття, природи. Цей новий тип світосп­риймання, обумовлений розвитком науки, техніки і матеріального виробництва, підготував концепції буття XVII XVIII століть. У ці часи буття розглядається як реальність, котра протистоїть людині і підпорюється законам, що діють автоматично. У таких натуралістично-об'єктивістських концепціях природа це ме­ханізм, що діє сам по собі, незалежно від людини. Для Нового часу характерний субстанціональний підхід, коли фіксується субстанція і її властивості як підґрунтя світу.

 
 

Поряд з цим формується інший спосіб тлумачення буття на шляху гносеологічного аналізу свідомості та самосвідомості. Він представлений в основній тезі метафізики Декарта «думаю, значить, існую» і в тлумаченні Лейбніцем буття як сутності духовних субстанцій монад, і у ототожненні Берклі існування і реальності у сприйманні. Така інтерпретація буття знайшла своє завершення у німецькому класичному ідеалізмі. Для Кан­та буття це не властивості речей, а спосіб взаємозв'язку на­ших понять і суджень. Фіхте розуміє буття як вільну, чисту діяльність абсолютного «Я», Шеллінг вбачає його у свободі людини, у її духовній діяльності. У ідеалістичній системі Гегеля буття вважається першим, безпосереднім ступенем у сход­женні духу до самого себе; воно невизначене, безпосереднє, без'якісне.

Спроба зрозуміти буття з аналізу свідомості характерна і для західної філософії ХІХ ХХ століть. Так, у «філософії жит­тя» (Дільтей) буття збігається з цілісністю життя, у неокантіанстві воно роздвоюється на світ сущого і світ цінностей, у феноменології Гуссерля підкреслюється зв'язок між психічни­ми актами свідомості і об'єктивно-ідеальним буттям, світом смислів. Шеллер включає до буття і емоційні переживання, і оцінки, Хайдеггер обмежує його тільки колом інтерпретацій. Сартр протиставляє «буття в собі» і «буття для себе», розріз­няє матеріальне буття і людське буття. Основна характеристи­ка людського буття, за Сартром, вільний вибір можливостей.

Діалектико-матеріалістичне розуміння буття виходить з неможливості відособленого, незалежного від матерії буття, як «чистого буття», «буття в собі». При цьому підкреслюється ба­гаторівневий характер буття (органічна і неорганічна природа, біосфера, суспільне буття, буття особи). Один рівень не можна зводити до іншого: матерія і форми її руху предмет природ­ничих наук, а суспільне буття вивчають соціологічні та істо­ричні науки.

Отже, буття – це філософська категорія, що означає: все, що реально існує; реальність, що існує об'єктивно, поза свідомістю людини і незалежно від неї; загальний спосіб існування людини,

Проаналізувавши усі концепції буття, які існували в історії філософії, можна виділяти такі основні форми буття:

буття речей і процесів, що існують незалежно від люди­ни та її діяльності «перша природа» і буття речей і про­цесів, створених людиною «друга природа»;

буття духовного (ідеального), котре розділяють на індив­ідуалізоване і об'єктивізоване;

буття людини як існування її у світі речей і у світі духов­них цінностей;

буття соціальне, що розділяють на буття окремої люди­ни і буття суспільства в цілому.

Отже, у світі, що оточує нас, існує безліч різних предметів і явищ. Чи є між ними щось спільне, яка їх природа, що лежить у їх основі?

Спроби розв'язати ці питання історично привели до виник­нення поняття субстанції (лат. сутність, дещо, що лежить у основі). Під субстанцією розуміли якусь загальну первинну основу всіх речей, що є їх останньою сутністю. Якщо різні предмети і явища можуть виникати і зникати, то субстанція нестворювана і незнищувана, вона тільки змінює форму свого буття, переходить з одного стану в інший. Вона є причиною самої себе й основою всіх змін, найбільш фундаментальним і найбільш стійким шаром реальності.

В історії філософії категорія субстанції набула три базових категоріальних розуміння: по-перше, її ототожнювали з субстра­том, з конкретною речовиною, з якої утворюються предмети; по-друге, її сприймають як діяльну духовну першооснову; по-третє, під субстанцією розуміють незмінну основу, з якої розгортаєть­ся все розмаїття предметів та явищ.

Філософи намагалися розв'язати і питання щодо кількості субстанцій. Так виникли монізм, дуалізм і плюралізм.

Плюралізм (від лат. множинний) – філософська концепція, за якою все існуюче складається з множини само­стійних рівнозначних духовних субстанцій, що не зводиться до єдиного першопочатку. На позиціях плюралізму стояв Г.В. Лейбніц (учення про незалежні духовні сутності монади), ці позиції поділяють деякі представники прагматизму, персоналізму, неореалізму.

Дуалізм (від лат. двоїстий) – принцип філософсько­го пояснення сутності світу, який виходить з визнання наявності в ньому двох першооснов (субстанцій) – духу і матерії, ідеаль­ного і матеріального. Дуалізм був започаткований Спінозою у вченні про стосунки атрибутів мислення і протяжності. Одним з видатних представників дуалізму був Рене Декарт, котрий вважав, що в основі світу лежать дві субстанції: духовна (мисляча) і тілесна (протяжна). Дуалізм був властивий і філософії І. Канта, котрий поділяв дійсність на світ явищ, єдинодоступний пізнанню, та світ надчуттєвих непізнаних «речей в собі». Виявом дуалізму є і психофізичний паралелізм (XIX ст. Вундт, Ліппс, Рібо), за яким психічні і фізіологічні процеси, що відбуваються в мозку, спричиняють два паралельні і незалежні один від одного ряди явищ, котрі відповідають один одному, але причинно не пов'язані між собою.

Монізм (від грецьк – один, єдиний) – філософський принцип пояснення різноманітності світу як прояву єдиної пер­шооснови – матерії (матеріалістичний монізм) або духу (ідеал­істичний монізм). Як предметний аналог поняття матерії в ан­тичності розглядались першоречовини (вода, вогонь, повітря). Різномаїття було зведене до єдиного. Труднощі виведення різноманітних речей з єдності античними філософами не усві­домлювались, їх підмітив Арістотель і наділив формоутворюючими здібностями ідею, надавши матерії лише роль пасивного субстрату. Якщо ідеалісти оцінюють матерію як субстрат, що не здатний до самоформування, а сам формується ідеєю, то мате­ріалісти характеризують матерію як здатну до самоформуван­ня субстанцію.

Матеріальна єдність світу виявляється в тому, що всі пред­мети і процеси існують об'єктивно, що всі вони мають одне дже­рело матерію; відбувається взаємоперетворення одних форм матерії і руху у інші; немає абсолютно ізольованих речей і явищ; існують загальні фундаментальні закони природи і суспільства.

Ідея про матеріальну єдність світу підтверджується усім розвитком філософії і природничих наук. Наприклад, Ч. Дарвін установив єдність в походженні і розвитку тваринного і рослин­ного світу. Дослідженнями Шлейдена і Шванна була доведена єдність клітинної будови всього живого. Періодичний закон Менделєєва встановив єдність якісно різних хімічних елементів, основою якої є структурна єдність хімічних елементів, атомів і атомна вага. Фізіологи Сєченов і Павлов довели спільну мате­ріальну природу психічних явищ і викрили дуалістичну ідею про людину, протилежні засади душі і тіла.

На відміну від матеріалістичного, релігійно-ідеалістичне ро­зуміння світу визнає у ролі субстанції Божу волю, абсолютний рух, людську свідомість, що відривається від мозку, абсолюти­зується, обожнюється.

Матеріалістична філософія загальною субстанцією, субстра­том будь-яких властивостей, зв'язків, відносин і форм руху вва­жає матерію (від лат. – речовина). У матеріалістичних вченнях мілетської школи в старовинній Греції в ранг субстанції зводились конкретні форми речовини: вода (Фалес), повітря (Анаксімен), вогонь (Геракліт), що утворюють сонце, зірки, всі інші тіла і обумовлюють вічну змінюваність світу. У філософії Анаксімандра субстанцією вважалась не конкретна речовина, а певна нескінченна і невизначена матерія апейрон, вічна в часі, невичерпна в структурі і така, що безперервно змінює форми свого існування. Демокріт, Левкіпп, Епікур, Лукрецій Кар при­пускали існування найпростіших частинок атомів, котрі нестворювані і незруйнівні, перебувають у безперервному русі. Кількість атомів у Всесвіті нескінченна, з атомів утворюються живі істоти і сама людина. В атомістичній теорії вперше був висунутий у конкретно визначеній формі принцип збереження матерії як принцип неподільності атомів. З ідеї збереження і аб­солютності матерії неминуче випливало положення про вічність і нескінченність світу, первинність матерії відносно свідомості людини, про закономірну зумовленість усіх явищ у світі.

Атомістична теорія розроблялася далі у філософії і приро­дознавстві Нового часу в працях Гассенді, Бойля, Ломоносова, Гоббса, Гольбаха, Дідро та інших. На противагу атомістиці ви­никли різні ідеалістичні теорії субстанції, в яких у ранг загаль­ної основи світу зводились божественна воля, світовий розум, абсолютний дух тощо.

У ХУІІ ХІХ ст. зазнали абсолютизації відомі механічні за­кони руху, фізичні властивості і стан матерії. Єдність світу ро­зуміли як однорідність і одноманітність його будови, як нескінчене повторення одних і тих самих зірок, планет та інших відомих форм матерії. Однак природа виявилась значно склад­нішою, ніж вбачали багато хто з фізиків і філософів.

 
 

У другій половині XIX ст. дослідженнями Фарадея і Максвелла були встановлені закони зміни якісно нової порівняно з речовиною форми матерії електромагнітного поля. На­прикінці XIX початку XX ст. нова серія відкриттів: радіо­активності, складності хімічних атомів, електронів, змінності маси тіл залежно від швидкості. У фізиці виникла криза меха­нічної картини світу і метафізичного розуміння матерії. Радіо­активний розпад атомів емпіріокритики тлумачили як «зникнення» матерії, перетворення матерії в енергію. Все де призве­ло до розробки філософського поняття матерії, на відміну від конкретно-природничого, що існувало до XIX ст.

Матерія стала розглядатися як філософська категорія для означення об'єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях її, котру людина може і намагається пізнати, але при цьому матерія існує незалежно від самої людини. Отже, матерія не зво­диться до якихось визначених її видів частинок речовини, до тіл, які чуттєво сприймаються, тощо.

Для кожного матеріального утворення існувати – значить бути об'єктивною реальністю щодо інших тіл, перебувати з ними в об'єктивних зв'язках і взаємодії, бути елементом загаль­ного процесу зміни, розвитку матерії. Матерія існує у вигляді нескінченної різноманітності конкретних об'єктів, систем, кож­на з яких має рух, структурність, просторово-часові зв'язки і взаємодії та багато інших загальних і часткових властивостей. Поза конкретними об'єктами і системами матерія не існує, і в цьому розумінні немає матерії в чистому вигляді і як первин­ної структурної субстанції.

Таким чином, в історії філософії і природознавстві розви­вались два аспекти, дві точки зору на розуміння матерії: філо­софський і природничо-науковий (фізичний). Природничо-науковий аспект включає знання про фізичну, структурну будо­ву матерії. Він досліджується окремими конкретними науками, особливо фізикою і хімією. Філософський аспект – це погляд на матерію як сутність субстанцію, яка лежить в основі внутрі­шньої єдності усього різномаїття явищ і предметів.

 
 

Матерія як об'єктивна реальність має безліч властивостей, притаманних її різноманітним видам і станам. Одним з універ­сальних, невід'ємних властивостей матерії є її структурність, тобто розчленованість на якісно різні рівні її організації. Струк­турна розчленованість матерії полягає у тому, що вона завжди і всюди у просторі і часі певним чином організована у конкретні матеріальні системи, тобто такі цілісні утворення, зв'язок між елементами у яких є більш-менш стійким і тривалим, ніж зв'я­зок між кожним з елементів оточуючого середовища.

Орієнтовно виділяють такі основні типи матеріальних сис­тем і відповідні їм структурні рівні матерії: 1) система неживої природи, 2) система живої природи і 3) суспільство. Система неживої природи включає елементарні частинки і поля, атомні ядра, атоми, молекули, макроскопічні тіла, геологічні утворен­ня, Землю та інші планети, Сонце і всі зірки, Галактику, систе­му галактик Метагалактику, яка є лише однією з систем не­скінченного Всесвіту.

Кількість елементарних частинок постійно зростає і переви­щує вже 300 різновидів. Стійких же різновидів небагато: фото­ни (кванти електромагнітного поля), гравітони (гіпотетичні кванти гравітаційного поля), електрони, позитрони, нейтрони, протони і антипротони. Дослідження універсального взаємопе­ретворення частинок при великих енергіях взаємодії призвело до розвитку кваркової моделі структури адронів (протонів, ней­тронів, гіперонів, мезонів та інших, що приймають участь у сильних взаємодіях) і котра стала підґрунтям передбачення відкриття низки нових частинок.

Жива і соціально організована матерії відомі поки що лише на Землі, їх виникнення є результат природного і закономірного саморозвитку матерії. Жива матерія – це сукупність організмів, здатних до самовідтворення з передачею і накопиченням у про

цесі еволюції генетичної інформації. У системі живої природи існують внутрішньоорганізмові та надорганізмові біосистеми. До перших належать молекули ДНК і РНК, як носії спадковості, комплекси білкових молекул, клітини, тканини, органи, функці­ональні системи (нервова, кровоносна, травлення, газообмінна та інші), організм у цілому. До надорганізмових систем належать сімейства організмів, різні популяції види, біоценози, біогео­ценозу географічні ландшафти і вся біосфера.

Соціально-організована матерія – це вища форма розвитку життя, сукупність мислячих і свідомо перетворюючих дійсність індивідуумів і угрупувань різного рівня. В свою чергу суспільство включає багато типів взаємоперехрещених систем: людина, сім'я, різні колективи (виробничі, наукові, спортивні та інші), об'єднан­ня і організації, партії, нації і держави, суспільство в цілому.

Структурність матерії характеризує її стан з точки зору перервності і неперервності. Матерія перервна, оскільки існує у вигляді множини окремих структурних систем. Одночасно вона неперервна, бо простір між матеріальними структурними системами, тобто між усіма частинками і тілами не є абсолют­ною порожнечею, а містить у собі матеріальні поля: гравітаційні, електромагнітні, ядерні та інші. Перервний і неперервний ха­рактер будови матерії яскраво виявляється у класифікації видів матерії за її фундаментальними фізичними властивостями. У зв'язку з цим розрізняють два види матерії: речовина і поле.

Речовина все те, що має в основному механічну масу спокою. Вона знаходиться у різних станах, у стані електронів, протонів, ріди­ни і твердих тіл, біополімерів, живих організмів. Найбільш розпов­сюдженим видом речовини є плазмовий її стан, у якому знаходять­ся зірки. Реально також існує антиречовина, що утворюється з античастинок: антипротонів, позитронів, антинейтронів тощо.

Поле – це вид матерії, що не має маси спокою. Електро­магнітні, гравітаційні поля забезпечують взаємодію і зв'язок ре­човини у макросвіті. У мікросвіті взаємодія елементарних час­тинок речовини забезпечується ядерними, мезонними, електропозитронними, нуклонними та іншими полями. Поля за­повнюють більшу частину простору як у макросвіті, так і в мікросвіті.

Речовина і поле – якісно різні види матерії і відрізняються один від одного, перш за все, масою спокою. Частинки речовини мають масу спокою, а електромагнітне і гравітаційне поля її не мають. Речовина і поле різняться і за закономірностями руху: швидкість розповсюдження електромагнітного і гравітаційного полів завж­ди дорівнює швидкості у порожнечі, а швидкість руху частинок речовини завжди менше швидкості світла. Третє розрізняння по­лягає у ступені проникності: речовина малопроникна, поля дуже проникні. Речовина і поле різняться також ступенем концентрації маси і енергії. У частинок речовини концентрація маси й енергії завелика, а у елетромагнітного і іравітаційного полів вона мала. Проте, у ядерних полях ця різниця стирається. Крім того, речови­на і поле розрізняються і як корпускулярна і хвильова сутність. Речовина характеризує матерію з точки зору її перервності, корпускулярності, поле неперервності і хвильової природи. Межі між речовиною і полем чітко виступають лише у макросвіті, а для мікропроцесів вони досить відносні.

Слід визначити також, що у світі може існувати і багато інших, невідомих нам видів матерії з незвичайними специфіч­ними властивостями, але всі вони елементи об'єктивної ре­альності, що існує незалежно від нашої свідомості.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.006 сек.)