Психоаналітична філософія

Психоаналітична філософія, або фрейдизм – це загальне позначення різних шкіл і течій, що застосовують психологічне вчення Фрейда для пояснення явищ культури, процесів твор­чості і суспільства у цілому. Фрейдизм як соціальну і філо­софсько-антропологічну доктрину слід відрізняти від психоана­лізу як конкретного методу вивчення несвідомих психічних процесів, принципам якого Фрейд надає універсального значення, що приводить його до психологізації суспільства і особи.

Психоаналіз заснований австрійським психіатром Зігмундом Фрейдом, наприкінці XIX – на початку XX ст., коли відбувався злам традиційних уявлень про психічне життя людини. Фрейдівський психоаналіз був спрямований на вивчення впливу внутрішнього світу людини, її поведінки, культурних і соціальних умов на формуван­ня психічного життя людини і її реакцій. Основні погляди Фрейда викладені в його працях: «Три нариси з теорії сексуальності», «По той бік принципу задово­лення», «Я і Воно» та інших. Поширюючи сферу пристосуван­ня психоаналізу, Фрейд намагався розповсюдити його принци­пи на сферу соціальної психології («Масова психологія і аналіз людського Я»), і різні сфери культури – міфологію («Тотем і табу»), фольклор, художню творчість, аж до тлумачення релігії як особливої форми колективного неврозу («Майбутнє однієї ілюзії»). Сублімація – центральне поняття у Фрейда у його психологічній трактовці культури, що розглядається як наслідок обов'язкового компромісу між стихійними потягами і вимога­ми реальності («Незадоволеність у культурі»):

Психіка людини потенційно завжди знаходиться у конфліктній ситуації. Розв'язання внутрішніх конфліктів може досягатися трьома способами. Перший – безпосереднє задово­лення бажань, другий – задоволення бажань через їх витіснен­ня у сферу несвідомого, а потім – сублімація, тобто перетворення енергії несвідо­мих потягів, переключення їх на «загальноприйняті» типи соц­іальної діяльності і культурної творчості. Тут має місце симво­лічна реакція потягів. Третій – свідоме оволодіння бажаннями. Саме цей шлях розгортається у психоаналітичній системі Фрей­да, адже психоаналіз і призначений для надання допомоги тим, хто потребує переводу несвідомого у свідоме. Технічними засо­бами психоаналізу є виявлення і аналіз патогенного матеріалу, що можна одержати у результаті розшифрування «довільних асоціацій», тлумачення снів, вивчення помилкових дій та інших «дріб'язків життя», на які звичайно не звертають увагу.

Психіка людини, за Фрейдом, складається з трьох шарів: несвідоме, підсвідоме, свідомість. Несвідоме є мовби глибинною основою психіки, яка визначає все свідоме життя людини і навіть долю окремої особи і цілих народів.

Отже, структура особи, за Фрейдом, складається з трьох частин: «Воно» – архаїчна безособова частина психіки; «Над-Я» або «цензор» – установки сус­пільства; «Я». «Я» – свідоме, «Воно» – несвідоме. Свідомість «Я» виступає як поле боротьби між «Воно» і «цен­зором», який витісняє егоїстичні імпульси із сфери свідомого, обмежує їх вільний прояв, заганяє у сферу підсвідомого.

Стосунки між «Я» і «Воно» можна порівняти з вершником і конем. Кінь дає рушійну силу (енергію), а вершник визначає напрям руху коня до певної мети. Інколи вершник буває зму­шений спрямовувати свого коня у напрямку, у якому той сам хоче йти, інколи ці напрямки збігаються. Отже, свідомість є чимось другорядним щодо «несвідомого».

Досліджуючи несвідоме, Фрейд наштовхується на «пер­винні потяги». «Первинні потяги», за Фрейдом, – сексуальні потяги. За доказом цього видатний психоаналітик звертається до міфологічних сюжетів, до міфу «Про царя Едіпа». Хлопчик завжди тяжіє до матері і вбачає в батькові суперника. Міфи зберігаються у родовій пам'яті (онтогенезі – розвитку людини і філогенезі – розвитку суспільства). За Фрейдом велика кількість людей потребує влади, котрій вони можуть підкорюватись, захоплюватись, що панує і погано обходиться з ними. Ця потреба – нудьга за батьком, що живе всередині нас, у підсвідомості з дитинства.

Отже, основу психіки за Фрейдом становить підсвідоме й «цен­зор» – психічна інстанція, що утворюється під впливом системи суспільних заборон. У конфліктних ситуаціях несвідоме (у своїй основі сексуальні потята) обходить заборони цензора і постає перед свідомістю у вигляді сновидінь, помилок на слові тощо.

Досліджуючи ці явища суб'єктивними методами (методи довільних асоціацій, тлумачення сновидінь), Фрейд нама­гається знайти їхній «істинний» сенс, тобто дати їм сексуаль­ну інтерпретацію.

Виходячи з аналізу сновидінь, він формулює основний, на його думку, принцип конфліктності механізму. Конфлікт між несвідомою сферою і свідомістю призводить до компромісних утворень, які несуть у собі знак подвійності, сполучаючи відтис­нення примітивних асоціальних потягів з їх символічним за­доволенням. Такі механізми, за Фрейдом, виступають всюди, де послаблюється контроль свідомості. Сновидіння для Фрейда не лише «королівські ворота у несвідоме», але й сполучна ланка між нормою і патологією. Сни – це неврози звичайної людини, які виконують, насамперед, захисні функції.

За вченням Фрейда, тільки з'ясувавши це, можна психоте­рапією зняти конфлікт напруження між «цензором» і підсвідо­мим. До цієї думки Фрейд приходить, вивчаючи форми істерії, котрі, як і багато психічних захворювань, не мали видимої ма­теріальної причини («фізичної травми»). Але ж причина існує, оскільки безпосередньо віднайти її не вдається, то, на думку Фрейда, необхідно йти шляхом опосередкування, відтворення (реконструювати цю причину через наслідок).

У наступних працях Фрейда сексуальні потяги змінюють­ся поняттям лібідо, що охоплює всю сферу людської любові, включаючи любов до батьків, дружбу, зрештою Фрейд висуває гіпотезу, що діяльність людини обумовлена наявністю як біо­логічних, так і соціальних потягів, де домінуючу роль відігра­ють «інстинкт життя» – ерос і «інстинкт смерті» – танатос.

Якщо у Фрейда основним рушійним фактором психіки виз­нається енергія несвідомих психосексуальних потягів; то у «інди­відуальній психології» Адлера цю роль виконує комплекс не­повноцінності і прагнення самоутвердитися; у школі «аналітичної психології» Юнга першоосновою вважається ко­лективне несвідоме і його архетипи, а для Ранка вся людська діяльність виявлялась підкореною подоланню первинної «трав­ми народження».

У праці «Метаморфози і символи лібідо» Карл Густав Юнг досліджував спонтанну пиячу мотивів, аналогічних фольклорним і міфологічним, у снах і фантазіях пацієнтів. Юні припускає, що символіка є складовою частиною самої психіки і що несвідоме ви­робляє певні форми, або ідеї, що носять схе­матичний характер і складають основу всіх уявлень людини. Архетипи (загально­людські першообрази), на думку Юнга, є формальними зразками поведінки, або сим­волічними образами, котрі відповідають у реальному житті стереотипам свідомої діяльності людини (наприклад, образи матері-землі, героя, мудрого старця, демона), їх динаміка ле­жить в основі міфів, символіки художньої творчості, снів та інше. Архетипи недоступні для безпосереднього сприймання і усвідомлюються через їх проекцію на зовнішні об'єкти. Цен­тральне місце серед архетипів Юнг відводив «самості» як потенційному центрові особи на відміну від «Его» («Я») як центру свідомості.

Юнг проводить чітку диференціацію між «індивідуальним» і «колективним» несвідомим. «Індивідуальне» несвідоме відби­ває досвід окремої людини, складається з переживань, які були свідомими, які позбулися свідомого характеру через забуття або пригнічення. «Колективне» несвідоме – це загальнолюдський досвід, расовий і національний, навіть досвід долюдського, тва­ринного існування.

Юнг розробив теорію вироблення кожною людиною штуч­ного комплексу поведінки, що приховує несвідомі глибини її «Я». Раціональний образ, що складається в процесі пристосу­вання до зовнішніх обставин, Юнг називає Реrsопа (так у Римі називали маску, яку одягав актор, виходячи на сцену). Реrsоnа одночасно приховує справжню особистість і виявляє її. Отже, раціональний зміст людської свідомості є специфічним засобом пристосування до зовнішнього середовища, не відбиттям його, а скоріше своєрідним «механізмом захисту» від нього.

Інтеграція змісту колективного несвідомого – мета проце­су становлення особи (самореалізація, індивідуалізація). Основ­не завдання психотерапії – налагодження порушених зв'язків між різними рівнями психіки завдяки міфам, обрядам, ритуа­лам, що вважаються засобами активізації архетипів.

Юнг розробив типологію характерів («Психологічні типи»), у підґрунті якої лежить виділення домінуючої психічної функції (мислення, почуття, інтуїція, відчуття) і переважаючої спрямо­ваності на зовнішній або внутрішній світ (екстравертивний і інтравертивний типи).

Різні напрямки фрейдизму намагалися доповнити його філо­софським і методологічним обґрунтуванням положень вчення Фрейда. Виділилася біологізаторська течія, що хилилася у бік позитивізму і біхевіоризму (розуміння поведінки людини і тва­рини як сукупності рушійних, вербальних і емоційних реакцій на стимули зовнішнього середовища), і особливо поширилась у США. Досить широко розповсюдився і так званий соціальний фрейдизм, що тлумачить культурні, соціальні і політичні явища як результат сублімації психосексуальної енергії, трансформації первинних несвідомих процесів, що відіграють у фрейдизмі роль базису відносно соціальної і культурної сфери.

Наприкінці 30-х років XX ст. виник неофрейдизм, що нама­гався перетворити доктрину, пориваючи при цьому з концеп­цією несвідомого і з біологічними передумовами вчення Фрей­да. Еріх Фромм відходить від біологізму Фрейда, наближаючись за своїми поглядами, до антропологічного психологізму та ек­зистенціалізму. На відміну від Фрейда Фромм розглядає моти­ви людської діяльності не як біологічні компоненти «людської природи», а як наслідок соціальних процесів. Віті переносить акцент з придушення сексуальності на конфліктні ситуації, що обумовлені соціокультурними причинами, впроваджує понят­тя «соціального характеру» як сполучної ланки між психікою індивіда та соціальною структурою суспільства. Фромм виво­дить характер людини із дихотомій людського існування («екзи­стенціальних» і історичних). До «екзистенціальних» дихотомій він відносить, по-перше, дихотомію між життям і смертю. Людина кинута в цьому світі у випадковому місці і видирається з нього сама, випадково. Людина усвідомлює обмеженість свого існування і ніколи не буває вільною від дихотомії. По-друге, існує дихотомія між тим, що кожна людина є носієм усіх закладених в неї потенцій і неможливістю їх реалізувати через короткочасність свого буття.

Цілком іншу природу мають історичні дихотомії, вони ство­рюються самою людиною і вирішуються в процесі її індивіду­ального життя або в наступні періоди історії. До історичних дихотомій Фромм відносить суперечності між досягненнями наукового прогресу та їх використання на користь людства. Вирішити історичні дихотомії можна лише шляхом побудови «гуманістичного суспільства». «Екзистенціальні» дихотомії по­в'язані з самим фактом людського існування, їх можна виріши­ти лише шляхом розкріпачення внутрішніх здібностей людини до кохання, віри і роздумів. У книзі «Революція надії» (1961) Фромм показує своє бачення гуманізації існуючої соціальної системи – шляхом підвищення соціальної активності індивіда та гуманізації методів управління.

Таким чином, до суперечностей Фромм зараховує такі ди­хотомії людського існування: патріархальний і матріархальний принципи організації життя людей; авторитарна і гуманістич­на свідомість; експлуататорський і рецептивний (слухняний) типи характеру; оволодіння і буття як два способи життєдіяль­ності індивіда; екзистенціальне і історичне існування людини; негативна – «свобода від» і позитивна «свобода для» у процесі розвитку особи.

Дійсною цінністю людини Фромм вважає здатність до ко­хання. Кохання, в його розумінні, є критерієм буття і дає відповідь на проблему людського існування. Кохання змінює характер людини, формує повагу до життя, зацікавленість в єднанні зі світом, сприяє переходу від егоїзму до альтруїзму, від «кібернетичної релігії» до нового гуманістичного духу завдяки створенню «нерелігійної релігії».

Зв'язок між психікою індивіда і соціальною структурою сус­пільства виявляє за Фроммом соціальний характер, у формуванні якого особлива роль належить страху. Страх пригнічує і витісняє у несвідоме риси, що несумісні з пануючими у суспільстві нормами. Типи соціального характеру співпадають з різними історичними типами самовідчуженої особи (нако­пичувальний, експлуататорський, «рецептивний» (пасив­ний), «ринковий»).

Різні форми соціальної патології у сучасному західному суспільстві Фромм також пов'язує з відчуженням. Критикую­чи капіталізм як хворе, ірраціональне суспільство, Фромм ви­сував утопічний проект створення гармонічного «здорового суспільства» за допомогою методів «соціальної терапії».

Показовою для неофрейдизму є загальна концепція міжособових стосунків, яку розвиває Саллівен: у психіці немає нічо­го, крім стосунків між особами і ставлень до об'єктів і зміни міжособових ситуацій. Існування особи розглядається як міф або ілюзія, а особа – лише як сума відносин між викривлени­ми і фантастичними образами («персоніфікаціями»), що вини­кають у процесі соціального спілкування. Хорні рушійною си­лою неврозу вважає стан «основного страху», що породжується ворожим середовищем. Як реакція на страх виникають різні захисні механізми: раціоналізація або перетворення невротичного страху у раціональний страх перед зовнішньою небезпекою, що завжди пропорційно зростає; подолання страху, коли він підміняється іншими симптомами; «наркотизація» страху – пряма (за допомогою алкоголю) або переносна – у вигляді бур­хливої зовнішньої діяльності і т. ін., втеча від ситуацій, що вик­ликають страх. Ці заходи психологічного захисту породжують чотири «великих неврози» нашого часу: невроз прихильності – пошуки любові і схвалення будь-якою ціною; невроз влади – гонитва за владою, престижем і володінням; невроз слухняності (конформізм автомату) і, нарешті, невроізоляція, або втеча від суспільства. Але ці ірраціональні способи вирішення конфліктів лише поглиблюють, за Хорні, самовідчуження особи. Мету пси­хотерапії неофрейдизм вбачає у виявленні дефектів у системі соціальних зв'язків пацієнта з метою кращої адаптації його до існуючого способу життя.

Вільгельм Райх виступав з проповіддю сексуальної революції як невід'ємного елементу будь-яких соціальних реформ, з вимогою підміни усіх форм «репресивної моралі». Згідно з поглядами Райха, які він висвітлив у праці «Масова психоло­гія фашизму», будь-який авторитарний суспільний устрій зас­нований врешті-решт на сексуальному пригніченні, що стає підґрунтям характеру і служить масовим джерелом неврозів. У йменні Райха характер трактується як своєрідне захисне утво­рення («панцир»), що оберігає індивіда як від зовнішніх впливів, так і від його власних пригнічених потягів. Стверджу­ючи фізичну реальність психічної енергії, Райх значно поши­рив поняття «лібідо» і розвинув своєрідне натурфілософське вчення про універсальну космічну життєву енергію –«оргоне».

Вплив фрейдизму особливо виявився у соціальній психо­логії, етнографії (американська культурантропологія тісно пов'я­зана з неофрейдизмом), літературознавстві, літературній і ху­дожній критиці. Поряд з дим фрейдизм значно вплинув на теорію і практику різних сучасних художніх течій (сюрреалізм, що претендує на поширення сфери мистецтва завдяки присто­суванню несвідомого і т. ін.).

Поиск по сайту: