АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Неотомізм – релігійна філософія

Читайте также:
  1. Антична філософія: космоцентризм
  2. Антропологічна філософія Л.Фейєрбаха
  3. Буддизм як філософія і етичне вчення .
  4. Давньоіндійська філософія
  5. Давня китайська філософія
  6. Екзистенційна філософія
  7. Екофілософія
  8. Емпіризм. Англійська філософія XVII — XVIII ст.
  9. Етноментальні характеристики філософського знання. Філософія в систему культури
  10. Історія філософії та філософія історії
  11. Класична німецька філософія
  12. Класична німецька філософія

Одним із напрямків релігійної філософії є неотомізм, що сформувався у 70-ті роки XIX ст. під впливом рішень І. Ватиканського собору (1869–1879 рр.). Неотомізм відроджує схола­стичну систему філософа XIII ст. Фоми Аквінського. Відрод­ження томізму було проголошено Енциклікою пани Лева XIII у 1879 році. Нині неотомізм – офіційне філософське вчення Ватикану.

У неотомізмі чітко розрізняються дві течії: одна з них – «суворий томізм» – претендує на збереження недоторканим вчення Фоми, вважаючи, що в ньому містяться відповіді на всі філософські питання; друга – власне неотомізм – дотримуєть­ся гасла «старе збагачується новим». Йдеться не про те, щоб узяти систему святого Фоми і внести її такою, як вона є, у потік сучасної релігійної думки, а модернізувати її шляхом звернен­ня до вчення Канта та інших новітніх шкіл західної думки.

Нині неотомізм набув великого поширення в усьому світі, особливо у католицьких країнах – Італії, Франції, Іспанії, Німеччині, країнах Латинської Америки. Основні представники нео­томізму: Жільсон, Марітен, Сертийянж (Франція), Бохенський, Демпф, Лотц, Ранер, Грабман, Фріз (Німеччина), Мере'є, Дондейн, Реймекер, Стеенберген, Сертилланж (Бельгія), Ольджаті, Падовані, Фабро (Італія), а також професійний філо­соф (Іоанн Павло II), що написав книгу «Діюча особа».

Після II Ватиканського собору (1962–1965), котрий взяв курс на оновлення («аджорнаменто»), відбувається асиміляція інструментарію і категоріальних засобів феноменології, екзис­тенціальної герменевтики, персоналізму. Свою доктрину неотомісти називають «реалістичною» на тій підставі, що вона виз­нає зовнішній матеріальний світ як частину більш широкого загального буття (Бога). Матеріальний світ залежить не від людської свідомості, а від абсолютного буття.

Згідно з неотомістською концепцією, філософія повинна служити теології. Вища мета філософських досліджень – обсто­ювати несхибність християнського вчення, істинність богосло­в'я. Якщо система знань людства – це піраміда, то теологія зна­ходиться на її вершині, філософія – посередині, а всі інші науки є її підвалиною. Отже, офіційний релігійній філософії притаман­ний теоцентризм, тобто концентрація усіх ідей про людину, світ, всіх етичних проблем навколо проблеми. Бога. Основний зміст неотомізму – догми про існування Бога, безсмертя душі, свободи волі.



Неотомістська концепція буття не монотеїстична, а дуалі­стична. Вона протиставляє абсолютне, надприродне буття і буття конкретних речей. Буття саме по собі – це чисте буття (Бог). Неотомізм проголошує існування аналогії між Богом і його творінням: Творець протилежний світові, але його творін­ня дозволяє судити про нього. Буття Бога доводиться на підставі створених ним речей. В основі теорії буття лежать ідеї креаціонізму, про виникнення органічного і неорганічного світу внаслідок акту «божественного творіння». Звідси випливає, що матерія не вічна, вона другорядна. Питання про те, що таке буття, вирішується таким чином: «бути значить бути створеним Богом, бути значить бути в Богові».

Неотомісти розрізняють онтологічну і логічну істини. Перша – продукт відповідності речі задуму Бога. Логічна істина – ре­зультат пізнавальної діяльності людини.

Пізнання – процес дематеріалізації змісту. Першим етапом пізнання вважається чуттєво-теоретичне освоєння світу, коли природничі науки фіксують феномени, а далі філософія приро­ди, що синтезує дані природничих наук. Друга сходинка – ма­тематика – знання про чисту кількість, третя – метафізична (універсальна філософська теорія буття), вивчає буття в ціло­му. Теологія є єдністю пізнавального і практичного ставлення до дійсності. Отже, неотомісти розрізняють три види пізнання: чуттєве – це пізнання окремого, теоретичне – пізнання загаль­ного і, нарешті, пізнання аналогічне, котре належить до абсолют­ного буття і включає пізнання кінцевого сущого.

Творець є протилежним світові, його творіння дозволяють судити про нього самого. Людина, пізнаючи матеріальний світ, пізнає його творця – Бога. Людина створена «за образом і по­добою» божественної особистості. Природа людини двоїста (вона має тіло і душу). Людина – це єдиний носій духу в мате­ріальному світі. Дух з'являється в результаті акту творення. Бог створює кожну душу індивідуально.

‡агрузка...

Неотомісти намагаються довести, ніби релігія і наука не протилежні, а доповнюють одна одну. Для цього вони викори­стовують ідею «гармонії віри й розуму». Філософські істини не можуть суперечити істинам віри. Неотомісти твердять, що ро­зум вільний у своїх міркуваннях доти, доки він не суперечить вірі; наука не має права висувати і розв'язувати світоглядні проблеми, це прерогатива віри.

З моменту творення душа забезпечує субстанційну єдність людини. Єдність душі і тіла існує тільки в земному бутті люди­ни. Душа людини безсмертна. Неотомізм відстоює права люди­ни на буття, на поліпшення умов свого життя, право на вряту­вання душі (виконання релігійних обрядів).

Людина має не тільки розум, а й волю. Там, де немає свобо­ди вибору, немає і моралі. Найвища норма моралі – служіння Богу, сенс людського існування – у служінні Богу. Вчення про свободу волі пов'язане з вченням про теодицею. Якщо все в світі створене Богом, всемогутнім, всесильним, то чому у світі існує зло? Хто винен у цьому? Відповіді на ці запитання неотомісти пов'язують зі свободою волі. Сама свобода волі – ве­лике благо, подароване Богом, але людина зловживає ним. Ось у чому корінь зла. Однак не можна дорікати Богові за те, що він дарував людині свободу волі, можна лише йому за це дяку­вати. Людина не вміє вірно розпорядитися цим благом.

Католицизм відходить від протестантської етики, де всі люди відповідальні за «першорідний» гріх Адама і Єви, він стверд­жує, що кожна людина має свободу волі. Зло – це відходження від сущого. «Гріховність» не випливає з необхідністю з приро­ди людини, котра призначена Богом творити добро.

У неотомізмі звучить заклик приймати світ таким, який він є, дякуючи і звеличуючи Бога. Але приймати світ таким, який він є, значить приймати його, включаючи і притаманне йому зло, оцінюючи саме зло як благо. Лише завдяки стражданням, шляхом прийняття зла людина досягає ствердження, стає більш довершеною, наближається до свого ідеалу.

Релігійній філософії притаманний провіденціалізм (від лат. передбачення, провидіння), що є характерним для розуміння причин розвитку суспільства як прояву волі Бога. Сутність суспільного життя тлумачиться як боротьба сил доб­ра і зла. Суспільство – це «град земний». Неотомізм виступає за третій шлях розвитку, критикуючи як капіталістичний інди­відуалізм, так і «марксистський колективізм». Діалог церкви – «граду Божого» і суспільства – «граду земного» полягає у привнесенні вищих релігійних моральних цінностей у культуру суспільства. Євангелізація розглядається як вирішальний засіб вирішення суперечностей, що існують у суспільстві.

Варт, Бруннер, Тілліх, Нібур висунули песимістичну тео­рію «діалектичної теології», у центрі якої – протилежність між Богом і людиною, священною історією – і світськими діяння­ми, вірою – і реальним життям. Для всіх представників цього напрямку характерні відмова від модернізму в релігії і проповідь повернення до ортодоксального вчення М. Лютера і К. Кальвіна (.звідси ще й інша назва – «неоортодоксія»), ідея вічності кризи людського буття через нерозв'язаність суперечності між абсурдним, позбавленим сенсу, гріховним світом людини і Бо­гом (звідси ще одна назва напрямку – «теологія кризи»), зоб­раження людського життя як вузла постійних суперечностей, що можуть бути розв'язані тільки через протиставлення, вибір за принципом «або», «або» (звідси – ще одна назва – «діалек­тична теологія»).

Історичний процес – антигуманний, людина безсила переоб­ладнати світ, сама сутність людини – розірвана. Причиною цьо­го є першородний гріх людини, що відділив її від Бога, а також спроба в епоху Відродження поставити в центрі світу людину.

Духовна криза сучасного суспільства пов'язана з гріховні­стю людей, відчуженістю від добра та істини. Сутність людини розірвана між двома сферами –соціальною та служінням Богу. Людина може оволодіти наукою, підкорити природу, удоскона­лити саму себе, покращити політичну організацію суспільства, але все це не зменшує її розриву з Богом і не врятовує її. Соц­іальна сфера віддаляє людину від Бога. Людина, отримуючи успіхи, починає замислюватися про свою автономність, про можливість перебудувати своє життя. Світське життя гріхов­не, віддаляє людину від Бога, штовхає її на «бунт проти Бога».

У підґрунті філософії «теології кризи» лежить протестан­тське вчення про гріховність людини, божественну обумов­леність розвитку суспільства. Всі зміни у суспільстві обумов­лені Богом, людина не може нічого змінити, її доля також визначається Богом. Людина повинна служити Богу – в цьому її основне призначення.

Саму релігію представники «діалектичної теології» вважають хибною, оскільки вона намагається пов'язати те, що не з'єднується: «не-наочного» і «не-речового» Бога з наочним і речовим світом людського інтелекту та уявлення. Релігія тлу­мачиться як ілюзія, завдяки якій людина у вигляді Бога одер­жує власний містифікований образ. Однак, заперечуючи релі­гію як суму предметних уявлень і дій, діалектична теологія стверджує віру у Бога, що є абсолютно трансцендентним (від лат. що виходить за межі) відносно всього люд­ства. Бог є «критичне заперечення» усього, суддя, небуття світу. У підґрунті такої концепції лежать ідея Кальвіна про позамеж­ну «величність Божу» та вчення Лютера про Бога як вогняне море гніву, що винищує все людське. Саме у гніві Бога діалек­тична теологія вбачає єдину можливість милості, люб'язності Бога, а у його немислимості, неймовірності – єдину можливість його мислити. Людина може «знайти ставлення до Бога» лише на межі свого буття, лише у стані «знятості» Богом у діалектич­ному запереченні, що відбувається через Голгофу.

Взагалі, течія «діалектичних теологів» виявилась досить розгалуженою, плюралістичною: Бультман проголосив «деміфологізацію» християнського вчення, Тілліх намітив можливості відмови від імперативу віри в Бога, Бруннер перейшов до по­будови нової «природної теології», а Нібур розгорнув критику теологічного лібералізму і соціального оптимізму.

Засновник християнського еволюціонізму Тейяр де Шарденстав на шлях «виведення» основних принципів теології з наукових знань, насамперед геології, палеонтології, антропології, переосмислення теології в дусі еволюції. Пояснення дійсності він намагається вивести з досягнень конкретних наук. Завдання філософії – виробити правильне бачення світу, в якому вірно визначене місце людини в космосі, намічені шляхи її діяльності. Завдання філософії – показати, як людина залучається до об'єктивного процесу еволюції світу.

У своїх працях «Гімн Всесвіту», «Феномен людини» Тейяр де Шарден намагається узгодити релігійний світогляд з досяг­неннями сучасної науки. Його не влаштовує томістська концеп­ція сталої картини світу, в якій немає розвитку. Він розглядає дійсність як світ, що розвивається.

Головним у вченні Тейяра де Шардена є вчення про винят­ковість людини як свідомого продовжувача справи еволюції. Діяльність людини в процесі еволюції розглядається не тільки як спосіб єднання людини зі світом, а як вихід за межі свого «Я» для приєднання до Христа. Людину з притаманною їй ду­ховністю, складним світом свідомості він розглядав як заздалегідь запланований Богом висновок еволюції космічного цілого. Оскільки Бог розлитий, розчинений у світі, то цей духовний першопочаток спрямовує розвиток універсуму. Для доказу існування психічного змісту усіх феноменів матеріального світу Тейяр де Шарден використовував поняття «енергія», котре він тлумачить як невід'ємну властивість самої матерії, що одночас­но виступає як духовна, рушійна сила, що задає імпульс ево­люції космосу. Таким чином, психологічний енергетизм фран­цузький теолог використовував з метою обґрунтування божественного витоку космічної еволюції.

Еволюція, на його думку, є основою розвитку, процес косморозвитку (космогенез) проходить три етапи: дожиттєвий, життя, думка. На першому етапі відбувається еволюція хімічних еле­ментів і галактик, виникає фізико-хімічне середовище. На друго­му – виникає біосфера, живі організми (від простих до людини). На третьому етапі відбувається становлення людини, формуван­ня сфери духу (ноосфера), через яку можливий вихід до «точки Омега», над особистості, духовного центру, «універсуму».

«Тонка Омега» –духовна сила, якою визначається зміст, характер і напрямок еволюції. «Точка Омега» існує поза часом і простором. Вона – трансцендентна. «Точка Омега» – це центр найбільшої концентрації свідомості, духовна особистість. «Точ­ка Омега» виконує роль космічного еволюціонізованого Христа, отже це – персоніфікований універсум. «Точка Омега» як енергія пов'язана з природою. По суті, Бог розлитий у всій природі (ідея пантеїзму).

Категорія діяльності є центральною у філософії Тейяра де Шардена. Діяльність – це творчість. Він відстоює творче ставлен­ня до діяльності. Криза сучасного суспільства – це криза людсь­кої діяльності. «Понаджиття» знаменує собою стан єднання душ людей після завершення історії у космічному Христі.

Загалом, філософсько-історичні погляди Тейяра де Шарде­на мають гуманістичну, християнсько-ліберальну спрямованість. Людство, на Мого погляд, рухається у ході історії, де взаємно розчинені «град земний», шляхом універсалізації зв'язків між країнами і народами до стану «великої монади». Мислитель вірив у силу союзу християнства і гуманізму, покликаних згур­тувати усіх людей планети, висунув ідею поєднання науки і містики як панацею від будь-якого лиха сучасності.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 |


Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.007 сек.)