АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Пізнаваність світу і його законів. Агностицизм

Читайте также:
  1. Агностицизм
  2. Агностицизм.
  3. Антропний принцип Всесвіту
  4. Більшість країн світу мають відкриту економіку.
  5. Боротьба українського народу за національну освіту й рідну мову
  6. В умовах сучасного світу
  7. Визначальні категоріальні характеристики світу
  8. Вкажіть частини світу, що були позначені на першому глобусі Бехайма
  9. Глава 28. ПРЕДМЕТ ЗАГАЛЬНОГО ПОРІВНЯЛЬНОГО ПРАВОЗНАВСТВА. ПОНЯТТЯ ТИПУ І ТИПОЛОГІЇ ПРАВОВИХ СИСТЕМ СВІТУ
  10. Джерела бюджетів на освіту
  11. Економічні категорії і економічні закони. Пізнання та використання економічних законів.
  12. Єдність і взаємозв’язок філософської, науково-релігійної картини світу

Наука, що вивчає сутність знання, закономірності його фун­кціонування і розвитку, має назву теорії пізнання або гносео­логії. Основною проблемою гносеології є проблема відносин об'єкта пізнання навколишнього світу і суб'єкта пізнавальної діяльності людини.

Вперше в історії філософії ідея про єдність чуттєвого і ро­зумового з'являється у Демокріта, який вважав, що чуттєвого досвіду недостатньо, бо він дає лише «темне», неповне, невіро­гідне знання, котре удосконалюється завдяки розуму. Чуттєві сприймання пояснювались Демократом, Емпедоклом як виті­кання, що потрапляють на органи чуття і несуть певну інфор­мацію. За Епікуром критерієм істини є узгодженість між чуттє­вими сприйманнями і заснованими на них загальними уявленнями. Багато геніальних думок з питань пізнання світу висловлював Арістотель, «знати» для нього означає «знати перші причини, або елементи» речі. Вищі принципи (бсче) на­уково-філософського знання, як вважав мислитель, бездоказові і пізнаються безпосередньо інтелектуальною інтуїцією або (ча­стково) шляхом індукції (ербгоге). Знання універсалів не є вродженим, бо вони постійно «вбачаються» на ступенях пізнан­ня: відчуття пам'ять досвід наука.

Представник східного арістотелізму, філософ, лікар Ібн Сіна (Авіценна) в XI ст. підкреслював зв'язок абстрактного мислення з чуттєвим досвідом, а у класифікації наук зв'язок теоретич­них дисциплін з практикою. Арабський філософ Ібн Рушд (Аввероес) у XII ст. стверджував, що істина – одна і осягається вона філософами, котрі здатні узгодити з положеннями філософії будь-які догми релігії шляхом їх алегоричного тлумачення.

Важливий крок у розвитку теорії пізнання було зроблено європейською філософією ХУІІХУІІІ ст., головними для якої були проблеми зв'язку «Я» і зовнішнього світу, зовнішнього і внутрішнього досвіду. У цей період на противагу середньовічній схоластиці гносеологічна проблематика посідала центральне місце у філософії, робились спроби пошуку абсолютно вірогід­ного знання, яке було б вихідним пунктом і одночасно гранич­ною основою усієї сукупності знань. Френсіс Бекон, наприклад, розробив докладну класифікацію наук, дав типологію помилок (ідоли розуму), обґрунтував емпіричний метод і описав різні види дослідного пізнання, різні модифікації експерименту, сформулював індукцію як метод дослідження природних явищ. Англійський філософ-просвітник Джон Локк розробив емпірич­ну теорію пізнання. Він доводив, що не існує вроджених ідей і принципів ні теоретичних, ні практичних (моральних), вклю­чаючи ідею Бога, а все людське знання походить з досвіду зовнішнього (відчуття) і внутрішнього (рефлексії). Метод пізнання у Гоббса являє собою поєднання раціоналізму з ном­іналізмом. Перехід від одиничного до загального, від чуттєвого сприймання до понять відбувається у Гоббса на підґрунті номіналістичної концепції, згідно з якою загальні поняття лише «імена». Гоббс розрізняв два методи пізнання логічну дедук­цію механіки й індукцію емпіричної фізики.



Значний крок у розвитку матеріалістичної теорії пізнання був зроблений французькими матеріалістами Дідро, Гольбахом, Гельвецієм. Вони стверджували, що істинна наука є відображен­ням у свідомості людей природи і її закономірностей, що всі наші знання виникають внаслідок впливу явищ природи на наші органи відчуття, обґрунтовують безмежність пізнання. Так, теорія пізнання Дідро, Гольбаха, Гельвеція спиралась на матер­іалістично тлумачений сенсуалізм, на визнання первинності матерії. Вони були супротивниками агностицизму, відстоюючи здатність людського розуму пізнавати світ і його закони. Однак, незважаючи на часто висловлювані положення про активність суб'єкта, його діяльну участь у формуванні об'єкта, все ж про­відним для французьких матеріалістів було положення про пасивність суб'єкта, про споглядальний характер відображення суб'єктом об'єкта. Другою обмеженістю цих філософських си­стем була їх нездатність впоратися з діалектикою пізнавально­го процесу, з багатоаспектністю і складністю пізнання.

На відміну від споглядального матеріалізму ідеалізм спові­дав роль активності суб'єкта у пізнанні об'єкта, у його зміню­ванні. У німецькій класичній філософії проблеми теорії пізнан­ня пов'язувались з дослідженнями історичного розвитку форм практичної і пізнавальної діяльності. Фейєрбах, відстоюючи принципову можливість пізнання світу, довів, що для людсько­го пізнання не існує ніяких нездоланних перешкод, що у лю­дини якраз стільки органів чуття, скільки необхідно для пізнан­ня світу і його цілісності. Він вважав вищим ступенем пізнання, в ході якого розкриваються внутрішні закономірності об'єктив­ного світу, абстрактне мислення людини.

‡агрузка...

У філософській системі Канта вперше здійснено спробу побудувати таку теорію пізнання, яка була б цілком залежна від будь-яких припущень про реальність. Кант стверджував за­лежність реальності від самого пізнання: об'єкт, за Кантом, існує сам по собі лише у формах діяльності суб'єкта. Після Канта німецька класична філософія намагалася подолати розрив гно­сеологічної і онтологічної проблематики. Підкреслюючи взає­мозв'язок суб'єкта і об'єкта, Гегель показав безпідставність їх метафізичного протиставлення. За Гегелем суб'єкт і об'єкт то­тожні, бо підґрунтя діяльності становить саморозвиток абсолют­ного духу, котрий є абсолютним суб'єктом, що має об'єктом са­мого себе. Гегель піддав глибокій критиці скептицизм та агностицизм і обґрунтував можливість пізнання світу, створе­ного абсолютною ідеєю. Гегель стверджував, що людина здатна пізнати світ, оскільки і її свідомість, і сам цей світ за своєю при­родою «тотожні», є інобуттям абсолютної ідеї. Свою філософсь­ку систему мислитель вважав вичерпним пізнанням світу, аб­солютною істиною в останній інстанції.

Філософи завжди ставили питання, чи можна вірогідно пізна­ти предмети, їх сутності і виявлення сутності. В історії філософії склалися дві позиції: пізнавально-оптимістична і агностична.

Філософські напрями, що заперечують можливість пізнання зовнішнього світу, одержали назву агностицизму. Агностицизм зародився ще в давньогрецькій філософії, Протагор у V ст. до н.е. сумнівався в існуванні богів, він робив висновок про немож­ливість вірогідного, тобто загальнозначущого («однозначущого»), знання про сутність оточуючих явищ. У школі софістів ставилась мета обґрунтувати будь-які судження, точки зору, удаючись навіть до логічних спотворень і парадоксів (софізмів). Засновник античного скептицизму Піррон вважав вірогідними чуттєві сприймання (якщо щось здається гірким або солодким, то відповідне твердження буде істинним); помилка виникає, коли від явища ми намагаємося перейти до його основи, сут­ності. Усякому твердженню про предмет (його сутність) може бути з рівним правом протиставлене твердження, що йому су­перечить. Саме такий перебіг думок привів до позиції утриман­ня від остаточних суджень.

Найбільш яскраво в історії філософії агностицизм був пре­зентований у поглядах англійського мислителя Юма і у кон­цепції німецького філософа Канта. Юм стверджував, що ми не тільки не знаємо які речі самі по собі, а навіть не знаємо, існу­ють вони реально чи ні, тобто Юм не тільки сумнівався у мож­ливості пізнання світу, а і мав сумніви відносно об'єктивної реальності світу. Ми, зі слів Юма, маємо справу не з реально існуючим світом, а тільки з нашими відчуттями. Все наукове пізнання, всі закони природи, за його думкою, є порядок, до котрого звикають люди. Через звички людина складає у певно­му порядку свої уявлення, знищуючи хаос у природі, і створює закони природи. Юмівський агностицизм дістав назву скепти­цизму. Юм визнавав тільки суб'єктивну причинність нашу звичку, наше очікування зв'язку одного явища з іншим і фікса­цію цього зв'язку у відчуттях. За межі цих психічних зв'язків ми проникнути не можемо.

Поставивши проблему; «Що я можу знати?», Кант розгор­нув її у «Критиці чистого розуму» у питання «Як можливе апріорне (переддосвідне) знання?» Це питання потім розділи­лося на низку інших: «Як можливе природознавство? Як можлива математика? Як можлива метафізика (тобто філософія) у ролі науки?» Кант досліджував пізнавальні здібності, або ду­шевні сили людини, що лежать у фундаменті кожної з цих сфер пізнання. Він вважав, що спостереження і аналіз явищ безпе­рервно поширюють досвід і обсяг знань, але прогрес знання завжди має межі, завжди перед людиною будуть знаходитися «речі самі по собі». Скільки б ми не заглиблювались у явища, наше знання завжди буде відрізнятися від речей, які вони на­справді. Кант був рішучим супротивником пізнавального скеп­тицизму, але одночасно виступав і проти догматичного забо­бону про всесильність наукового знання, проти переоцінки можливостей науки. У цьому контексті він і навів «річ у собі» як непізнаванну.

На відміну від Юма Кант не заперечував існування зовні­шнього світу, що впливає па органи чуття людини, викликаю­чи відчуття. Це матеріалістична тенденція у філософії Канта. Але, визнаючи об'єктивне існування речей, Кант, слідуючи за Юмом, стверджував, що ми не знаємо і не можемо знати, що являють собою ці речі. Вони недоступні для пізнання. Тому Кант називав їх «речами у собі». З точки зору Канта, людина пізнає не речі самі по собі, а тільки спосіб їх впливу на людину, тобто пізнає тільки явища.

Швидкі темпи розвитку сучасного природознавства, які суп­роводжуються невпинною зміною одних теорій іншими, руйну­ванням старих понять і виробленням нових наукових ідей, котрі відповідають усе більш глибокому проникненню людського ро­зуму у сутність мікросвіту і більш широкому обсягу макросвіту, вони намагаються пояснити як відмову вщ вірного наукового пізнання і представ йти всі досягнення науки як вияв абсолют­ної відносності нашого пізнання. Така абсолютизація відносності наших знань знайшла своє найбільш яскраве виявлення у «теорії конвенціоналізму» (від лат. згода), що була висунута ще на початку XX ст. французьким математиком і методологом науки Анрі Пуанкаре. Згідно з цією теорією всі основні прин­ципи науки є результатом конвенції (згоди) між вченими і не мають ніякого об'єктивного змісту. Послідовник Пуанкаре Карнай сформулював так званий принцип терпимості, згідно з. яким у підґрунтя будь-якої природничо-наукової теорії можна покласти систему аксіом і правил синтаксису. Айдукевич також розвивав точку зору «радикального конвенціоналізму», сутність якого полягає у тому, що зображення світу у науці залежить від вибору понятійного апарату, причому у цьому виборі ми вільні. Елементи конвенціоналізму є і в неопозитивізмі, прагматизмі і операціоналізмі. Неспроможність конвенціоналізму виявляєть­ся у запереченні об'єктивної основи конвенцій у науці, в ігно­руванні меж, у яких угоди в науці мають силу. Ці межі обумов­лені самого дійсністю, а в основі еквівалентності теоретичних систем (обчислень, геометрій, формалізмів, мов тощо) лежить об'єктивно існуюче розмаїття явищ зовнішнього світу. Звичай­но, абсолютизація відносності наукових знань серед учених є результатом незнання ними діалектики, що дає наукове розу­міння співвідношення абсолютного і відносного у пізнанні.

Безперечно, агностицизм я ви і це не випадкове. Гносеологічні корені агностицизму складаються: по-перше, з того, що агности­цизм, невірно пояснюючи факт мінливості, відносності наукових знань, абсолютизуючи її, робить висновок про неможливість до­стовірності знань. По-друге, агностицизм перебільшує, розширює відносну недосконалість органів чуття людини, тобто абсолюти­зує критичне ставлення до показань органів чуття і через це проповідує недовіру до свідчень наших органів чуття. По-третє, гносеологічні корені агностицизму в складності і суперечливості самого процесу пізнання. Крім того, гносеологічним підґрунтям агностицизму є відрив явища від сутності, відчуття від зовніш­нього світу. Агностицизм перебільшує і роздуває суб'єктивні моменти у процесі відображення об'єктивного світу і його зако­номірностей. Саме цим значною мірою пояснюється те, що агно­стицизм досить розповсюджений не тільки у сучасній західній філософії, соціології, а навіть у природознавстві.

Наука і суспільна практика дедалі глибше і повніше розк­риває закономірності об'єктивного світу. Те, що було невідомим для нас ще вчора і являло так звану «річ в собі», стає відомим і перетворюється в «річ для нас».

Які ж основні положення і принципи філософської теорії пізнання? Якщо коротко сформулювати ці принципи, то вони зводяться до такого: по-перше, теорія пізнання це теорія про закономірності правильного відображення у свідомості людини зовнішнього світу і його законів, це вища форма відображен­ня дійсності. Сам процес відображення, що здійснюється у прак­тичній діяльності людини, являє собою здатність людського мозку відтворювати у певній ідеальній формі і до певної міри повноти і точності існуючі поза ним об'єкти, їх властивості, якості зв'язку і відносини.

Такими ідеальними формами, розумовими образами є по­няття, судження і умовиводи, що виражаються в матеріальній оболонні в словах, у мові, тобто в мозку людини формують­ся суб'єктивні образи явищ і предметів зовнішнього світу. На­приклад, дерево і думки про дерево стосуються одне одного як матеріальне і ідеальне.

Теорія пізнання виходить з визнання того, що джерелом відображення є об'єктивно існуючий матеріальний світ. Жодне пізнання неможливе без дії предметів об'єктивного світу на нашу свідомість. Тільки в результаті впливу зовнішніх умов, реальних предметів на свідомість людини можуть виникати в нашій голові образи них предметів, явищ у вигляді відчуттів, уявлень, понять, суджень, умовиводів.

Які б думки не виникали в голові людини, вони є пі чим іншим, як тільки образами матеріальних предметів, їх власти­востей, зв'язків і відносин, тобто мають об'єктивний зміст. Тому процес пізнання повинен бути органічно зв'язаним з предме­тами матеріального світу, з їх рухом і розвитком. Отже, пізнан­ня – це складний, діалектично суперечливий процес постійного відтворення у свідомості, у системі ідеальних образів сутності речей, процесів, явищ, включаючи людину і життя суспільства, а також вивчення шляхів і мети самого процесу утворення по­нять. У процесі пізнання здійснюється засвоєння людиною на­вколишнього світу, який в мірі заглиблення і розвитку знань повніше і багатобічніше перетворюється людьми.

Одним з корінних принципів гносеології є ще й те, що пізнання виникає в свідомості людини не тільки завдяки впли­ву на неї явищ природи і суспільства, а й головним чином зав­дяки активній свідомій дії людини на природу, в ході її практич­ної діяльності. Основу всього процесу пізнання становлять суспільно-виробнича, соціально – політична, науково-експериментальна, сімейно-побутова та інша практична діяльність людей. Тільки у процесі практичної зміни природи і змін суспільного життя у людини формується певне ставлення до явищ об'єктив­ного світу, виявляється сутність предметів матеріального світу, встановлюється істинність всіх наших знань.

Найважливішим принципом теорії пізнання є також і те, що цей процес тлумачиться не як просте, безпосередньо дзеркаль­не мертве відображення матеріального світу і його законів у свідомості людини, а як творчий, нескінченний, складний і супе­речливий процес заглиблення, розширення наших знань про світ, як рух нашої думки від незнання до знання, від недосконалого знання до більш повного і досконалого.

Складність і суперечливість процесу пізнання обумовлюєть­ся складністю і суперечливістю самого об'єкта пізнання, склад­ністю і суперечливістю оточуючого нас світу. Тому пізнання не може не бути діалектичним процесом. Діалектика процесу пізнання є тільки відображенням діалектики об'єктивного світу. Світ знаходиться у процесі неперервної якісної зміни, розвит­ку, постійного відновлення, тому і наші знання про світ не можуть бути постійними, незмінними, придатними для всіх часів і для всіх випадків життя.

Безумовно, пізнавальний процес постає принципово твор­чим відображенням реального світу, бо його результатом є не створення ідеальної копії наявного стану речей, а єдність в іде­альних образах дійсності і можливості того, що може статися у майбутньому.

Звичайно, що людське пізнання – це неперервний процес уточнення старих і розкриття нових, раніше невідомих сторін дійсності. Щоб відображати неперервний процес розвитку дійсності, наші знання також повинні бути гнучкими, рухомими, мінливими. Тому теорія пізнання виходить із визнання того, що процес логічного пізнання того чи іншого явища, якщо він здійснюється вірно, повинен відтворювати об'єктивну лог­іку руху, розвитку цієї речі, тобто логічний шлях пізнання у головному і основному має збігатися з історичним ходом роз­витку процесу, речі.

2. Практика критерій істини, основа і ціль пізнання. Види практики

Пізнання виникає на основі практики і для потреб практич­ної діяльності людини. Тільки у процесі практичної взаємодії із зовнішнім світом у людей складаються певні уявлення і понят­тя про дійсність, вони починають пізнавати її, набувають знань про неї. Звичайно, поза практикою і незалежно від неї не може бути дійсного, наукового пізнання світу.

Оскільки практична діяльність має усвідомлений характер, то ідеальна основа складає її необхідний момент. Між прак­тикою і теорією існує внутрішня єдність. Але це зовсім не оз­начає, що теоретична діяльність є формою практики, причому слід зауважити, що в діалектичному взаємозв'язку теорії і прак­тики пріоритет належить саме практичній діяльності. При цьому теорія не зводиться до простої реєстрації фактів дійсності або її теоретичного коментування. Вона покликана випереджати практику, виявляти об'єктивні потреби і тен­денції соціального розвитку.

 
 

Практика – це матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини, що має своїм змістом засвоєння і перетворення природних і соціальних об'єктів і складає загальну основу, рушійну силу розвитку людського суспільства і пізнання. Практика багатогранна і має різні рівні. Під практикою розум­іють усі види чуттєво-предметної діяльності людини (як вироб­ництво, так й інші види діяльності, наприклад, педагогічну, ху­дожню, адміністративну тощо).

Структура практики містить у собі такі моменти, як по­треба, мета, мотив, доцільна діяльність у вигляді її окремих актів, предмет, до якого спрямована діяльність, засоби, за допо­могою яких досягається мета і, нарешті, результат діяльності.

Практика обґрунтовує об'єктивність змісту знання, служить критерієм, мірилом перевірки істинності результатів пізнання. Практика виступає критерієм істини, тому що вона як мате­ріальна діяльність людей має позитивну якість безпосередньої дійсності. Вона з'єднує і співвідносить об'єкт і дію, котра здійснюється відповідно з думкою про неї. Саме у такій дії ви­являється істинність думки.

Практика – це усвідомлена, цілеспрямована, багатогранна діяльність людей, спрямована на перетворення природи і суспіль­ства, на пристосування природного і суспільного середовища до по­треб людей і суспільства в цілому, тобто практика це є цілеспря­мована діяльність людей, що веде до перетворень об'єктивного світу.

Суспільно-історична практика людей включає в себе безліч форм і різновидів. Найважливіші види практичної діяльності такі:

1. Основним і вихідним видом суспільної практики є перш за все матеріально-виробнича діяльність людей, пов'язана зі створенням матеріальних благ для життя людей.

2. Соціальна діяльність, відносини між класами, націями, державами, діяльність держави, політичних партій, рухів, діяльність в галузі науки, мистецтва тощо.

3. Науково-пізнавальна діяльність: у поняття практики вхо­дить також експеримент (виробничий, природничо-науковий і соціальний).

4. У практику входить також діяльність людей у сфері сімей­ного і побутового життя, що являє собою певну сукупність ма­теріальних та ідеологічних відносин..

У такому широкому розумінні практика і становить основу всього процесу пізнання, виконуючи величезну теоретико-пізнавальну і гносеологічну роль.

Проблема практики в пізнанні це проблема взаємодії суб'єкта і об'єкта. Як відомо, від античності і аж до німецької класичної філософії під суб'єктом розуміли людину як особливу природ­ну істоту, котрій притаманні свідомість, здатність усвідомлюва­ти себе, свою діяльність. При цьому зовсім ігнорувалась соціаль­на сутність людини, її активна роль у перетворенні навколишнього світу. Об'єктом пізнання виступав весь матері­альний світ, що існує поза суб'єктом і його діяльністю і актив­но впливає на суб'єкта. Тому зв'язок між суб'єктом і об'єктом виявлявся зовнішнім, одностороннім і зводився головним чи­ном до того, що суб'єкт пасивно сприймає об'єктивний світ.

У теорії пізнання діалектичного матеріалізму суб'єктом пізнання виступає не просто людина як біологічна істота, а як істота соціальна, що знаходиться в певних стосунках з іншими людьми. Людина може бути суб'єктом тільки як член суспіль­ства, включений у систему суспільних відносин.

Суспільний характер має не тільки суб'єкт, але й об'єкт, з яким на основі практики суб'єкт взаємодіє. Суб'єкт взаємодіє на кожній сходинці свого розвитку не з усім об'єктивним світом, а тільки з тією його частиною, яка так або інакше залучається у сферу діяльності суспільства на тому або іншому етапі пізнан­ня. Таким чином, об'єктом, пізнання на кожній історичній схо­динці розвитку суспільства виступає не вся матерія, не вся об'єктивна реальність, а тільки та її частина, що знаходиться у взаємодії з суб'єктом у його практичній діяльності. Точніше, об'єктом пізнання стають тільки ті явища природи, що так чи інакше залучаються у сферу трудової діяльності.

Отже, обов'язковою умовою пізнання на основі практики виступають взаємодії між суб'єктом і об'єктом. Вирішальним у цьому експерименті є об'єкт, бо він обумовлює можливості влас­ної зміни. Але реалізація цієї можливості здійснюється завдя­ки активній, перетворюючій діяльності суб'єкта, тобто в діалек­тичній взаємодії суб'єкта і об'єкта. Активною стороною тут виступає суб'єкт.

Які ж гносеологічні функції практики? По-перше, вона пов’язує суб'єкт пізнання, тобто людину з об'єктом, з наявністю того, що пізнається. Істинне знання бере свій початок з безпо­середньої практики. Практика дає пізнанню можливість існу­вання і обґрунтування його. У цьому відношенні практика ви­ступає як джерело всіх знань.

По-друге, зв'язок практики з процесом пізнання полягає в тому, що саме пізнання об'єктивного світу зумовлене потреба­ми суспільної практики людей. Наприклад, астрономія виникла з практичної необхідності визначати успішне мореплавання людей, геометрія була породжена потребою виміру земельних площин, фізика з необхідності знати будову і властивості матерії з метою практичного оволодіння силами природи.

По-третє, практика вказує людині об'єкт пізнання, який виді­ляється з безлічі і розмаїття явищ оточуючої дійсності, пізнання котрих стає історичною необхідністю. Практика надає пізнанню необхідний фактичний матеріал, що підлягає узагальненню і те­оретичній обробці. Практика формує сам об'єкт пізнавальної діяльності, визначає будову, зміст і напрямок його розвитку.

Крім того, практика озброює пізнання приладами, різним обладнанням і тим самим сприяє успіхам пізнання. Отже, саме практика є вихідним пунктом і основою всього пізнання.

Наукові знання мають життєвий сенс лише у тому випадку, коли вони втілюються у життя. Кінцевою метою пізнання є не знання самі по собі, а практичне перетворення дійсності для за­доволення матеріальних і духовних потреб суспільства і людини.

Практика виконує у процесі пізнання винятково важливу роль: практика – основа наукового пізнання, вихідний пункт пізнавального процесу, рушійна сила розвитку пізнання, критерій його істинності і кінцева мета.

Таким чином, пізнання це процес активного цілеспрямо­ваного відображення матеріального світу у свідомості людини. Це відображення є складним процесом руху людського пізнан­ня від незнання до знання, від неточного знання до знання більш повного і точного. Підґрунтя теорії пізнання становить визнання існування об'єктивного світу і відображення його в мозку людини. Пізнання виникає завдяки виливу на людину природи і явищ суспільного життя. Вихідним пунктом і осно­вою всього процесу пізнання є практика критерій істини.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 |


Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.018 сек.)