АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Рух як спосіб існування матерії

Читайте также:
  1. Адміністративно-командна система (АКС) – спосіб економічної ор-
  2. Безкровний ( перкутанний) спосіб кастрації бичків.
  3. Виберіть серед держав ту, що утворилася у 1449 р. і зазначте, яку політику щодо українських земель проводили її правителі у XVст., коли ця держава припинила своє існування.
  4. Гуманістична психологія виділяє три потенціали, без реалізації яких не можна говорити про власне особистісний спосіб існування.
  5. Діяльність як спосіб існування соціального. Особливості прояву соціальних заковів
  6. Екзистенція як особливий спосіб буття
  7. Єдність матерії руху, простору, часу
  8. Зазначте, хто входив до Кирило-Мефодіївського товариства (окресліть роки існування товариства), з якою фазою Національного Відродження пов’язують діяльність товариства.
  9. Заняття 23. Спосіб отримання трьохфазної системи напруг та струмів. Трьохфазний генератор.
  10. Індексний спосіб
  11. Інтегральний спосіб
  12. Інтеграція живої матерії на різних рівнях організації.

Рух у широкому розумінні слова, – це будь-які зміни; він охоплює усі процеси, які відбуваються у Всесвіті. Джерелом усіх конкретних форм руху є боротьба внутрішніх протилежностей, притаманна усім об'єктам, а також взаємодія самих об'єктів. Рух матерії, таким чином, не обумовлений чимось надприродним, а є саморухом матерії. Втім, у потоці мінливої матерії існують моменти спокою, а тому рух виступає як єдність протилежнос­тей спокою і змін. Спокій виявляється у формі рівноваги, пев­ної стабільності об'єктів, без чого неможливі були б самі речі з їх властивостями. Будь-яким змінам як процесам тривалим, стійким також притаманна усталеність, і таке збереження ста­ну руху теж є спокоєм.

Рух має загальний, абсолютний характер, тоді як спокій завжди відносний. Відносний характер спокою полягає перш за все у тому, що він має місце відносно тих чи інших матеріаль­них об'єктів, а не всієї матерії. До того ж стан спокою для будь-якого тіла є тимчасовим, скороминущим; він лише один з мо­ментів існування об'єкта. Рух же невідокремлений від усього існування тіла у цілому. Крім того, рівновага, спокій стосується лише окремого виду, а не всіх видів руху, притаманних об'єкту. Будь-яке тіло знаходиться у спокої лише у певному відношенні, а в інших відношеннях воно змінюється.

Ніде, ніколи, за жодних умов не було, немає і не буде жод­ного матеріального об'єкта, жодного явища, якому б не був при­таманний рух. Однак, наприкінці XIX ст. у філософії з'явилась школа так званого «енергетизму», представники якої намага­лись обґрунтувати ідею про можливість існування енергії без матерії і матерії без енергії. Засновником цієї школи був німець­кий хімік Освальд, котрий вважав, що природні, суспільні і психічні явища зводяться до різних станів енергії, що можливе існування руху без матерії. Насправді ж, «відрив» руху від ма­терії врешті-решт означає визнання існування лише руху дум­ки, адже руху «самого по собі», руху «нічого» не існує.

До фундаментальних положень філософського матеріалізму належить і теза про незнищуваність руху. Якщо рух це спосіб існування матерії, якщо за межами руху неможливий жодний матеріальний об'єкт, то незнищуваність матерії означає так само і незнищуваність її невід'ємного атрибуту руху. Заперечуван­ня якісної незнищуваності матерії веде до ідеалізму, бо для пояснення різномаїття форм руху залучаються ідеальні сили.

Історично заперечення якісної незнищуваності руху пов'я­зане з теорією «теплової смерті Всесвіту». У другій половині XIX ст. деякі фізики (В. Томсон, Р. Клаузіус) розширено тлу­мачили другий закон термодинаміки закон зростання ент­ропії у замкненій системі. Вони стверджували, що всі види енергії з часом перейдуть до теплової, тепло ж поступово розс­іється у просторі, температура Всесвіту вирівняється і після цього ніякого взаємоперетворення енергії не буде Всесвіт «помре». У такому Всесвіті не було б життя, планет, зірок тільки молекули й атоми, що хаотично рухаються і заповнюють увесь простір. Висновок цієї теорії неминучість моменту теп­лової рівноваги не суперечив закону збереження енергії, але вказував на якісне виродження руху, зведення його до хаотич­ного теплового руху, нездатного здійснювати роботу. Теорія «теплової смерті» заперечує якісну незнищуваність руху і веде врешті-решт до ідеї творця Всесвіту, котрий у момент творен­ня світу «розрізнив» різні види енергії і «зарядив» ними Всесвіт. Тепер, мовляв, Всесвіт закономірно наближається до своєї смерті. Релігійно-ідеалістичне тлумачення другого першо-початку термодинаміки використовують церковні діячі для підтвердження ідеї про Бога-першотворця. Спростування теорії «теплової смерті Всесвіту», зазвичай, полягає не у скасуванні другого закону термодинаміки, а у принциповій можливості самодовільного ускладнення форм матеріального руху.

Розмаїття форм руху матерії і розгортання цієї різноманіт­ності можливе внаслідок саморозвитку матерії. Принцип само­руху вперше знайшов відображення у давньогрецькій філософії (Геракліт, Арістотель). Ідею саморуху розвивав і Лейбніц, який розкрив у тілесній субстанції діяльний першопочаток. У різних формах принцип внутрішньої активності матерії і її саморуху обстоювали представники матеріалізму (Спіноза, Толанд та інші). Вчення про саморух матерії розробляли і французькі матеріалісти (Гольбах, Дідро, Гельвецій), Ньютон і деякі філософи-метафізики XVIII ст. із заперечення саморуху робили висновок про наявність у всякого руху зовнішнього джерела (абсолютного першопочатку, Бога). Розгорнуту концепцію са­моруху і його модусів розробив Регель, однак вони тлумачать­ся ним як форми самовиявлення абсолютної ідеї.

Джерелом саморуху виявляється суперечність між устален­істю і змінністю, складним і простим, старим і новим, прогре­сивним і регресивним. Так, механічному рухові притаманне протиріччя між змінним станом тіла у просторі і часі і зв'язком цих станів. У розвитку живих організмів усталеність виявляєть­ся у збереженні спадкових ознак, а змінюваність у пристосу­ванні організму до нових умов середовища.

Саморух притаманний усім рівням будови матерії від механічного, квантово-фізичного (зміни у субатомних, атомних і молекулярних системах внаслідок нестійкості їх структур) і хімічного (процеси саморуху у каталітичних системах) до біо­логічного і соціального рівнів. На хімічному, біологічному і більш високих рівнях спонтанність саморуху знаходить своє виявлення перш за все у відкритих і цілісних системах (організм, суспільство, біосфера), у яких відбувається не про­сто саморух, а саморозвиток, тобто саморух, який супровод­жується переходом до більш високого ступеня організації. У су­часних дослідженнях сінергетики вивчаються фізичні, хімічні, біологічні системи, для яких характерні суперечності між стійкістю і нестійкістю, порядком і безладом, організацією і де­зорганізацією. Внаслідок нестійкості, викликаної флуктуаціями і їх посиленням, виникає новий стійкий динамічний режим, або структура. Перехід від однієї структурної організації матерії до другої характеризує процес ускладнення форм організації матерії і руху, при цьому відбувається спонтанна самоорганізація ма­теріальних систем.

Суперечливість руху виявляється і в тому, що він являє собою єдність перервності і неперервності. Рух це постійний, тривалий, безупинний процес змінювання матерії, але існує він лише у вигляді окремих, якісно відмінних одна від іншої форм; отже, неперервний потік руху матерії одночасно і перервний.

У природі існує безліч якісно різних матеріальних систем, і кожна з них має специфічний для неї рух. Отже, рух матерії існує у різноманітних формах, розкриття взаємовідносин між якими має важливе значення, по-перше, для розуміння якісних відмінностей між формами організації матерії, а по-друге, для виявлення матеріальної єдності світу. Форми руху матерії зна­ходяться у певній супідрядності, а тому їх можна класифікува­ти за деякою загальною ознакою. Відомо, що протягом історії філософії, починаючи ще з Арістотеля, неодноразово мали місце намагання класифікувати рух. Певна заслуга у цьому питанні належить Ф.Енгельсу, який у творі «Діалектика природи» го­ворить про існування таких форм руху:

механічного (просторове переміщення);

фізичного (електромагнетизм, гравітація, теплота, звук, зміни агрегатних станів речовини);

хімічного (перетворення атомів і молекул речовини);

біологічного (обмін речовин у живих організмах);

соціального (суспільні зміни, а також процеси мислення).

Серед основних форм руху матерії Енгельс розрізняв вищі і нижчі форми, які з необхідністю пов'язані одна з одною. Він зазначав, що елементи нижчих форм входять у вищі, ніби супроводжують їх. Намагаючись підкреслити цю обставину, Ен­гельс називав фізику «механікою молекул», хімію «фізикою атомів», а біологію «хімією білків». Хімію він визначав як «науку про якісні зміни тіл» і наводив численні приклади, котрі свідчать про те, що хімічна форма руху матерії має справу з утворенням і руйнуванням молекул речовини.

Органічне життя неможливе без механічних, молекулярних, хімічних, термічних, електричних та інших змін, але і уся їх сукупність не становить основну ознаку біологічної форми руху. Хоч вона і містить у собі всі ці зміни, все ж якісно відрізняється від інших форм руху матерії.

Соціальна форма руху також містить у собі зміни, котрі ха­рактеризують більш «низькі» форми, але ні в якому разі не зво­диться до них. Між формами руху існують якісні відмінності, а тому їх не можна ні відривати одну від одної, ні зводити одну до одної. Це має велике методологічне значення, бо зрозуміти закономірності вищих форм неможливо, якщо не дослідити ті процеси, що відбуваються у їх фундаменті. Неможливо, наприк­лад, визначити сутність життя, не відшукавши його фізико-хімічну основу. Хімічний процес не зрозуміти без дослідження фізичного «підґрунтя». Наукою було відкрито багато нових форм руху в мікро- і мегасвіті: рух і перетворення елементарних частинок, процеси в атомних ядрах. Тепер з основних форм руху можна виділити насамперед такі, що виявляються в усіх просторових масштабах і структурних рівнях матерії. До них належать: просторове переміщення, механічний рух атомів, молекул, макроскопічних тіл, поширення електромагнітних і гравітаційних хвиль, рух елементарних частинок; електромагн­ітна взаємодія; гравітаційна взаємодія.

Найвищим станом розвитку матерії на Землі є людське сус­пільство з властивими йому соціальними формами руху. Ці форми руху безперервно ускладнюються з прогресом суспіль­ства. Вони включають в себе найрізноманітніші прояви цілесп­рямованої діяльності людей, всі соціальні зміни і види взаємодії між різними суспільними системами від людини до держави і суспільства в цілому.

В останні роки існують численні спроби удосконалити або доповнити сучасними науковими досягненнями класифікацію форм руху, вводять геологічну і галактичну, виділяють внутрі­шньоядерну, ядерну і атомну, що об'єднуються у квантово-ме­ханічну форму руху та інші. Ці спроби цілком правомірні, хоча донині не створена загальноприйнята класифікація.

Таким чином, у основі матеріалістичного, діалектичного розуміння руху лежать три основних положення. Згідно з пер­шим, рух є невід'ємною, необхідною і суттєвою властивістю, способом існування матерії. Згідно з другим положенням рух визначається як будь-яка зміна, «зміна взагалі». У третьому положенні підкреслюється, ідо рух це суперечність, а її дже­релом, внутрішнім імпульсом є взаємодія протилежностей.

3. Простір і час форми буття матерії

Всі предмети, що нас оточують, мають певні розміри, про­тяжність у різних напрямках, переміщуються один відносно одного або разом з Землею відносно космічних тіл. Так само всі об'єкти виникають і змінюються у часі. Простір і час є за­гальними формами буття всіх матеріальних систем і процесів. Не існує об'єкта, котрий перебував би поза простором і часом, як немає простору і часу самих по собі, поза матерією, що рухаєть­ся. Абсолютного простору як нескінченної порожньої протяж­ності не існує. Всюди є матерія в тих чи інших формах (речови­на, поле), а простір виступає як загальна властивість (атрибут) матерії. Так само немає і абсолютного часу, час завжди нерозрив­но зв'язаний з рухом, розвитком матерії. Простір і час існують об'єктивно і незалежно від свідомості, але зовсім не від матерії.

Філософський зміст уявлень про простір зазнав тривалої і суперечливої еволюції. Деякі стародавні філософи розглядали простір як однорідну, нескінченну, нерухому порожнечу, запов­нену атомами, субстанціями (Демокріт, Епікур). У науці Ново­го часу простір уявляли однорідною і нескінченною протяжні­стю. Класична механіка Ньютона привела до відриву простору від матерії, руху і часу. В концепції Ньютона абсолютний простір тлумачиться як нескінченна протяжність, яка містить у собі всю матерію і не залежить від будь-яких матеріальних про­цесів, а абсолютний час як плинна безвідносно до всяких змін рівномірна подовженість, у якій все виникає і зникає. У ньютоновській концепції простору і часу приписувались деякі субстанційні ознаки абсолютна самостійність і самодостатність існування; в той же час простір і час розглядались як порож­нечі, субстанції, в котрих виникають всі тіла.

У релігійних і об'єктивно-ідеалістичних концепціях простір і час трактувались як утворені разом з матерією Богом або аб­солютним духом. З погляду теології до Бога поняття простору і часу неприйнятні, оскільки він існує за межами простору і часу у вічності. У суб'єктивно-ідеалістичних концепціях висувались еклектичні і внутрішньо суперечливі тлумачення простору і часу як апріорних форм чуттєвого споглядання (Кант) або як форм упорядкування комплексів відчуттів і дослідних даних, встановлення між ними функціональних залежностей (Берклі, Мах, позитивізм).

Простір – це форма буття матерії, що характеризує її про­тяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів в усіх матеріальних системах. Поняття простору тісно пов'яза­но із структурністю матерії, її здатністю ділитися на частини. Дійсно, сама можливість виділити у будь-якому об'єкті складові частини дозволяє говорити про їх взаємне розташування, взаємну координацію, тобто говорити про простір.

Саме визначення простору має на увазі нерозривний зв'я­зок його з матеріальними об'єктами, оскільки він визначається як властивість цих об'єктів. Наприклад, абсолютної порожнечі, «чистого вакууму» без будь-якої матерії існувати не може. Навіть якби ми в уявному експерименті з-під деякого ковпака викачали все повітря, вилучили всі молекули (що реально не­можливо), то й тоді там залишиться гравітаційне поле і так зва­не поле вакууму. Буде там також і «звичайне» електромагнітне поле, котре утворюється стінками ковпака, що має температу­ру, відмінну від абсолютного нуля (абсолютний нуль, як відо­мо, недосяжний). Ці поля не можна екранувати навіть в уявно­му експерименті.

Час – форма буття матерії, що виявляє тривалість її існу­вання, послідовність зміни станів у розвитку всіх матеріальних систем. Поняття часу нерозривно пов'язане з рухом (змінюва­ністю) матерії. Дійсно, змінюваність є зміна одного стану на інший, а відтак саме ця зміна станів і дозволяє стверджувати про час. Так, з у давніх часів порівняння циклічних станів, по­вторень зміна дня і ночі з усіма іншими станами, з якими мала справу людина, привело до поняття часу і винаходу при­ладдя для виміру його проміжків. Довго час уявлявся у вигляді якогось потоку, річки, що рівномірно пронизує весь світ, несе на собі усі події. Звідси вираз ріка часу, потік часу. Сам же час не залежить від будь-яких матеріальних процесів. Таке тлу­мачення одержало назву «абсолютного часу».

Історично склались два підходи до простору і часу. Перший може бути названий субстанціональною концепцією. Простір і час тлумачаться тут як щось самостійно існуюче поряд з ма­терією, як її порожня місткість. Простір це чиста протяжність, а час чиста тривалість, у які ніби то «занурені», «розміщені» матеріальні об'єкти. Таким чином, простір і час уявлялись як арена, на якій відбуваються різні події. Першим цей погляд висловив Демокріт, підкреслюючи, що існують атоми і порож­неча, а свій розвиток і завершення субстанціальна концепція одержала у Ньютона і у класичній фізиці в цілому.

Другий підхід можна назвати реляційною (від лат. – відносний) концепцією простору і часу. Намітки її можна вия­вити ще у Арістотеля, але вперше з усією чіткістю вона сфор­мульована Лейбніцем. З точки зору реляційної концепції, простір і час не особливі субстанціальні сутності, а форми існування матеріальних об'єктів. Простір виявляє співіснуван­ня об'єктів, час послідовність їх станів. Реляційна концепція у філософському плані була сприйнята і розвинена діалектич­ним матеріалізмом, а в природничо-науковому плані реляти­вістською фізикою і в наш час найбільш повно відповідає рівню розвитку природознавства.

Існують дві концепції часу динамічна і статична. Згідно з динамічною концепцією, існують події тільки теперішнього часу, минулого буття немає, воно лише залишило свої сліди в тепер­ішньому і пішло в небуття. Майбутні події не існують взагалі, є тільки їхні передумови. Тому є минуле, теперішнє і майбутнє. Згідно зі статичною концепцією не існує поділу на минуле, теперішнє, майбутнє. Всі вони існують реально одночасно.

Різниця між ними обумовлена не об'єктивними характеристи­ками, а властивостями нашої свідомості, що рухається по світовій лінії.

До загальних властивостей простору і часу належать: об'єктивність і незалежність від свідомості людини; їх абсо­лютність як атрибутів матерії; нерозривний зв'язок часу і просто­ру між собою, а також з рухом матерії; залежність від структур­них відносин і процесів розвитку у матеріальних системах; єдність перервного і неперервного у їх структурі; кількісна і якісна нескінченність. Крім того, розрізняють метричні (тобто пов'язані з вимірюваннями) і топологічні (наприклад, зв'язність, симетрія простору і неперервність, одномірність, незворотність часу) властивості простору і часу.

Поряд з єдиними характеристиками, притаманними як про­стору, так і часу, для них характерні деякі особливості. До за­гальних властивостей простору належать перш за все про­тяжність, що означає рядопокладання і співіснування різних елементів (крапок, відрізків, об'ємів тощо), можливість додаван­ня до кожного даного елементу деякого наступного елементу або можливість зменшення числа елементів. Простору прита­манна також зв'язність і неперервність, що виявляється як у характері переміщення тіл, так і у розповсюдженні фізичних впливів через різні поля (електромагнітне, гравітаційне, ядер­не) у вигляді близькодії у передачі матерії і енергії.

Загальною властивістю простору є тривимірність, що орган­ічно пов'язана зі структурністю систем та їх рухом. Всі матері­альні процеси і взаємодії реалізуються лише у просторі трьох вимірів. В одномірному або двомірному просторі (лінія, площи­на) не могли б відбуватися взаємодії речовини і поля. Абст­рактні (концептуальні) багатомірні простори у сучасній мате­матиці і фізиці утворюються шляхом додавання до трьох просторових координат і інших параметрів, врахування взаєм­ного зв'язку і змін яких необхідне для досконалого досліджен­ня процесів. Однак не варто ототожнювати ці концептуальні простори, що вводяться як засіб опису систем, з реальним про­стором, що завжди тривимірний і характеризує протяжність і структурність матерії, співіснування і взаємодію елементів у різних системах.

До специфічних (локальних) властивостей простору нале­жать симетрія і асиметрія, конкретна форма і розміри, місце, відстань між тілами, просторовий розподіл речовини і поля, межі кожної системи. Простір кожної матеріальної системи принципово незамкнений, безперервно переходить у простір іншої системи, що може відрізнятися за метричними і іншими локальними властивостями. Звідси походить багатозв'язність реального простору, його невичерпність у кількісному і якісно­му відношеннях.

До загальних властивостей часу належать: об'єктивність; нерозривний зв'язок з матерією, а також з простором, рухом і іншими атрибутами матерії; тривалість, що виявляє по­слідовність існування і зміни стану тіл. Тривалість утво­рюється з моментів або інтервалів часу, що виникають один за одним і складають у сукупності весь період існування тіла від його виникнення до переходу у якісно інші форми. Час існування кожного конкретного об'єкту скінченний і пере­рвний, оскільки кожний предмет, явище має початок і кінець існування. Однак матерія, з котрої складається тіло, при цьо­му не виникає з нічого і не знищується, а тільки змінює фор­ми свого буття. Завдяки загальному збереженню матерії і руху час її існування безперервний, ця неперервність абсо­лютна, тоді як перервність відносна. Неперервність часу то­тожна його зв'язності, відсутності «розривів» між його момен­тами і інтервалами.

Час одномірний, асиметричний, незворотний і спрямований завжди до майбутнього. Конкретними фізичними факторами, що характеризують незворотність часу, є зростання ентропії у різних системах, зміни кількісних законів руху тіл.

Специфічними властивостями часу є конкретні періоди існування тіл з моменту їх виникнення до переходу у якісно інші форми, одночасність подій, котра завжди відносна, ритм процесів, швидкість зміни станів, темпи розвитку, часові відно­сини між різними циклами у структурі систем.

Розвиток науки у XX ст. розкрив нові аспекти залежності простору і часу від матеріальних процесів. Спеціальна теорія відносності (1905) показала, що простір і час не можна розгля­дати як незалежні від рухомої матерії самостійні сутності. Про­сторові і часові проміжки відносні, оскільки змінюються залеж­но від руху об'єктів, тобто від їх швидкостей. Час у рухомій системі уповільнюється порівняно з нерухомою, а всі просто­рові розміри скорочуються у напрямку руху. Простір і час вия­вились не абсолютними величинами, а відносними, оскільки вони мають сенс тільки за умов урахування того, відносно яких матеріальних тіл (систем числення) вони змінюються. Простір і час мають однаковий сенс що, наприклад, і швидкість тіла, яка не абсолютна, а відносна. Таким чином, спеціальна теорія відносності виявила нерозривний зв'язок простору і часу від руху матеріальних об'єктів.

Загальна теорія відносності (1916) глибше виявила зв'язок простору, часу і матерії. А. Ейнштейн довів, що у разі знищен­ня всіх матеріальних речей зникли би простір і час. Загальна теорія відносності виявила фізичний зв'язок між розподілен­ням матеріальних мас, простору і часу поблизу великих мас час уповільнюється, а просторові розміри у напрямку на центр маси скорочуються. Ця теорія виявила фізичний сенс неевклідових геометрій. Вона показала, що наявність гравітації відрізняє геометрію простору від евклідової геометрії. Отже, у Всесвіті в залежно від розподілу мас, можуть реалізовуватися різні геометрії простору.

Таким чином, загальна теорія відносності блискуче підтвер­дила тезу: простір і час не самостійні сутності, а форми існу­вання матерії. З теорії відносності і експериментальних фактів сучасної фізики виходить, що із збільшенням швидкості руху тіл і наближенням її до швидкості світла зростає маса, відносно скорочуються лінійні розміри у напрямку руху, уповільнюють­ся усі процеси порівняно зі станом відносного спокою тіл.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.007 сек.)