Філософія в добу постмодернізму. Постструктуралізм . Погляди М.Фуко та Ж.Дерріла

В своих трудах философы постмодерна неоднократно заявляют о том, что исчерпаны традиционные формы философствования, необходимо переходить к новому – нетрадиционному, не скованному границами мышлению. На первый план в этой философии выходят проблемы языка, новой субъективности, иронии, культуры «цитат и кавычек». Посмодернизм снимает саму проблему объективной реальности, переключаясь на субъективность индивида. В результате мир воспринимается как условность, действительность как нечто мнимое, которое хорошо описывается метафорой сновидения. Часто используемый философами постмодернизма термин «следовое восприятие» означает скольжение субъекта по поверхности явления без понимания сущности последнего. Таким образом, постмодернистская мысль пришла к заключению, что все, принимаемое за действительность, на самом деле не что иное, как представление о ней, зависящее к тому же от точки зрения, которую выбирает наблюдатель, и смена которой ведет к кардинальному изменению самого представления.

Постструктурализм - общее название для ряда подходов в философии и социогуманитарном познании в 1970 - 1980-х гг., связанных с критикой и преодолением структурализма.

Цель П. - осмысление всего "неструктурного" в структуре, выявление парадоксов, возникающих при попытке объективного познания человека и общества с помощью языковых структур, преодоление лингвистического редукционизма, построение новых практик чтения.

П. в основном французское направление мысли: его главные представители - Ролан Барт, Мишель Фуко, Жак Деррида, Жан Бодрийар, Юлия Кристева.

Одной из главных задач П. становится критика западноевропейской метафизики с ее логоцентризмом, обнаружение за всеми культурными продуктами и мыслительными схемами языка власти и власти языка. Логоцентризму, основанному на идее бытия как присутствия, данности, смысла, единства, полноты, в П. противопоставлены идеи различия и множественности.

Будь-яке знання не може бути індиферентним, нейтральним. М. Фуко, вбачає у ньому продукт владних відношень, вважає, що воно позбавлене об'єктивності, ним постійно маніпулюють ідеології, сьогоденна 'індустрія культури', обмежуючи здатність людини усвідомлювати власний життєвий досвід, позбавляючи мову саморозуміння; вона у традиційному суспільстві поширена не лише як засіб пізнання, а й знаряддя соціальної комунікації, зловживання яким призЖ. Дерріда поглибив критику традиційного розуміння знака, послідовно викривав прагнення метафізичної людини шукати істину ('Трансцендентальне Означуване'), намагання 'оволодіти' текстом без урахування інтенційно спрямованої свідомості, рішуче спростовував притаманні структуралізму епістемоло гімні обґрунтування, зокрема неможливість розмежування означника та означуваного при функціонуванні знака. На його переконання, нічого не існує поза текстом, а лише в його середині, весь світ постає суцільним текстом, потребуючи відповідного декодування. До речі, такому баченню проблеми не суперечить іронічне гасло Ж. Дельоза 'все врешті-решт - політика', адже обидві настанови спираються на спільне підґрунтя, тобто бажання як дану, межову, неподільну дійсність, котра визначає неструктурну специфіку структури. Ж. Дерріда заперечував соссюрівське бачення знака, зіперте на пріоритети вимови над графікою, бо воно, мовляв, витворює хибне уявлення про природні зв'язки озвученого слова з поняттям про предмет, нехтуючи інтенційною спрямованістю свідомості та опосередкованою роллю культури.водить до її деградації і перетворення на інструмент панування і гноблення.

Поиск по сайту: