Саморозпад гегелівської школи. Неогегельянство в Англії, Німеччині та Італії

Неогегельянство, перебіг ідеалістичної філософії кінця 19 — 1-ій третині 20 вв.(століття), для якого характерне прагнення до створення цілісного світогляду на основі оновленої інтерпретації філософії Р. Гегеля. Н. набуло поширення майже у всіх країнах Європи і в США, але залежно від всіляких суспільно-політичних умов і теоретичних передумов приймало різні форми.

загрузка...

У Великобританії США і Нідерландах Н. виникло із захоплення, що запізнилося (в порівнянні з Німеччиною, Росією, Францією і Італією), традиційним гегельянством, яке придбало популярність в цих країнах в 70—80-х рр. 19 в.; тому тут важче відрізнити ортодоксальні прибічники гегелівського учення від неогегельянцев, що намагалися поєднувати гегельянство з новими філософськими віяннями.

У Великобританії процес переростання гегельянства в Н. представлений (якщо виключити Дж. Стірлінга, що вперше познайомив англійців з філософією Гегеля) Е. і П. Кердамі, Ф. Бредлі, Р. Холдейном, Д. Бейлі, частково Б. Бозанкетом, Дж. Мак-Таггартом і Р. Коллінгвудом. Основними моментами цього процесу були: а) спроби тлумачення ідеалістичної діалектики у дусі буржуазно-ліберального примирення протиріч, а гегелівського світогляду в цілому — як релігійного, як «теоретичної форми» християнства (Е. Керд); би) звернення до гегельянства для подолання англійського позитивізму (П. Керд); діалектичний метод виступав при цьому як засіб розкладання «чуттєвості», «речовій» для досягнення достеменною, тобто внеемпірічеськой, реальності (Бредлі); у) тенденція до подолання крайнощів «абсолютного ідеалізму» Бредлі, прагнення відстояти права індивідуальності, її свободу; ця тенденція виявилася в помірному персоналізмі Бозанкета і «радикальному персоналізмі» Мак-Таггарта, які намагалися поєднувати гегелівське вчення про абсолют із затвердженням метафізичної цінності особи: г) спроба інтерпретації Гегеля у дусі релятивізму («абсолютного історизму») намітилася вже в Холдейна, що прагнув тлумачити діалектичний метод Гегеля як «феноменологічний» (у сенсі «феноменології духу») спосіб визначення в поняттях рівнів людського досвіду, і була послідовно здійснена Коллінгвудом.

В США, де гегельянська тенденція, вперше представлена сент-луїсськой школою на чолі с У. Т. Харрісом, знаходилася в певній залежності від еволюції англійських прибічників учення Гегеля, Н. у таких мислителів, як Б. Боун і Дж. Ройс, виявилося моментом на дорозі від гегельянства до персоналізму.

В Нідерландах Н., пов'язане з ім'ям видного популяризатора гегелівського учення Р. Болланда, було найбільш традиційним. Болланд одним з перших на Європейському континенті проголосив кінець неокантіанського періоду розвитку філософії і відмовився від зіставлення Гегеля І. Канту, розглядаючи їх як «почало і завершення класичного періоду мислення», зокрема гегелівську логіку — як завершення кантівської критики розуму. Тлумачення філософії Гегеля в релігійному дусі зближує болландовський варіант Н. з «правим» гегельянством 1830—40-х рр. в Германії.

В Італії Н., що виникло на рубежі 19—20 вв.(століття), мало подвійний характер, його основоположники — Б. Кроче і Дж. Джентіле перебували в стані багатолітньої полеміки між собою. Розмежування усередині італійського Н. йшло по шляху вирішення соціальних проблем (буржуазно-ліберальному — Кроче і тоталітарному — Джентіле). У еволюції італійського Н. виразно вимальовувалися два основні етапи. Перший етап — від виникнення італійського Н. до закінчення 1-ої світової війни 1914—18, характеризується спільними виступами Кроче і Джентіле проти марксистського матеріалізму і позитивізму під гаслом «оновлення ідеалізму» і реставрації гегелівської концепції держави. Другий етап — з кінця 1-ої і до початку 2-ої світової війни 1939—1945 відмічений поглибленням філософських і політичних розбіжностей між обома течіями, політичним розколом італійського Н, що завершився. на дві течії, оскільки Кроче встав в опозицію до фашистського режиму Муссоліні, тоді як Джентіле виступав як один з активних ідеологів фашизму. Кроче висуває на перший план об'єктивістські, раціоналістичні і етичні моменти в своїй концепції, щоб здолати релятивістські тенденції, що таїлися в «абсолютному історицизмі». Джентіле, навпаки, розвиває саме суб'єктивістські і іррационалістічеськие тенденції своєї філософії, доходячи до повного релятивізму.

В Германії Н. виросло з соціальних передумов, багато в чому аналогічних тим, які живили італійський Н. Однако воно істотно відрізнялося від останнього по своєму теоретичному розвитку, виникнувши з реакції на методологічний формалізм гносеології неокантіанства, а також з усвідомлення нездатності останнього об'єднати в цілісному світогляді теорію пізнання і філософію історії (філософію культури), науки про природу і «науки про дух». На рубежі 19 і 20 вв.(століття) до виводів, що впритул підводять до Н., прийшли видні теоретики неокантіанства — як марбургськой школи (Р. Коген, П. Наторп, Е. Кассирер), так і баденськой (В. Віндельбанд і Г. Ріккерт, які першими заговорили в Германії про «відродження гегельянства»). Певну роль у формуванні йому.(німецький) Н. зіграв Ст Дільтей, що випустив в 1905 книгу про молодий Гегеле. В період 1-ої світової війни в Германії набуває поширення ідея «єдиного потоку» німецької ідеалістичної філософії, Гегелем, що завершується (Р. Лассон). Що проте виникло зі всіляких філософських устремлінь німецького Н. не склалося в цілісне утворення. Учень Ріккерта Р. Кронер шукав в «оновленому» гегельянстві вирішення тієї проблеми співвідношення «раціонального» і «ірраціонального», яка була «задана» неокантіанством. Учень Дільтея Р. Глокнер, видавець вигадувань Гегеля і лідер німецького Н., заглиблює іррационалістічеськую тенденцію в теорії пізнання, розчиняючи гносеологічну проблематику в естетичній. Вельми значну роль в німецькому Н. грала проблематика філософії історії, філософії культури і особливо держави і права (Т. Герінг, Т. Літт, Ю. Біндер, а також Ф. Розенцвейг, Ф. Блашке, Р. Геллер, Г. Гизе і ін.). Питання про взаємовідношення індивіда і людську спільність вирішувалося Н. у дусі різкої критики буржуазної «атомізації» і затвердження примату і навіть абсолютного панування спільності (нації, держави) над індивідами.

Вищий пункт розвитку німецький Н. збігся з 100-літтям з дня смерті Гегеля (1931). Лідери німецького Н. (зокрема, Кронер) очолили міжнародну організацію неогегельянцев — «Гегелівський союз» (1930) і виступили з основними доповідями на 1-м-коді (Гаагському, 1930) і 2-м-коді (Берлінському, 1931) гегелівських конгресах (3-й конгрес відбувся в Римі, 1934). Прихід націонал-соціалізму до влади в Германії викликав політичний розкол, за яким послідувало і теоретичне розкладання німецького Н. Антіфашистськи налагоджені неогегельянци в більшості своїй були вимушені емігрувати з Німеччини. Спроби відродження Н. у післявоєнній Німеччині (ФРН) (Т. Лігт, Г. Вейн і ін.) не мали успіху.

Найбільшим представником російського Н. був І. А. Ільін, що прагнув з'єднати релігійно-філософську традицію, що йде від Ст С. Соловьева, і новітні, перш за все гуссерліанськие, віяння, що йдуть із заходу, в перетвореному гегелівському ученні. Під впливом кризи буржуазного лібералізму на Заході російська ідеалістична правосвідомість також виявила тенденцію до переходу від неокантіанства до Н. У роботі П. І. Новгородцева «Кант і Гегель в їх вченнях про право і державу» (1901) проблема співвідношення особи і держави вирішується на дорогах взаємного обмеження їх прав.

У Франції Н. набуло поширення значно пізніше, ніж в інших європейських країнах. Початком його можна вважати поява в 1929 вигадування Ж. Валя «Нещастя свідомості у філософії Гегеля». Великою популярністю користувалися лекції А. Кожева про Гегеле (1933—1939); у числі слухачів Кожева були Ж. П. Сартр, М. Мерло-Понті, Же. Іполит, Р. Арон, А. Фессар і ін., що сприяли згодом поширенню «оновлених» гегелівських ідей. Виступаючи в тісному зв'язку з екзистенціалізмом, французький Н. набуває впливу серед інтелігенції. Ж. Іполит, що переклав французькою мовою «Феноменологію духу» (1939) і «Філософію права» (1941), прагнув пов'язати учення Гегеля з сартровськой версією екзистенціалізму.

В цілому як самостійний перебіг Н. вичерпується в 1930-х рр., проте, окремі його тенденції незмінно виявляються надалі в різному перебігу сучасної буржуазної філософії і соціології.

Поиск по сайту: