Передумови формування та розвитку альтернативних форм соціального страхування в національному та міжнародному правопорядках

Держави у сучасний період прагнуть закріпити в своїх конституціях положення про те, що вони є соціальними.

Світовий досвід вказує на те, наскільки різноманітним є розуміння соціальних зобов'язань кожною конкретною державою, наскільки специфічними є механізми, що забезпечують соціальні права її громадян, наскільки тісно соціальні доктрини переплітаються з найважливішими загальними філософськими уявленнями про природне право, правову державу, уявленнями про громадянське суспільство, особисту і колективну відповідальність, і нарешті - наскільки сильним є вплив релігійних, культурних традицій, історичних передумов на розуміння соціальних відносин.

Водночас у державах спостерігається процес постійної зміни соціальних систем, успіхи та невдачі їх практичної реалізації, глибокі внутрішні суперечності і навіть конфлікти. Проте розвинені демократичні державні системи здатні долати ці труднощі, реалізовуючи головну захисну функцію держави і структур громадянського суспільства, створення гідних умов існування громадян.

Інститут соціальної держави, який існує більше ста років в багатьох розвинених країнах, є невід'ємною характеристикою таких соціальних держав як Німеччина, Франція, Португалія, Швеція та інші.

Концепція самої ідеї соціальної держави, що широко розвинулася і була визнана в другій половині XX сторіччя, органічно пов'язана з обов'язком конкретної держави вживати заходи по забезпеченню реалізації «нового (другого) покоління» прав людини, яке включає соціальні, економічні і культурні права (до «першого покоління» прав людини відносяться громадянські (особисті) і політичні права).

В «другому поколінні» прав людини істотну, домінантну та системостворюючу роль відіграють соціальні права. Свідоцтвом цього є й доктринальна позиція, згідно з якою є нагальна необхідність виділення і вивчення соціальних правах в межах самостійної галузі права (соціального права), про що багато говориться в юридичній літературі.

Соціальні права – це сукупність прав людини, що забезпечують її соціальне благополуччя та дозволяють претендувати на отримання від держави відповідних матеріальних благ (допомоги, послуг).

«cоціальні права» мають такі особливості: а) вони розповсюджуються в рівній мірі на всіх і на кожного члена суспільства (включаючи громадян, іноземних громадян, апатридів, біженців та ін.) без якої-небудь дискримінації, включаючи рівне право чоловіка і жінки користуватися передбаченими правами; б) вони зберігаються незалежно від будь-яких змін місця мешкання людей; в) їх існування не залежить від тривалості періоду зайнятості (стажу роботи чи професійної діяльності), або періоду страхування (виплати страхових внесків), або тривалості мешкання в країні, або яких-небудь поєднань цих умов.

Особливості міжнародної регламентації соціальних прав:

а) поширеність соціальних прав на визначену – соціальну, сферу життя та існування людини;

б) існуючу наявність формулювання базових положень шляхом використання словосполучень та термінів загального, рекомендаційного, «несуворого» характеру, що по великому рахунку не несуть в собі чітко визначеного нормативного сенсу (наприклад, «гідне життя», «справедливі і сприятливі умови праці», «задовільне існування»);

в) звідсіля випливає розмитість, нечіткість, неконкретність міжнародних зобов’язань держав щодо їх практичної реалізації;

г) пряма залежність реалізації соціальних прав від стану економіки і ресурсів в конкретній державі;

д) різноманітний підхід до визначення переліку, «кадастру» таких прав.

Аналізуючи перелік соціальних прав, що регламентовані в міжнародному праві, можнос тверджувати, що до них належать такі права: а) право на працю, її вільний вибір, право на справедливі та сприятливі умови праці, справедливу заробітну плату та рівну винагороду за працю рівної вартості; б) право на відпочинок і дозвілля; в) право на захист від безробіття; г) право на соціальне забезпечення та соціальне страхування; д) право на захист і відповідне соціальне та матеріальне забезпечення сім'ї, материнства, дитинства, пристаркуватих та інвалідів; е) право на життєвий рівень, необхідний для підтримки здоров'я та добробуту людини та її сім'ї; є) право на соціальну і медичну допомогу.

Соціальні права в системі прав людини займають виключно важливе місце. Вони, з одного боку, покликані гарантувати кожній людині гідні умови життя, а з іншого – визначають обов'язок держави забезпечити всім потребуючим такий мінімум соціальних можливостей і соціальної захищеності, який необхідний для підтримки гідності людини, нормального задоволення її матеріальних і духовних потреб. Не дивлячись на відносно недовгий термін правового закріплення соціальних прав, вони є найважливішим показником рівня розвитку держави, її прагнення до гуманізації суспільного життя і зниження протистояння в суспільстві.

У зв'язку з тим, що соціальні права достатньо широко розроблені в міжнародному праві, мають належне нормативне закріплення в міжнародних документах, можна говорити про необхідність окремого виділення міжнародних соціальних стандартів (далі: МСС) серед загального комплексу міжнародних стандартів прав людини. Формулювання МСС фактично відображає закономірні процеси глобалізації, які охоплюють та включають сферу соціальних прав людини.

Слід зазначити, що міжнародні міждержавні угоди, які закріплюють соціальні права людини, носять уніфікований та загальнообов’язковий характер, і саме в цьому й полягає їх міжнародність. Основною метою договорів про соціальні права людини є встановлення єдиних мінімальних стандартів.

Міжнародні стандарти прав людини характеризуються тим, що: а) вони визначаються на основі тенденцій і потреб соціального прогресу; б) вони є загальновизнаними, формально-визначеними міжнародно-правовими нормами (звичаєвими і договірними) права та свободи, що підлягають неухильному дотриманню з боку держави та суспільства; в) існує виключно правова регламентація їх можливого та допустимого обмеження.

З вищезазначеного витікає висновок, що міжнародні стандарти в сфері прав людини є міжнародно-правовими стандартами, тобто такими, які виникають та фактично складаються з норм міжнародного права.

Представляє інтерес видова характеристика міжнародних стандартів прав людини. Так, наприклад, П.М. Рабінович виділяє європейські стандарти прав людини, як різновид міжнародних соціальних стандартів. Це положення можна розповсюдити і на сферу соціальних прав людини. Бо виокремлення європейських соціальних стандартів прав людини обумовлюється та пов’язане з існуванням таких важливих уніфікованих міжнародних актів регіонального значення, як Європейська конвенція з захисту прав ті основних свобод людини 1950 р., Європейська соціальна хартія 1961 р. та ін.

На відміну від державних, формування міжнародних норм має дещо складніший характер. Вони, насамперед, гіпотетично повинні уособлювати в собі не тільки сучасні тенденції розвитку системи права кожної країни, але й взагалі передбачати майбутнє та прогрес розвитку прав людини у світовій спільноті.

Крім того, слід мати на увазі, що кожна історична система права включала та включає певну юридичну концепцію прав людини, як суб'єкта права, її права і обов'язки – від примітивних і нерозвинених до сучасних. І сутність правової системи залежить від того, які саме права вона визнає, в якому обсязі, і в якій мірі їх гарантує.

Міжнародні стандарти завжди відображають тенденції і потреби соціального прогресу загальнолюдського статусу особи.

Міжнародні соціальні стандарти є комплексом норм, який закріплений в міжнародно-правових актах, що визначають гідні умови життєдіяльності людей, спрямованих на забезпечення розвитку особи та соціальну захищеність. Вони повинні бути сприйняті законодавством кожної держави шляхом підписання та ратифікації міжнародних договорів, надалі повинні бути розвинені і пристосовані до існуючих умов в цій державі.

Але слід зазначити, що концепція міжнародних соціальних стандартів містить в собі не тільки статутарні аспекти, а й структурно-функціональні складові. Згідно останнім, всі міжнародні соціальні стандарти повинні бути захищені і забезпечуватися не тільки законодавством держави, а й спеціальними її інститутами. Тому вагомим гарантом реалізації соціальних прав є дієвий соціальний захист, який є функцією, насамперед суспільства (а не тільки держави) що до забезпечення соціального положення людини, яке склалося внаслідок дії соціальних ризиків, та яке відповідає умовам, які органічно витікають з її невід'ємних і загальновизнаних соціальних прав, тобто міжнародних соціальних стандартів.

Роль держави у формуванні системи соціального захисту є безперечною. Держава, яка бере участь в міжнародних договорах, що встановлюють соціальні стандарти, повинна прийняти, в максимальних межах наявних ресурсів, міри до того, щоб забезпечити їх повну реалізацію, створити ефективну структурну та функціональну системи соціального захисту.

Залежно від співвідношення використаних методів можна виділити різні моделі соціального захисту. Відносно новими елементами соціального захисту є додаткові колективні та індивідуальні форми захисту (альтернативні форми). Слід відмітити, що в Європейському Союзі (далі: ЄС) наприкінці минулого століття домінували обов'язкові (державні) форми соціального захисту, основу яких складало соціальне страхування. У той же час поступово почали розвиватися альтернативні форми соціального захисту. Першими державами, які модифікували традиційну модель соціального захисту, в межах Європи, стали Велика Британія, Нідерланди та Франція. Проте, зазначимо, що альтернативні моделі, які орієнтовані на розвиток колективних і індивідуальних форм соціального захисту, в даний час покликані не замінити, а доповнити його обов'язкові елементи. В цій сфері складається така реальність, що соціальне страхування залишається найпоширенішим і вагомішим елементом системи соціального забезпечення більшості держав. Об'єм коштів, які щорічно проходять через соціальне страхування в ЄС, в 2 рази перевищує асигнування державного бюджету і в 3 рази - щорічні надходження на додатковий захист.

У багатьох країнах світу проходить реформа системи соціальних гарантій. При цьому очевидно, що держава не може взяти на себе всю відповідальність за забезпечення соціального захисту. Важливим сегментом цієї системи якраз і повинні стати недержавні структури.

Такий підхід виправданий світовим досвідом. У країнах Європейського Союзу вельми ефективно працює корпоративна страхова модель, активну роль в інституціоналізації та реалізації якої, відіграють недержавні страхувальники. Довгострокове особисте страхування проводиться ними за рахунок внесків як самих громадян, так і працедавців. При цьому, накопичувальна система формування страхових резервів у недержавних страхувальників створює умови для активного залучення в інвестиційний обіг довгострокових заощаджень громадян та грошові кошти працедавців. Завдяки цьому людина одержує могутній засіб соціального захисту і забезпечує приріст своїх особистих заощаджень.

Необхідно зазначити значну роль недержавної системи соціального страхування в залученні інвестицій в національну економіку розвинених країн. Частка внесків по довгостроковому страхуванню життя досягає в західних країнах 6-13% валового внутрішнього продукту. У Європі резерви по такому виду страхування перевищують 1,3 трилліонів євро.

Відповідно до характеристики ринкової економіки в соціальному страхуванні повинен домінувати принцип особистої відповідальності, бо лише в цьому випадку індивід безпосередньо бере участь у формуванні і фінансуванні своєї соціальної забезпеченості, шляхом внесення певних сум, проявляючи тим самим, турботу не тільки про себе, але й про своїх близьких. Цей принцип найкращим чином може реалізуватися тільки при існуванні і функціонуванні недержавних організацій соціального страхування. Держава об’єктивно не в змозі забезпечити всім своїм громадянам рівні і достатньо високі умови по забезпеченню в даній сфері. Тому у індивіда з'являється прекрасний шанс шляхом власних зусиль потурбуватися про себе і своїх близьких у важких ситуаціях (смерть, інвалідність і т.д.), створити матеріально забезпечену старість, як говорять в США “free time” – „вільний час”. Людина знає, що в таких ординарних та екстраординарних ситуаціях вона та її сім'я може розраховувати не тільки на мізерну державну допомогу, але й те, що вона недаремно все своє трудове життя робила грошові внески в одну, дві або більш страхові компанії, які вміло розпорядилися її накопиченнями і створили якісний грошовий фонд, з якого людина зможе одержувати пенсію, ренту.

Світовий досвід демонструє можливість створення гідних умов існування громадян шляхом застосування різних видів соціального страхування. Тому в зарубіжних країнах можна зустріти різноманітні моделі соціального страхування: 1) пенсійного (рентне) страхування; 2) медичного страхування; 3) страхування від безробіття; 4) страхування від нещасних випадків; 5) страхування від необхідності відходу через старість або хвороби та інші.

В деяких державах розвинені та застосовуються всі зазначені вище моделі, в інших тільки деякі. Наприклад, в США, Німеччині, Великій Британії достатньо на високому рівні розвинені всі сфери соціального страхування. Ці моделі розрізняються, зокрема, більшим або меншим ступенем державного нормативного та адміністративного регулювання.

Відмінність моделей соціального страхування обумовлена і, так би мовити, самою природою страхових послуг в тій або іншій сфері. Якщо пенсійне страхування передбачає переважно грошові виплати, то медичне страхування забезпечує медичне обслуговування населення, виступаючи як оптовий замовник або споживач на ринку медичних послуг.

Побудова ефективно діючої системи соціального захисту є результатом тривалого процесу розвитку, який включає до себе системний комплекс складових ідеологічного, доктринального, організаційного, організаційно-правового характеру, що здійснюється на рівні конкретної держави, групи держав чи міжнародної спільноти. До таких складових відносяться: а) розуміння соціальних функцій держави (ідеолого-онтологічна та аксіологічна ознака); б) розвиток наукової думки (доктринальна ознака); в) розвиток законодавства, як міжнародного, так й національного (нормативна ознака); г) економічний і правовий розвиток всіх видів соціального страхування, зокрема недержавного (організаційна та організаційно-правова ознаки).

По великому рахунку, кожна держава повинна підібрати для своїх громадян такі елементи соціального захисту, які б відповідали соціальним, економічним, політичним та іншим державним особливостям. Але ця система не повинна бути нерухомою, вона повинна перманентно розвиватися. Соціальний захист повинен прогресувати відповідно до розвитку економіки, політики, самого суспільства як всередині держави, так й збирати краще з практики інших країн і пристосовувати до внутрідержавних умов. Система соціального захисту повинна бути побудована відповідно до вимог громадянського суспільства з ринковою економікою, яке характеризується особистою відповідальність людини за своє життя. У цьому може допомогти робота недержавних організацій соціального страхування.

Ефективно діюча система соціального страхування повинна служити гарантом реалізації міжнародних соціальних стандартів. Оскільки вони можуть утілюватися в життя лише та переважно тільки за участю держави.

Поиск по сайту: