Історія розвитку вегетаційного методу

План

Вступ ……………………………………………………………………..…3

1. Історія розвитку вегетаційного методу ………………………….….4

2. Поняття про вегетаційний метод ….…...…..…………………....7

3.Техніка закладки вегетаційного досліду………...……….………….9

4. Вегетаційні досліди на прикладі водних рослин………………...12

Висновок …………………...…………………………………………….13

Список використаних джерел ………………………………..………...18

Додатки ……………………………………………………………………19

Вступ

Вирощування рослин в різних судинах, в штучних умовах в спеціальних спорудах (фітотронах, вегетаційний будиночок, теплиця, огороджені сіткою або прозорою плівкою стелажі) називають вегетаційним методом досліджень або вегетаційним досвідом. Цей метод дозволяє детально розчленувати і виявити роль і значення окремих факторів в житті рослин при регульованих (у різній мірі в залежності від споруд) умовах вологості, освітленості, температури та поживного режиму в поєднанні з детальними хімічними, фізіологічними та іншими дослідженнями, можливості яких важко переоцінити. Д.М. Прянішніков (див. додаток А) підкреслював, що «завданням вегетаційного методу є розтин істоти процесів і з'ясування значення окремих факторів, перш за все ролі рослини, грунту і удобрення в умовах, найбільш сприятливих для виявлення цієї ролі».

Вегетаційний досвід дозволяє при необхідності змінити основні фактори життя рослин і тим самим швидше і точніше, ніж у польовому досліді, встановити шукані закономірності взаємодії рослин, грунту і добрив. Разом з тим вегетаційний метод не може замінити польових дослідів, так як умови обробітку рослин у вегетаційний посудині істотно відрізняються від польових. Цінність вегетаційних дослідів полягає не в заміні ними польових, а в тому, що отримані в них результати дозволяють зрозуміти причини тих явищ, які спостерігаються в польових дослідах.

Історія розвитку вегетаційного методу

Використання вегетаційного методу відноситься до далекого минулого. Вирощування рослин в судинах і спостереження за ними проводили давно.

Перші описи досліджень були зроблені в Брюсселі Ван Гельмонтом (див. додаток Б) близько 1629 р. Вирощуючи вербу в судинах, наповнених просушеної грунтом, поливаючи її дощовою водою, він прийшов до висновку, що основним фактором у житті рослин є вода. Ван Гельмонт не врахував участі мінеральних речовин грунту і СО2 повітря в харчуванні рослин, що призвело до невірного висновку.

У середині XVII ст. вегетаційні досліди ставлять Дігбі, Глаубер, Бойль, які вважали, що основним фактором у житті рослин є селітра, тобто азот.

У 1699 р. з'явилися роботи англійського вченого Джона Вудворда, який зробив повідомлення про те, що рослинам необхідні землисті речовини, які згодом назвали золиними.

У середині XVIII ст. в хімічній науці широко панувала теорія флогестона, засновниками якої були Артур Юнг та Франциска Хом. Ці вчені прийшли до висновку, що рослинам необхідно не одне, а кілька зольних речовин.

У 1804 р. французький вчений Теодор де Соссюр ставить вегетаційні досліди з дистильованою водою і додаванням до неї різних солей. Постановкою методично витриманих вегетаційних дослідів він затвердив теорію мінерального живлення.

Сосюра вважають основоположником наукової агрономічної та експериментальної методики.

У середині XIX ст. в агрономічній науці міцно утвердилася теорія мінерального живлення завдяки таким видатним ученим, як Буссенго, Польсторф, Горстмар, Лібіх. Найбільш яскравою особистістю в агрохімічної науки є Буссенго. Ставлячи польові та вегетаційні досліди з 1834 р. у своєму господарстві Бехельбронн (Німеччина, регіон Ельзас), він отримав відповідь на питання, які сполуки в ґрунті безпосередньо засвоюються рослинами.

Неоціненний внесок зробив Буссенго питання про азотному харчуванні рослин, зокрема про засвоюваності вільного азоту атмосфери.

Сакс вперше виростив рослини до повного дозрівання з використанням поживних сумішей у водних культурах.

Клопом і Гельригелем вперше розроблена методика піщаної культури з використанням своїх поживних сумішей, як і у водній культурі Сакса, дозволяють виростити рослини до повного дозрівання.

Розробка методики ґрунтових культур і широке поширення методу пов'язані з діяльністю Паула Вагнера.

У Росії ініціатором і пропагандистом вегетаційного методу вважають К. А. Тімірязєва (див. додаток Г).

За особистою ініціативою К. А. Тімірязєва в 1872 р. в Петровській (нині Московської) сільськогосподарської академії був побудований перший вегетаційний будиночок.

В. С. Шулов розробив метод ізольованого живлення рослин, який дозволяє враховувати, якою мірою розчинення поживних речовин ґрунту і добрив здійснюється самою рослиною.

В. С. Шулов розробив метод стерильних культур, що дозволяє вирощувати рослини без участі мікроорганізмів.

І. Р. Дікусар розробив методику текучих розчинів, що дозволяють вирощувати рослини на поживних сумішах з різним або постійним значенням рН.

Великий внесок у розвиток вегетаційного методу в кінці XIX ст. вніс П. С. Коссович. У будиночку, побудованому під його керівництвом у Сільськогосподарській хімічної лабораторії Санкт-Петербурга, він ставив досліди в рідких розчинах.

У 1902 р. в новинах Московського сільськогосподарського інституту вийшла праця М. К. Недокучаева «Вегетаційний метод в агрономії», яка містила історичний нарис про вегетаційному методі, а також схеми, рекомендації та методичні вказівки по постановці вегетаційних дослідів.

В 1909 і 1912 рр. А.Р. Дояренко видав «Короткий керівництво до постановки вегетаційних дослідів з зразковими кошторисами та обладнанням». Перші керівництва, написані Н.К. Недокучаевым і А.Р. Дояренко, тривалий час залишалися основними до наукової роботи фізіологів і агрохіміків.

На підставі узагальнення зарубіжного та вітчизняного досвіду у 1938 р. виходить книга А.В. Соколова, А.В. Ахромейко і Е.Н. Панфілова «Вегетаційний метод».

У 1968 р. опублікована книга 3. В. Журбицького «Теорія і практика вегетаційного методу».

Роботи по використанню вегетаційного методу ведуться і по сей день [5].

Поиск по сайту: