 |
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция
Економічний шкоду монополії
Радянські економісти, які орієнтувалися, в основному, на роботи В. І. Леніна, бачили в монополії "тенденцію до технічного застою і загнивання, а також інструмент перерозподілу вартості на користь великого виробництва".
Все це, звичайно, вірно, але лише до певної міри. Адже лише дуже великий бізнес здатний до здійснення серйозних інновацій, фірма лише тоді здатна до технічного прогресу, коли вона має стабільне, міцне фінансове становище. Багато говорять про особливу роль невеликих підприємств у технічному прогресі, але ця думка ґрунтується лише на їх високих адаптаційних можливостях. Дрібні фірми можуть лише поширити вже знайдений технологічний принцип, можливо, кілька удосконаливши його. Інновації ж доступні лише великим, фінансово незалежним підприємствам.
Тенденції "технічного застою і загнивання" піддані однаково і абсолютна монополія, і досконала конкуренція.
Найбільшими ж можливостями для серйозного технічного прогресу має велика фірма, олігополіст або монополіст, піддається деякому конкурентного тиску, але не загрузла в жосткій боротьбі з клієнтами за миттєвий прибуток.
Не дуже точна також було трактування монополії як "інструменту перерозподілу вартості на користь великого виробництва". Бо вона передбачає, мабуть, що монополіст отримує якраз стільки, скільки втрачає покупець, вимушений платити завищену монопольну ціну. Якщо б це було дійсно так, то тоді в умовах соціалістичної економіки, прибуток монопольного виробника без зусиль можна було б перерозподілити через спеціальні фонди на підприємствах (або іншим шляхом) назад на користь трудящих.
Але "суть справи полягає в тому, що виграш постачальника, своєкорисливо використовує своє монопольне становище на ринку, завжди менше збитків, в які він втягує покупця.
Монополістична організація ринку зменшує виробничі можливості країни, штучно їх обмежує «. Дійсно, змусити платити покупця високу монопольну ціну можна тільки тоді, коли обсяг пропозиції встановлюється на рівні, меншому, ніж він міг би бути при ринковому рівновазі. Монополісту немає сенсу збільшувати постачання продукції понад рівноважного обсягу, тому що ціна від цього знизиться, а граничні витрати навпаки збільшаться, а отже впаде загальний прибуток в порівнянні з рівноважним рівнем. Але зате він може підвищити прибуток, знизивши поставку. Адже в цьому випадку ціна підніметься, а витрати знизяться.
Додатковий прибуток монополіста досягається завжди шляхом зменшення постачання в порівнянні з рівноважним обсягом.
Першочерговим об'єктом монополізації є товари нееластичного попиту. Об'єктами державної монополії, наприклад, споконвіку були сіль, горілка - предмети споживання, закупівля яких дуже незначно залежить від ціни.
І ще раз я хочу зауважити, що монопольна експлуатація ринку завжди підвищує прибуток виробника - монополіста, але так, що покупець втрачає більше, ніж виграє продавець.
Виробництво — це процес використання праці та обладнання (капіталу) разом з природними ресурсами і матеріалами для створення необхідних продуктів та надання послуг. Виробничі послуги праці, капіталу, землі та підприємницьких здібностей називаються факторами виробництва.
Разом з тим, виробництво можна охарактеризувати і як певну систему відносин між людьми. Вони можуть носити організаційно-економічний (бригадир — робітгіик, директор підприємства — начальник цеху, робітник — робітник тощо) або соціально-економічний (власник — невласник, акціонер — акціонер, кредитор — позичальник тощо) характер. Наочно виробництво як поєднання продуктивної системи та системи відносин подано на рис.5.1.
Соціально-економічні відносини у виробництві визначаються насамперед пануючими відносинами власності, їх вивченню присвячені спеціальні розділи курсу політичної економії (основ економічної теорії). У мікроекономіці соціально-економічні відносини не є предметом вивчення. Вона вивчає, головним чином, виробництво як продуктивну систему, здатну постачати на ринок певну кількість товару, витративши при цьому деякі кошти та споживши певні обсяги ресурсів.
Здатність виробництва продукувати товари при відповідних затратах факторів виробництва визначається передусім технологією, що використовується у ньому (зазначимо, що саме під впливом технології формуються насамперед організаційно-виробничі відносини). Технологія — це практичне застосування знань про способи виробництва продуктів і послуг.
Виробнича функція з одним змінним фактором та її графічне відображення. Правило спадної віддачі (продуктивності) змінного фактору виробництва.
Припустимо, що всі фактори виробництва, крім одного, є незмінними. Така ситуація можлива в короткостроковому періоді, а ми маємо справу з однофакторною виробничою функцією, або частинною варіацією факторів виробництва.
Основними показниками тут є сукупний (ТР), середній (АР) та граничний (МР) продукти змінного фактора виробництва.
Залежність сукупного продукту від зміни фактора X показано в таблиці 1 та на рис.1.
Сукупний продукт зростає із збільшенням змінного фактора. Але це зростання затухаюче. Настає момент, коли збільшення змінного фактора призводить до зменшення обсягу виробництва продукції. Тобто виробничий процес настільки перенасичений цим фактором виробництва, що він не може ефективно використовуватись.
Середній продукт змінного фактора розраховують через вимірювання нахилу променя, що проведений від початку координат до відповідної точки кривої сукупного продукту. Наприклад, нахил променя ОА визначається через співвідношення координат точки А: Q1 / Х1 — це середній продукт у цій точці.
Залежність виробництва зошитів від збільшення витрат праці (при інших незмінних факторах виробництва)
Середній продукт досягає максимуму при умові використання такої кількості змінного фактора, яка відповідає точці дотику променя, який виходить з початку координат та кривої сукупного продукту. На рис. 1 це точка С.
Якщо провести дотичні до будь-якої точки кривої сукупного продукту, то можна знайти тангенси кутів, що вони утворюють з віссю X. Тангенс будь-якого з цих кутів дорівнює граничному продукту.
При залученні у виробництва нової порції ресурсу, продуктивність якої більша за середню, відбудеться збільшення і середнього показника. I навпаки, якщо виявиться, що гранична продуктивність змінного фактора менша, ніж середня, то відповідне залучення зменшить середній показник.
Саме тому максимальне значення середній продукт набуває в точці перетину кривих середнього та граничного продуктів, тобто при АР = МР. А граничний продукт досягає свого максимального значення в точці А, потім починає зменшуватися до нуля і навіть до від'ємних значень.
Починаючи з певного обсягу збільшення одного з факторів виробництва, при незмінних інших факторах відбувається зменшення граничного продукту цього фактора (закон спадної граничної продуктивності).
Економічні науки – сукупність наукових дисциплін, які вивчають закони й суперечності розвитку економічних систем у процесі їх історичної еволюції, управління господарством, відносини між людьми і навколишнім середовищем та інші проблеми. Налічують до 50 економічних дисциплін, які поділяють на загальні та конкретні економічні науки. До загальних належать економічна теорія, політична економія, історія народного господарства, історія економічної думки, теорія управління народним господарством та ін. До конкретних – науки, що вивчають окремі елементи економічних систем, функціонування та розвитку народного господарства. З-поміж них виділяють науки, які вивчають функціональні (міжгалузеві) аспекти розвитку економічних систем (фінанси, кредит, економіка праці, ціноутворення тощо), та їх галузеві особливості (економіка промисловості, сільського господарства, транспорту тощо). З-поміж економічних наук особливе місце посідають науки, які вивчають кількісні взаємозв'язки і статистичні закономірності економічних систем (економічна статистика, бухгалтерський облік, економічне програмування тощо). Методологічною і теоретичною основою цих наук є економічна теорія і політична економія.
Сутність і основні структурні елементи економічної системи. Економічна система — це об’єктивна єдність закономірно пов’язаних між собою явищ і процесів економічного життя. Вона характеризується багатогранністю, усі її елементи перебувають в органічному взаємозв’язку один з одним і не існують поза її межами. Функціональна подібність до живого організму надає елементам економічної системи органічної цілісності. Цим дана система відрізняється від інших, так званих сумативних систем, що складаються з об’єктів, кожний з яких більш чи менш автономний і може існувати поза зазначеною цілісністю. Якісна однорідність системи не є абсолютною. Вона допускає і передбачає появу елементів нової якості, що відповідають етапам зрілості продуктивних сил і виробничих відносин.
Всі економічні науки умовно можна поділити на два види: теоретичні й практичні. Теоретичні - це науки, які вивчають закони та суттєві зв'язки в реальній економічній діяльності. В сучасній науковій, і особливо в учбовій практиці, як на Заході, так і в Україні, теоретична економічна наука виступає під такими назвами: економічна теорія, макро- і мікроекономіка, економіка та політекономія. Вітчизняні науковці, й особливо автори сучасних підручників з основ економічної теорії, намагаються представити ці напрями як самостійні теоретичні науки. Це не зовсім відповідає дійсності, бо, наприклад, економічна теорія й політична економія на 80-90% збігаються за своїм змістом, і тому відомий американський економіст П.Самуельсон у своєму підручнику "Економіка", говорячи про економічну теорію, наголошує на тому, що звичайно її називають політекономією. Прикладні - це науки, які вивчають прояви загальних економічних законів і закономірностей, виявлених і сформульованих теорією в конкретних галузях і сферах господарювання (економіка торгівлі, економіка промисловості, економіка праці, маркетинг, фінанси і кредит, економічна історія та ін.).
Закон спадної продуктивності - якщо один із факторів виробництва (ресурсів) є змінним, а інші - постійними, то, починаючи із певного моменту, гранична продуктивність кожної наступної одиниці цього змінного фактора зменшуватиметься. Для будь якого виробництва є змінні й незмінні фактори.
У короткостроковому періоді фірма для збільшення виробництва може змінювати обсяги лише деяких ресурсів, інші є фіксованими. Ця особливість зумовлює відмінність виробничої функції і короткострокових витрат.
Короткострокова виробнича функція має вигляд:.
Вона надає інформацію про внесок кожної одиниці змінного фактора у зростання загального обсягу випуску, дозволяє визначити, якими затратами змінного фактора можна досягти максимального обсягу випуску за певний період часу з врахуванням дії закону спадної віддачі. Внесок змінного фактора у виробничий процес обчислюють у показниках сукупного, середнього та граничного продукту в фізичних одиницях.
Сукупний фізичний продукт або сумарна продуктивність змінного фактора - це загальна кількість продукції, виробленої всіма одиницями змінного фактора в умовах незмінності інших факторів.
Граничний фізичний продукт або гранична продуктивність змінного фактора - це приріст сукупного продукту, або додатковий продукт, одержаний від застосування додаткової одиниці змінного фактора:.
Середній фізичний продукт або середня продуктивність змінного фактора - це кількість продукції, виробленої на одиницю затрат змінного фактора:.
Припустимо, що фірма нарощує обсяги виробництва, збільшуючи лише кількість праці, яка є єдиним змінним фактором, за незмінних обсягів капіталу (рис. 1). Якщо кількість змінного фактора дорівнює нулю, то обсяг продукції також дорівнює нулю. В міру залучення у виробництво все більшого числа робітників сукупний обсяг продукції зростає і досягає максимального значення (120 одиниць), коли на фірмі працюють 9 робітників, а далі, з наймом десятого робітника, сукупний обсяг випуску починає скорочуватись. Додатковий робітник більше не додає продукції і навіть гальмує виробництво.
Конфігурація кривої сукупного продукту (рис.1а) ілюструє нерівномірність приростів випуску продукції. Початкова опуклість функції донизу показує, що до точки обсяг продукції зростає швидше, ніж обсяги ресурсу. Праворуч від точки крива стає опуклою вгору - це означає, що зростання обсягу випуску уповільнюється з кожною додатково залученою у виробництво одиницею праці. Таким чином, до точки діє закон зростаючої граничної продуктивності, після неї починає проявлятись закон спадної граничної продуктивності (спадної віддачі).
Найбільш виразно ці закони відображає крива граничного продукту праці. Граничний продукт змінного фактора спочатку зростає. Найбільше продукції додає третій робітник, його = 30, але, починаючи з четвертого, гранична продуктивність кожного наступного робітника спадає. Отже, динаміка граничного продукту проходить дві стадії: за низьких обсягів використання змінного фактора гранична продуктивність додатна і зростає, а за високих - додатна, але зменшується. На обох цих стадіях сукупний продукт зростає, досягаючи максимуму, коли = 0, крива перетинає горизонтальну вісь.
Крива середнього продукту також відображає дію обох законів, проте з деяким запізненням порівняно з кривою. Продуктивність праці зростає до точки, після якої спадає більш повільно, ніж гранична продуктивність.
Всі криві взаємоповязані. За кривою сукупної продуктивності можна визначити величини граничного і середнього продуктів. Так, в точці величину граничної продуктивності визначає нахил кривої, а величину середньої продуктивності дає, тобто нахил променя, що йде від початку координат до даної точки. В точці встановлюється рівність між граничною і середньою продуктивністю, оскільки тут промінь від початку координат є одночасно дотичною, яка показує нахил кривої. В точці С, досягається найефективніше використання змінного ресурсу, оскільки відповідні криві перетинаються у максимальному значенні середньої продуктивності.
Для аналізу ефективності використання ресурсів враховують таку властивість показників: якщо гранична продуктивність вища за середню, то нарощування змінного фактора супроводжується зростанням продуктивності (крива висхідна), а якщо гранична продуктивність нижча за середню,....
Межа виробничих можливостей і проблеми економічного вибору. Якщо ресурси землі, робочої сили і капіталу обмежені, то це означає, що в усякій даний момент існує межа виробничих можливостей, виробничого потенціалу суспільства. У певний момент часу країна може виробляти лише певну кількість зерна, хліба, телевізорів, верстатів, палива. Якщо ми хочемо збільшити кількість одного продукту, то це можливо лише за рахунок зменшення виробництва іншого продукту. П. Самуельсон називає цю обмеженість виробничого потенціалу країни межею виробничих можливостей. Межа виробничих можливостей відбиває максимальні кількості продуктів і послуг, які можуть одночасно вироблятися за даних ресурсів, якщо припустити, що всі ресурси повністю використовуються.
Розглянемо цей аспект проблеми на такому прикладі. Економіка виробляє два великих і протилежних за функціональним призначенням типи продуктів: споживчі блага (СБ) та інвестиційні ресурси (ІР). Припустимо, наша економіка витрачає всі ресурси на виробництво споживчих благ. Але існує деяка максимальна кількість споживчих благ, що їх можна виробляти протягом року. Наприклад, 5 млрд одиниць різноманітних споживчих благ (їжа, взуття, телевізори, легкові автомобілі, квартири тощо) — максимальна кількість, що їх може виробити економіка країни за існуючих технологій і ресурсів.
Припустимо далі, що, навпаки, всі ресурси витрачаються на виробництво інвестиційних ресурсів — машин, верстатів, споруд тощо. Знову ж таки, через обмеженість ресурсів економіка здатна виробити обмежену кількість інвестиційних ресурсів, наприклад, 15 млн одиниць різних засобів виробництва, якщо не виробляти споживчі блага.
Комбінація F демонструє крайню можливість, коли виробляються лише споживчі блага, А — протилежний випадок. Між ними Е, D, C, B — кількість споживчих благ, від якої суспільство відмовляється заради інвестиційних ресурсів. Трансформація споживчих продуктів у інвестиційні означає переведення ресурсів економіки з даного напряму використання на інший.
Із двох наборів даних продуктів один дає можливе виробництво споживчих благ, а інший — можливий випуск інвестиційних ресурсів, які можуть вироблятися за той самий час. Коли кількість вироблених споживчих благ зростає, випуск інвестиційних ресурсів падає. Отже, якщо економіка країни за певний проміжок часу (секунду, хвилину тощо) виробляє 1 млрд одиниць споживчих благ, то вона здатна випустити максимально 14 млн одиниць інвестиційних ресурсів. Проте коли виробництво споживчих благ становить 4 млрд. одиниць, то можна виробити тільки 5 млн одиниць інвестиційних ресурсів.
Кожна точка на кривій виробничих можливостей рис. 2.2 являє собою якийсь максимальний обсяг виробництва двох типів продуктів. Таким чином, ця крива фактично показує деяку межу. Щоб здійснити різні комбінації виробництва інвестиційних ресурсів і споживчих благ, що показані на кривій, суспільство має забезпечити повну зайнятість виробничих ресурсів і повний обсяг виробництва. Усі комбінації інвестиційних ресурсів і споживчих благ на кривій показують максимальні їх кількості, які можуть бути одержані лише в результаті найбільш ефективного використання всіх наявних ресурсів. Точки, що знаходяться за межами кривої, як, наприклад, точка W, недосяжні за даної кількості ресурсів і за даної технології виробництва.
З іншого боку, будь-яка точка всередині області, обмеженої кривою МВМ, наприклад точка U, указує, що якісь ресурси не використовуються або використовуються не кращим чином.
Графік межі виробничих можливостей ілюструє той факт, що національна економіка, повністю використовуючи наявний потенціал, у короткостроковому періоді не може збільшити виробництво будь-якого блага, не зменшивши виробництво іншого блага.
Отже, функціонування національної економіки на межі виробничих можливостей (точки А, В, С, D, Е, F) свідчать про її ефективність. Таким чином, межа виробничих можливостей показує максимальну кількість продукції, що її може виробити економіка за даного рівня технологічного розвитку і наявних факторів виробництва.
Розглянувши графік межі виробничих можливостей, виникає питання про оптимальну структуру продукції. Даний графік відповіді на це питання не дає. Одне зрозуміло, що варіанти А і F не можуть бути використані для виробництва даних типів продукції, оскільки мета суспільства полягає в тому, щоб одночасно вироблялись і предмети споживання, без яких суспільство не може існувати, і засоби виробництва, без яких неможливий сам процес виробництва цих продуктів. Оптимальну структуру випуску продукції вирішують такі фактори, як гранична корисність цих продуктів, витрати виробництва, попит і пропонування, ціна.
Заміщення факторів виробництва
Аналіз ізоквант можна використовувати для визначення можливостей заміщення одного фактора виробництва іншим у процесі їх використання. Гранична норма технологічного заміщення працею капіталу визначається розміром капіталу, який може замінити кожна одиниця праці, не викликаючи при цьому зміни обсягів виробництва:
Форма ізокванти (випукла до початку системи координат) показує, що гранична норма технологічного
заміщення зменшується при просуванні вниз уздовж ізокванти. Це означає, що кожна година людської
праці здатна замінити все меншу кількість капіталу.
Причина зменшення граничної норми технологічного заміщення полягає в тому, що факгори виробництва
мають властивість доповнювати одий одного. Кожен з них не може робити те, що може робити інший, або
якщо й може, то гірше.
Граничну норму технологічного заміщення факторів виробництва можна розрахувати не тільки через
зіставлення їх приростів, а й через граничні продукти. Дійсно, якщо при зменшенні капіталу з К1 до К2
та зростанні кількості праці з (див. рис.5.2) виробник залишається на тій самій ізокванті, то справедливою буде така рівність:
Оскільки залежність (5.4) характеризує нахил ізокванти в кожній точці кривої, то в подальшому вона буде використана для обгрунтування точки рівноваги виробника.
Хоча спадна гранична норма технологічного заміщення працею капіталу властива для абсолютної більшості виробничих процесів, існує цілий ряд винятків, де ця залежність дещо інша. Розглянемо кілька з них.
1. Фактори виробництва можуть використовуватися лише у певній пропорції. Прикладом є співвідношення комп'ютерів та операторів ПЕОМ. Якщо кількість годин роботи комп'ютера протягом робочого дня фіксована, то збільшення кількості операторів не призведе до зростання обсягів продукції. Справедливим буде також зворотне твердження: при фіксованій кількості операторів неможливо досягти зростання обсягів виробництва за рахунок збільшення кількості комп'ютерів. У цьому випадку ізокванта матиме вигляд прямого кута, а гранична норма технологічного заміщення дорівнюватиме нулю (рис. 5.7).
2. Повне заміщення факторів виробництва. За такої умови ізокванта мала б вигляд прямої лінії з постійним нахилом, який дорівнює 1. Однак цю ситуацію слід розглядати лише як теоретичну абстракцію: в реальному житті повне заміщення факторів виробництва в принципі не можливе.
Розглянемо найпростішу модель гіпотетичної економіки, яка використовує власні
обмежені природні й людські ресурси на виробництво лише двох товарів: засобів
виробництва і предметів споживання. Кількість наявних ресурсів і рівень розвитку
виробничих сил вважаємо незмінними.
На вертикальній осі позначатимемо кількість одиниць засобів виробництва (Y), а на
горизонтальній – предметів споживання (X) (див. мал. 1).
Крива ABCD називається межею
виробничих можливостей. Будь-яка точка на
цій кривій показує максимальну кількість
одиниць засобів виробництва і предметів
споживання, які виробляються при повному й
ефективному використанні ресурсів у
економіці. Якщо всі ресурси вкласти у
виробництво засобів виробництва, то
вироблятимуться тільки засоби виробництва
YA. Якщо всі ресурси вкласти у виробництво
предметів споживання, то буде вироблена
тільки певна їхня кількість XD.
Коли економіка країни перебуває в стані, якому відповідає точка F чи будь-яка
інша точка нижче кривої виробничих можливостей, то в економіці або є недовикористані
ресурси, або вони використовуються неефективно. Рух від стану F до, наприклад, стану
N дає змогу виробити більше предметів споживання (XN XF), водночас збільшуючи
випуск засобів виробництва (YN YF). Точка G лежить вище межі виробничих
можливостей країни, тому рівень виробництва, який відповідає цій точці, недосяжний при
даному рівні розвитку виробничих потужностей. У стані B економіка виробляє YB
одиниць засобів виробництва і XB одиниць предметів споживання. Точки B і C на
кривій відповідають різним комбінаціям засобів виробництва та предметів споживання,
які можуть бути вироблені при повному й ефективному використанні ресурсів.
Пересуваючись уздовж кривої з точки B у точку C, слід відмовитися від виробництва
певної кількості одиниць засобів виробництва для того, щоб виробити додаткову кількість
одиниць предметів споживання. Отже, ця модель ілюструє поняття альтернативної
вартості.
Кількість одиниць товару, якою необхідно пожертвувати заради виробництва однієї
додаткової одиниці іншого товару, називається альтернативною вартістю (вартістю
втрачених можливостей).
Так, при переході з точки B у точку C ми відмовляємось від виробництва (YB YC)
одиниць засобів виробництва для того, щоб створити додатково (XC XB) одиниць
предметів споживання.
Нахил кривої, який визначається як відношення X
Y
, де Y YC YB, а
X XC XB, показує альтернативну вартість предметів споживання, виражену в
одиницях засобів виробництва.
Як приймається рішення про доцільність зупинитися в точці C, тобто не
продовжувати рух уздовж кривої? Одним з принципів прийняття рішення є граничний
аналіз.
Граничний аналіз – це технічний прийом, який використовується при прийнятті
рішень стосовно максимізації чистого виграшу від певної дії.
Граничний аналіз дає змогу з точки зору теорії розглянути процес прийняття
оптимального рішення (як індивідуального, так і в суспільстві в цілому).
Зміна масштабу виробництва
На відміну від короткотермінового періоду в довготерміновому періоді всі фактори виробництва змінні. Якщо зберегти припущення, що для виробництва використовується тільки два фактори (праця та капітал) і технологія залишається незмінною, то зростання виробництва в довготерміновому періоді можна розглядати як таке, що відбувається при незмінному співвідношенні факторів виробництва. Це означатиме, що виробництво збільшуватиметься тоді, коли використання йо-| го факторів зростатиме за променем, спрямованим від початку координат (рис. 5.8). При цьому можливі кілька варіантів реакції середнього продукту на збільшення масштабів виробництва: 1) зростаюча; 2) нейтральна; 3) спадна. Тут проявляються різні наслідки так званого ефекту масштабу виробництва.
Зростаюча реакція середнього продукту відбувається на позитивний ефект збільшення масштабів виробництва. Він може досягатися за рахунок таких факторів:
1. Поділ праці. На більших підприємствах можлива глибша внутрішня спеціалізація, що дає ефект зростання продуктивності праці і, отже, зменшення затрат.
2. Поліпшення управління. Поглиблена спеціалізація поширюється і на управлінську діяльність. Поява управлінців, які спеціально займаються маркетингом, рекламою, постачанням, організацією науково-технічних робіт тощо, допомагає збільшити ефективність діяльності підприємства в цілому, що проявляється в зростанні середнього продукту.
3. Збільшення масштабів виробництва найчастіше не вимагає пропорційного збільшення всіх ресурсів. Скажімо, витрати часу лектора не збільшаться, якщо в аудиторії на лекції буде не одна, а дві групи студентів.
Нейтральна реакція середнього продукту на зростання масштабів виробництва означає, що незалежно від розмірів підприємства та обсягів продукції, яка на ньому виробляється, середня продуктивність факторів залишається незмінною.
Разом з тим, можлива й така ситуація, коли зростання масштабів виробництва негативно позначається на середньому продукті: його рівень зменшується. Справа в тому, що збільшення виробництва може призвести до виникнення проблем, з якими стикається підприємство. Це насамперед значна інерція великих систем і втрата ними гнучкості, вкрай необхідної в умовах нестабільного ринку. Крім того, фірма може вийти за межі погюгу керованості: занадто великі розміри створюють громіздку систему управління, розвивають бюрократичні тенденції, що негативно позначається на ефективності управлінських рішень.
При аналізі динаміки середнього продукту в довготерміновому періоді для одного й того самого підприємства на різних дільницях збільшення обсягів виробництва, як правило, виявляються всі з перелічених реакцій, їх комбінація багато в чому залежить від специфіки галузі, ринкової ситуації тощо. Детальніше про це йтиметься в наступній темі.
Альтернат́ивна вáртість (альтернативна ціна, кошти, англ. Opportunity cost) будь-якої діяльності вимірюється як вартість найкращої з втрачених (не вибраних) альтернатив. Це жертви, пов'язані з другим найкращим вибором, доступним для когось, хто мусить вибрати з кількох взаємовиключних варіантів.[1] Альтернативна вартість це, наприклад, thorlink=Джеймс М. Б'юкенен |year=2008 |edition=Second |accessdate=08-03-2012}}, потрібна підписка, (англ.)</ref> Поняття альтернативної вартості відіграє важливу роль у перевірці чи рідкісні (дефіцитні) ресурси використовуються ефективно.[2] Таким чином, альтернативна вартість не обмежується до грошових або фінансових витрат: реальна вартість втраченої продукції, втрачений час, задоволення або будь-які інші вигоди, які створюють корисність також повинні враховуватися.
Альтернативна вартість завжди існує там, де є вибір.[3] Коли ми обираємо, ми приймаємо один варіант і при цьому відмовляємося від іншого. Отже, альтернативною вартістю обраного варіанту буде вартість варіанту, від якого ми відмовились.
Наприклад, якщо підприємство має власне приміщення, де може або розпочати виробництво якоїсь продукції, або здати його в аренду, то альтернативною вартістю при виборі виробництва є втрачений прибуток з аренди. В економічних теоріях альтернативна вартість у таких випадках включається в витрати виробництва.
Альтернативна вартість в теорії виробництва [ред.]
В теорії виробництва альтернативна вартість часто розглядається як теоретичний показник, який вказує, на скільки одиниць треба зменшити виробництво одного товару, щоб за рахунок вилучених факторів виробити одиницю іншого товару. Розрізняють постійну та зростаючу альтернативну вартість[4]. Постійна альтернативна вартість означає, що фактори виробництва є досконалими замінниками, їх використовують в однакових фіксованих пропорціях, щоб виробляти обидва товари. І наприклад подвоєння всіх затрат факторів збільшує обсяг виробництва удвічі. Зростаюча альтернативна вартість — можливість за рахунок вилучених факторів від зменшення виробництва одного товару виробити значно більше іншого товару.
.
33. Ви́трати виробни́цтва — витрати різних видів економічних ресурсів (сировини, праці, основних засобів, послуг, грошей), безпосередньо пов'язані з виробництвом економічних благ.
Економічна теорія вирізняє такі основні види витрат виробництва фірми: постійні, змінні, валові (загальні), середні, граничні, альтернативні. Сучасні західні концепції класифікують витрати виробництва, беручи за критерій залежність або незалежність їх від обсягу виробництва.
Постійні витрати (англ. Fixed Costs) — витрати, величина яких не змінюється залежно від зміни обсягу випуску продукції і які фірма повинна сплачувати навіть тоді, коли вона нічого не виготовляє. До них належать грошові витрати на експлуатацію будівель, споруд і обладнання, орендна плата, виплата відсотків за кредитом, заробітна плата апарату управління, витрати на охорону.(також позначаються FC)
Змінні витрати (англ. Variable Costs) — витрати, величина яких змінюється залежно від зміни обсягу виробництва. Динаміка їх нерівномірна: починаючи з нуля, вони спочатку зростають дуже швидко разом зі зростанням виробництва. З подальшим розширенням обсягів виробництва виникає фактор економії, і змінні витрати зростають повільніше, ніж збільшується обсяг продукції.(також позначаються VC)
Валові витрати (загальні витрати,англ. Total Costs) є сумою постійних і змінних витрат за кожного конкретного обсягу виробництва.(також позначаються TC)
Середні витрати — витрати на одиницю продукції, що випускається. Розрізняють загальні середні витрати, рівні частці від ділення повних витрат на обсяг виробництва; змінні середні витрати, рівні частці від ділення змінних витрат на обсяг виробництва: постійні середні витрати, рівні частці від ділення постійних витрат на обсяг виробництва.(також позначаються ATC)
Витрати на одиницю продукції — це середні валові витрати, які дорівнюють загальним витратам, поділеним на обсяг виробництва товарів. Нерівномірна зміна валових витрат веде до того, що зі зростанням обсягів виробництва змінюються витрати на одиницю продукції, це має особливе значення для ринкової стратегії фірми, оскільки дає змогу з'ясувати — за якого обсягу виробництва витрати на одиницю продукції будуть мінімальними.
Прямі витрати — витрати, що можуть бути безпосередньо пов'язані з визначеною діяльністю чи видом продукції.
Поточні витрати — витрати, що визнаються в період їх здійснення та відображаються в обліку за рахунками витрат.
Граничні витрати (англ. Marginal Costs, також позначаються МС)— витрати необхідні для випуску додаткової одиниці продукції найефективнішим (найдешевшим) чином. МС=ΔТС/ΔQ
Альтернативні витрати (не явні) це вигода, втрачена внаслідок невикористання економічного ресурсу в найдохіднішій зі всіх можливих сфер і галузей господарювання.
Витрати майбутніх періодів — грошові витрати, що були здійснені в даному періоді, але на собівартість продукції будуть віднесені в майбутньому періоді, частинами.
ввідношення «фактор-продукт», за якого «фактор» розглядається як різновид змінних витрат, дає можливість зробити принциповий висновок: підприємство може міняти тактику залежно від поставленої мети і ступеня забезпеченості змінним ресурсом, а саме:
1. За обмеженого змінного ресурсу, який необхідний і ефективно може бути використаний на різних виробництвах (наприклад, мінеральні й органічні добрива), підприємству доцільно виробничо споживати цей ресурс на таких виробництвах в обмежених дозах, не виходячи з першої зони, в якій досягаються вищі темпи приросту граничного (маржинального) продукту порівняно з темпами граничного (маржинального) ресурсу.
2. Якщо підприємство ставить собі за мету одержання максимального прибутку на одиницю змінних витрат, то за стабільних цін вказана мета досягається в точці максимального середнього продукту.
3. Максимальний прибуток на гектар посіву культури або на голову худоби відповідає точці, в якій вартість маржинального продукту дорівнює вартості додаткових затрат ресурсу. Саме в цій точці досягається найбільше значення різниці між повним грошовим доходом (вартість виробленої продукції) і повними змінними витратами (вартісна оцінка витраченого ресурсу). Якщо на графіку криву повного продукту виразити в грошовій формі і водночас прямою лінією відобразити повні змінні витрати (рис. 6.4), то є можливість графічно визначити обсяг змінного ресурсу, за якого досягається максимальний прибуток на гектар посіву (голову худоби).
Максимальний прибуток на гектар посіву культури (голову худоби) досягається за максимального віддалення кривої вартості повних змінних витрат. Проведена вертикальна лінія на вісь абсцис (точка К) як продовження лінії максимального віддалення вказує на обсяг ресурсу в натуральних одиницях виміру, за якого досягається максимальний прибуток.
Слід зауважити, що визначення максимального прибутку описаним способом враховує вплив лише одного змінного фактора за умови, що інші фактори залишаються стабільними. Але в реальному виробництві на результат впливає, як правило, сукупність змінних факторів, що безпосередньо позначається на його величині (наприклад, вносити добрива можна на фоні різної кількості опадів, що змінює рівень їх впливу на врожайність). Проте сказане не порушує загальної закономірності формування максимального прибутку під впливом змінних факторів-ресурсів. Необхідно при цьому враховувати лише ту принципову обставину, що розмір прибутку залежить не тільки від змінних витрат, а й від постійних.
Зрозуміло, що різний характер зміни відносної величини постійних і змінних витрат зумовлює і своєрідний характер зміни відносних сукупних витрат. Крива цих витрат, як видно з рис. 6.5, зі зростанням врожайності (продуктивності) спочатку знижується швидшими темпами, ніж відносні змінні витрати, але потім починає йти вгору. Таке зростання бере початок у тій точці валового виробництва продукції, в якій відносне збільшення змінних витрат перевищує зниження відносних постійних витрат. Максимальний прибуток з гектара посіву (голови худоби) досягається за максимального віддалення кривої вартості повного продукту від лінії вартості сукупних витрат — постійних і змінних. Іншими словами, прибуток зростатиме доти, доки вартість приросту виробництва продукції перевищуватиме величину приросту сукупних витрат. Максимальний прибуток досягається, коли названі прирости стануть однаковими. Звідси випливає надто важливий для практики висновок — максимальний прибуток з одиниці площі (голови худоби) не досягається за мінімальної собівартості одиниці продукції. Зростання собівартості є економічно виправданим до тієї межі, за якою формується максимальний прибуток.
Величину прибутку можна збільшити за рахунок раціонального використання як постійних, так і змінних витрат. Оскільки загальну величину постійних витрат змінити важко, то підприємство може зменшити її з розрахунку на гектар і на голову худоби, збільшуючи (до раціональних розмірів) посівну площу чи поголів’я. Навіть при тому ж рівні врожайності (продуктивності) це призводить до зниження постійних витрат на одиницю продукції, а отже, і до зростання прибутку за інших однакових умов. Підвищити ефективність змінних витрат можна за рахунок кращої якості насіння, кормів, оптимального балансування раціону, дотримання оптимальних строків виконання технологічних операцій тощо.
35. Економічні витрати залежать від кількості використаних ресурсів (їх затрат) та цін за послуги факторів виробництва. Тоді можна встановити залежність між обсягами виробництва та мінімально можливими витратами, необхідними для його отримання. Ця залежність називається функцією витрат: 
де 
— затрати праці та капіталу; ціни відповідних ресурсів. 
За допомогою функції витрат можна вирішувати як прямі, так і зворотні задачі: мінімізація витрат на заданий обсяг виробництва або максимізація виробництва при заданих витратах. Легко помітити зв'язок функції витрат з виробничою функцією, яка доповнюється урахуванням цін на відповідні виробничі ресурси.
36. 2.5. Управління корпорацією.
Права й обов’язки посадових осіб
Згідно з англосаксонським правом корпоративне управління складається з двох ланок:
1. Загальні збори акціонерів.
2. Рада директорів.
За континентальним правом корпоративне управління містить три ланки:
1. Загальні збори акціонерів.
2. Адміністративна рада (Франція), Правління (ФРН).
3. Наглядова рада.
Закони про компанії визначають права й обов’язки кожної ланки.
Загальні збори акціонерів
Загальні збори акціонерів є вищим органом управління корпорації. У юридичній літературі існує думка про те, що роль Загальних зборів в управлінні корпорацією не варто перебільшувати. Фактично корпорацією управляє Рада директорів (у ФРН вона називається Правлінням, у Франції — Адміністративною радою, у США та Великобританії — Рада директорів). Проте відповідно до законодавства акціонери здійснюють своє право участі в управлінні корпорацією на загальних зборах. Закон визначає види зборів, кворум, необхідний для його проведення, порядок скликання, порядок денний, вимоги до протоколу зборів, право голосування, види рішень (резолюцій), ухвалених зборами, та інші питання, які мають право вносити акціонери.
Збори акціонерів можуть бути: установчими, річними (черговими), надзвичайними (позачерговими). Установчі збори скликаються після реєстрації акціонерного товариства або після видачі сертифіката депозитарію. У Великобританії вони називаються першими загальними зборами акціонерів. Засновники товариства скликають передплатників на акції. Збори повинні установити наявність повної передплати на акції та їх оплати в необхідному розмірі. У континентальному праві установчі збори звичайно ухвалюють статут, призначають адміністраторів або членів Наглядової ради.
Раз у рік проводяться загальні збори акціонерів, що називаються також річними. Вони скликаються Радою директорів (або Правлінням) через ухвалення рішення більшістю голосів. На загальних зборах складається список присутніх на ньому акціонерів (або їхніх представників) із зазначенням місця проживання, суми і серій акцій, що перебувають в їхньому володінні. З порядком денним загальних зборів мають бути ознайомлені всі його учасники через друковане видання акціонерного товариства або інші видання зазвичай за один місяць до дня призначення дати проведення зборів.
Законодавство визначає права загальних зборів акціонерів. Вони можуть бути також визначені й у статуті акціонерного товариства. Права загальних зборів акціонерів доволі широкі. Вони визначають основні рішення стратегічного розвитку корпорації, призначають і звільняють директорів. У ФРН відповідно до закону про участь працівників в управлінні підприємством і закону про статус підприємства загальні збори акціонерів уповноважені вирішувати такі питання:
1) використання балансового прибутку;
2) затвердження річного звіту;
3) призначення ревізорів;
4) внесення змін у статут;
5) проведення заходів щодо залучення або скорочення капіталу;
6) ліквідація акціонерного товариства.
У ФРН загальні збори можуть бути скликані на вимогу меншості акціонерів, акції яких становлять одну двадцяту частину капіталу.
Надзвичайні збори скликаються на вимогу певної групи акціонерів або за певних обставин. У Великобританії Рада директорів зобов’язана скликати збори на вимогу однієї десятої частини акціонерів, викладену письмово. Згідно з директивами ЄС до Закону про акціонерні компанії було включено положення, за яким Рада директорів зобов’язана скликати надзвичайні збори, якщо чисті активи публічної компанії становлять менше половини розміру заявленого капіталу. Збори повинні запропонувати заходи щодо поліпшення фінансового стану компанії, проте в законі вони не визначені.
У Франції тільки надзвичайні збори мають право вносити зміни до статуту. Вони можуть також приймати рішення щодо зміни національної належності товариства. Проте країна, національність якої набувається, повинна укласти з Францією спеціальну конвенцію, що дозволяє набувати національність і переносити місцезнаходження товариства на її територію зі збереженням за компанією права юридичної особи.
Законодавством також передбачене скликання спеціальних зборів для певних категорій власників акцій. У Великобританії такі збори визначені судовою практикою (прецедентами).
Будь-які збори можуть бути повноважними тільки за певного кворуму, що передбачає певну кількість голосів, включаючи можливість голосування за дорученням.
Рішення зборів оформляються протоколом (резолюцією). Відповідно до англійського права складають такі види резолюцій, які ухвалюються загальними зборами:
звичайна резолюція ухвалюється простою більшістю голосів;
надзвичайна резолюція ухвалюється не менше ніж 75 % голосів;
спеціальна резолюція вимагає також 75 % голосів, крім того, усі акціонери повинні одержати повідомлення про передбачуване прийняття резолюції за 21 день до прийняття;
резолюція «Загальна згода» визначає, що скликання зборів необов’язкове, достатньо провести письмове опитування всіх акціонерів.
У ФРН кожне рішення загальних зборів має бути оформлене нотаріально протоколом обговорення поставлених питань. У протоколі зазначаються: місце і день зборів, ім’я нотаріуса, результат голосування і резолюція голови про ухвалення рішення.
Головою загальних зборів є голова ради директорів, якщо він відсутній — призначений член ради директорів.
Рада директорів
Рада директорів за англосаксонським правом, Правління або Адміністративна рада за континентальним здійснюють управління акціонерним товариством. В англосаксонському праві норми, що регулюють порядок призначення директорів, обмежені. Акціонери визначають ці питання під час розроблення внутрішнього регламенту, тоді як у континентальному праві всі призначення докладно регламентовані в законах. До складу ради директорів можуть входити одна або кілька осіб, визначених законом країни. Особливістю директорату у Великобританії є присутність у ньому незалежних, виконавчих і тіньових директорів. Незалежні директори — впливові й авторитетні особи, спроможні визначати стратегічний напрям розвитку, управляти грошовими потоками компанії і бути незалежними від менеджменту компанії. Вони призначаються зборами терміном на п’ять років. Виконавчі директори призначаються звичайно на три роки, їм надаються певні повноваження. Тіньові директори офіційно не призначаються, але мають повноваження і виконують певні функції.
Відповідно до континентального права управління акціонерним товариством здійснює Правління (у ФРН) або Адміністративна рада (у Франції). Їх члени призначаються черговими загальними зборами, термін повноважень може визначатися статутом. Службовці компанії мають право обирати адміністраторів від своїх колективів. Термін їхніх повноважень визначається статутом. Члени правління за нагальної потреби можуть призначатися судом. Правління надає Наглядовій раді звіти, які стосуються найважливіших проблем акціонерного товариства: підприємницької політики, прибутковості, обороту капіталу, фінансового стану акціонерного товариства.
Рада директорів (Правління, Адміністративна рада) має широкі повноваження діяти від імені товариства, представляти його інтереси в судах, у відносинах із третіми особами. Широкі повноваження має також Голова Адміністративної ради. У Велико-
британії установлено, що загальні збори акціонерів не мають права втручатись у здійснення директорами компанії своїх повноважень, крім випадків, коли Рада директорів не в змозі виконати свої функції[1].
У Законах про корпорації або статути визначається віковий ценз для членів виконавчих органів корпорації, офіційна межа виконання повноважень до 70 років. За досягнення певного віку члену виконавчого органу пропонується подати у відставку. В англосаксонському праві зазначені норми є диспозитивними, тобто положення закону можуть бути не включені у внутрішній регламент корпорації. У такому випадку права корпорації сто-
совно вікового цензу розширюються. Закони також передбачають можливість дискваліфікації членів Ради директорів. У разі порушення членом ради директорів статті закону чи статуту, його службової невідповідності або вчинення карних злочинів він звільняється.
Наглядова рада
У законах про корпорації, що діють у континентальній Європі, передбачається створення Наглядової ради. Її призначення полягає в організації контролю над виконавчими органами корпорації. Члени Наглядової ради обираються загальними зборами акціонерів, крім тих, які вводяться в раду відповідно до закону про участь робітників в управлінні підприємством і закону про статус підприємства. Закон покладає на членів Наглядової ради обов’язок проявляти в роботі сумлінність і відповідальність.
Наглядова рада має широкі повноваження:
контролювати ведення справ у компанії;
перевіряти бухгалтерські книги, цінні папери, касу, товарні записи. Має право запрошувати експертів для проведення перевірок;
скликати загальні збори акціонерного товариства, якщо це потрібно;
здійснювати контроль і перевірку, які він визнає доречними;
давати згоду на певні види угод, на підставі статуту компанії, наприклад, поручництва, авалі і гарантії (за винятком банківських і фінансових товариств).
У випадках, коли Наглядова рада не дала згоди на укладення угоди, правління акціонерного товариства може вимагати її від загальних зборів акціонерів. Для ухвалення рішення потрібно не менше 3/4 поданих голосів.
Завдання, що покладаються на членів Наглядової ради, не можуть виконувати інші залучені особи. Експерти й особи, які володіють спеціальною підготовкою і знаннями, можуть бути присутніми на засіданнях Ради тільки під час обговорення певних питань.
Правомочність прийняття рішень Наглядовою радою визначається або законом, або статутом акціонерного товариства. У тих випадках, коли ні в законі, ні в статуті процедура прийняття рішень не визначена, Рада ухвалює рішення тільки в тому разі, якщо в голосуванні беруть участь не менше половини його членів.
Члени Наглядової ради одержують від акціонерного товариства винагороду. Вона може бути визначена статутом або рішенням загальних зборів. Члени ради можуть володіти акціями компанії, якщо це визначено статутом.
39. Довгостроковий період з точки зору фірми — це період, достатній для заміни всіх задіяних ресурсів, включно з виробничими потужностями. З точки зору галузі він дозволяє підприємству розформуватися і залишити галузь, а новим фірмам організуватися і ввійти в галузь. Потрібно відзначити, що короткостроковість і довгостроковість є поняттями умовними і різними для різних галузей. їх тривалість залежить від характеру виробництва і його технологічного циклу.
40. Цінні папери — грошові документи, що визначають взаємовідносини між особою, компанія яка їх випустила (емітувала, відтак називається емітентом), та їх власником: засвідчують право володіння корпоративними правами (як акції) чи відносини позики (як облігації), і здебільшого передбачають виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають із цих документів, іншим особам.
37. Короткостроковий період — це період часу, протягом якого підприємство не може замінити своїх виробничих потужностей, але може змінити ступінь інтенсивності їх використання й обсяг виробництва продукції. Обсяг виробництва може бути змінений шляхом застосування більшої (чи меншої) кількості живої праці, сировини та інших ресурсів, тобто наявні виробничі потужності протягом короткострокового періоду можуть використовуватися більш або менш інтенсивно.
38. Ефект масштабу — зниження витрат виробництва на одиницю продукції в результаті збільшення обсягів виробництва. Розглядається в довгостроковому періоді.
Позитивний ефект від масштабу:
Відбувається коли при збільшенні розмірів організації і кількості продукції, що випускається, витрати на одиницю продукції зменшуються. Звичайно пов'язаний з поглибленням розподілу праці. Завдяки цьому ефекту дуже вигідним виявився перехід від ручної праці до мануфактури і потім до конвеєра.
Негативний ефект від масштабу:
Зворотний позитивному ефекту, при якому середні витрати збільшуються разом із зростанням підприємства. Пов'язується з деякою втратою керованості.
41-Ознаки досконалої конкуренції[ред.]
· безліч продавців і покупців;
· однорідність і подільність товарів, що продається;
· відсутність бар'єрів для входу або виходу з ринку;
· висока мобільність чинників виробництва;
· рівний і повний доступ всіх учасників до інформації (ціни товарів)
· раціональність учасників
· відсутність трансакційних витрат або податків.
Такий ринок завжди приходить до рівноваги. На ринку панує для однакових продуктів єдина ціна, тому що жоден покупець або продавець в зв’язку зі своїм незначним розміром не може її диктувати. Оскільки існує конкуренція між продавцями, кожен продавець намагається максимально знизити свою ціну і, сам того не прагнучи, опиняється на рівні нульового прибутку. Навіть якщо продавець хоче довгостроково "прив’язати" покупців до себе, пропонуючи їм товари за цінами нижчими ніж ринкові, він попросту збанкротує. Вважається, що серед усіх галузей економіки фондові ринки найбільше відповідають ідеалу досконалої конкуренції. Недосконала конкуренціявиникає тоді, коли ринок не здатний виконувати одну або більше своїх функцій.
Поиск по сайту: