Регулювання трудової міграції на національному, міждержавному та глобальному рівнях

Вже протягом XIX ст. деякі країни ввели заборони на в'їзд іно­земних робітників. З кінця XIX ст. окремі країни почали укладати двосторонні конвенції з регулювання в'їзду та виїзду працівників, зго­дом такі угоди укладались і між багатьма країнами.

Так, питання соціального забезпечення щодо громадян Італії та Франції були вирішені угодою, підписаною цими країнами ще в 1904 р. Швеція, Данія, Норвегія, Фінляндія та Ісландія в 1955 р. уклали угоду про рівноправність громадян цих держав в усіх питаннях найму на роботу та соціального забезпечення. Одним з основних моментів Римського договору про утворення ЄС став принцип "вільного пере­міщення осіб".

За договором, підписаним в містечку Шенгені (Люксембурґ) 14 червня 1985 р., Бельгія, Люксембурґ, Нідерланди, Німеччина та Франція погодилися поступово скасовувати контроль на спільних кордонах і запроваджувати свободу пересування для всіх громадян країн ЄС, які підписали цю угоду, інших держав-членів та громадян третіх країн.

Ті ж п’ять країн підписали 19 червня 1990 р. Шенгенську конвенцію, у якій викладено заходи та гарантії щодо запровадження свободи пересування. Шенгенська конвенція доповнює відповідні внутрішні заходи і підлягає ратифікації в національних парламентах. Відтоді Шенгенську Конвенцію підписали вже 30 держав. Існує велика різниця між формальним вступом договору в силу і фактичної відміною прикордонного контролю. Прикордонний контроль може бути скасований тільки тоді, коли виконані технічні умови (приєднання до Шенгенської інформаційної системи). Таким чином, до Шенгенської зони або «Шенгена» входять 25 країн — з них, 22 держави ЄС: Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Німеччина, Італія, Іспанія, Португалія, Греція, Австрія, Швеція, Фінляндія і Данія; Від 1 січня 2008 року до Шенгенської зони приєдналися 9 нових держав-членів ЄС, що вступили до Союзу у 2004 році (окрім Кіпру, що приєднається до неї пізніше). Також до Конвенції приєдналися 3 країни не члени ЄС - Ісландія, Норвегія та Швейцарія (грудень 2008).

За сучасних масштабів міграції робочої сили двосторонні угоди стали малоефективними, і тому основну роль почали відігравати багато­сторонні угоди і нормативні акти Міжнародної організації праці (МОП) та інших міжнародних організацій. МОП — це спеціалізована органі­зація ООН для вироблення конвенцій і рекомендацій з питань трудо­вого законодавства. Створена в 1919 р. при Лізі Націй. Місцезнахо­дження — Женева. Нараховує понад 174 держав-членів.

МОП ухвалила низку важливих документів з елементами право­вого регулювання міжнародних переміщень робочої сили: проти дис­кримінації робітників-переселенців, про регламентацію використання праці мігрантів, їх соціальні та економічні права.

Найважливішим із міжнародно-правових документів у цій сфері є Конвенція Міжнародної організації праці «Про трудящих-мігрантів» (переглянута 1949 р.) від 1 липня 1949 р. № 97 (далі – Конвенція МОП), що являє собою переглянуту Конвенцію МОП «Про працівників-мігрантів» 1939 р. Метою прийняття цієї Конвенції є закріплення умов, що забезпечували б законну міграцію трудящих і надання національного режиму іноземцям.

Конвенція № 97 містить положення, що стосуються всіх сфер міграції: загальнотеоретичне визначення поняття «трудящий-мігрант»; права й обов'язки трудящих-мігрантів і членів їхніх родин; поширення інформації у галузі трудової міграції, яку держави зобов'язані повідомляти одна одній; надання безкоштовних послуг і інформації на допомогу трудящим-мігрантам; а також інші обов'язки приймаючої держави і відповідальність роботодавців.

Слід зазначити, що Конвенція № 97, яка поширюється на трудящих-мігрантів, не застосовується до:

1. прикордонних працівників;

2. до осіб, що в’їхали в державу на короткий термін;

3. до осіб вільних професій: артистів і моряків.

Конвенція МОП «Про зловживання в області міграції та про забезпечення трудящим-мігрантам рівності можливостей і ставлення» від 24 червня 1975 р. № 143 (далі – Конвенція №143) є другим і за важливістю, і за часом прийняття документом у галузі трудової міграції.

Крім тих трьох категорій осіб, до яких не застосовується Конвенція № 97, Конвенція № 143 додатково не застосовується до осіб:

· приїжджають спеціально з метою отримання підготовки чи здобуття освіти;

· службовців установ чи підприємств, котрі здійснюють свою діяльність на території даної держави, і які були допущені в неї на прохання їхнього роботодавця для виконання спеціальних функцій на визначений період часу, по завершенні яких вони зобов'язані виїхати з країни.

У Конвенції розкривається поняття «членів родини», під якими слід розуміти чоловіка/дружину трудящого-мігранта і осіб, які знаходяться на його утриманні, – діти, батько, мати.

Слід наголосити, що найбільш повним і важливим міжнародно-правовим документом, що міг би мати універсальне застосування у галузі трудової міграції, є Міжнародна Конвенція ООН «Про захист прав усіх трудящих-мігрантів і членів їх родин» від 18 грудня 1990 р. (далі – Конвенція). У ній не тільки йдеться про права людини загалом і всіх трудящих-мігрантів і членів їхніх родин, зокрема, але й містяться положення, які можуть застосовуватися до різних категорій трудящих-мігрантів та членів їхніх родин, що дозволяє забезпечувати індивідуальний підхід до регулювання правового статусу різних категорій іноземців, а також дається визначення самого поняття «трудящий-мігрант».

Поиск по сайту: