Імміграційна політика країн імпортерів робочої сили

Незважаючи на значні зусилля міжнародних організацій, сучасну міграційну ситуацію в світі визначають передовсім основні імпорте­ри робочої сили. Це США і Канада, країни — члени ЄС, Австралія, деякі країни Близького Сходу, Ізраїль та Південно-Африканська Рес­публіка. У цих країнах безпосереднє здійснення імміграційної політи­ки покладено на спеціальні установи — національні служби імміграції при Міністерстві праці або Міністерстві внутрішніх справ.

В цілому імміграційна політика країн ЄС, незважаючи на деякі розходження і національні особливості, характеризується в даний час наступними принципами: проведенням політики по обмеженню в'їзду в країну низько кваліфікованої робочої сили, боротьбою з нелегальною імміграцією, проведенням політики рееміграції.

Важливим кроком у регулюванні імміграційної політики є підписана наприкінці 1990 року в Дубліні дванадцятьма країнами ЄС Конвенція про право притулку та поводження з біженцями (Дублінська конвенція). Вона являє собою першу міжнародну угоду, яка дає біженцю певні гарантії того, що його заява повинна бути розглянута владою тієї держави, куди він її направляє. Для біженців, які проникли на територію ЄС нелегально, компетентною являється країна первинного в'їзду. Це правило не діє в тому випадку, якщо біженець перебував раніше в іншій державі ЄС і там подавав клопотання про надання притулку.

Крім Дублінської конвенції в регіоні діє також Конвенція про перетинання зовнішніх кордонів, яка передбачає координацію по питанню видачі віз і накладення санкцій на осіб, які нелегально перевозять людей, та не мають необхідних супровідних документів.

Таким чином, імміграційна політика країн ЄС базується головним чином на контрольних і обмежувальних заходах. Особливе місце в їхньому ряду займають проблеми контролю за міжнародними транспортними перевезеннями населення, що мігрує і питання депортації біженців, які стали в останні роки дуже серйозною політичною, юридичною і економічною проблемою.

Незважаючи на те, що уряд кожної країни суверенний у своєму праві визначати напрямки і цілі міграційної політики, при розробці комплексу заходів, які регулюють процеси зовнішньої трудової міграції, доцільно притримуватися визначених правових стандартів, закріплених у документах міжнародних організацій.

Ратифікуючи міжнародні конвенції країни, які регламентують процес трудової міграції, визнають пріоритет норм міжнародного права над національним законодавством, яке має важливе значення як для самої країни з погляду її інтеграції у світове співтовариство, так і для мігрантів, чиї права за кордоном істотно розширюються.

Зміст міграційної політики визначається економічними, політичними і соціальними задачами, які стоять перед країнами. Водночас вироблення мети, концепцій і засобів міграційної політики носить територіально-диференційований характер, що випливає, у першу чергу, із положення країн стосовно спрямованості потоку трудових мігрантів. При цьому міграційна політика країн імпортерів і країн-експортерів робочої сили має значні розходження.

Як правило, міжнародна міграція виникає при наявності значного контрасту в рівнях економічного розвитку і темпах природного приросту країн, які приймають і віддають робочу силу. Тому географічними центрами імміграції є найбільше економічно розвинуті країни.

Мета імміграційної політики може бути розглянутою в трьох аспектах: забезпечення захисту національної економіки від небажаного притоку трудових мігрантів як по масштабах, так і по якісному складу; рішення найбільше гострих проблем в області зайнятості населення в середині країни, що приймає, за рахунок гнучкого регулювання чисельності іноземної робочої сили («експорт» безробіття); раціональне використання прибуваючих у країну трудових мігрантів в економічних і політичних інтересах країни-імпортера.

В даний час у рамках загального ринку робочої сили країн ЄС міграційна політика формується під впливом двох визначальних чинників:

• розглянута в недавньому минулому як «тимчасове явище», робоча сила трудових мігрантів знайшла статус одного з важливих компонентів, що робить вплив на економіку, незалежно від стану господарської кон'юнктури в країнах-імпортерах;

• відбувається постійне збільшення середньої тривалості перебування мігрантів у країні, яка приймає робочу силу. Працюючий мігрант стає в більшій мірі довгостроковим жителем країни-імпортера, і сам змінює характер міждержавної трудової міграції.

У концепції міграційної політики все більше набуває значення принцип адаптації іммігрантів (не тільки робітників, але і членів їхніх сімей) до умов праці і життя в іншому соціальному і політичному середовищі країни-імпортера робочої сили.

Таким чином, у сучасній міграційній політиці формула «гуманізація імміграції», виражає собою новий підхід національних урядів і органів ЄС до проблем міграції іноземних робітників і їхніх сімей у відношенні країн-учасниць ЄС, поєднується з жорсткістю імміграційного законодавства у відношенні країн, що не є членами Співдружності.

Визначення цілей і концепції міграційної політики є основою для розробки системи засобів, спрямованих на ефективне вирішення міграційних проблем, найбільше актуальних для сучасного етапу соціально-економічного розвитку. Класифікація засобів міграційної політики може здійснюватися по різноманітних критеріях: за їхнім утриманням (економічні, правові), за характером впливу на об'єкт управління (організаційні, адміністративні) і т.д. [ ].

Найважливішою метою імміграційної політики є захист національного ринку праці від неконтрольованого притоку іноземної робочої сили.

Заходи держави імпортера робочої сили, направлені на запобігання імміграції і скорочення числа іноземної робочої сили в країні перебування:

1. Заборона несанкціонованого законодавством в'їзду в країну (нелегальної імміграції).

2. Депортація та судове переслідування іноземців, які незаконно знаходяться в країні перебування.

3. Штрафні і судові санкції до наймачів, що використовують працю нелегальних іммігрантів.

4. Прийняття державних програм стимулювання репатріації офіційно зареєстрованих іноземців. На відміну від методу депортації і судового переслідування іммігрантів, заходи, спрямовані на стимулювання репатріації, не є чисто адміністративними, тут переважають економічні стимулятори.

Незважаючи на жорсткість імміграційного законодавства і посилення заходів, направлених на захист національних ринків робочої сили від притоку неконтрольованих потоків мігрантів країни імпортери постійно відчувають потребу в обмеженому притоці робочої сили визначеного кількісного і якісного складу.

Регулювання чисельності прибуваючих мігрантів здійснюється за допомогою імміграційної квоти, яка щорічно розраховується в країнах імпортерах. Даний показник розраховується як у цілому по країні, яка приймає трудящих мігрантів, так і по окремих категоріях прибуваючого населення.

Виділена урядом країни-імпортера імміграційна квота може бути розподілена у певній пропорції між різними категоріями іммігрантів, з обліком їхньої пріоритетності для країни. Так, у США в 1995 р. був здійснений наступний розподіл імміграційної квоти: 71 % родичі громадян США; 20 % - фахівці, у яких є потреба в США; 9 % - інші групи іммігрантів.

Скорочення чисельності трудящих мігрантів у приймаючих країнах, супроводжується одночасним зростанням вимог до їхнього якісного складу.

Основні вимоги до якісного складу трудящих іммігрантів що використовуються в імміграційній політиці країн:

— наявність дефіцитної професії на національному ринку праці;

— наявність освіти або кваліфікації, визнаної в країні імпортері;

— вимога досвіду роботи за фахом;

— віковий ценз;

— національність іммігранта.

До числа інших вимог, запропонованих до якості робочої сили, можна віднести:

а) вимога гарного стану здоров'я у прибуваючих мігрантів (характерно для ряду скандинавських країн і США;

б) додаткові професійні вимоги, які відносяться до ряду спеціальностей або професій (у США, наприклад, іноземний програміст повинен володіти прийнятими в країні програмними засобами, бути знайомим з відповідними комп'ютерними системами);

в) обмеження особистого і психологічного плану. Так, наприклад, претендент на одержання громадянства ПАР повинен мати «добрий характер». У США здавна обмежений в'їзд для представників любої із партій тоталітариського типу.

Селективність міграційної політики країн-імпортерів виражається також у наданні пільг окремим категоріям мігрантів із метою їхнього притягнення в країну. Так, пріоритетним правом одержання дозволу на імміграцію користуються бізнесмени, що припускають відкрити справу в країні перебування.

Як бачимо, у новому столітті на фоні радикальних зрушень, які трапилися у світі у зв'язку з розпадом СРСР і соціалістичної системи в Східній і Центральній Європі в цілому та з закінченням «холодної війни», імміграційна політика у всіх її формах і проявах зведена в ранг важливого фактора забезпечення національної безпеки усіх без винятку держав. Що стосується США, Західної Європи й інших індустріально розвинених країн, у 90-х роках особливо стала відчуватися втрата контролю над кордонами, через які ринулися потоки мігрантів (із Мексики в США, із колишньої Югославії та Албанії - у Німеччину та Італію, з турецького Курдистану - у Скандинавію і т.д.). У цьому сенсі неконтрольована міграція на рубежі тисячоріч стала якісно новим феноменом міжнародного життя, яка зачіпляє національну безпеку і державний суверенітет усіх країн і народів.

Поиск по сайту: