Неформальний молодіжний рух

1. Колектив і його види.

Колектив — соціальна значима група людей, які об'єднані спіль­ною метою, узгоджено діють для досягнення мети і мають органи самоврядування. І

Його характеризують єдність цілей, високий рівень між-особистісного спілкування, згуртованість, внутрішня дис­

ципліна, специфічні норми співжиття. Він є ланкою, що з'єднує особистість із суспільством. Виховання особистості в колективі є втіленням закономірностей розвитку суспіль­ства, адже в колективних взаєминах створюються умови для соціально-психічного її розвитку. Відокремившись від колективу, людина опиняється в соціально-психологічному вакуумі, що значно ускладнює її розвиток.

Колектив є соціальною системою, яка виконує такі функції:

— організаторську (полягає в об'єднанні особистостей для виконання певних завдань);

— виховну (спрямована на створення оптимальних умов. для всебічного виховання, психічного й соціального роз­витку особистості);

— стимулюючу (сприяє формуванню морально-цінніс­них стимулів діяльності особистості, регулює поведінку членів колективу, впливає на формування в особистості цілеспрямованості, волі, гуманності, працьовитості, совіс­ності, чесності, гідності тощо).

Універсальне поняття «колектив» охоплює різні його види, до яких належать:

Первинний колектив. Об'єднує людей (школярів), згур­тованих у порівняно невелику соціальну групу, учасники якої перебувають у постійних ділових, товариських, по­бутових стосунках. Ним може бути колектив класу, ви­робничої бригади на підприємстві, професійної групи в установі, підрозділу у військових частинах та ін. За кіль­кісним складом нараховує 10—15 осіб. За більшої кіль­кості в ньому відбувається розподіл на мікроколективи. Якщо в соціальній групі менше 7—8 осіб, вона не є ко­лективом у соціально-педагогічному смислі. Це — замкне­на група друзів, приятелів.

За якісним складом у колективі має бути приблизно однакова кількість осіб обох статей. Якщо ця вимога за­галом витримується у колективах загальноосвітніх закла­дів, то на виробництві, в системі професійної освіти цьо­го досягти значно складніше, що породжує значні труд­нощі у розвитку колективу, організації міжособистісних стосунків.

Загальношкільний колектив. Об'єднує усіх учнів і пе­дагогічних працівників загальноосвітнього навчально-виховного закладу. Здебільшого у них перебуває 500— 600 осіб. У таких колективах усі знають один одного, час від часу збираються разом. У ньому теж бажано, щоб була однакова кількість осіб обох статей. Якщо в загальноосвітніх школах, інших навчально-виховних закладах на­раховується 1500—2500 осіб, то колективу, по суті, не­має. Особа в такому соціальному об'єднанні є анонімною, що вкрай негативно впливає на її виховання.

Тимчасовий колектив. Складається з осіб, які нале­жать до постійних колективів для виконання тимчасових завдань, задоволення своїх пізнавальних і соціальних ін­тересів (танцювальний колектив, хор, туристська група та ін.). Чисельно вони невеликі, згруповані на основі со­ціальних інтересів.

Виробничий колектив. Це — група професіоналів, об'єднаних для науково-дослідної роботи, виробничої ді­яльності, охорони порядку, лікування людей тощо.

Сімейний колектив. Його складають члени однієї ро­дини. Склався історично як важливе соціальне утворення суспільства.

Колективи можуть бути одновікові й різновікові. У традиціях народної педагогіки — виховання особистості в різновіковому колективі, де старші за віком і соціальним статусом передають свій досвід молодшим, турбуються про їх захист, допомагають долати труднощі. Молодші праг­нуть оволодівати соціальним досвідом старших, відчува­ють відповідальність перед ними.

2. Сутність, зміст, функції виховного колективу

Колектив як людська спільнота, що утворює систему колективістських стосунків, є основним чинником фор­мування громадської сутності особистості, розвитку її ін­дивідуальності.

Виховний колектив відзначається розмаїттям видів, форм суспільне корисної праці та спілкування. Його сут­ність реалізується в різних аспектах.

Економічний аспект передбачає залучення дитини в економічні відносини, активну участь в них, знання еко­номічних проблем. Це забезпечує виховання колективіз­му, творчого ставлення до праці.

Політичний аспект означає залучення дітей до шкіль­ного самоуправління, політичних кампаній (перепису насе­лення, підготовки до свят, фестивалів), участі у громадсько­му житті.

Соціальний аспект є виявом турботи про розвиток, побутові умови дитини. У її свідомість закладаються праг­нення до соціальної справедливості, гуманізму, ініціатив­ності, відповідальності, зближення колективних і влас­них інтересів.

Моральний аспект передбачає розуміння моралі як суспільного явища, усвідомлення суспільної моралі як від­повідальності перед іншими людьми, самим собою, ко­лективом. Аналіз стосунків у колективі переконує в необ­хідності чесної, добросовісної праці, формує основи мо­ральності.

Громадсько-ціннісний аспект переконує, що колек­тив — це ідейна, ціннісно-орієнтована єдність людей, для яких організаційна структура є засобом досягнення спіль­них цілей.

Культурно-естетичний аспект виявляється у вільно­му спілкуванні дітей, що забезпечує їх новими враження­ми, знаннями, сприяє підвищенню естетичного рівня їх повсякденних стосунків, естетичної організації всього жит­тя. Художня творчість у колективі є засобом змістовного використання вільного часу, розвитку дітей.

Юридичний аспект свідчить, що взаємини в колекти­ві торкаються і правового аспекту життя. Усвідомлення дитиною мотивів моральних та аморальних вчинків, пра­вова освіта, поєднана з практичним засвоєнням дітьми прав та обов'язків — важливий чинник формування правосві­домості.

Психологічний аспект означає, що колектив — орга­нізоване соціальне середовище. Цілеспрямованість його діяльності породжує здоровий моральний клімат, мажор­ний тон у відносинах, добровільну участь у спільних спра­вах, відчуття потреби у колективному спілкуванні, пси­хологічній сумісності з товаришами.

Організаційний аспект свідчить про інтуїтивне праг­нення дітей до об'єднання в певній організації. Педаго­гічне організована діяльність колективу ставить дітей у ділові стосунки керівництва й підлеглості, взаємовимог-ливості та взаємодопомоги.

Індивідуально-особистісний аспект враховує можли­вість тимчасового відокремлення дитини від колективу, можливість оглянутися навколо, зазирнути в себе, осмис­лити свої взаємини з оточуючими. Це сприяє самосвідо­мості, формуванню внутрішнього морального світу осо­бистості.

Педагогічний аспект реалізується через врахування вікових та індивідуальних особливостей дітей, формуван­ня суспільно-цінної сутності особистості й яскравої інди­відуальності.

Виховний колектив — педагогічне організована систе­ма відносин. Він має органи самоврядування й координа­ції, що уповноважені представляти інтереси дітей і сус­пільства, традиції, громадську думку, об'єднує учнів спіль­ною метою та організацією праці. Він необхідний як середовище взаємодії й ефективного впливу на дітей, фор­мування колективістських якостей, як форма організації життя, що виховуюче впливає на всіх членів колективу й кожного зокрема. Тому організація виховного колективу в школі й класах — першочергове завдання вихователів. Виховні колективи бувають загальношкільними (єдина ор­ганізація навчально-виховного закладу, що має загальні органи управління життям школи) й первинними (форму­ються за віковою ознакою, діють як навчальні групи, бригади, загони, гуртки). Первинний колектив також має органи самоврядування, актив, своїх представників у за-гальношкільних органах. Така структура виховного ко­лективу сприяє врахуванню вікових особливостей та інте­ресів дітей, налагодженню взаємозв'язків між первинни­ми колективами старших і молодших учнів, різновіковими загонами й групами.

Виховний колектив виконує такі функції:

— залучення дітей до системи суспільних відносин, набуття ними досвіду таких відносин. Колектив аку­мулює основні риси й вимоги суспільства, передає прак­тичний досвід використання існуючих суспільних від­носин;

— організація самостійної діяльності дітей: навчаль­ної, трудової, громадської, ігрової. Колективна діяльність сприяє формуванню ділових стосунків (взаємозалежнос­ті, відповідальності, контролю, взаємодопомоги, керівниц­тва, підлеглості, вимогливості, дружби, товариськості, симпатії). Чим міцніша організаційно-ділова структура ко­лективу, тим кращі умови для створення у ньому високо­моральної атмосфери;

— формування моральної сутності особистості. Ті мо­рально-естетичного ставлення до світу й самої себе. Ко­лективістські стосунки сприяють формуванню гуманістич­них якостей особистості, колективістської свідомості;

— ефективного педагогічного засобу впливу на особис­тість, групу дітей. Завдяки цьому відбувається коригу­вання й регулювання їх поведінки та діяльності. Сфор­мована в колективі громадська думка є дієвим інструмен­том педагогічного впливу, сила якого залежить від рівня розвитку колективу.

3. Діалектика розвитку колективу

Виховне значення колективу, його впливу на особис­тість учня досить суттєве. Оскільки кожен учень щодня перебуває в класі, то й клас (свідомо чи несвідомо) впли­ває на нього.

Колектив — не застигла структура, він постійно розви­вається, проходячи певні стадії. Стадійність розвитку колективу є вираженням внутрішньої діалектики його ста­новлення, в основі якої — рівень взаємовідносин між ви­хователем і вихованцями, між членами колективу. Шкіль­ний колектив у своєму розвитку проходить чотири стадії:

1. Створення колективу учнів. Спочатку колектив ли­ше формується, члени його недостатньо знають один од­ного, не виявляють ініціативи в діяльності. Ще не сфор­мований його актив.

Педагог повинен допомогти учням сформулювати сис­тему єдиних вимог — рішучих за формою, зрозумілих за змістом, організувати його діяльність на засадах єдинона­чальності керівництва, педагогічного авторитаризму. Він вивчає особисті якості членів колективу, знайомить їх, сприяє обиранню органів самоврядування, інструктує щодо їх функції, контролює їх роботу, а в разі необхідності — допомагає. Взаємини між педагогом і вихованцями буду­ються на засадах безпосереднього впливу на колектив та на кожного його учасника.

2. Поширення впливу активу на весь колектив. На цій стадії відбувається залучення активістів до керівниц­тва колективом, акцентуючи їх увагу на відповідальнос­ті, ініціативі та самостійності. Водночас відбувається за­лучення пасивних учнів до громадського життя. За пра­вильно організованої роботи актив швидко починає виявляти ініціативу у визначенні завдань та організації колективної діяльності.

Педагог окреслює подальші перспективи діяльності ко­лективу (в навчанні, праці, спорті, іграх, позакласних захо­дах), дбає про посилення довіри до активістів, частково пе­редає їм свої функції (контролю за чергуванням по школі або класу, прибирання класної кімнати, харчування в їдальні, підготовки до свят). Взаємини між ним та учнями розвива­ються на засадах демократизму, паралельних впливів (поєд­нання безпосереднього й опосередкованого впливу).

Стадія триває один—півтора року, залежно від стосун­ків усередині колективу. На її початку колектив нібито поділений на три соціально-психологічні мікрогрупи: активістів (опору класного керівника), пасивних учнів (які поступово долають байдужість), «ядро опору» (педагогічно занедбані діти). Наприкінці її клас стає психологічно та педагогічно однорідним.

3. Вирішальний вплив громадської думки більшості. Більшість дітей з перших днів діє свідомо, активно, а ко­лектив усвідомлює завдання, поставлені перед ним. Педа­гог допомагає активові здобути авторитет серед учнів, конт­ролює його діяльність. Керівництво колективом відбува­ється на засадах демократизму, визнанні права колективу самостійно вирішувати питання про заохочення чи пока­рання своїх учасників, планування роботи, оцінювання поведінки учнів, запровадження системи доручень мікро-групам учнів, окремим членам колективу.

На цій стадії посилюється вплив громадської думки колективу, боротьба за його честь, орієнтація та самоконт­роль поведінки і навчальної діяльності.

4. Самовиховання як вищий тип виховання в колек­тиві. Кожен учень сприймає колективні, загальноприй­няті вимоги як вимоги до себе. У них розвивається інте­рес до самовиховання, що переходить у внутрішнє праг­нення до вдосконалення особистих якостей, рис характеру.

Педагог інструктує, консультує, надає методичну до­помогу щодо прийомів самовиховання (самоаналізу, са­монавіювання, самонаказу, самовідмови від негативного), поступово привчаючи до нього весь колектив. Допомагає учням визначити потрібні для самовдосконалення якості, скласти індивідуальні плани самопізнання, саморозвит­ку. Беручи до уваги вимоги колективу до кожного його учасника, досягнутий рівень розвитку колективу, вікові та індивідуальні особливості дітей, педагог коригує само­виховання, створює загальну мажорну атмосферу.

На всіх стадіях розвитку учнівського колективу необ­хідна системність — послідовно сформульовані перед ко­лективом завдання, виконання яких забезпечуватиме пе­рехід від простого задоволення результатами до глибоко­го почуття обов'язку.

4. Чинники розвитку колективу

На розвиток і становлення колективу впливають такі соціально-педагогічні чинники:

1. Глибоке знання вихователями наукових психолого-педагогічних основ теорії та практики формування і роз­витку колективу. Формуючи і розвиваючи колектив на засадах відкритості щодо нового досвіду, ідей, мобільнос­ті (готовності до постійних змін), толерантності (сприй­нятті різних поглядів, думок, терпимого до них ставлен­ня), свободи (можливості обстоювати свою думку), віль­ної орієнтації (вибору перспективи власного розвитку), довіри до оточуючих, плановості (орієнтації на плануван­ня, здійснення наміченого), слід враховувати різноманіт­ні теорії колективу, технології роботи з метою максималь­ної адаптації їх до особливостей конкретного колективу та обставин його функціонування.

2. Забезпечення наступності та єдності у роботі пе­дагогів з колективом. Педагоги, які працюють з колекти­вом, мають добре усвідомлювати особливості колективу, його мету, сповідувати єдині принципи виховання та управ­ління. На етапах переходу колективу від однієї стадії роз­витку до іншої важливо не пред'являти йому завищених або занижених завдань, маючи на увазі, що послідовність, наступність їх сприятиме подальшому гармонійному його функціонуванню.

3. Володіння технікою формування перспективних на­прямів. Діяльність людини, певної спільноти ефективна за наявності та усвідомлення мети. А. Макаренко писав:

«Справжнім стимулом людського життя є завтрашня ра­дість. У педагогічній техніці ця завтрашня радість є одним з найважливіших об'єктів роботи. Спочатку треба органі­зувати саму радість, викликати її до життя і поставити як реальність. По-друге, треба наполегливо перетворювати простіші види радості в складніші і значні для людини... Виховати людину — значить виховати в неї перспективні шляхи. Методика цієї роботи полягає в організації нових перспектив, у використанні тих, що вже є, в поступовій підстановці цінніших»*.

Виховна перспектива — це значущі завдання, цілі, що відповідають потребам розвитку особистості, колективу, стимулюють діяльність, відповідають віковим, індивідуаль­ним особливостям. Перспективи характеризуються: захоп­леністю справами, що базуються на інтересі; суспільною цінністю завдань, цілей, конкретних справ, пов'язаних з працею та життям; чіткою організацією діяльності, спря­мованої на досягнення мети; педагогічною доцільністю, вихованням в учнів моральних якостей.

Майстерність вихователя виявляється в організації си­стеми перспективних напрямів з урахуванням можливос­тей колективу, реальних соціальних обставин. На прак­тиці перспективами стають різні трудові справи, супер­ництво у змаганні, допомога підшефним організаціям, походи й екскурсії, спортивні змагання, творчі звіти. Та­кі перспективи мають бути зримими і реальними, доступ­ними і посильними, стимулювати і заохочувати колектив на їх досягнення. Просування до перспективи передбачає обговорення планів, пропозицій і практичну діяльність щодо її реалізації, що безпосередньо впливає на процес згуртування колективу.

4. Забезпечення педагогічна доцільної роботи з акти­вом. та органами самоврядування. Актив та органи само­врядування сприяють розвитку колективу.

актив — ініціативна група вихованців, яка усвідомлює вимоги ке­рівника колективу і допомагає в організації діяльності колективу.

Актив залучають до конкретної діяльності, доручаю­чи деякі функції та обов'язки вихователів, вчать методам і засобам їх виконання, що прискорює соціальне станов­лення особистості. Кількість активістів повинна збільшу­ватися через залучення дітей до різних сфер діяльності. Актив є основою формування органів самоврядування.

Органи самоврядування —демократично обрані уповноважені ко­лективу, які допомагають педагогові здійснювати керівні функції.

Вихователь спільно з активом визначає функції орга­нів самоврядування, їх підрозділів, створює умови для самостійної діяльності, вчить ефективно працювати, ви­рішувати певні педагогічні завдання, здійснює контроль за роботою.

Але адміністрація школи не повинна підміняти орга­ни самоврядування, вона зобов'язана виконувати прий­няте ними рішення, а якщо таке рішення хибне, керів­ники мають апелювати до загальних зборів і домагатися його відміни, а не самовільно скасувати його. Вплив на органи самоврядування здійснюється на демократичних засадах через педагогів, які користуються особливою по­вагою в учнів.

5. Наявність соціально-педагогічних умов для ефек­тивної діяльності колективу, формування традицій, вироблення належного стилю і тону. Атмосфера добра й радості, панування духу гуманізму притягує учнів до школи та її колективу. У такій атмосфері колектив

швидко стає згуртованим, сповненим внутрішньою си­лою, збагаченим соціальне значущими традиціями. Для колективу важливо мати морально-ціннісні традиції, збе­рігати їх і примножувати. Вони повинні бути тривали­ми, стійкими, наповненими моральним впливом на осо­бистість.

Велике значення для психологічного клімату, самопо­чуття дітей в колективі має відповідний тон і стиль у сто­сунках. Оскільки суттєвою ознакою колективу є спільна діяльність для досягнення певної мети, то і стиль має ха­рактеризуватися діяльнісністю, діловитістю у різних сфе­рах: навчанні, грі, дозвіллі тощо. Тому не можна допус­кати безпідставної галасливості, бездіяльності, невпоряд­кованості дій.

Діловий стиль характеризується певними відтінками тону, який у здоровому колективі відзначається: мажор-ністю (бадьорим, радісним настроєм, готовністю до раціо­нальної дії, внутрішнім спокоєм, впевненістю у своїх си­лах, у майбутньому), гідністю за своє становище в колек­тиві, відповідальністю за його справи, єдністю колективу, дружніми взаєминами, відчуттям захищеності від прини­жень, насильства, знущання, здатністю до гальмування своїх негативних дій.

Джерелом формування стилю і тону в колективі має бути передусім діяльність педагогів.

5. Учнівське самоврядування в школі та класі

Основною ланкою у становленні виховного колективу є учнівське самоврядування — самодіяльна організація дитячого життя в школі. Воно уособлює демократичну та самодіяльну атмосферу, захищає й забезпечує права всіх учасників колективу, сприяє формуванню у них грома­дянськості, організаторських якостей, допомагає педаго­гічному колективу в проведенні різноманітних заходів, виступає їх ініціатором. Загалом учнівське самоврядування є незамінним помічником педагогів. У сучасній школі, Яка самостійно формує органи самоврядування, воно пред­ставлене за одним із трьох варіантів:

1. Представницький варіант. До учнівського коміте­ту входять старости всіх класів. Така структура дає змогу оперативно доводити до відома учнів, особливо у великій школі, рішення учнівського комітету, організувати будь-яку акцію, підбити підсумки.

2. Комунарський варіант. Передбачає при організації конкретної справи створення тимчасового штабу або ради із зацікавлених учнів. Члени ради вирішують (з участю вчителів), як залучити весь колектив школи чи групу кла­сів до справи, дають доручення, організовують роботу (свя­та, спартакіади, олімпіади, масові подорожі тощо). Після їх завершення штаб (рада) самоліквідується, натомість ви­никає інша тимчасова структура для нової справи.

3. Комісійний варіант. Згідно з ним на загальних збо­рах чи конференції формується учнівський комітет у складі 9—15 осіб. Вони обирають зі свого складу голову, заступ­ника, секретаря комітету, решта очолюють комісії, до яких добирають активістів класів. Такий склад комітету є ста­лим, але часто він буває заформалізованим або взагалі бездіяльним.

Вищим органом учнівського самоврядування в школі є загальні збори або учнівська конференція. Виконавчий орган (учнівський комітет, рада учнівського колективу, рада командирів (старост), парламент, учнівське представ­ництво тощо) підзвітний загальним зборам. Учнівські збори відбуваються не менше двох разів на рік (у вересні — для визначення завдань на новий навчальний рік, у травні — для звіту виконавчого органу та його перевиборів). Напе­редодні проведення звітно-виборних зборів проводять з уч­нями дискусію, ділову гру з проблем учнівського само­врядування, структури учнівського самоврядування, ос­новних напрямів та змісту роботи, прав і обов'язків членів виконавчого органу.

Кількість членів виконавчого органу учнівського са­моврядування визначає учнівський колектив залежно від обсягу запланованої діяльності та кількості комісій. Кіль­кість комісій залежить від специфіки напрямів діяльнос-• ті школи, особливостей структури, досвіду і традицій, рів­ня теоретично-методологічної та практичної підготовле­ності педагогічного колективу до керівництва учнівським самоврядуванням.

Важливими умовами плідної діяльності учнівського самоврядування є: розуміння учнями й активом завдань, змісту і суті самоврядування; вміння самостійно планува­ти, організовувати роботу, координувати зусилля різних ланок самоврядування, постійно здійснювати самоконт­роль; уміння враховувати, регулювати, аналізувати свою діяльність, об'єктивно її оцінювати; пошук ефективних форм і методів діяльності органів самоврядування, творче використання досвіду інших шкіл.

Комісії виконавчого органу спрямовують свою роботу на підвищення якості навчання, реалізацію вимог режи­му школи, організацію позакласної виховної роботи, на розвиток ініціативи і творчої самодіяльності учнів, реалі­зацію їх прав і обов'язків. Члени комісії є відповідальни­ми за певний напрям роботи класу. Виконавчий орган про­водить засідання один раз на місяць, комісії — раз на два тижні. Свою роботу виконавчий орган планує на рік або півріччя орієнтовно за такими розділами:

1. Вступ (короткий аналіз роботи за попередній рік, завдання на новий).

2. Організаційна робота (визначення тематики загаль-ношкільних конференцій, класних зборів, планування навчання активу з окремих, питань, організація відкри­тості в роботі).

3. Засідання виконавчого органу учнівського самовря­дування.

4. Робота комісій (секторів).

У плані роботи враховують обов'язкові справи, в орга­нізації яких участь виконавчого органу об'єктивно необ­хідна (День знань, робота з благоустрою пришкільної те­риторії, налагодження чергування у школі та класах, під­готовка до проведення канікул тощо).

Під час організації масштабних та епізодичних справ можуть бути поєднані зусилля постійних органів само­врядування з тимчасовими (ради, ініціативні групи клу­бів, творчих об'єднань тощо).

Колективним органом самоврядування в класі є збори колективу класу — впливовий чинник зміцнення дисцип­ліни учнів, виховання в них моральних якостей. На зборах класного колективу обговорюють актуальні, зрозумілі пи­тання повсякденного життя (підготовка культурно-масового заходу, випуск журналу, підсумки навчання за чверть, се­местр, рік та ін.), визначні історичні події, сучасні досяг­нення, моральні проблеми. Періодичність їх проведення за­лежить від конкретних умов діяльності класу.

Гласність, відкритість роботи органів самоврядування (всі учні знають, де, коли, які питання обговорюються, можуть брати в обговоренні участь, пропонувати нове, ори­гінальне, цікаве, впливати на життя колективу) сприяє поглибленню демократизму в шкільному житті. Розвиток учнівського самоврядування, участь в якому розвиває від­повідальність за шкільні справи, допомагає набути орга­нізаторських навичок, сприяє духовному зростанню, роз­витку організаторських здібностей дітей.

Демократизм в учнівському самоврядуванні залежить від позиції дорослих, зокрема керівництва школи. Роз­біжності між адміністрацією та учнівським самоврядуван­ням виникають внаслідок неправильної організації педа­гогічного керівництва, коли немає взаємодії між педаго­гічним та учнівським колективами для досягнення мети.

Основними засобами вдосконалення педагогічної до­помоги учнівському самоврядуванню є: забезпечення реальних прав та обов'язків органів самоврядування; під­вищення довіри педагогів до рішень учнівського колекти­ву, його органів самоврядування; кваліфікована, тактов­на допомога; цілеспрямоване навчання учнів складній спра­ві організації життя учнівського колективу, керівництва справами школи.

За кожною комісією педагогічна рада закріплює вчи­телів-консультантів, які постійно мають допомагати орга­нам самоврядування, сприяти визначенню мети діяльнос­ті, плануванню роботи, вирішенню складних ситуацій, управлінських завдань.

6. Формальні та неформальні групи

У шкільному колективі, який є формальним утворен­ням, функціонують різноманітні самодіяльні групи (нефор­мальні дитячі об'єднання), діяльність яких спрямована на реалізацію та розвиток інтересів і потреб їх учасників.

Формальна група — група, структура і діяльність якої раціонально організовані та стандартизовані згідно з точно приписаними гру­повими правилами, цілями і ролевими функціями.

Ефективність функціонування її забезпечується систе­мою керівництва та контролю. Безпосереднє управління спирається на владні повноваження, розподілені відповідно до формально-статусної структури групи.

Неформальна група — самодіяльне об'єднання громадян, статус, структура, функції якого юридичне не оформлені.

Отже, якщо формальні групи, будучи створеними для певної соціальної діяльності, мають юридичне визначений статус, нормативну базу існування, яка закріплює струк­туру, тип завдань, колективні та індивідуальні права й обо­в'язки, то неформальні такої регламентації позбавлені.

У формальній групі взаємостосунки її учасників рег­ламентуються внутрішніми документами, передбачаючи

високий рівень дисципліни, організованості, підпорядку­вання індивідуальних інтересів колективній меті, а в не­формальній порядок ґрунтується на традиціях, мораль­но-етичних принципах, за дотриманням яких стежать не тільки лідери, а й усі учасники.

Якщо у формальній групі дитина виконує приписані їй соціальні ролі (у класі — учень), а авторитет учасників її визначається обійманою посадою, то в неформальній понад усе — самодостатність, неповторність особистості, у ній не­має формального керівника (переважно лідирує найавто­ритетніша особа), вона функціонує на засадах демократич­ного спілкування. Для згуртованості такої групи вирішаль­ними є симпатії, звички та інтереси, а особливістю — наявність неформального лідера, особистісні характерис­тики і мета якого є близькими для групи в цілому.

Ще одна особливість формальних груп — здійснення контролю за поведінкою учасників через зафіксовані нор­ми та правила. У неформальних — контролюючу функ­цію виконують норми і традиції, сутність яких залежить від рівня згуртованості групи, ступеня її «закритості» для інших соціальних груп.

Неформальні об'єднання за їх головними ознаками й характерними рисами називають ще самодіяльними само-керованими об'єднаннями (ССО).

Вони можуть існувати:

1. У структурі формальних колективів (угрупован­ня). Наприклад, окремі угруповання в класі. Воно не є самозамкнутим, його учасники активно взаємодіють як між собою, так з усім колективом, можуть допомагати педагогам у згуртуванні колективу або заважати цьому процесу. Один і той же підліток може належати до кіль­кох неформальних груп, що може призвести до внутріш­нього конфлікту особистості. Особливо тоді, коли спрямо­ваність груп різна, що створює ситуації напруженості. Підліток ніби опиняється між двома вогнями, перед необ­хідністю проблеми вибору. У шкільному віці такі ситуа­ції переживаються особливо драматично.

2. Паралельно (незалежно) від формальних. Виника­ють на основі просторової близькості, спільності інтересів, занять, особистої симпатії, парної та групової дружби. У таких об'єднаннях їх учасники знаходять можливості для самовираження, виявлення ініціативи, неконтрольованого дорослими спілкування. Вони мають свою систему ціннос­тей (гасла, символи, манеру одягатись). Мета їх діяльності може бути як соціальне значущою, так і асоціальною. Школа намагається зблизити цілі, сферу діяльності, грані взає­модії дитячих формальних і неформальних об'єднань.

Причиною виникнення неформальних об'єднань є про­тиріччя між збільшенням вільного часу та рівнем загаль­ної культури, різноманітних потреб молоді, ізольованість дітей від дорослих, прагнення до самодіяльності (з одного боку, підвищена активність дітей, їх потреба в самовира­женні, з іншого — педагогічний формалізм в організації виховної роботи, намагання жорстко регламентувати їх діяльність).

Участь молоді в неформальних об'єднаннях пов'язана з потребою вільного самовираження, неформального спіл­кування з однолітками. Цю функцію перебирають на себе ССО, де можна знайти друга, висловити душевні пережи­вання, вислухати інших, відчути себе вільно й комфорт­но. Життєдіяльність ССО, створених на соціальне корис­ній основі, є органічною частиною цілісного педагогічно­го процесу, сприяє вирішенню найважливіших проблем дитячого спілкування, заповнення емоційного вакууму осо-бистісно-значущими справами.

До об'єднання в самодіяльні групи дітей підштовхують і застійні явища в громадському житті (дефіцит правди, громадське лицемірство тощо). Втрата інтересу до громадсь­кого життя, поваги до фальшивих авторитетів, незадово­леність шкільними справами спонукають частину підліт­ків і молоді спершу до відчуженості від сім'ї та школи, а згодом до об'єднання в групи на основі стимулів та ідеалів, які вони вважають істинними і престижними. Найпошире­ніші серед них: самореалізація, задоволеність від вільного спілкування, різноманітної діяльності; самоствердження, емоційно-психологічна захищеність; бажання брати участь •у вирішенні соціальних проблем; прагнення до естетично­го самовираження через уявлення про ідеал людської краси та шляхетної поведінки; отримання естетичного й емоцій­но-фізіологічного задоволення засобами стандартизованої «культурно-масової» продукції; реалізація індивідуалістич­них, егоїстичних потреб та інтересів; можливість здійснен­ня асоціальних дій (хуліганство, вживання алкоголю і нар­котиків).

Підлітки прагнуть самостійності, визнання доросли­ми й ровесниками, гідності й поваги до себе, самореалїза-ції через творчість. Деякі молоді люди вступають до не­формальних груп з метою, наприклад, знайти захист від нападів хлопців з іншої вулиці чи нагнати страху на ін­ших дітей, познайомитися з дівчиною на основі спільних інтересів (захоплення технікою, музикою, спортом тощо). У такому разі неформальне об'єднання виконує інстру­ментальну функцію у процесі соціалізації особистості. Інші прагнуть задовольнити власні потреби, скажімо, у певній інформації. Створені для цього групи виконують інфор­маційно-розважальну функцію, оскільки в них відбува­ється інтенсивний обмін інформацією, обговорення різно­манітних проблем.

Формальна і неформальна організації не протистоять, а доповнюють одна одну, задовольняють інтереси, потре­би дітей, необхідні для нормальної соціалізації особистос­ті — пристосування до життя у суспільстві, засвоєння ви­мог, які суспільство пред'являє індивіду. Неформальні гру­пи є незамінними для спілкування рівних з рівними. Завдання вчителів — не ізольовувати й не протиставляти їх, не загострювати суперечності між ними, а знаходити спільне, зближувати, використовуючи усе найкраще в них.

Різноманітність інтересів, потреб і запитів молоді зу­мовлює широкий спектр діяльності' її неформальних об'єд­нань, які за критерієм соціально-політичної та соціально-значущої діяльності поділяють на просоціальні, асоціаль­ні та антисоціальні.

Просоціальні неформальні об'єднання. До них нале­жать військово-патріотичні, спортивні, творчі групи (лю­бителів театру, кіно, дизайну, клуби самодіяльної автор­ської пісні, театри-студії, джаз-колективи), які орієнту­ються на культурно-творчу, розважальну діяльність. Сюди належать і молодіжні екологічні рухи, рухи за збережен­ня та оновлення історико-культурних пам'яток, соціаль­но-політичні клуби.

Асоціальні об'єднання. До них відносять рейверів, ре­перів, брейкерів, спортивних і музичних фанатів. Їх діяль­ність спрямована на отримання задоволення за допомо­гою пасивних форм дозвілля та відпочинку.

Антисоціальні об'єднання. Цю групу становлять «лю-бери», гопники, токсикомани, алкоголіки та ін. Вони від­крито протиставляють себе соціальній ідеології, нормам людського співжиття, проповідуючи свою мораль. Аль­тернативу соціальній справедливості вбачають у містиці, антисоціальних гаслах.

Різноманітність позицій неформальних об'єднань ви­магають від педагогів диференційованого ставлення до їх діяльності. Головним його критерієм має бути ясність ме­ти та ідеї, продуманість соціально-значущої справи, ком­петентний лідер, дотримання законодавства і норм моралі. Просоціальні об'єднання заслуговують максимальної підтримки, всебічного співробітництва. У стосунках з учас­никами асоціальних об'єднань важливо спрямовувати їх енергію в русло соціальної активності. Робота з антисоці­альними об'єднаннями потребує особливої підготовленос­ті педагога, завдання якого допомогти молодій людині ви­братися з проблем.

Дитячі та молодіжні організації, що тепер існують в Україні, можна класифікувати за статусом та основними показниками їх діяльності у формальні та неформальні організації (рухи).

7. Дитячі та юнацькі громадські організації

Світоглядний плюралізм, багатопартійність в суспіль­но-політичному житті відкривають простір для створення та організації роботи різноманітних дитячих громадських організацій, об'єднань і рухів.

Наприкінці XX ст. в Україні значно активізувався про­цес створення дитячих та юнацьких організацій, віднови­ли свою діяльність раніше заборонені.

Дитячі (молодіжні) громадські організації — об'єднання громадян віком від 6 до 14 (молодіжні — від 14 до 28) років, метою яких є ді­яльність, спрямована на реалізацію та захист прав і свобод, творчих здібностей, задоволення власних інтересів.

З урахуванням з головних напрямів діяльності їх по­діляють на шість груп.

1. Молодіжні організації, зорієнтовані на вирішення політичних проблем. Найпомітніші серед них Молоді рес­публіканці України, Об'єднання демократичної україн­ської молоді (ОДУМ), Соціалістичний конгрес молоді. Лі­беральне молодіжне об'єднання. Спілка українського студентства (СУС), Асоціація молодих українських полі­тологів і політиків. Молодіжна організація спілки офі­церів України «Сокіл», Львівський фонд «Молода Украї­на» та молодіжні організації при політичних партіях та рухах.

2. Молодіжні організації, зосереджені на вирішенні со­ціальних проблем. Цю групу становлять Спілка молодіж­них організацій України (СМОУ), Асоціація МЖК воїнів-інтернаціоналістів України «Укрінтербуд», Українська ре­спубліканська рада молодих вчених і спеціалістів. Палата молодих підприємців України та ін.

3. Молодіжні організації, що займаються вивченням історії, фольклору, етнографії народів України. До цієї групи належать «Товариство Лева», товариство «Щире братство». Молодіжне товариство «Кіш», Молодіжна єв­рейська організація «Шахар» та ін.

4. Молодіжні благодійницькі організації. Найпомітні­ші серед них Південноукраїнське благодійне товариство «Молодь за милосердя», Асоціація молодіжних пошуко­вих об'єднань України «Обеліск», Республіканський мо­лодіжний благодійницький фонд допомоги потерпілим від аварії на Чорнобильській АЕС, Молодіжне благодійне то­вариство «Гуманіст».

5. Релігійні молодіжні організації. Цю групу представ­ляють Комітет української католицької молоді (КУКМ), Організація «Українська молодь Христові», Молодіжна ра­да церков Євангельських християн-баптистів України, Все­українське православне молодіжне Братство ім. Петра Мо­гили та ін.

6. Дитячі громадські організації. З-поміж інших сво­єю активністю виділяються Українська скаутська органі­зація «Пласт», Спілка української молоді (СУМ), Спілка піонерських організацій України (СПОУ), Українське ди­тячо-юнацьке товариство «СІЧ».

Більшість із них заявляють про свою позаполітичність. Їх виховна система спрямована, в основному, на форму­вання вмінь і навичок у дітей і підлітків, пов'язаних з природою (життя в таборі, туризм, екологічне вихован­ня), із зміцненням здоров'я (фізична підготовка), вихо­ванням шанобливого ставлення до сім'ї, рідної місцевос­ті, держави (сімейне життя, життя в суспільстві).

Українська скаутська організація «Пласт». Заснована 1911 p. Петром Франком, Іваном Чмолою та Олександром Тисовським, маючи своїм завданням всебічне патріотич­не і національне виховання, розвиток моральних, духов­них і фізичних рис юнаків та дівчат. У 1924 p. організа­ція «Пласт» в колишній УРСР була заборонена як «дріб­нобуржуазна виховна система, не сумісна з побудовою соціалізму». Після розгрому «Пласту» урядом Польщі в Західній Україні організація продовжувала діяльність се­ред української діаспори — у Канаді, США, Австралії. Лише в 1989—1990 pp. «Пласт» відновив роботу в Львів­ській, Тернопільській та Івано-Франківській областях, де поступово посів провідні позиції серед дитячих організа­цій. Офіційне відродження «Пласту» в Україні відбулося 13 квітня 1991 р. на установочному з'їзді.

В основі пластового виховання — заборона політиза-ції дитини. Його метою є сприяння розвитку молодих людей для реалізації їх інтелектуального, громадського та духовного потенціалу, відповідальних громадян, учас­ників місцевих, національних та міжнародних співто­вариств. Скаутський рух заснований на таких принци­пах:

— обов'язок перед Богом;

— обов'язок перед іншими;

— обов'язок щодо себе.

Хлопці і дівчата виховуються окремо до 17 років. 317 до ЗО років (старшим пластунам дозволяється працювати з дітьми, якщо вони не належать до політичних організа­цій). Пласт має чітку структуру, атрибутику (гімн, герб, розпізнавальні знаки та форму), присягу, в якій ідеться:

«Присягаю своєю честю, що робитиму все, що в моїх си­лах, щоб бути вірним Богові й Україні, допомагати ін­шим, жити за пластовим законом і слухатися пластового проводу».

Наприкінці XX ст. скаутські організації почали діяти майже у всіх регіонах України. Вони опираються на за­гальнолюдські цінності, норми християнської моралі.

Залежно від віку, скаути належать до певних категорій:

— хлопчики 7—10 років: кабскаути (дитинка, щеня), дівчатка — браунскаути (пташенята);

— хлопчики 11—14 років: бойскаути (розвідники), дів­чатка — герлскаути;

— юнаки та дівчата 15—21 року: «гідні», «пошука-чі», «дослідники».

Організаційно вони поділяються на групи, а ті — на ланки патрулів, які мають свої назви. Очолюють їх дорос­лі лідери патрулів — командири загонів. Великі загони — рада командирів на чолі із старшим командиром (ліде­ром). У керівників існує своя ієрархія (скаутери, скаут-майстри) — ті, хто пройшов усі етапи скаутингу. Головне, щоб дорослі вели скаутський спосіб життя, були спорт­сменами і зразком для підопічних. Усе загонове життя Спрямоване на виконання законів скаута.

Спілка Української молоді (СУМ). Утворена 1925 р. в Києві. Своє головне завдання вбачала у звільненні Украї­ни, створенні української самостійної соборної держави. У 1929—1930 pp. почалося переслідування СУМу. У 1945 p., після закінчення Другої світової війни, СУМ знову відно­вила свою діяльність (в Німеччині). 1989—1991 pp. — від­родження діяльності СУМу на території України.

Спілка поділяється на три основні організаційні лан­ки: молодше юнацтво (6—12 років); юнацтво (6—16 років);

старше юнацтво (12—16 років). Старші члени організа­ції — дружинники (18—35 років). Прагне виховувати мо­лодь в українському патріотичному дусі, чесними і пра­цьовитими людьми, свідомими громадянами, спираючись на традиції та морально-етичні засади християнства, дер­жавні цілі та ідеали. Гасло СУМу — «Бог і Україна».

Спілка піонерських організацій України (СПОУ). Утво­рена в наприкінці 1990 p. Вважає себе правонаступницею піонерської організації ім. Леніна і добровільним, самоді­яльним об'єднанням дітей та підлітків, орієнтованим на ідеали гуманного і демократичного суспільства. Спілка проголосила незалежність від будь-яких політичних пар­тій та рухів. Її девіз: «За Батьківщину, добро і справедли­вість!». Керується у своїй діяльності принципами:

— єдність слова і діла;

— честі й совісті;

— дружби і товариськості;

— турботи і милосердя.

Виховна система організації будується за трьома на­прямами: «Я — Батьківщина». Я — це самовдосконален­ня, виховання себе як особистості, родина—сімейне вихо­вання, повага до своєї родини. Батьківщина — вболіван­ня за інтереси держави, людей. Поділяється на три вікові групи: 7—9 років (діти, які вважаються помічниками);

10—12 років (умільці); 13—14 років (майстри).

Символ — веселка, розпізнавальний знак — галстук, на якому відтворено сім кольорів. Червоний колір — на­прям «Червона калина» (вивчення народної творчості, тра­дицій, обрядів, проведення свят); жовтогарячий — «Лі­дер» (вміння організовувати справу, повести за собою);

жовтий — «Берегиня» (виховання поваги до сім'ї, органі­зація сімейних свят тощо); зелений — «Краю мій леле­чий» (екологічне виховання); блакитний — «Повір у се­бе» (благодійницька, шефська робота); синій — «Пома­гай» (вміння працювати з інструментами, допомога сім'ї, загону, збір металолому, лікарських рослин тощо); фіоле­товий — «Котигорошок» (спортивно-туристичний напрям).

Українське дитячо-юнацьке товариство «СІЧ». Запо­чатковане в лютому 1993 p. Гасло: «Сила, істина, честь!». Мета його полягає у відродженні національної свідомості, утвердженні «державницької ідеї», формуванні нового ти­пу українського характеру, основними рисами якого були б фізична досконалість, витривалість, свідомий патріотизм,

вихованість, культурність, освіченість, висока моральність. Члени товариства складають присягу: «Присягаю своєю честю бути вірним товаришем, служити товариству жит­тям своїм, слухатись січової старшини». Має осередки в багатьох областях України. Головні напрями роботи — вивчення історії козацтва, військово-партіотичне вихован­ня на засадах козацької педагогіки, фізичне загартуван­ня, створення недільних козацьких шкіл, спортивних та інших гуртків, організація оздоровчих таборів.

Асоціація гайдів України. Зареєстрована в 1996 p. Рух гайдів виник в Англії на початку XX ст. Назва обрана його засновниками лордом Робертом Баден-Пауеллом та його сестрою Агнес на честь відомих індійських племен, меш­канці яких вирізнялися винахідливістю і вправністю.

Гайд — людина, яка йде попереду і знаходить дорогу. Мета асоціації — сприяти розвитку та формуванню дівчини як соціальне зрілої особистості, її активній участі у всіх сфе­рах життя суспільства, зміцнення фізичного, духовного, емо­ційного здоров'я, надання допомоги у саморозвитку і саморе-алізації, виховання впевненості у собі, реалізація шансів на життєвий успіх. Основними завданнями є залучення дівчат до гуманітарної системи цінностей, підвищення їх культур­ного рівня, знань з історії, світової та національної культури, краєзнавства, медицини, допомога у здійсненні природоохо­ронних проектів. Члени асоціації беруть участь у програмах, семінарах, тренінгах, гайдівських таборах, заходах, пов'яза­них з поліпшенням становища дітей та жінок в Україні. Гай-ди мають опанувати 8 програм: «Українознавство», «У світі гайдингу», «Школа медицини», «Вічні істини», «Світова куль­тура», «Господарочка», «Життя на природі», «Планета — наш дім». Залежно від віку дівчат поділяють на категорії:

.ластівки — 7—10 років, гайди — 11—16, ренжери — 16—20 років. Організація має емблему, гасло, гімн, присягу.

Українське дитячо-юнацьке товариство «Сокіл ». Виник­ло у 1894 р. у Львові. Основна мета — виховання в похо­дах по рідному краю та в табірних умовах духовно і фізич­но розвиненої особистості з високою національною свідо­містю і гідністю. У даний час організація відроджується.

Установи освіти намагаються розширити свою співпра­цю з дитячими та молодіжними організаціями у справі виховання учнівської молоді. Ця робота охоплює спільні семінари працівників освіти і дитячих та молодіжних ор­ганізацій, співучасть в організації спортивних, оздоров­чих таборів, надання психолого-педагогічної допомоги ке­рівництву дитячихта молодіжних організацій.

8. Неформальний молодіжний рух

Сучасний молодіжний рух в Україні представлений не лише організованим рухом, а й неформальною молодіж­ною ініціативою, інтегрованою в загальносвітовий нефор­мальний молодіжний рух.

Неформальний молодіжний рух - система молодіжних субкультур і широкої неорганізованої молодіжної активності в їх взаємозв'яз­ку між собою та суспільством.

Це своєрідна «молодіжна субкультура», яка охоплює різноманітні напрями та вияви активності молоді.

Молодіжна субкультура - система цінностей, установок, моделей поведінки, життєвого стилю певної соціальної групи (молоді), яка є цілісним утворенням у межах домінуючої культури.

Субкультурні атрибути, ритуали як стійкі зразки по­ведінки, а також цінності відрізняються від цінностей панівної культури, хоча і пов'язані з ними. Молодіжні субкультури є наслідком свідомого пошуку нової ідентич­ності, вибудовування нового стилю. Джерелом їх є роман­тизовані та ідеалізовані образи іншої цивілізації, культу­ри («культурні міфи», «культурні утопії»). «Культурні мі­фи» українських молодіжних субкультур в основному запозичені із Заходу. Їх носії будували свій «Захід» від­повідно до власних уявлень про західну культуру та сис­тему цінностей, перебуваючи при цьому в середовищі національних культурних традицій. Завдяки цьому від­бувалося поєднання західних впливів, інноваційних еле­ментів, національних традицій, особливостей, ментальності та рудиментів постсоюзного культурного середовища.

Виникнення молодіжних субкультур зумовлене соціаль­ними, політичними, психологічними та духовними чинни­ками, найголовніший з яких — неадекватність суспільно­го буття потребам молоді, духовна самотність.

За особливостями діяльності, внутрішніми цінностя­ми, впливом на молодіжне середовище виділяють такі ти­пи молодіжних субкультур:

Хіппі. Заявили вони про себе на зламі 60—70 pp. XX ст., в Україні — у 1972 р. Цю групу складають при­хильники музичного стилю панк-рок. Виділяються дов­гим волоссям (своєрідний виклик «соціальному сприйнят­тю,»), «фенічками» (англ. thing — саморобні прикраси, плетені з бісеру браслети), одягом, романтикою автосто­пу, участю в тусовках, можливістю втекти від реалій життя

(сім'ї, школи). У середовищі хіппі сформувалися різнома­нітні новітні молодіжні субкультури.

Романтико-ескейпістські (англ. escape — втекти, уник­нути, позбавитися) субкультури. Відрізняються орієнтацією на створення паралельного світу, витворення власного «мі­фу», вибудованого на основі певних творів (переважно «фен-тезі») чи запозичених світоглядних концепцій інших куль­тур. Серед них виділяють ігрові молодіжні культури. Ро­льова гра (roleplaying) наближена до імпровізованої театральної вистави. Є втіленням постулату контркульту -ри про ідею «театру» як єдності акторів та глядачів. «Гля­дач стає актором та автором одночасно» — ідеал контр­культурного мистецтва. До ігрових субкультур належать:

Індіаністи, Шанувальники традицій певної етнічної куль­тури. Популярним для них є звернення до практики релі­гійних культів, описаних у творах авторів «фентезі» або при­таманних індійцям США, чи до синтетичних, новітніх куль­тів, розроблених на основі певних світоглядних концепцій.

Толкієністи. Шанувальники конкретного автора Д. Толкієна (англійського автора «фентезі») і середньо­вічної холодної зброї. Живуть у вигаданому світі та наслі­дують своїх казкових героїв, тим самим «виходячи» за межі суспільства.

Уніформісти. Шанувальники певної історичної події.

Музичні молодіжні субкультури. Виникли навколо но­вих музичних стилів «реп», «рейв», «брейк». Переважно складаються з підлітків, яких об'єднують спільні музич­ні пристрасті, безтурботне ставлення до життя, намаган­ня жити одним днем. Їх світоглядні цінності вульгаризо­вані, пристосовані до розуміння пересічних міських під­літків. Зовнішні ознаки приналежності до угруповань різняться відповідно до місця проживання. Одягаються вони за останньою тусовочною модою. Серед провідних бажань — відчуття ейфорії ритму, танцю, клубної атмос­фери. Уподобання нестійкі, залежать від популярності пев­них напрямів музики, спортивних команд. Так, відійшли в минуле перші брейкери, поступово відходять трешери (прихильники музичних стилів треш-хеві-метал та дзе-хеві-метал, з відвертою асоціальною поведінкою, тяжін­ням до сатанізму, вандалізму, навіть людрьких жертво­приношень), бітломани (прихильники музики бітлз), по­ділилися металісти (прихильники західних груп важкого металевого року (хеві метал), вітчизняних «Чорний ко­фе», «Арія», «Майстер» та ін.). На піднесенні перебува­ють репери, рейвери, нові брейкери.

Репери. Як музичний напрям pen виник в середині 80-х, будучи музикою «чорних кварталів» міст США, реггі та су­міші різних напрямів. Його називали — «що бачу, про те і співаю». В Україні поширився в 90-х pp. Репери — при­хильники музичного стилю «реп», танцстилю хіп-хоп, су­часної негритянської культури. Характерна підвищена кор­поративність та психологічна потреба в спілкуванні з одно­літками. Найвище цінують індивідуальність. Класичний прикид українського репера: штани «дизелі» та дуті (пухо­ві) короткі куртки, всі речі на кілька розмірів більші. Мають власні тусовки (в клубах), внутрітусовочні правила (знання біля 40 pen-груп та вміння розпізнавати їх за мелодіями). Переважно складаються з підлітків від 12 до 18 років.

Рейвери. Як музичний напрям, рейв виник в середині 80-х років. Це симбіоз чиказького «хауса» та детройтсь-кого «техно». В Україну потрапив у середині 90-х pp. Рейв («кислотна тусовка») — музика диск-жокеїв. Рит­міка її нагадує ритуальні племінні танці, які приводили до стану трансу. Тому на тусовках рейверів переважає атмосфера «небуденності», «ейфоричного трансу», що ме­жує з містичними відчуттями. Зовнішня атрибутика від­різняється синтетичністю та яскравістю кольорів одягу, наявністю різних додаткових речей («пірсинг» — проко­лювання різних частин тіла сережками). Рейв — середо­вище, де «кожен чує лише те, що хоче почути, і гово­рить те, що хочуть почути від нього інші». Учасники рейв-клубів схильні до вживання напівтяжких наркоти­ків, слабоалкогольних напоїв. Рейв-клуби підлітків по­ширені у всіх містах України.

Брейкери. Об'єднані на основі спільного інтересу до танців типу брейк. Мета — пропаганда брейк-танцю і ви­конання його великими групами. Зовнішній атрибут — вузькі темні окуляри. Новітній брейк-данс відродився на базі спід-репу та швидкісної музики, увібравши деякі осо­бливості брейк-дансу 80-х (стиль «я робот»). Проте пере­вага надається «нижньому брейку», який включає еле­менти акробатики та спортивного танцю. Збираються на тусовках (разом з реперами), щоденних тренуваннях, зай­маються спортом, не палять.

Епатажно-протестні субкультури. Початок поклали панки (пропагандисти ідеї «шок-протесту». Виділяються одягом і зачісками. Мета — самоствердження серед одно­літків через заперечення загальноприйнятих норм пове­дінки. Негативно ставляться до праці, вживають нарко­тики, алкоголь. Захоплюються рок-ансамблями. На сьо-

годні відкинули агресію і увібрали в себе традиції та ідеї різних субкультур (насамперед хіппі). Окремо від них є байкери (віддають перевагу романтизації подорожей та ви­раженню своєї індивідуальності в зовнішньому вигляді, володінні мотоциклом).

Радикально-деструктивні субкультури. Сюди належать субкультури, які мають чітку лінію на асоціальну пове­дінку та орієнтацію на застосування силових методів. Від­значаються дієвістю і радикалізмом.

Скінхеди. Об'єднує їх пристрасть до насильства. Рух «скінхедів» виник у Великобританії наприкінці 60-х pp. ХХст. На початку існування «скіни» — вихідці з робітни­чих районів — мали патріотичні погляди, захоплювалися реггі та футболом, не цікавились політикою. Зовнішній вигляд відповідав «шок-протесту» панків з єдиною від­мінністю — коротка зачіска та мінімізація символічних речей. В середині 70-х років економічна криза в Англії болісно вдарила по молоді, породивши проблеми безробіт­тя, відсутності перспектив. На цій соціальній хвилі роз­винувся расистський рух сучасних «скінів». Їх головним ворогом стали представники небілих рас. З'явились в Укра­їні в 1995—1996рр. Перші скіни не виявляли значної ак­тивності, обмежуючись демонстрацією нашивок зі свас­тикою, прапорів. Наприкінці 1996 p. активізуються, по­чинають пропагандистську діяльність, пошук союзників. Останнім часом зосередили увагу на переслідуванні тем­ношкірих та вихідців з країн Азії, боротьбі з іншими суб­культурами. Стиль їх одягу адаптований до вуличних су­тичок: чорні джинси, важкі шнуровані армійські череви­ки, короткі куртки — «бомбери» без коміра, бриті чи коротко стрижені голови. Цементуючу роль у формуванні цієї субкультури відіграє музика «ой» (панк). Термін за­провадив журналіст Г. Бушелл для визначення груп, які відмовилися від «пластмасового панка»). Найвідоміша українська «ой»-група «Сокира Перуна», яка виступає під гаслом «for whites only». Характерною є наявність україн­ських текстів та орієнтація на англійський «ой».

Хакери. З'явились в Україні у 60—70-ті роки ХХст. Це була молодь, яка захоплювалася кібернетикою. Поши­рення наприкінці 80-х перших ПК, в середині 90-х Інтер-нету викликало потужну хвилю хакерів. Поняття «хакер» означає комп'ютерного злочинця, здатного зламати будь-які захисні системи (сайти, банківську систему охорони), коди на ліцензійних іграшках, запустити в систему віру­си. Термін «кракери» точніше відповідає західному розу­мінню даної субкультури. Це ті, хто робить світ віртуаль­ної реальності доступним усім бажаючим. Хакери виділя­ють з-поміж себе «ламерів» (користувачі ПК, проводять більшість часу біля комп'ютерів, не маючи достатніх знань) та «геймерів» (прихильники «екшен-ігор» та «стратегій», які вбачають у них сенс свого життя. Мають внутрітусо-вочні інтернет-видання, культові сайти тощо).

Розправно-самосудні угруповання. Переважно вихідці з робітничих сімей, які за допомогою сили борються з різни­ми відхиленнями від певних ідеалів. Виникають на базі мо­лодіжних територіальних угруповань. Об'єктами їх «фізич­ного впливу» є представники заможної «золотої молоді» хі­ппі, панки, металісти тощо. Протягом останнього часу цей рух зазнав істотних трансформаційних змін. На сьогодні в Україні в чистому варіанті він не існує. Певною мірою тра­диції «люберів>> (від м. Люберці; в основі — ідея «очищен­ня» міст від «неформалів») продовжили «гопники».

«Гопники» (пацани). Це — територіальні корпоративні самодіяльні угруповання підлітків. Створюються за тери­торіальними ознаками («свої» та «чужі»). Орієнтуються на систему цінностей дорослої кримінальної субкультури, культ сили, земляцтва, взаємовиручки та взаємозалеж­ності. Мають яскраво виражену структуру, ієрархію, сис­тему специфічних цінностей, прагнення до активної діяль­ності. Зовні майже не відрізняються від звичайних під­літків. Тусуються у своїх мікрорайонах, іноді нападають на «неформалів», молодь, яка потрапляє на їх територію. Властива інтелектуальна нерозвиненість, агресивність. Вживають наркотики, алкоголь.

Релігійно-містичні субкультури. Постають унаслідок синтезу містичних та релігійних культів з традиціями й ціннісною шкалою певних молодіжних субкультур. В них обов'язково повинен бути лідер («гуру»). Проповідують вирішення глобальних проблем людини, держави й усьо­го світу загалом. Одним з напрямів є кришнаїти.

Кришнаїти. Називають себе «підданими Кришни». Іде­ологічне підґрунтя — давньоіндійський епос, який міс­тить висловлювання і думки бога Кришни (мав людське обличчя і вважався народним героєм) на філософські те­ми. Вважають, що багаторазове повторення (1728 разів) імені Бога — мантри (закликання, молитва) дає спасіння, звільнення від тіла і занурення у чистий дух, задоволен­ня бажань. Привабливість для молоді цієї течії пов'язана з екзотичними ритуалами, екстравагантним стилем одя­гу. Норм-и поведінки: не пити спиртне, каву, чай, не вжи-

вати наркотиків, не їсти м'ясо і рибу, не займатися тілес­ними розвагами (секс лише для продовження роду).

Серед кришнаїтів виділяють групи: інтелектуалів (праг­нуть пізнати буддизм та індуїзм), романтиків (любителі ви­довищ — східної музики, колективної медитації), релігій­них фанатів (люди, які відійшли від зовнішнього світу).

У чистому варіанті жодного типу молодіжної субкуль-тури не існує, оскільки їх угруповання не відзначаються стійкістю та перетинаються, взаємопроникають один в од-ний. Неформальне молодіжне середовище постійно пере­буває в пошуку нових форм самореалізації.

Поиск по сайту: