Вопрос№13: Розвиток освіти та наукових знань в XIV - першій половині XVII ст

У поширенні освіти, як і в розвитку багатьох галузей культури, величезну роль відігравали церкви і монастирі. Перед монголо-татарським нашестям розповсюдження письменності серед населення було досить широким. Зустрічаються графіті — написи на камені, стінах, дереві. Це свідчення про належність предмета людині, майстру, прохання до Бога, церковні тези, полеміка між духовними і світськими особами (графіті Софійського собору), загадки, побажання князів своєму народу тощо. У Звенигороді Галицькому і в Бересті знайдено берестяні грамоти, у Звенигороді, Перемишлі, Галичі, Львові — бронзові стилуси (писала) для письма на воскових табличках.

Церковна монополія на освіту надавала їй переважно богословського характеру, застосовувався принцип навчання читанню складами і письму.

На жаль, відомостей про освіту у період навали дуже мало. В основному вони стосуються Галицько-Волинського князівства (згодом — королівства), яке внаслідок своєї віддаленості менше потерпіло.

Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського ознаменувало новий період у розвитку української культури, зокрема освіти і наук. У загальнокультурному відношенні Литва значно поступалася Україні — українська мова стала мовою діловодства, дипломатії, приватного листування на території Великого князівства Литовського. Недержавне становище українського населення пізніше негативно позначилося на розвитку культури.

У цей період початкові школи існували в містах, при великих церквах і монастирях і в маєтках деяких магнатів. Навчали дяки-"уставники", яким платили зерном та іншими продуктами. Вчилися або в будинку дяка, або в приміщенні при церкві. Вивчали читання, письмо і церковний спів. Підручниками служили «Часослов» і «Псалтир».

Крім людей, які здобули початкову освіту, були і освіченіші, які знали іноземні мови, працювали в князівських і єпископських канцеляріях. Вони готували тексти грамот, проводили облік, вели дипломатичну переписку. За князя Данила Галицького при його дворі вважалося цілком нормальним знання 5—7 мов. Найвищим орієнтиром в освіті за великокняжої України-Русі була візантійська освіта, яка ґрунтувалася на надбаннях багатьох поколінь і за своїм рівнем займала чільні позиції в Європі.

У кінці XV століття в Польщі і Литві починається культурне піднесення. Тут розповсюджуються ідеї гуманізму, вчення Яна Гуса та інших діячів реформації. Через Польщу прогресивні ідеї проникали в Україну, і одночасно польська культура збагачувалася завдяки контактам з українською. Вихідці з України навчалися також в університетах Європи. У документах паризької Сорбонни імена студентів-українців, а також бакалаврів, ліценціатів і магістрів зустрічаються вже з другої половини XIV століття. У середині XV століття в Європі було вже декілька докторів українців (Юрій Дрогобич, Павло Русин). Юнаки з України — діти шляхтичів, міщан — навчалися і в Болонському, Краківському, Празькому університетах. Юрій Дрогобич (1450—†1495) в 1481—1482 рр. був ректором університету медицини та вільних мистецтв у Болоньї.

Що стосується науки, то в українських землях набули більшого розвитку філософські та політичні погляди. Математичні знання в XIII — XV століття не набули особливого поширення. Цифрова система того часу була надто незручною: для кожного розряду чисел (одиниць, десятків, сотень) існували особливі буквенні позначення з титлом(надрядковий знак над буквою, який позначає цифру); поняття нуля було відсутнє; простий дріб означався словесно (одна шоста — «пів третини», 1/12 — «пів півтретини») тощо. Десятковий дріб не застосовувався. Все це утруднювало математичні дії.

Космологічні уявлення черпалися з християнської та іншої богословської літератури, що трактувала питання світобудови вельми суперечливо. Серед творів такого роду в XIII — XIV століть найпопулярнішим були компілятивний дохристиянський твір «Книга Єноха» (II—I століття до н. е.) і «Християнська топографія» Косьми Індикоплова (бл. 549 р.).

Великим кроком уперед було відродження на початку XV століття античних уявлень про світобудову. У збірнику «Мандрівник з іншими речами» (1412) міститься пряма заява про кулястість Землі. Раціональне осмислення природи світобудови було істотно утруднене впливом релігійно-містичного світогляду. Але вже Ю. Дрогобич у своєму «Прогностику…» — науковій розвідці, яка вийшла друком у Римі в 1483 (це перша друкована книга українського автора, що належить доінкунабул — першодруків Європи) чітко виходив з тези про пізнаваність світу: «Хоч і далекі від очей простори неба, та не такі віддалені вони для розуму людського. Ми знаємо із наслідків про їх причини, а з останніх — наслідок їх пізнаємо».

З поступовим розвитком в XIV — XV століть торгівлі, відновленням дипломатичних зв'язків, відродженням паломництва відбувалося розширення географічного кругозору людей. До того часу належить складання безлічі рукописних збірок, що містили справжні і докладні описи Константинополя, Палестини, Західної Європи та інших земель. Найвидатнішою пам'яткою такого роду, що отримав популярність, є «Хождєніє за три моря» тверського купця Афанасія Нікітіна, який здійснив в 1466—1472 рр. подорож Волгою і Каспієм до Персії, а потім до Індії.

Суспільні ідеї, пов'язані з осмисленням місця людини в світі і суспільстві, а також політичні теорії з часу утвердження християнства на Русі в основному укладалися в межі релігійного світогляду. У XIV — початку XV століть Русь, сприйнявши в основному філософсько-богословські течії Візантії, відставала від неї за рівнем філософського мислення, яке в той період і в самій Візантії переживало кризу. В українських землях взаємодіяли і протидіяли православ'я в традиційному розумінні, слабі паростки раціоналізму (у вигляді єресей) та ісіхазм (етико-аскетичне вчення, яке включало систему психофізичного контролю), тоді як у Візантії панували ісіхазм, що переміг, і переможений раціоналізм. Ідеологи ісихазму розвинули погляди ранньохристиянських вчителів церкви, відкриваючи перед віруючими можливість богопізнання, духовного і навіть тілесного єднання з Богом через сприйняття божественної енергії.

На Русі XIV — XV століть було розвинене вчення про неминучість кінця світу і божественного суду над людством. Через соціальні потрясіння ці ідеї набували форми реального очікування «другого пришестя» Христа.

Умонастрій епохи, звичайно, не вичерпувався цими ідейними течіями, але в них сфокусувалися найважливіші життєві уявлення людини XIV — XV ст., і саме вони зумовлювали характер тих зрушень, які сталися в історико-культурному процесі того часу.

Поиск по сайту: