Становлення та розвиток інклюзивної освіти в країнах Північної Америки

У Сполучених Штатах Америки, в країні із загальновиз­наним демократичним облаштуванням та законодавчим дотри­манням прав людини, концептуальні підходи до ідеї „Освіта для всіх” виникли у результаті тривалої боротьби демократичних сил проти расизму та расової сегрегації, яка панувала в амери­канському суспільстві і мала глибоке історичне коріння. Розви­ток демократичних тенденцій закономірно призвів до перене­сення ідей расової інтеграції на проблеми осіб з порушеннями розвитку, які перебували на той час в системі соціальної сегре­гації. 70-ті роки XX ст. ознаменувалися кількома гучними судо­вими позивами, у яких обстоювалося право на освіту людей з обмеженими можливостями здоров'я у системі загальної осві­ти. Ці позиви були задоволені і сприяли виробленню відповід­них законодавчих актів. Після прийняття у 1975 році Держав­ного Закону (Individuals with Disabilites Education Act) 94-142, який засвідчив право на одержання освіти без обмежень всіх без винятку осіб, в тому числі і дітей з особливостями розвитку, в країні почала активно впроваджуватися система інтегрованого та інклюзивного навчання. Втім, варто зазначити, що в США децентралізована система освіти і кожен штат має свою освіт­ньо-правову базу, якою керуються управлінські освітні струк­тури. І тому загальнодержавний Закон 94-142 визначив основні правові освітні тенденції, однак не заперечував варіативності їхньої реалізації. У 1990 році Закон був доповнений Актом про навчання осіб з порушеннями і повторно затверджений Конгре­сом США у 1995 році. Не вдаючись до деталізованого аналізу категоріальності порушень у дітей, яка в американській системі освіти не є уніфікованою, скористаємося офіційним визначен­ням неповносправності, яке подано в Державному Законі 94-142: „Неповносправними дітьми вважаються ті, яких визнали розумово відсталими, глухими, недочуваючими, які мають по­рушення мови, порушення зору, емоційно-вольові проблеми, ортопедичні вади, інші проблеми зі здоров'ям, сліпоглухі, чис­ленні комплексні дефекти або специфічні порушення здатності до научуваності, які через ці порушення потребують спеціаль­ної освіти та відповідних послуг" [184,с.256]. Прийняттю Акту про навчання осіб з порушеннями здібностей у 1995 році пе­редували тривалі наукові дослідження, в яких розроблялася та обґрунтовувалася педагогічна теорія "винятковості" [184, 376, 377]. Оскільки саме ця педагогічна теорія визначає основні ос­вітні тенденції в сучасній системі освіти США, зупинимось детальніше на її характеристиці.

За теорією „винятковості,, дитяча популяція, незважаючи на своє різноманіття, в основному має нормальні або, так звані, се­редні показники розвитку, в тому числі і навчальні здібності. Од­нак, певна кількість дітей має відмінні від середніх показники, а, відповідно, з педагогічної, соціальної або медичної точок зору, ці діти характеризуються як ті, що мають особливі потреби.

До їх числа входять діти, які мають як виняткові здіб­ності або таланти, так і діти з фізичними, психічними, со­ціальними відмінностями. В теорії "винятковості" сам термін "винятковість" використовується для позначення помітного відхилення від середніх показників, з точки зору фізичних, інтелектуальних або поведінкових характеристик. Це подвійне поняття, яке може вказувати як на помітні переваги, так і на значущі недоліки. Винятковість визначається в кожній з трьох основних сфер людської життєдіяльності: когнітивній, фізич­ній і соціально-емоційній (рис. 2.2).

Як видно з рис. 2.2 на одному полюсі "винятковості" ті діти, у яких визначаються особливі фізичні та сенсорні здіб­ності, на протилежному - діти з порушеннями або особливос­тями психофізичного розвитку та емоційно-вольової сфери.

У соціально-емоційній сфері полюсність визначається ри­сами, які притаманні дітям з найвищим ступенем адаптованості до оточуючого, лідерськими установками, на іншому - діти з, так званими, емоційно-вольовими порушеннями, поведінковими розладами, соціально дезадаптовані. За визначенням, яке подає Гі Лефрансуа „Соціально-емоційна винятковість визна­чається головним чином в неадекватній поведінці, афектах, у нездатності налаштовувати соціальні стосунки" [184, с. 263]. За даними американських вчених емоційно-вольові розлади мають від 3% до 5% від загальної кількості дітей і лише 20% з них одержують адекватну допомогу [362,363].

У когнітивній сфері до інтелектуально виняткових дітей, в першу чергу, відносяться діти талановиті й обдаровані, з чітко вираженою креативністю, на противагу дітям з труднощами у навчанні, з порушеннями та особливостями пізнавальних про­цесів, з розумовою недостатністю. Серед цих дітей визначають­ся дві категорії: з порушеннями розумового розвитку, яке про­являється (за класифікацією Американської асоціації розумової відсталості) у глибокій, важкій, помірній та легкій формах та зі зниженою здатністю до научуваності. Визначення, яке подає Гі Лефрансуа засвідчує, що „Розумова недостатність - це суттєві порушення здатності до навчання, яке супроводжується пору­шеннями адаптаційної поведінки" [184,с.253]. Інтелектуальні можливості в американській системі навчання визначаються із застосуванням стандартних тестів інтелекту, найчастіше це тести Стенфорда-Біне, де показник IQ, який дорівнює 70, є ме­жею між нормою та недостатністю.

За даними американських вчених (Polloway K., Kolberg L.) складні когнітивні порушення діагностуються приблизно у 1% дітей [361].

Діти зі зниженою здатністю до научуваності, найбільш різнорідна група. За статистичними даними Департаменту де­ржавних шкіл США саме ця група учнів складає дві третини школярів з особливими потребами [361]. Ці діти характеризу­ються за чотирма основними параметрами:

· невідповідністю загальної академічної успішності, яка значно нижча за прогнозовану, на основі визначення за допомогою IQ інтелектуальних можливостей,

· парціальною неуспішністю, академічні досягнення різ­няться від рівня найвищого ступеня до найнижчого;

· стійкими проблемами у формуванні навичок читання та рахунку;

· відсутністю значних порушень зору, слуху та інтелекту.

Теорія „винятковості" та нормативно-правова основа, якою

стали Державний Закон США 94-142 й Акт про навчання осіб з порушеннями, сприяли впровадженню інклюзивного навчання у Сполучених Штатах Америки. Закон надавав неповносправним дітям основні гарантії:

· здобуття освіти в "середовищі з мінімальними обмежен­нями";

· безкоштовні та адекватні освітні послуги;

· правове забезпечення навчання та справедливе оціню­вання;

· навчання за індивідуальним навчальним планом.

В освітній практиці ці нормативно-правові положення трактуються наступним чином (табл. 2.3):

Зазначене в Державному Законі 94-142,, середовище з мінімальними обмеженнями" в освітній практиці трактується як звичайний клас у масовій школі у якому відбувається, так зване, інклюзивне навчання, яке, є: „навчання учнів з особливи­ми потребами в звичайних класах із наданням їм відповідних послуг" [388].

Як зазначають у своїх дослідженнях Wilks S., Winser M. та ін. на впровадження інклюзивного навчання в американських школах вплинуло визначення такої категорії дітей, як діти зі зни­женою здатністю до научуваності, оскільки вони не потребува­ли навчання у спеціальних закладах, а подолати свої проблеми та розвинути здібності вони могли в середовищі "звичайних" однолітків при забезпеченні певними послугами і наданні від­повідної допомоги [388, 389]. Поширенню інклюзивних тенденцій в освіті сприяли, на думку досліджувачів, й численні помилки, яких припускалися при діагностуванні, особливо при визначенні інтелектуальних здібностей, оскільки навіть довго­тривале й копітке тестування не могло в деяких випадках пра­вильно зпрогнозувати розвиток пізнавальних процесів.

Відповідно до Закону діти з порушеннями розвитку у про­цесі навчання забезпечуються безкоштовними спеціальним пе­дагогічними послугами, які задовольняють їхні особливі пот­реби. Закон допускає різноваріантність умов їх надання, що і реалізується на практиці в різних штатах країни. Однак, як

засвідчують сучасні дослідження в галузі навчання дітей з особ­ливими потребами існують постійні проблеми з реалізацією цього пункту Закону, оскільки надання відповідних послуг і задоволення особливих потреб дітей, які того потребують, вит­ратна і кошторисна справа і потребує значного фінансування, яке не завжди вдається забезпечити.

Виконання вимог Закону щодо правового забезпечення навчання та адекватного, справедливого оцінювання навчаль­них здібностей дітей, визначення їхніх особливих потреб пе­редбачає детальне обстеження та діагностування їх фахівцями-експертами за погодження з батьками. Обстеження має бути неупередженим, враховувати всі суб'єктивні та об'єктивні фак­тори. Мають використовуватися діагностичні та тестові методики з урахуванням психофізичних можливостей дітей, мовних та інших відмінностей. Результати обстеження передбачають визначення доцільності навчання дитини за індивідуальним навчальним планом.

Індивідуальним навчальним планом (ІРР) за Федеральним Законом 94-142 забезпечуються всі діти, які його потребують. Цей план передбачає:

· визначення мети, короткотривалих та довготривалих за­вдань;

· перелік послуг та спеціальних програм, які має одержати та за якими має навчатися учень з особливими потреба­ми;

· зазначення тривалості навчання та одержання послуг із зазначенням конкретних дат;

· опис процедури оцінювання, яка буде використовуватися для визначення навчальної успішності.

Такий індивідуальний навчальний план готує група спе­ціалістів на чолі з педагогом відповідного класу. Активну участь у складанні плану беруть батьки, оскільки з ними по­годжуються всі моменти, які стосуються перебування дитини в школі. На думку американських досліджувачів проблем ін­клюзивного навчання Shapiro M. Shapiro E.S., Lentz значна роль у складанні та виконанні цієї програми належить батькам, а у певному віці й самим дітям, оскільки подальший життєвий шлях залежить саме від їхнього особистого вибору, і саме це у навчанні дитини має відігравати провідну роль [ 385,386 ].

Прийнятий у 1990 році Федеральний Закон та затвердже­ний у 1995 році Акт про навчання осіб з порушеннями психо­фізичного розвитку стали нормативно-правовою основою для реформування системи освіти неповносправних і впроваджен­ня інклюзивного навчання в масових школах. Втім, як засвідчує аналіз опублікованих зарубіжних матеріалів та власний досвід тісної співпраці в процесі реалізації міжнародних проектів з американським фахівцями в галузі спеціальної освіти, зокрема з Deborah Siegler, Виконавчим директором Ради для особливих дітей при Уряді США та Dave Rose, консультантом цієї Ради, система освіти для неповносправних у США є різноваріантною та багатомодельною. Підтвердженням може слугувати існуючі моделі здобуття освіти дітьми з порушеннями зору.

Однією з моделей є спеціальна школа-інтернат, де діти в вадами зору здобувають освіту, таке навчання переважно відбу­вається в сільській місцевості, де проживає незначна кількість людей на великій території. Варто зазначити, що, незважаючи на принципи децентралізації в освітній політиці, у коленому штаті країни є спеціальні школи-інтернати. В спеціальних школах-інтернатах переважно проживають сліпі діти-сироти, діти слабозорі мають змогу навчатися і в спеціальних класах масо­вих шкіл, які знаходяться поблизу, одержуючи реабілітаційні послуги в спеціальній школі. Саме спеціальні школи-інтернати виконують функції ресурсних центрів з навчально-методичної та реабілітаційної роботи в певній місцевості.

Навчаючись в масових школах учні з порушеннями зору можуть одержувати спеціальні освітні послуги в кабінетах корекційно-розвивальної роботи, де з ними працюють відповідні спеціалісти із штатного персоналу школи, або ця допомога на­дається фахівцями з консультаційних центрів, які функціону­ють, як окремі установи при державних департаментах освіти. Резюмуючи вищевикладене, зазначимо, що розроблена педагогічна теорія „винятковості" має глибоке соціально-сус­пільне підґрунтя, цілком закономірно, що виникла вона саме в США, країні з найбільш широким розмаїттям національних, етнічних та расових відмінностей, що варто враховувати, та сформованим громадянським суспільством, яке, в цілому (на загал), розвивається без тоталітарних ідеологічних уперед­жень. Саме ця сучасна теорія стала філософією інклюзивного навчання, оскільки визнає та враховує відмінності між людь­ми за будь-якою ознакою і зорієнтована на задоволення пот­реб, що мають різне підґрунтя та виникли за різних обставин. Оскільки, США – країна з законодавчо визнаним демократич­ним облаштуванням, зі стабільною економікою, фінансовою могутністю цілком закономірним видається розробка та за­твердження Федерального Закону 94-142, який став законо­давчою основою інклюзивної освіти у цій країні. Стабільні, з кожним роком зростаючі, фінансові витрати на освіту дозво­ляють урядовцям виконувати всі пункти зазначеного Закону. Втім, навіть за таких умов, судові позови та серйозні конфлік­тні ситуації в різних штатах країни, що відбуваються і нині, є доказовими аргументами того, що проблеми інклюзивного навчання складні та неоднозначні. Втім, функціонування у країні спеціальних установ, в тому числі й інтернатних, вказує на професійний підхід, певну поміркованість та виваженість у вирішенні питань щодо здобуття освіти неповносправними. Система проведення національного тестування, як основної форми визначення навчальних досягнень учнів, відсутність уніфікованості навчальних програм, стабільність та упоряд­кованість в одержанні соціальних та медичних послуг дозво­ляє використовувати індивідуалізовані програмні плани, як основу при навчанні дітей з особливостями розвитку в інк­люзивних умовах, компетентно вирішувати питання здобуття освіти особами з особливостями розвитку.

Принципово важливу увагу в дослідженні нами було при­ділено вивченню питань навчання дітей з особливостями пси­хофізичного розвитку ще в одній країні Північної Америки -Канаді, досвід реформування освітньої галузі якої має неабияке значення з точки зору забезпечення рівного доступу до якісної освіти.

Канадська освітня система, як зазначають вчені Renshaw P.D., Asher S.R., Andrews J. and Lupart J. ніколи не залишилась осторонь тих процесів, що проходили в освіті Сполучених Штатів Америки [378,330]. Однак, освітня система Канади має певні національні особливості, що зумовлюють відмінності пе­ребігу освітнього реформування. Історичні факти засвідчують, що, починаючи з часів Конфедерації (об'єднання Канади) у 1867 році, кожен штат країни мав своє законодавство в освітній галузі. Це сприяло абсолютній автономності у визначенні ос­вітньої політики, втім ця автономність збережена до сьогодні, що значно ускладнює узагальнений аналітичний огляд та ок­реслення національних освітніх перспектив. За визначенням Andrews J., Lupart J. значний вплив церкви, особливо на ранніх етапах становлення освітньої системи в Канаді, є відмінністю, що певною мірою зумовила її подальший розвиток [330]. Саме під лоном церкви по всій країні на благодійних засадах були зорганізовані перші притулки для безпритульних, калік та дітей-інвалідів. Цей період в ранній історії Канади стосовно став­лення до осіб з обмеженими можливостями характеризується, як повне їх виключення із суспільного життя, в тому числі й з освітньої системи.

Аби відстежити поступ канадської системи освіти до ін­клюзивного навчання скористаємося періодизацією, розробле­ною Andrews J. and Lupart J., яка є історично співвіднесеною і досить показовою (табл. 2.4) [330].

Наведені дані засвідчують, що ставлення до осіб з пору­шеннями психофізичного розвитку, а, відповідно, і можливість здобуття освіти змінювалось, від повного виключення із сус­пільного життя та неможливості здобувати освіту до повного включення та забезпечення необхідним контініумом послуг, що задовольняють особливі потреби осіб з обмеженими мож­ливостями здоров'я, причому, в порівнянні з європейською ситуацією, в досить, короткотривалі терміни. Як зазначають досліджувані Andrews J., Lupart J., в той час, коли був заснований перший навчальний заклад (Ієзуїтський коледж Квебека у 1640р), навіть не йшлося про милосердне ставлення та піклу­вання про дітей з порушеннями, навпаки, в сім'ях досить широ­ко використовувалася практика евтаназії, оскільки це не засуд­жувалося суспільством, і тільки в окремих провінціях церковна громада надавала благодійну допомогу, створюючи притулки для всіх обездолених, в тому числі і для інвалідів [330].

Інституціоналізація стала основною ознакою в розвитку освітньої системи у Канаді в наступному історичному періоді. В деяких провінціях були зорганізовані спеціальні школи пере­важно для дітей з вадами слуху, зору та руховими порушеннями (Школа для глухих у Вінніпегу, Школа для сліпих в Галіфаксі та. ін.). За визначенням Соореr С, МсЕvоу М.А: „Медична мо­дель стала основоположною в піклуванні про дітей з обмеже­ними можливостями здоров'я та їхньому навчанні” [347].

У цей період почала зорганізовуватися система освіти по всій країні. На початку XX сторіччя посилились сегрегацій­ні установки у суспільстві, значно збільшилася кількість спе­ціальних шкіл для дітей з різними видами порушень, у масо­вих навчальних закладах відкривалися спеціальні класи для школярів з особливостями розвитку. Типовою, за визначенням Lupart J., була ситуація, за якої батьки, що проживали в Захід­ній Канаді, віддавали дитину до спеціальної школи-інтернату, що знаходилася у Галіфаксі, на сході країни [330]. Діти з пору­шеннями психофізичного розвитку, що перебували в масових школах ані підтримкою, ані послугами фахівців не забезпечу­валися. Досить часті були позови до суду з приводу примусо­вого "направлення" до спеціальних навчальних закладів, що знаходилися далеко від місця проживання. Примусовій сегре­гації підлягали діти з інтелектуальними порушеннями, оскіль­ки вважалося, що ця недуга спадкова і більшість суспільних проблем спричинені саме нею, як результат - у більшості провінцій було санкціоновано примусову сегрегацію та стериліза­цію осіб, що мали психічні порушення та інтелектуальну недо­статність. Саме у 50-60-ті роки, зорганізовуються громадські асоціації батьків дітей з особливостями розвитку, на зразок нині відомої в Канаді та за її межами Канадської Асоціації для розумово відсталих (нині Канадська асоціація для проживан­ня у суспільстві) та Канадської Асоціації для дітей і дорослих з особливими потребами, які почали виборювати права дітей з особливими потребами, зокрема, реалізацію їх права на одер­жання освіти. В цей час значно зростає кількість спеціальних класів для дітей з обмеженими можливостями здоров'я в ма­сових школах, наповнюваність яких відбувається за рахунок використання системи тестування, широко поширеної на той час. Тестування та визначення навчальних досягнень учнів з особливостями розвитку, на думку багатьох канадських досліджувачів, стало основним способом діагностування і категорізації дітей і закріпило традиційну п'ятиступеневу систему спеціальної освіти:

· направлення

· тестування

· категоризація

· розміщення

· навчання за відповідною програмою.

Це призвело до значного збільшення категорій дітей з особ­ливостями психофізичного розвитку. Так, зокрема, у провінції Альберта у 1950 році було виявлено 256 учнів з особливими потребами та відкрито 16 спеціальних класів у масових школах. На той час визначалося З категорії дітей (з порушеннями слуху, зору та інтелекту), що потребували особливих умов навчання. За три десятиліття (у 1979р.) майже в сто разів зросла кількість школярів з особливими потребами (2370Іуч.), відкрилося 1720 класів, було виокремлено спочатку 9, потім 15 категорій дітей, Що потребували особливої уваги (рис. 2.3).

Демократичний рух за громадянські права та антидискримінаційні настрої у суспільстві, які ознаменували 70-ті роки ХХ-го сторіччя, на Північно-Американському конти­ненті, зокрема у США, прийняття у цій країні Федерально­го Закону 94-142, сприяли зростанню соціальної активності в Канаді. Громадські організації та асоціації батьків дітей з обмеженими можливостями почали ініціювати проведення реформування системи навчання дітей з особливостями роз­витку. Ці ініціативи підтримала певна частина педагогів, що працювали у спеціальних класах. Вони зазначали, що діти зі спеціальних класів досить рідко потрапляють до масових, що визначення категорізації с дискримінаційною установкою і породжує суспільні стереотипи. Зі свого боку вчені, що займа­лися проблемами спеціальної освіти, проводили дослідження. Було встановлено, що навчальні досягнення учнів з особливи­ми потребами, які навчаються в спеціальних класах та шко­лярів, що перебувають у масових класах, за умови надання їм відповідної підтримки незначно різняться, однак рівень соціалізації та адаптації у перших значно вище, а, відповідно, значно вищі можливості покращення свого соціального стату­су в майбутньому [377,378].

Винятковий вплив на зміну концептуального бачення сис­теми здобуття освіти дітьми з особливостями розвитку, як за­значають Andrews J., Lupart J. мали та теорія нормалізації, чи­сельність прихильників якої зростала у всьому світі, в тому числі, загальні тенденції деінституалізації в суспільстві і в Канаді [330].

Демократичний, антидискримінаційний суспільно-со­ціальний контекст 70-х років ХХ-го сторіччя став основним чинником виникнення інтегративних процесів в освіті (етап ін­теграції, згідно періодизації).

Державний Звіт, опублікований у 1970-му році Комісією по порушеннях дітей, засвідчив, що майже один мільйон дітей в Канаді опозиціонується як ті, що мають особливі навчальні пот­реби, і лише незначна частина з них має можливості їх задоволь­нити. Статистичний аналіз та науково-практичне прогнозування дали змогу розробити рекомендації для визначення концептуаль­них підходів до навчання дітей з особливими навчальними потребами і вироблення державної політики в цій галузі.

Рекомендації Державного Звіту зводилися до того, що кож­на дитина має право на здобуття якісної освіти на основі ви­користання її потенційних можливостей та задоволення особ­ливих навчальних потреб; освітні департаменти штатів несуть повну фінансову відповідальність за надання освітніх та додат­кових послуг учням з особливостями розвитку; школярі з особ­ливими потребами переважним чином мають здобувати осві­ту в середовищі з мінімальними обмеженнями разом зі своїми однолітками, таким середовищем було визнано масову школу за місцем проживання. Саме ці Рекомендації лягли в основу майбутнього законодавчого освітнього реформування в галузі спеціальної освіти та розробки Стандартів спеціальної освіти, які в подальшому мав кожен штат Канади. Непересічну роль у законодавчому регулюванні питань одержання освіти дітьми з особливими потребами відіграв прийнятий у США у 1975 році Федеральний Закон 94-142. Хоча і до сьогодні певну автоном­ність на законодавчому рівні має кожен штат Канади, однак, основоположні визначення та аргументація щодо надання ос­вітніх послуг дітям з особливостями розвитку співпадає у всіх провінціях та штатах.

Канадські досліджувані (Hedward W.L., Orlansky M.O., Andrews J., Lupart J. та ін.) зазначають, що саме з цього часу ідеї інтеграції почали активно впроваджуватися в освітню систему, певним чином наслідуючи американські освітні тенденції щодо навчання дітей з особливими потребами у масових навчальних закладах і скорочення спеціальних установ на основі визначен­ня їхньої сегрегативності [330, 358, 361, 364]. Початковий етап інтеграції ознаменувався стихійністю і відсутністю належних умов навчання, втім вже наприкінці 70-х років в масових шко­лах почали широко використовуватися індивідуальні навчаль­ні плани, які передбачали підтримку школярів з особливими навчальними потребами, а масові школи почали фінансувати­ся згідно з вимогами щодо надання відповідних послуг дітям з особливостями розвитку. Однак, як зазначають досліджувані, педагоги в цілому були не готові до роботи з дітьми з особливи­ми потребами і кілька Канадських Університетів, зокрема, Уні­верситет Альберти, Університет Калгарі, почали розробляти та впроваджувати відповідні курси та програми для вчителів, що будуть працювати в масових школах з дітьми з особливостями розвитку.

Варто зауважити, що зважаючи на те, що Канада є країною економічно розвиненою та стабільною, вирішення питань фі­нансового розподілу коштів між спеціальною та масовою осві­тою не слугувало серйозним гальмівним фактором у просунен­ні ідей інтеграції, вочевидь, цим пояснюються ті короткотривалі терміни, за які система спеціальної освіти зазнала докорінного реформування.

Мейнстримінг (загальний потік) ознаменував 80-ті роки і визначав у цей період основні тенденції розвитку освітніх про­цесів. Необхідність перебування дітей з особливими потребами разом зі своїми здоровими однолітками, визнання сегрегативної системи як такої, що не задовольняє суспільні потреби, вже не викликає сумнівів у більшості як педагогічної громадськості, так суспільства в цілому. Втім, як вказує у своїх дослідженнях Hedward W.L., Orlansky M.D. концепція мейнстремінгу передба­чала, перш за все, збільшення соціальних контактів і зв'язків між дітьми з особливостями розвитку та їхніми однолітками, основною ж формою навчання учнів з особливими потребами визнавалися спеціальні класи, оскільки саме ця форма навчан­ня узаконено передбачала забезпечення відповідними умова­ми та надання необхідної підтримки школярам з особливими навчальними потребами. Однак, визнання „подвійної системи навчання" - масової та спеціальної у цей період є загальнопри­йнятим [358].

Удосконалення діагностичних методик, відхід від сталих, уніфікованих методів визначення категоріальності дітей, орієн­тування на визначення потреб дитини з особливостями роз­витку призвело до визнання розмаїття дитячої популяції. Категоріальність, за якою визначалися особливі потреби у дітей, у цей період зросла з 15-ти до 20-ти, а кількість дітей з особ­ливими потребами, зокрема у провінції Альберта, більш аніж у три рази. Показовим у цьому відношенні є дані наведені у статистичному звіті провінції Альберта (рис. 2.4).

На сьогодні за даними Міністерства освіти провінції Аль­берта визначається 18 категорій дітей з особливими освітніми потребами. Це діти зі слабкою та помірною когнітивною не­спроможністю, емоційно-поведінковими порушеннями, труд­нощами у навчанні, з порушеннями слуху різного ступеня, з порушеннями зору різної складності, із затримкою та порушен­нями комунікативних навичок, з фізичними (опорно-рухового апарату) та фізіологічними порушеннями, комбінованими порушеннями, з важкими когнітивними та складними комбіно­ваними порушеннями, з важкими фізичними, фізіологічними та мовленнєвими порушеннями, діти талановиті й обдаровані (табл. 2.5).

Концепція мейнстримінгу (загального потоку), як наступ­ного етапу за періодизацією Andrews J. and Lupart J. у поступі здобуття освіти дітьми з особливостями психофізичного роз­витку у Канаді, передбачає розвиток "загального потоку" люд­ської спільноти до прогресивного життєздатного суспільного устрою, який може відбуватися на основі повного включен­ня (інклюзії) до цього "потоку" всіх її членів. Як наголошує Stainback W.,

філософія інклюзивної освіти базується на пере­конаннях у необхідності зміни освітньої парадигми „реформу­ванні освітньої шляхом об'єднання двох традиційних систем (спеціальної і масової освіти) в єдину освітню систему" (рис. 2.5.) [380,с. 123].

90-ті роки XX століття, як наступний етап періодизації, оз­наменувалися переходом до інклюзивної моделі навчання, як цілком закономірний поступ у розвитку освітніх процесів.

Децентралізованість канадської системи освіти, автоном­ність штатів країни у затвердженні основних освітніх норматив­но-правових документів та визначенні основних напрямів освіт­ньої політики зумовлює досить строкату картину навчання дітей з особливостями розвитку. Втім, у звіті Roeher Institute, Всеканадської громадської організації, що займається проблемами ді­тей з відхиленнями розвитку, зазначається, що хоча певна части­на канадських школярів з особливими потребами навчається у спеціальних закладах та спеціальних класах, основна тенденція загальнодержавної освітньої політики-перехід до інклюзивного навчання. Підтверджує ці висновки аналітичний звіт, представ­лений Канадським Дослідним Інститут Соціальної Політики (Canadian Researhc Institute on Social Polisy), що складений на основі матеріалів з усіх провінцій Канади (за 1994, 1996 та 1998 рр.) та опублікований Roeher Institute (рис. 2.6).

Як бачимо, близько 18% дітей у 1994-му році навчалося у звичайних класах масових шкіл, у 1996-ому-близько 25%, і 40% - у 1998-ому. За досить короткий термін, чотири роки, май­же в два рази зросла кількість дітей з порушеннями розвитку у класах масових шкіл. За цей же термін зниження показників (1-2%) можна спостерігати у спеціальних класах. У спеціальних класах у 1994-му році перебувало близько 18% учнів з особ­ливостями розвитку, у 1996-му – така ж кількість, і незначне, кілька відсоткове, зниження у 1998-му році. В останні роки, як підкреслює. Президент Roeher Institute, ці тенденції значно посилились [378].

За відсутності загальнодержавного освітнього законо­давства щодо інклюзивного навчання, на зразок Федерального Закону 94-142 США, регулює систему освіти в цій країні за­конодавство, представлене на шести рівнях, починаючи з Конс­титуції Канади (рис. 2.7).

Перший рівень. Конституція і Канадська хартія прав і свобод (Canadian Charter of Rights and Freedoms), що утворюють один набір норм, якого повинні дотримуватись інші п'ять рів­нів. Конституція є фундаментальним законом будь-якої нації або держави, визначаючи організацію врядування та стосунків між громадянами і державою. У федеральній країні, такій як Канада, Конституція також забезпечує розподіл повноважень між феде­ральним урядом та урядами провінцій. За окремими винятками, Конституція Канади наділяє провінції повною юрисдикцією у питаннях освіти. Канадська хартія прав і свобод захищає ін­дивідів перед законодавством держави і постановами державної влади та стосується федерального уряду й урядів провінції (але не поширюється на приватний сектор). Вона гарантує всім одна­кові привілеї та дотримання закону без жодної дискримінації.

Другий рівень. Провінція може ухвалити спеціальні зако­ни, зокрема, Кодекс прав людини (Human Rights Code), яких повинні дотримуватись при розробці інших законів, зокрема Закону про освіту. Кодекс прав людини, ухвалений провінцією, доповнює Канадську Хартію та забороняє дискримінацію у кон­кретно визначених сферах (які перебувають під юрисдикцією провінції, зокрема, працевлаштування, соціальне забезпечення тощо) та з різноманітних підстав (расові ознаки, порушення як у державних, так і приватних сферах тощо).

Третій рівень. Закон про освіту (Education Act) (або За­кон про школи) (or School Act) ухвалений урядом провінції, містить більшість положень, які стосуються державної освіти.

Четвертий рівень. Будь-яка постанова, прийнята урядом, повинна відповідати законам, у рамках яких вона діє (напри­клад, Закону про освіту) та детально конкретизувати права, які надаються цим Законом.

П'ятий рівень. Міністерські директиви повинні відповіда­ти положенням постанов та законів, а також усім переліченим вище рівням.

Шостий рівень. Постанови й рішення шкільних рад (School board bylaws and resolution) також важливе джерело прав, є обов'язковими до виконання згідно з законом і повинні відповідати усім вищим рівням.

Основні освітні нормативно-правові акти, що затверджу­ються у провінціях та є основоположними у спеціальній освіті є: „Закон про школу", „Стандарт зі спеціальної освіти", "Стан­дарти для психологічного та освітнього оцінювання", „Акт про відповідальність керівництва шкіл", „Положення про послуги для учнів та дітей", „Положення про особові справи учнів" та інші документи

Так, зокрема, у провінції Альберта основними освітніми документами, що регламентують надання освіти особам з особ­ливостями розвитку в умовах інклюзивного навчання, вважа­ються: „Закон про школу" та „Стандарти спеціальної освіти".

Оскільки означені документи с нормативно-правовою ос­новою інклюзивного навчання, яке впроваджено в Канаді, і з огляду на нашу проблематику є значущими, видається за до­цільне дещо детальніше зупинитися на їхній характеристиці.

У „Законі про школу" зазначається, що кожна особа, що проживає в Канаді та є її громадянином має право на освіту; чітко визначаються повноваження шкільних рад та їхні основні зобов'язання, які полягають, перш за все, у тому, що шкільна рада повинна забезпечити кожного учня відповідною освітнь­ою програмою, безпечним та дбайливим середовищем, яке буде сприяти навчанню та підтримці школяра з особливими навчаль­ними потребами. Саме Рада школи вирішує, що „певний учень, через його поведінкові, комунікативні, інтелектуальні, навчаль­ні або фізичні характеристики або через поєднання зазначених характеристик, є учнем, який потребує спеціальної освітньої програми" [383,с.8].

Перед переведенням такого учня на навчання за спеціаль­ною програмою шкільна рада має проконсультуватися з бать­ками цього учня, а, за можливості,і з ним самим.

"Закон про школу" визначає функції так званої Ради з особливих проблем, що займається вирішенням проблем ді­тей з особливостями розвитку. Рада з особливих проблем, за поданням Шкільної Ради, укладає угоди з різними установами та фахівцями, розробляє та ухвалює план одержання школярем з особливостями розвитку додаткових послуг, вирішує питан­ня їхнього фінансування. Надані додаткові послуги фінансу­ються Шкільними радами та Урядовими структурами. "Закон про школу" передбачає розгляд та вирішення спірних питань та конфліктних ситуацій між школою та батьками школяра з особливими потребами, або між школою та учнем, якщо йому виповнилося 16 років. Основні повноваження щодо вирішення цих питань, за законом, має Міністр штату.

Стандарти зі спеціальної освіти", затверджені у червні 2004 року, є документом, що містить вимоги до забезпечення якісною освітою та задоволення потреб всіх учнів, що навча­ються у провінції Альберта у 1-12 класах у загальноосвітніх школах та школах-інтернатах. У Стандартах визначено, що: "Спеціальна освіта передбачає освіту учнів з легкими, помір­ними та важкими психофізичними вадами, а також обдарова­них і талановитих. Основоположним є переконання, що всі діти можуть навчатися і реалізувати свій потенціал за умов відповід­ного навчання, оскільки, перш за все, методика навчання, а не середовище визначають його успіх. Рішення щодо направлення учнів до відповідного закладу найкраще приймати на основі ін­дивідуального підходу, аби учні мали можливість повноцінно навчатись" [383,с.11]. У провінції Альберта, як зазначається у Стандартах, при вирішенні питання, де здобувати освіту дитині з особливостями розвитку, перш за все, розглядаються інклю­зивні умови навчання, як найбільш прийнятна форма. Інклюзія, за визначенням, що подається у цьому документі, - “передбачає не просто середовище, а й спеціально розроблені методики та необхідну підтримку учням зі спеціальними освітніми потре­бами, що перебувають у масових загальноосвітніх школах та школах місцевих спільнот" [383, с. 11].

Основним визначенням Стандарту є те, що головний кри­терій, за яким має відбуватися навчання всіх школярів з особ­ливостями розвитку є повне задоволення навчальних потреб учнів. Визначені основні дефініції цього документу: доступ, відповідність, відповідальність та апеляції.

Доступ - передбачає, що учні з особливими освітніми пот­ребами мають право доступу до певної навчальної програми впродовж навчального року відповідно до Закону про школу. Учні з особливостями розвитку навчаються за відповідними модифікованими програмами, що уможливлюють та поліпшу­ють процес їхнього навчання. При цьому першочергова увага приділяється вчасному виявленню та оцінюванню спеціальних навчальних потреб школяра за умови використання стандарти­зованих критеріїв та різних стратегій оцінювання. Оцінювання проводиться після одержання письмової згоди від батьків дити­ни та за їхньої безпосередньої участі. Спеціальні потреби учня визначаються у фізичній, соціальній, комунікативній, інтелек­туальній та навчальній сферах. Оцінювання рекомендовано про­водити у межах восьми тижнів із залученням різнопрофільних фахівців із дотриманням Стандартів психологічного й навчаль­ного оцінювання провінції Альберта. На основі одержаних ре­зультатів має розроблятися індивідуальний навчальний план,за яким відбувається інклюзивне навчання школяра з особливостя­ми розвитку. Визначається „учбова команда", яка консультує, на­дає інформацію та складається з класовода, батьків, учня(якщо доречно), відповідних фахівців. Ця „учбова команда" розробляє модифіковані програми, що суттєво відрізняються від навчальної програми, затвердженої на рівні провінції і спеціально розробля­ються з урахуванням навчальних потреб учня.

Визначене у "Стандартах" право доступу передбачає пов­ну поінформованість батьків про результати оцінювання та поточні успіхи учня відповідно до „Положення про особові справи учнів" та тісну співпрацю з місцевими громадськими агенціями, асоціаціями батьків дітей з особливими потребами, соціальними та медичними установами.

Відповідність - передбачає, що навчальні програми та додаткові послуги співвідносяться з визначеними потребами учнів та надаються кваліфікованим персоналом, що має від­повідні знання та уміння. Зокрема, рівень викладання вчителів має відповідати „Стандартам з якості викладання", педагоги, що працюють зі школярами з особливостями розвитку, повинні мати відповідний фах та професійний рівень.

Відповідальність - передбачає зобов'язання відповідати за визначені обов'язки всіх учасників освітнього процесу.

Відповідальність несуть шкільні Ради, оскільки гаранту­ють, що батьки мають можливість брати участь в ухваленні рішень, які визначають навчання їхніх дітей (здобуття освіти їхніми дітьми),залучаються до планування та розробки про­грамних планів тощо.

Шкільні Ради відповідально гарантують, що при визна­ченні форми здобуття освіти дітьми з особливостями розвитку першочергово розглядаються інклюзивні умови, остаточне рі­шення щодо навчання учнів залишається за батьками. Відпові­дальність несуть директори шкіл за упровадження та виконан­ня програм зі спеціальної освіти та надання відповідних послуг школярам, які того потребують, а також, за забезпечення від­повідними ресурсами як учнів з особливими потребами, так і педагогів, що їх навчають.

Вчителі відповідають за залучення батьків, різнопрофіль­них фахівців до розробки, виконання та моніторингу індиві­дуального навчального плану учнів з особливими потребами; документально засвідчують огляд успішності учнів у визначені звітні періоди; протягом року підтримують зворотній зв'язок із батьками, за можливості та доречності, зі школярами з особ­ливостями розвитку, слідкують, аби доступ до індивідуального навчального плану відповідав „Положенню про особові справи учнів" та Закону „Про свободу інформації та невтручання в особисте життя".

Відповідальність передбачає звітність вчителів та фахівців перед батьками учнів з особливими потребами та шкільними інспекторами у визначені звітні періоди; звітність Шкільних рад про моніторинг та оцінювання ефективності розробки нав­чальних програм, а також витрати, пов'язані з виконанням ін­дивідуального навчального плану та наданням додаткових пос­луг дітям з особливостями розвитку.

Апеляції - передбачають права подавати відповідні доку­менти та проводити своєчасні, справедливі й відкриті засідан­ня, на яких розглядаються конфліктні ситуації та питання, що виникають при навчанні учнів з особливими потребами. Право на подання апеляцій допомагає захищати права учнів та батьків і враховувати різні точки зору на здобуття освіти школярів з особливими навчальними потребами.

Шкільні Ради зобов'язані мати розроблені та затверджені процедурні вимоги до подання та розгляду апеляцій, що вису­ваються батьками учнів з особливими потребами та самими учнями; консультувати батьків щодо їхнього права подання офіційної апеляції на рішення, які стосуються задоволення спе­ціальних освітніх потреб їхніх дітей, в тому числі і в судовому порядку, а також інформувати батьків про процедуру розгля­ду апеляцій. Шкільна Рада повинна вживати всіх зусиль для розв'язання конфліктних ситуацій та проблем з урахуванням побажань батьків.

Основні освітньо-правові акти „Закон про школу" та „Стандарти спеціальної освіти" визначають основоположні умови, за яких має здійснюватися інклюзивне навчання дітей з особливостями розвитку, це, перш за все, індивідуальний під­хід до кожної дитини, забезпечення необхідного кваліфіковано­го супроводу її навчання та залучення батьків, як рівноправних учасників освітнього процесу.

Планування, узгодження та окреслення перспектив навчан­ня школяра з особливими освітніми проблемами відбувається у процесі складання індивідуального навчального плану. Цей нормативний документ містить: дані оцінювання; поточний рівень успішності та навчальних досягнень;визначення сильних сторін та сфер, де існують проблеми у школяра; процедури для оцінювання прогресу учня;визначення, за необхідності, додат­кових послуг та підтримки, в тому числі й медичної допомоги; доречну медичну інформацію; необхідні архітектурні зміни та пристосування середовища, додаткові навчальні засоби та ма­теріальні ресурси; перехідне планування; короткий звіт напри­кінці року. На основі індивідуального навчального плану, за пот­реби, складаються модифіковані навчальні програми, за якими вчаться школярі з особливостями розвитку. Необхідну додаткову підтримку ці учні одержують від різнопрофільних фахівців, в ос­новному зі шкільних служб або муніципальних служб супрово­ду. Додатково, за потреби, зі школярами з порушеннями психофі­зичного розвитку працюють асистенти або помічники вчителів.

Слід зазначити, що у Канаді функціонують спеціальні ус­танови для дітей з порушеннями психофізичного розвитку (спе­ціальні школи, багатопрофільні реабілітаційні центри тощо). Зокрема, лише у провінції Альберта, як ми могли переконатися під час перебування Канаді у 2005 р., беручи участь у проек­ті Університету Альберти, функціонує п'ять спеціальних шкіл для глухих дітей. Ці спеціальні заклади є альтернативою інклю­зивному навчанню і батьки разом з фахівцями обирають шлях, за яким дитина з особливостями розвитку здобуває освіту.

Підсумовуючи зазначене, варто наголосити, що Канадсь­ка систе ма освіти більш аніж за триста років функціонування пройшла складний шлях - від повного виключення (ексклюзії) осіб з особливостями розвитку з системи навчання до повного визнання та прийняття особливостей цих осіб, усвідомлення необхідності задоволення їхніх освітніх потреб та створення для цього відповідних умов. Повне включення (інклюзія) є на-сьогодні основною тенденцією розвитку освіти в Канаді. Тео­рія винятковості, яка слугує основою інклюзивного навчання, базується на визнанні розмаїття людського загалу, орієнтації на задоволенні потреб, а не визначенні (фіксації) порушень у дітей, як стримуючого фактору їхнього розвитку та неможли­вості повноцінного навчання. Саме тому особливі потреби виз­начаються і у дітей з порушеннями психофізичного розвитку, і у дітей обдарованих та талановитих, як у різноманітної, проте, єдиної спільноти людей. На незаперечності цього постулату ба­зується вся освітня політика країни. Поступ, який мала Канада на шляху до інклюзивного навчання засвідчує, що основні ета­пи розвитку освіти щодо навчання дітей з особливостями співпадають з європейською ситуацією і зумовлені соціально-сус­пільними, загальнолюдськими та економічними стосунками, що ствердилися у державі.

У 1986 році Спеціальний Комітет з питань осіб із вадами розвитку (Special Committee on the Disabled and the Handicaped), оприлюднив заяву, що мала широкий розголос і підтримку на всіх урядових і громадських рівнях і підтверджувала цей про­гресивний поступ: „Канада завжди пишається гуманістичною основою своєї системи врядування. Саме в часи економічного, політичного та соціального напруження проявляється справжній гуманізм народу. Як у ті часи, так і сьогодні будь-якій країні вирішувати самій, чи вона буде нацією для всіх, чи вона стане розділеним за економічною ознакою суспільством, яке приймає повноцінними членами лише тих, хто здатний заплатити ціну такого допуску» [330, с. 25].

Варто зазначити, що в освітній системі Канади досить ус­пішно подолано сегрегаційні установки у вирішенні питань здо­буття освіти дітьми з особливостями психофізичного розвитку. Втім, це не призвело до повної ліквідації спеціальних закладів, що, вочевидь, засвідчує зваженість у період освітнього рефор­мування та визнання права вибору у вирішенні цих питань.

Цілісну, співвіднесену з історією розвитку країни та ста­новленням суспільно-економічних стосунків, картину освітніх перетворень, що відбулися у Канаді, дає періодизація, розроб­лена відомими канадськими вченими в галузі спеціальної ос­віти Andrews J., Lupart J. Розроблена періодизація дала змогу з'ясувати основні освітні тенденції у певні історичні періоди розвитку Канади, з'ясувати сутність цих тенденцій, зрозуміти відмінності між ними та усвідомити перспективу розвитку ос­вітньої системи країни в цілому, яка полягає у повному злитті масової та спеціальної освіти в єдину освітню систему.

Варто зауважити, що канадська система освіти зазнава­ла й зазнає, як наголошують канадські досліджувачі, значно­го впливу від американської освітньої системи, що, вочевидь, пояснюється і територіальною близькістю, і подібністю сус­пільно-економічного укладу. Втім, на відміну від США, Канада не має федерального законодавчого акту, який би унормовував здобуття освіти дітьми з особливостями розвитку в умовах ін­клюзивного навчання. Шестирівнева законодавча база країни передбачає затвердження автономних освітніх документів на рівні провінції. Кожен штат країни має свою законодавчу базу, що фіксує, зокрема, вимоги до організації інклюзивного нав­чання.

Таким чином, досить детальний аналіз основних освітньо-правових документів, що стосуються інклюзивного навчання, який має один із найбільших штатів Канади, провінція Альберта, дав змогу визначити, на яких саме засадах вибудувана ка­надська система інклюзивної освіти в цілому. Безумовно, цей досвід мас вагому значущість і може слугувати певним прикла­дам при проведенні освітнього реформування в Україні. При цьому досвід будь-якої країни має аналітично оцінюватися не лише з точки зору позитивізму, а й із позиції прийнятності для умов нашої держави.

Тож, цілком логічним у цьому контексті видається думка Л. Виготського, який ще свого часу зазначав, що: „Розвиток на­шої школи являє собою дуже відсталу форму порівняно із за­хідноєвропейською та американською практикою. Ми відстали на добрий десяток-другий років порівняно з технікою та при­йомами західноєвропейської школи, і нам, здавалося б, потріб­но зрівнятися з ними. Але... вони дуже неоднозначні. З одного боку, ці успіхи мають такі моменти, котрі необхідно запровади­ти в нашій школі, з іншого - вони зроблені в тому напрямі, від якого нам варто категоричним чином відмовитися" [59, с. 96].

Поиск по сайту: