 |
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция
Розділ 11. Діловий етикет та професійна культура спілкування
Тема 1.1. Основи етикету
Питання 1. Етикет як сукупність правил поведінки.
Питання 2. Моральні основи етикету.
Рекомендована література: 3,4,5,6,8,11
Питання 1. Етикет як сукупність правил поведінки
Методичні рекомендації
Опрацьовуючи дане питання, слід засвоїти, що Етикет - це встановлений порядок, сукупність правил, які регламентують зовнішню культуру людських відносин. Це сукупність правил поведінки, що регулюють зовнішній людських взаємин, поведінку в громадських місцях, манеру та стиль одягу.
Термін "етикет" виник у Франції у XVIII столітті. На одному з вишуканих, величних прийомів у французького короля Людовіка XIV гості одержали карточки (етикетки) з переліком правил поведінки. Але відповідні правила були відомі ще в Стародавньому Єгипті. Тут ще в 2350 р. до н.е. була написана своєрідна "Інструкція поведінки".
Великий китайський мислитель і філософ Конфуцій (551-479 pp. до н.е.) значну увагу приділяв етикету, зокрема гармонійним стосункам між людьми, визначенню поведінки людини в різних життєвих ситуаціях. Конфуцій визначив також норми поведінки в сім'ї, правила відносин підданих (або підлеглих) і володаря (керівника), які не втрачають свого значення і понині.
Шляхетна поведінка, норми якої розробив Аристотель, високо цінувалась у Стародавній Греції. Цінувалось мистецтво шанобливості у Стародавньому Римі. Особливо вишуканими манерами відзначався перший імператор Римської імперії Юлій Цезар.
Гідна поведінка людини цінувалася ще в античному суспільстві. Однак греки вважали, що людина може поводитися добре лише тоді, коли вона має певні моральні якості, гармонію "духу та тіла" (за Платоном), зовнішнього та внутрішнього. Проте зовнішня поведінка людини, що відповідає нормам етикету та правилам доброго тону, тільки тоді набуває особистісного смислу, якщо в основі її лежать моральні мотиви. Пристойна поведінка — результат осмисленого ставлення до власних вчинків, відповідальності за їх наслідки. Не випадково видатні гуманісти минулого про етикет говорили так: "Хороші манери складаються з дрібних самопожертв" (Р. Емерсон); "Поведінка — це дзеркало, в якому кожен показує свій образ" (Й.-В. Гете); "Спілкуючись з людьми, думай не про свою користь, а про користь того, з ким спілкуєшся, і не про те, як ти будеш судити про нього,.а як він буде судити про тебе" (Л. Толстой); "У будь-якому дрібному, навіть незначному, непримітному вчинку вже виявляється весь наш характер: дурень і входить і виходить, і сідає і встає з місця, і мовчить і посувається інакше, аніж розумна людина" (Ж. де Лабрюйєр).
Етикет наслідує кращі моральні принципи, норми, звичаї, традиції поведінки та культуру спілкування всіх народів. Вони є загальнолюдськими або притаманними певному народові. Наприклад, японець, як правило, у спілкуванні не вживає заперечення "ні". Те, як він вклоняється під час зустрічі, залежить від статусу особи, з якою він вітається: чим вищий статус особи, тим нижчим буде уклін. Деякі з правил етикету, що спочатку були звичаєм лише одного народу, поступово стають надбанням усього людства (наприклад, з Древнього Китаю та Японії — прояв поваги до старших за віком людей, з Древнього Риму — звичай гостинності).
Як система норм поведінки етикет остаточно склався в період Середньовіччя. У середовищі феодалів, зокрема ненависть, породжена соціальною несправедливістю, привела до Жовтневої революції в Росії (1917), Лютневої революції в Німеччині (1918) і Листопадової революції в Австрії (1918). Наслідком ліквідації дворянства і боротьби з буржуазією у відносинах між людьми став так званий етикетний нігілізм. Повсюдно спостерігалось викорінення норм етикету, яке набрало не менш безглуздих форм, ніж деякі вимоги цього етикету. Так, у 20-і роки рукостискання оголосили переносником інфекцій, а дівчата вважали за образу, якщо їм подавали пальто. Наркома закордонних справ Росії Г.Чичеріна на вулиці в Москві мало не побили за те, що він був у капелюсі і при краватці.
Поступово, в міру затухання непримиренної класової боротьби на Заході, підвищення матеріального добробуту людей в нашій країні класичні норми етикету почали повертатися до життя. Цей поворот почався після Другої світової війни, особливо в 70-80-і роки.
В Америці у 1946 році було створено Інститут етикету. Його засовала Емілія Поуст, "перша дама етикету", як її назвали тоді. Цей інститут мав па меті зберегти традиції, розвинути нові форми поведінки та поширити їх у суспільстві. Створивши нормативний курс етикету, Емілія Поуст постійно вдосконалювала його, аналізуючи нові явища ділового життя, нові форми поведінки людини в бізнесі й суспільстві. Тим самим вона констатувала, що етикет, як і саме життя, є постійно змінюваною системою, а не чимось застиглим, встановленим раз і назавжди. її рекомендації щодо ролі етикету в діловому житті стали поширюватися і поза межі Америки. У різних країнах стали приділяти дедалі більше уваги етикету, аби досягти успіху в переговорах, залучити клієнтів до ділових стосунків, створити привабливий імідж.
В Україні письмові настанови про те, як слід поводитись у суспільстві, з'явилися майже одночасно з розвитком писемності. Звичайно, на зовнішні форми поведінки людей, їхні манери та уподобання, поведінку в оточенні інших випливали умови життя. Тому й правила поведінки та етикету різнилися, скажімо, в дворянському колі та селянській хаті. Дворянських дітей з дитячих років вчили етикету гувернери. Правила доброго топу нерідко були творчістю самих людей, штучно привнесеними, а тому їх треба було спеціально вивчати. Водночас правила пристойної поведінки, що зародилися в надрах загальнолюдської культури, були притаманні всім людям і передавалися з покоління в покоління.
В Україні завжди високо цінувалася ввічливість у ставленні до людей. Про це, зокрема, свідчить чимало слів на позначення цієї якості: ввічливий, вихований, ґречний, запобігливий, люб'язний, обхідливий, поштивий, привітний, уважний, чемний, шанобливий... Цю низку синонімів суттєво доповнюють слова, запозичені з інших мов: галантний, делікатний, коректний, куртуазний, тактовний тощо. Головним у цій низці є слово ввічливий — "який дотримується правил пристойності, виявляє уважність; чемний". Інші синоніми називають різні від-тінки ввічливості. Скажімо, люб'язний — це "уважний, привітний до кого-небудь", тактовний — "який володіє відчуттям міри, такту".
Ввічливість — це чемність, дотримання правил пристойності у вчинках і в мовленні, вияв вихованості. Це основа етикетної поведінки, невід'ємна ознака нормальних взаємин між людьми.
Ще великий князь Володимир Мономах (1053—1125) у славетному "Поученні", звертаючись до своїх дітей та всіх, хто слухатиме цю його "грамотицю", радив: "при старших годиться мовчати, премудрих слухати", "бесіду вести без лукавства, а щонайбільше розумом вбирати", "не лютувати словом, не ганьбити нікого в розмові", "брехні остерігатись", "не проминути ніколи людину, не привітавши її, і добре слово їй мовити". Подібно міркували люди в інші часи та в інших краях. Іспанський філософ XVII ст. Бальтасар Грасіан писав: "Грубість шкодить усьому, навіть справедливому і розумному, люб'язність усе скрашує: позолотить "ні", підсолодить істину, підрум'янить навіть старість. У всіх правилах важливо "як"...". Оце "як" — як сказано, написано, поглянуто, відреаговано, як сидимо, вітаємось, їмо, жестикулюємо тощо — для культури спілкування має першорядне значення. Дуже часто саме від нього залежить успіх чи неуспіх контактів між людьми.
Починаючи з 90-х років, у зв'язку з формуванням на пострадянському просторі ринкових відносин і появою класу багатих, відбувається деякий поворот до недалекого минулого і в сфері норм поведінки, відносин між людьми. Актуалізуються світські манери, тонкощі ведення бесіди, розміщення за столом.
Справа, звичайно, не в поверненні до старого, призабутого.
Етикет, звільнений від застарілих формальностей, не ускладнює, а спрощує і нормалізує повсякденне життя. Його правила ґрунтуються на таких моральних категоріях, як ввічливість, порядність, практичність. Знання правил етикету сприяє розвитку почуття такту, поваги до інших людей навіть в умовах гідність.
Складовою частиною етикету є порядність. Етикет допомагає людині утримуватися від негативних вчинків – таких як обман, підступність, шахрайство.
Володіння правилами етикету дає можливість не образити ділового партнера, підтримувати власну гідність і престиж фірми. Разом з тим етикет сприяє встановленню сприятливого психологічного клімату в процесі ділового спілкування, що впливає на успішне вирішення справи.
Культура спілкування має не тільки внутрішню (моральну,психологічну), а и зовнішню сторону — етикет, норми якогодосить значущі в моральному плані. Людина, спілкуючись відповідно до загальноприйнятих норм і правил, демонструє свою готовність зважати на ту спільноту людей, серед яких вона живе.
Етикет — це сукупність правил поведінки, які регулюють зовнішні прояви людських стосунків (ставлення до інших людей, форми звертання, поведінку, манери тощо). Етикет містить вимоги, які набувають характеру більш-менш регламентованого церемоніалу і для дотри 
мання яких особливе значення має певна форма поведінки. Етикет, як правило, відбиває певні моральні принципи, притаманні суспільству, й певною мірою стає ритуалом. Водночас етикет має суто зовнішню, часом відірвану від морального змісту форму, яка має суворо канонізований характер. Він визначається системою детально розроблених правил чемності, чітко класифікує правила поведінки з представниками різних класів і прошарків, з посадовими особами (відповідно до їхнього рангу), а також правила поведінки в певних місцях. Проте якщо за суворим дотриманням правил етикету криється недоброзичливе ставлення до інших, то він стає формою лицемірства.
Рис.1. Головне завдання етикету - гармонізація відношень між людьми в різних сферах життя.
Традиційно розрізняють внутрішню, глибинну, і зовнішню, поверхову, культуру. Протиставляються, з одного боку, духовні багатства людини, її моральність, а з другого — дотримання норм пристойності. Безперечно, суспільно вартісною є людина з багатим духовним світом, високою моральністю, розвиненим почуттям справедливості, громадянського обов'язку тощо. Проте жодна з цих цнот не підкаже людині, як, наприклад, цілувати дамі руку чи як поводитися на фуршеті. Людство легше любити, ніж конкретну людину, тому часом носії "високої культури" нізащо не поступляться літній людині нижньою полицею в купе потягу і не допоможуть їй винести валізу з вагона. Внутрішня і зовнішня культури мають органічно поєднуватися, гармонійно доповнюючи одна одну.
Ввічлива людина не буде говорити непристойні речі або ж порушувати теми, що через певні причини можуть бути неприємними для співрозмовника, наприклад, із лисим про зачіски, з бездітним — про дітей, з людьми, які мають фізичні вади, — про конкурси краси тощо. Вихованість і природний такт не дозволять кепкувати з дефектів чийогось мовлення, з манери говоріння, наділяти людей образливими прізвиськами, лихословити щодо незвичних імен і "неестетичних" прізвищ. Ґречність вимагає ніколи не згадувати про те негативне, в чому людина не винна. Чемний спілкувальник не питатиме про вік жінки, сімейні таємниці, хвороби, нещастя, не цікавитиметься чужими доходами й витратами, не рахуватиме гроші "в чужій кишені". Водночас він не надто посвячуватиме інших людей у свої проблеми — не розповідатиме про те, що їм нецікаво слухати і не потрібно. Тактовна людина не висміюватиме інших людей як приватних осіб, не обговорюватиме їх "поза очі", не повчатиме, не "читатиме мораль", не вправлятиметься в ущипливості, не підштрикуватиме напівзавуальованими натяками, порівняннями, метафорами на зразок З цією валізою обережно, як із родичем: вона із свинячої шкіри!
Ввічливі люди знають, що мовчати з розумним виглядом і кривою посмішкою, коли запитують, ще непристойніше, ніж просторікувати, коли не питають. Ґречній людині відомо, — і цим вона керується, — що не можна говорити все, що я про неї (нього) знаю і думаю, принаймні тому, що дурні думки навідують усіх людей, але тільки дурні висловлюють їх уголос. Якщо ввічлива людина позбавлена почуття гумору, вона не дратуватиме присутніх вимученими власними або, частіше, чужими дотепами й "бородатими" анекдотами та не буде сама з них реготати.
Вихована людина не відповідатиме грубістю на грубість, хамством на хамство. Така реакція, на перший погляд, видається найприроднішою, а головне — зрозумілою для ініціатора образливого тону, проте не варто опускатися до його рівня. Європейці говорять: порядна людина завжди програє у сутичці з хамом, бо вона поводиться з ним, як із порядною людиною, а він із нею — як із хамом. Це правда, але правда перебільшена, оскільки "дуже важко бути грубим, коли інший поводиться ввічливо і коректно. Особливо на людях"1. Ввічлива поведінка не лише засвідчить самоповагу вихованої людини, а й буде наукою для грубіяна.
У наш демократичний час етикет — це просто правила поведінки, які регулюють взаємини між людьми у різних ситуаціях. Ідеться про поведінку в присутності іншої особи (осіб). На самоті людина може бути незачесана, розхристана, може кашляти і чхати, не прикриваючись носовиком, підносити до рота м'ясо руками чи ножем, колупатися в зубах виделкою, з шумом сьорбати гарячу страву, чадити цигаркою і висловлювати свої емоції нецензурними словами. Звичайно, все це порушення норм культурної поведінки, її естетики. Недарма в Англії говорять, що справжній джентльмен і наодинці одягається до обіду у відповідний костюм і бере шматочки цукру спеціальальними щипцями. Але "неджентльменська" поведінка не є порушенням етикету, коли цього ніхто не бачить і не чує, тобто не сприймає, оцінюючи і "проектуючи" на себе. Тут не заторкується етичний бік поведінки, бо вона не пов'язана зі взаєминами між людьми, їхнім контактуванням.
Рис 2. Продуманий підбір одягу і аксесуарів – невід’ємний елемент єтикета.
Найширшою і найважливішою ділянкою міжлюдських взаємин є спілкування — обмін думками, волевиявленнями, почуттями. Тут інша особа не просто присутня, а є об'єктом (і суб'єктом) цілеспрямованої комунікативної дії. Саме спрямованість на іншу людину (людей) надає етикетові комунікативного сенсу.
Дотримання узвичаєних норм поведінки у спілкуванні людей можна назвати комунікативним (спілкувальним) етикетом. Він становить основну частину етикету загалом. Доцільно розрізняти три близькі, але не однакові за змістом і обсягом поняття: мовний етикет, мовленнєвий етикет і спілкувальний етикет.
Мовний етикет — це система словесних форм ввічливості, узвичаєних у певному суспільстві, певній спільноті (етнічній, територіальній, соціальній). Це сфера мови, точніше, її функціональна підсистема зі своїм набором знаків (слів, стереотипних фраз) та граматикою (правилами поєднання знаків). Кожен знак цієї підсистеми має свою значеннєву й етикетну цінність, яка випливає із його співвіднесеності з іншими знаками. Для кожної стандартної етикетної ситуації існує впорядкована сукупність знаків, або парадигма (із грец."приклад, взірець"), яка дає можливість мовцеві вибирати потрібний знак, зважаючи на його цінність, що визначається його відмінністю від інших знаків цієї мікросистеми. Наприклад, в українській мові для ситуації вітання є такі одиниці:
Доброго ранку! / Добрий ранок! Здоровенькі були!
Доброго дня! / Добрий день! Здрастуй (те)!
Доброго вечора! / Добрий вечір! Дай, Боже, щастя!
Моє шанування! Слава Ісусу Христу!
Вітаю! Слава Україні!
Привіт! Тощо
За етикетом упізнають "своїх" — своїх етнічно (національно) і/або соціально (за віком, родом занять, релігією тощо). Мовний етикет діє на мовця, спрямовує його комунікативну діяльність, формує його як мовну особистість.
Різним етикетним знакам властива неоднакова семантична (значеннєва) і формальна (граматична) поєднуваність з іншими мовними одиницями. Можна, наприклад, привітатися: Доброго дня, шановні пані і панове!, але не можна без порушення норм ввічливості сказати: Привіт, шановні пані і панове!
Мовленнєвий етикет — це мовний етикет у реалізації, тобто застосовуваний у конкретних актах спілкування. Відмінність між мовленнєвим і мовним етикетом приблизно така ж, як між нотами музичного твору і його виконанням. Для останнього важливий і вибір твору, і манера його виконання, і майстерність виконавця. Взагалі мовленнєвий етикет — це ширше поняття, ніж мовний етикет, оскільки мовлення може бути етикетним або неетикетним і тоді, коли йдеться про ситуації, які не потребують уживання знаків мовного етикету. Коли мовець, розповідаючи нефахівцеві, скажімо, про досягнення мікробіології, вживатиме без пояснень вузькоспеціальні терміни, час від часу переходитиме на іноземні мови і не зважатиме на те, чи співрозмовник його розуміє, то це буде порушенням мовленнєвого етикету, хоч і не стосуватиметься мовного етикету.
Якість мовлення визначається його розумінням. Незрозумілість не може не кидати тіні на адресанта, особливо якщо це очевидно для адресата. Інформаційний розрив між співрозмовниками збільшується, переходить в оцінно-емоційну сферу і впливає на оцінку та ставлення адресата до адресанта. А це вже безпосередньо стосується етикету.
Нарешті, формально правильно вжиті етикетні знаки можуть бути вимовлені таким тоном, у такому контексті чи ситуації, що від їхньої етикетності нічого не залишиться. Що більше, вони звучатимуть образливо, зневажливо, відмовно тощо — після слова прошу адресатові не захочеться того, що йому пропонують, а після виразу Вельмишановний пане! він зрозуміє, що його аж ніяк не шанують.
Між ідеальним мовним етикетом і реальним мовленнєвим етикетом конкретної людини не може бути повного паралелізму. У мовленні бувають несвідомі і свідомі відхилення, порушення, помилки, інокультурні впливи, іншомовні вкраплення тощо. Мовець — це не "говорильний апарат", який просто озвучує чи графічно фіксує закладені в його пам'ять формули мовного етикету. Він має "простір для маневру", у нього є можливість виявити свою індивідуальність навіть у межах цієї порівняно вузької мовної підсистеми.
В усному спілкуванні дуже важлива роль немовних (невербальних, несловесних) засобів вираження: погляду, виразу обличчя, пози, жестів, "неканонічних" фонетичних знаків (покашлювання, свист, оплески), навіть предметів.
Комунікантам немає потреби вигадувати засоби вираження та способи їх використання. Етикетні знаки, у тому числі словосполучення і речення, не створюються, а відтворюються за правилами "спілкувальної гри", узвичаєної в мовній спільноті. Уживані в цій грі знаки мають не так інформативний, як ритуальний і/або контактопідтримувальний сенс. Адже не завжди слова вельмишановний, дорогий, щиросердо (щиросердно) є адекватною оцінкою чеснот адресата і засвідчують таке ж ставлення до нього, а запитання Як поживаєте? — бажання довідатися про стан його справ. Це насамперед данина звичаєві, умовностям у взаєминах. Щоправда, є люди, що сприймають такі та подібні слова буквально. Тому в анкетах на кшталт "Чи Ви нудна людина?" серед запитань є і таке: "Коли Вас запитують: "Як справи?" — чи відповідаєте Ви детально?".
Етикетне спілкування потребує досконалого знання і доречного вживання мовних і позамовних засобів вираження у всіх комунікативних ситуаціях. Інакше навіть найвишуканіші формули мовного етикету можуть справити на адресата (аудиторію) враження, протилежне бажаному, виставити адресанта у смішному світлі, спричинити ефект, відомий з приказки Ангельський голосок, та чортові думки. Наприклад, цілком етикетна фраза Як поживаєте?, вимовлена за всіма стандартами ввічливості, без зверхності чи зневаги в інтонації, погляді, виразі обличчя, матиме антиетикетний сенс, коли запитати так визначну особу або людину, що недавно перенесла горе.
Спілкувальному етикетові, як зазначалося, властива національна своєрідність, ідіоетнічність. Так, французи, виражаючи пошанне ставлення до співрозмовника, "викають", німці "во-никають", а поляки, попри декілька спроб офіційно запровадити пошанний займенник Ви, і нині вживають слова пан, пані, тобто до другої особи звертаються, як до третьої, неприсутньої.
Засвоєнню правил етикету (насамперед спілкувального) приділялася увага завжди і в усіх суспільствах. 1770 р. в Почаєві надруковано видання "Політика свіцкая от иностранных авторов вкратці собранная", в якій, серед іншого, рекомендувалося:
• Не хвали себе, ані принижуй, ані ганьби, ні справу свою, або ім'я, або рід не вивищуй, бо так чинять тільки ті, хто недавно прославився.
• Не важся торкати ліктем того, кого про щось питати хочеш.
• Не говори про свої приватні і домашні справи, хіба що із щирим приятелем.
• Пристало, щоб ти сам про себе рідко що мовив, як і про те, з чого тобі похвала могла б бути.
• Старатися, аби не говорити по-простацькому.
•
Питання 2. Моральні основи етикету
Методичні рекомендації
Під час опрацювання даного питання слід усвідомити, що моральною основою етикету є правила співжиття людей, які їм забезпечують умови для нормальної 
громадської та особистої життєдіяльності. Ці норми виражають природне прагнення людини до встановлення з іншими справді людських стосунків, що базуються на взаємоповазі, гуманності та справедливості. Причому саме спілкування між людьми сприяє їхній здатності відчувати та співчувати, переживати та співпереживати, бути совісними, милосердними, доброчесними та порядними. Завдяки тотальному та моральному прогресу відбувся перехід від ритуалізованого стереотипу поведінки до розвиненої раціоналізованої мотивації, де головну роль відіграє моральна рефлексія, тобто осмислення своїх дій та вчинків.
Правила етикету залежать від певних сторін моральної культури особистості. Вони значною мірою відбивають її суть, тобто мотиви, потреби, цілі, установки тощо. Крім того, моральна сторона етикету тісно пов'язана з естетичною.
Безпосередньо з мораллю пов'язані такі норми етикету, як ввічливість (уміння поводитися чемно), тактовність (уміння дотримуватися певної міри у відносинах з людьми), коректність (уміння поводитися, не принижуючи гідність інших), вихованість (уміння поводитись пристойно будь-де). Часом чуємо, що якусь людину називають інтелігентною чи порядною. Ця людина має начебто внутрішню межу, яку не може переступити, вона за будь-яких умов (незалежно від статі, віку, посади і т. ін.) не втратить рівноваги, далека від зарозумілості, пихатості, роздратованості, вередливості, уникатиме таких ситуацій, коли можна принизити підлеглого, буде з ним ввічливою, тактовною, коректною, ніколи не виявить брутальності.
Рис. 3. Курінню – своє місце і час. Проте краще відказатися від шкідливої звички.
Інтелігентність — це категорія моральна, рівень якої визначається не освітою, а культурою.
Людина протягом життя перебуває "у стані становлення", розвитку. Ще в дитинстві вона засвоює певні моральні норми та правила етикету. Проте потім її поведінка змінюється залежно від умов життя. Певною мірою це залежить також від індивідуальних особливостей людини — темпераменту, характеру, здібностей.
Той, хто не сприйняв етичних норм і правил етикету, не засвоїв техніку гуманного спілкування, стає мікроагресором; припускаючись грубощів, може легко принизити іншого, спрямовує на нього своє роздратування. Такі люди можуть, врешті-решт, стати соціально небезпечними.
Звичайно, критерії поведінки людини закладаються в певному середовищі, залежать від способу її життя. Проте більшість норм і правил сучасного етикету мають універсальний, загальнолюдський характер, поширюються на всі соціальні групи й прошарки в суспільстві.
При універсальному характері етикету є певні особливості його прояву в сім'ї, в громадських місцях, па роботі. Далі розглянемо особливості службового етикету в єдності зі службовою етикою, оскільки лише за такої умови вони є плідними, бо сприяють ефективності взаємодії керівника і підлеглих, співробітників між собою, працівників будь-якої установи з клієнтами.
"...Особистості людей не входять готовими у цей світ, а є продуктами культури і обставин, як і спадковості «, — пише філософ К. Ламонт у книзі "Ілюзія безсмертя". Справді, вже в ранньому віці в дитині закладаються основи її культури, зокрема культури поведінки та спілкування. Маючи такий базис, людина протягом свого життя прагне підвищувати свою культуру. До цього її стимулює бажання постійно відкривати для себе щось нове в навколишньому світі з тим, щоб адекватно в ньому орієнтуватися. Базис особистісної культури відповідає загальнолюдським духовним цінностям, які непідвласні часові й є надбанням усіх людей, бо створені протягом усієї історії людства. Тому те, що ми називаємо культурою, є людяність світу, зашифрована в усьому багатстві цінностей, норм, традицій, звичаїв тощо. І саме це нагромаджене людством багатство кожна окрема людина може й хоче зробити своїм надбанням.
Культура, до якої людина долучається з дитинства, багатогранна. Це художня культура, культура життєвого самовизначення, економічна культура, культура праці, культура політична та правова, інтелектуальна та моральна, екологічна та фізична, культура спілкування та сімейних взаємин. Аналіз свідчить, що саме культура спілкування тісно переплітається з усіма іншими компонентами, а культура психічної діяльності безпосередньо пов'язана з культурою житгя особистості загалом.
Чим вища у людини загальна культура, тим вища моральна та психологічна культура її спілкування. Чим менше людина взяла для себе від загальнолюдської культури, тим менше в неї розвинута мотивація до гуманних, доброзичливих взаємин з іншими, тим менше вона користується загальноприйнятими нормами поведінки і тим менше готова до підвищення своєї культури загалом.
Важливою складовою загальнолюдської культури є моральна культура, яка відіграє значну роль в життєдіяльності людини. Розкриваючись у реальних діях і вчинках людей, у яких втілюються їхні прагнення, цілі, внутрішні потреби та інтереси, моральна культура облагороджує особистість, є стимулом, внутрішнім регулятором значущої діяльності людини, матеріальною силою, чинником загальнолюдського прогресу. З одного боку, моральна культура відбиває моральний аспект (цінність) культури, з іншого — є "культурою" в моралі. Ці два аспекти виступають в єдності. Моральна культура є загальнолюдською моральною цінністю, тому що її вимоги мають спільне й необхідне для людства значення.
Запитання для самоперевірки
1. Як Ви розумієте вислів "культура — це олюднення людини"?
2. Як Ви розумієте вислів «поведінка — це дзеркало, в якому відбивається образ "Я"»?
3. Які моральні основи етикету?
4. Як Ви розумієте поняття "інтелігентність"?
5. Як Ви розумієте поняття "культура», «моральна культура"?
6. Чому ввічливість вважається основою етикетного спілкування?
7. Що таке етикет і чому етикетне спілкування є його серцевиною?
Завдання
1. Опишіть комунікативний статус своїх батьків, дідуся і бабусі чи інших родичів.
2. Зіставте засоби вираження пошанованого ставлення до співрозмовника в українській та іноземній мові, яку Ви вивчаєте.
Поиск по сайту: