Тема 2.1. Сутність та значення етики ділового спілкування у професійній діяності. Історичний розвиток етики ділового спілкування

Питання 1. Етика і культура спілкування в памятках історії та літератури.

Питання 2. Початок формування в Україні наукової думки про спілкування. Моральні передумови ділового спілкування.

Питання 3. Етичні і психологічні вимоги до виступу перед аудиторією.

Рекомендована література: 3,4,5,6,8,11

Питання 1. Етика і культура спілкування в памятках історії та літератури

Методичні рекомендації

Вивчаючи дане питання необхідно звернути увагу на те, що багато цінного й цікавого про етику та етикет, культуру спілкування та поведінки знаходимо в пам'ят­ках історії й літератури, зокрема в українських джерелах.

Одним із перших описав спілкування на території нинішньої Ук­раїни ще у V ст. до н. е. Геродот. Він розповідав, як наші пращури спілкувалися при світлі вогнища, "казали казку", "баяли байку". Цікаві свідчення того, як у далекі часи жили люди, як вони захи­щали свою землю, як розвивали ремесла і, звичайно, як спілкувалися, дає Велесова книга, або "Скрижалі буття українського народу", — збірка поліських пам'яток V-IX ст. Люди вміли спілкуватися, бо правили п'ятнадцять віків через віче, де будь-хто міг слово сказа­ти — і то було благом. Узагалі слово для людей було вагомою час­тиною життя, через нього вони доходили згоди й розв'язували свої життєві проблеми.

Уже тоді встановилися певні звичаї та традиції, що регулювали життя членів громади. Повага до старших, взаємодопомога, хоробрість, чесність стали загальноприйнятими нормами моралі. Проте перехід до моральних відносин здійснювався поступово від найпростіших форм моральності (групових) до вироблення особистістю власних моральних орієнтирів.

Дещо пізніше, коли на території Київської Русі відкрилися перші бібліотеки, школи, набуло розвитку мистецтво, тобто закладалася культура слов'янських народів, з'являються пам'ятки, що підтвер­джують прагнення тодішнього суспільства вплинути на людину, на її думки та почуття, дати їй християнські правила, норми поведінки й спілкування. Такими найвідомішими пам'ятками є твори першого митрополита Київської Русі Іларіона та оратора й мислителя Кирила Туровського. Один із тогочасних видатних мислителів-гуманістів Ва­силь Великий виклав справжню програму культури й етики спілку­вання та поведінки, а також правила етикету: "Будь добрим з дру­гом, ласкавим зі слугою, незлопам'ятним до зухвалих, людинолюбним до смиренних, утішай нещасних, відвідуй хворих, зовсім ні до кого не стався презирливо, вітай з приємністю, відповідай зі світлим об­личчям, до всіх будь прихильним, доступним, не хвалися сам, не зму­шуй інших говорити про тебе, приховуй, скільки можеш, свої пере­ваги, а в гріхах сам себе звинувачуй та не чекай звинувачень від інших. Не будь тяжким у виговоріннях, звинувачуй не скоро і не з пристрасним рухом, бо це — ознака зарозумілості, не засуджуй за малозначуще, ніби сам ти суворий праведник..."

Мудрі настанови щодо етики та етикету, спілкування й поведін­ки дав своєму та прийдешнім поколінням Володимир Мономах. У його "Повчанні" знаходимо: "...мати душу чисту та непорочну, тіло худе, бесіду лагідну і дотримуватись слова Господнього... при стар­ших мовчати, мудрих слухати, старшим коритися, з рівними собі і молодшими в любові перебувати, без лукавого умислу бесідуючи, а більше вдумуватися, не шаленіти словом, не засуджувати мовою, небагато сміятися, соромитися старших;.поводитися благочестиво, навчити... очима управлінню, язику утриманню, розуму упокорюванцю, тілу підкорянню, думці чистоту дотримувати, спонукаючи себе д₀ добрих справ...; не забувайте того доброго, що ви вмієте, а чого не вмієте, тому навчайтесь... жодної людини не пропустіть, не привітавши її і не подарувавши їй добре слово...". Во­лодимир Мономах підкреслював, що "правильне життя" людини досягається її "добрими ділами". Як бачимо, етика та етикет, культу­ра спілкування, поведінки і мовлення в цих джерелах подаються в єдності. Це саме простежується і в подальших пам'ятках історії та культури України.

У ті часи чи не найбільший вилив на людину, на її взаємини з іншими, па формування етики та культури спілкування мали центри духовної культури та духовні особи — мислителі. У XVII ст. в Україні, коли вже чітко окреслились ознаки української народності (територія, мова, економічна й культурна спільність), з'являються й перші центри освіти та культури (наприклад, Львівська братська школа та Острозька греко-слов'яно-латинська школа). У них виклада­ли граматику, арифметику, астрономію, риторику, діалектику, логіку, мистецтво. Ці заклади мали не лише освітню мету, а й формували культуру поведінки, мовлення та спілкування учнів.

Питання 2. Початок формування в Україні наукової думки про спілкування. Моральні передумови ділового спілкування

Методичні рекомендації

Вивчаючи дане питання необхідно звернути увагу на те, що с правжнім центром формування культурної, філософської та психологічної думки й утвердження етики та етикету, культури спілкування в Україні стала Києво - Могилянська академія. Тут працювали видатні вихователі й мислителі, які зробили певний внесок в теоретичне висвітлення етики спілку­вання. Викладачі академії наставляли своїх учнів, що поведінка та культура спілкування кожної людини мають відповідати загально­прийнятим нормам і правилам. Вони вважали, що людина йде до себе, "відштовхуючись" від іншого, а від себе йде до іншого, пізнаючи в собі та в іншому все людське єство (єдину психологічну структуру, долю, мету). Вони висловлювали ідею про те, що шлях до успіху у спілкуванні пролягає через пізнання себе та іншого, через вико­ристання етичних норм і правил, що притаманні лише гуманному суспільству.

Серед викладачів Києво-Могилянської академії працював учений, письменник, оратор, громадський діяч Феофан Прокопович. Він на­писав "Духовний регламент", де критикував "князів церкви" за їхні зловживання та порушення моральних основ ритуалу. У курсі лекцій він доводив, як за допомогою етики, мистецтва слова й мистецтва спілкування можна виливати на людей і перекопувати їх. Цікавим є розділ "Про почуття" з його книги "Риторика", де йдеться про не­обхідність застосування етичних правил і норм поведінки в поєднанні з вимогами психології та риторики, розкривається вплив па відносини між людьми таких почуттів, як любов, радість, гнів, сум, страх, обу­рення та ін. Ф. Прокопович залишив нам учення про три стилі монологічного мовлення та спілкування:

• високий стиль має хвилювати людей, для чого треба викорис­товувати сильні емоції, величаві способи викладу своїх по­чуттів;

• квітчастий стиль має приносити насолоду, для чого необхідно вживати красиві способи викладу думки;

• низький стиль служить для повчання.

Один з учнів академії, філософ і поет Григорій Сковорода, який увійшов до історії як людинознавець, підготував та прочитав курс "християнської доброчинності", який можна назвати "християнським етикетом". Він наголошував, що ритуальні норми та правила прино­сять користь суспільству та людині тоді, коли вони спираються па доброчесність. Він вважав, що суспільство, де кожен, спілкуючись з іншими, реалізує свої природні обдарування, можна побудувати тільки за допомогою освіти і самопізнання. Саме цьому мають слугувати, па його погляд, наука й культура. Для цього, як стверджував Г. Сково­рода, головне — пізнати в собі "справжню людину". Це принесе щастя, бо корінь нещастя людини — у неправильному пізнанні своїх здібностей. Отже, самопізнання філософ проголошував як універ­сальний засіб моральної перебудови світу. Г. Сковорода написав два філософських і водночас психологічних твори "Наркис, або пізнай самого себе" та "Асхань, або пізнай самого себе", де накреслив шля­хи становлення культури в Україні через олюднення людини.

Цікавий приклад про моральні цінності, яких дотримувались тоді в Україні, наводить Георгій Кониський у книзі "Історія Русів". Зу­стрівшись з послами різних народів, володарі яких пропонували свою протекцію, Богдан Хмельницький їм сказав рішуче: "Союз і дружбу я готовий тримати зі всіма народами і ніколи їх не знехтую, яко дару Божественного і всьому людству пристойного; вибирання ж народом протекції, коли вона йому потрібна буде, залежить від його доброї волі, спільної поради та вирішення; а від спадкового володіния народом сим моєю фамілією в якості Гетьманів я рішуче одмовляюся і того вічно уникати буду, яко противного нравам і зви­чаям народним, за якими вони керовані бути повинні вибраним з-поміж себе всіма урядниками і самим Гетьманом. І я, відновивши в них права тії з пожертвуванням великого числа воїнів, од них же вибраних і кровію своєю права ті скріпивших, вельми совіщусь і со­ромлюсь помислити навіть про їх порушення".

Видатний український учений М. Драгоманов у своїх спогадах "Два учителі" розповідає про етикет у школі, де вій навчався, пра­вила поведінки та спілкування учнів між собою та з учителем. Із вдячністю згадував вій учителя, який вмів гуманно й тепло жити з учнями і піднімати їх інтелект і мораль. Спілкування з таким учи­телем сприяло формуванню у М. Драгоманова (як він сам про це пише) вміння спілкуватися з людьми, любові до книги, жадоби до знань, творчого мислення, аналітичного підходу до явищ і, зрештою, національної самосвідомості. Це дало йому змогу "зложити очерк історії цивілізації па Україні".

У цій частині автори розглядають не історію становлення й роз­витку моралі та психології (бо це інша проблема), а користуючись пам'ятками історії та культури, прослідковують, що спілкування було складовою розвитку культури людини й суспільства загалом, а етичні норми та психологічні механізми цьому сприяли.

Вивченням спілкування до почат­ку XX ст. наука не займалася, розглядалися і досліджувалися лише окремі складові цього феномена. Проте па початку XX ст. до цих проблем починають звертатися вітчизняні та зарубіжні вчені. Багатовимірну стимулюючу роль спілкування в житті людини на­лежним чином почали усвідомлювати вчені різних галузей наук — теоретики та спеціалісти-практики. Популярними стали поради аме­риканського спеціаліста Д. Карпегі про те, як поліпшувати спілкування та завойовувати собі друзів. Проте ці рекомендації мають не науко­ву, а переважно практичну цінність. Вони стосуються технології спілкування і не розкривають його етичної та психологічної струк­тури й закономірностей. Водночас вони певною мірою допомагають Діловим людям і всім, кого хвилює процес спілкування, хто відчуває у цьому труднощі. Однак, як вважає Е. Шостром, нерідко пора ди Д. Карнегі призводять до маніпулювання людьми, а це супере­чить вимогам гуманістичної етики та психології. На жаль, лише небагато людей, на думку Е. Шострома, насправді спілкуються па ви­сокому рівні культури. Він описує актуалізатора — людину, яка має гуманні мотиви спілкування й ставиться до партнера як до рівної собі особистості.

До спілкування як наукової проблеми активно підійшли спе­ціалісти з етики, психології, філософії та інших галузей науки у 20-30-ті роки нинішнього століття. У їхніх працях зазначалося, що моральні цінності та норми формуються під впливом вищих, зокре­ма релігіях, цінностей або відповідають традиціям, звичаям і риту­алам свого суспільства.

На Заході у 30-ті роки зародилася школа "людських відносин". її прибічники, розроблюючи складні економічні, фінансові питання, почали звертатися до етики, психології та соціології — наук про людську поведінку. На жаль, у радянській теорії й практиці нічого, крім жорсткого опору "підступам буржуазної ідеології" в галузі становлення "людських відносин", не було напрацьовано, а намаган­ня деяких провідних учених апелювати до істини, до розуму при­звели до розгрому соціології та недооцінювання психології в нашо­му суспільстві, що завдало чималої шкоди.

Після 30-х років інтерес до проблем спілкування дещо зменшив­ся. Однак за останні десятиріччя вони знову притягли до себе ува­гу. Завдяки інтеграції економіки, зростанню політичної залежності одних народів від інших, розвитку засобів комунікації посилюється загальнолюдське начало в моралі. Добро, честь, обов'язок, провина, сором тощо — слова, які є в мовах усіх народів. Перед загрозою загальнолюдського знищення людина стала більше відчувати себе абсолютною цінністю. Це зумовило розвиток наук про людину, про її відносини з іншими. Зокрема, проблеми спілкування перетворилися на "логічний центр" усієї системи психологічної проблематики, що було пов'язано також з розвитком соціальної психології, поси­ленням її впливу на інші психологічні дисципліни.

З розвитком капіталізму відношення між етичними нормами та практичною діяльністю людей поступово змінюються. Якщо па пер­ших етапах зародження виробничих відносин до своєї професійної діяльності люди ставилися відповідно до прийнятих етичних норм (відповідальності, обов'язку, чесності), то з розвитком ринкових відносин виникають "ножиці" між етичними нормами та поведінкою людей па виробництві, між обов'язком людини та її ставленням до діла. А це позначилося також па культурі поведінки та спілкування.

Останні ЗО років характеризуються появою низки праць, де спілку­вання розглядається з різних точок зору. Нерідко в них по-різному розкривається зміст основних характеристик феномена спілкування, іноді неоднозначно трактуються категорії.

Поряд з підручниками, науковими розробками про спілкування написано багато науково-популярної літератури. Варто відзначити доробок зарубіжних авторів, присвячений проблемі сім'ї, попередженню й розв'язанню конфліктів, проведенню переговорів і поліпшенню міжособистісних взаємин. Спілкування тепер вивчають у взаємо­зв'язку з різними видами діяльності. У дослідженнях як вітчизня­них, так і зарубіжних учених найбільш детально описано ділове, зок­рема педагогічне, спілкування. Спрямованість цих досліджень прак­тична — досягти ефективності у професійній діяльності.

Несподіваним для багатьох відкриттям "організаційної культу­ри" як важливого інструмента управління господарством ознамену­валися 80-ті роки. Багато зарубіжних теоретиків назвали культуру, і передусім культуру спілкування, важливою складовою в боротьбі за успіх у бізнесі. Відомий американський спеціаліст у галузі управлін­ня Лі Якокка в монографії "Кар'єра менеджера" зазначає, що пси­хологія була для нього найціннішою з усіх університетських дисциплін. Працюючи у сфері управління, він у спілкуванні з різними людьми частіше використовував знання з психології та етики, особ­ливо етики спілкування, аніж інженерні та економічні знання. Спілку­вання він вважає найкращим способом спрямувати енергію людей па досягнення поставленої мети.

У різні часи підходи до вивчення спілкування були не однако­вими. Якщо, наприклад, у психології в 20-60-ті роки його досліджували в контексті масових процесів, а потім — в онтогенезі, У взаємозв'язку з мовленням і вищими психічними функціями, то наприкінці 60-х — па початку 70-х років наука вивчала, як змінюється поведінка людей в різних ситуаціях безпосереднього спілкування, аналізувала різні засоби, зокрема невербальні характеристики та їхнє значення для сприймання однієї людини іншою, розглядала прикладні аспекти спілкування як цілеспрямований вилив.

Розвиток виробничих відносин стимулював учених і практиків до вивчення спілкування у зв'язку із становленням і розвитком осо­бистості. Саме на цьому шляху плідно об'єдналися позиції етиків і психологів. У науці відбувся так званий комунікативний поворот. Суть його — у переході від суб'єкта, який віддає перевагу моноло­гові, до суб'єкта, котрий прагне діалога у спілкуванні та взаємодії з іншими людьми. Основну увагу зосереджували на засобах комунікації, особливостях контакту, комунікативних діях, видах взаємодії, зокрема, у конфліктних ситуаціях і під час переговорів. Іншими словами, у процесі цих досліджень частіше вивчали питан­ня, як спілкуються та взаємодіють суб'єкти, а не те, з приводу чого воші спілкуються. У різних концептуальних системах (біхевіоризм, гештальтпсихологія, неофрейдизм) спілкування аналізували за допо­могою основних положень цих систем. А тому складові спілкування часто вивчали окремо: або обмін інформацією, або взаємодія, або процес сприймання одне одного. Так само нерідко етика і психоло­гія спілкування досліджуються окремо, хоча в діловому житті вони проявляються в єдності.

З розширенням мережі наукових центрів в Україні збільшилась кількість науковців і підвищилась їхня кваліфікація, розширився фронт досліджень у галузі спіл­кування. За останні десятиріччя було зроблено помітний крок упе­ред у його науковому осмисленні, а також проведено дослідження, які допомогли вченим поглибити наукове розуміння феномена спілкування загалом і різних його аспектів зокрема.

Спілкування розглядається як система, а отже, його вивчення має системний характер. Можна виокремити два напрямки його вивчення:

• теоретичні дослідження спілкування;

• практичне навчання формам і методам підвищення рівня куль­тури спілкування.

Учені не залишають поза увагою вивчення етичних і психологіч­них компонентів спілкування, їх впливу на розвиток психіки й фор­мування особистості, труднощів, що заважають людям розуміти одне одного, діяти спільно і т. ін. Досліджується вилив прийнятих у суспільстві моральних норм і правил на спілкування та поведінку людей. Вивчаються засоби спілкування, способи впливу людей як під час спільної діяльності, так і в міжособистісних взаєминах, особливості монологічного й діалогічного спілкування.

Українські вчені-етики також вивчають спілкування та його етичні норми. Вони зазначають, що різноманітний світ людських відносин є сферою безпосередньої реалізації моральності, насамперед у тому аспекті, в якому він розкривається як спілкування, тобто як між-суб'єктна взаємодія між людьми. Спілкування через це є справж­ньою цариною людської моральності.

У середині 70-х років з'являються перші праці з проблеми діло­вого спілкування в Україні. Цей феномен виокремлюється й формалізується як наукова категорія, описуються типи та стилі спілкування, особливості оптимального спілкування. У науковій літературі зазначається, що спілкування сприяє створенню умов для розвитку мотивації тих, хто займається професійною діяльністю, надає їй творчого характеру, розвиває особистості суб'єктів спілкування, попереджує виникнення психологічних бар'єрів. Певний внесок у вивчення проблеми ділового спілкування зробили спеціалісти з менеджменту. Процес комунікації вони описують як засіб підви­щення ефективності управління, виділяють бар'єри в діловому та міжособистісному спілкуванні й пропонують способи і засоби їх подолання.

Термін "культура спілкування" вперше з'явився в наукових пра­цях у 80-ті роки. Загальноприйнятого визначення цього поняття немає ще й досі. Схарактеризовано лише окремі види культури спілкування, описано культуру професійного, зокрема педагогічного, спілкування, виокремлено компоненти цього феномена. Автори свого часу зро­били спробу визначити поняття "культура спілкування" й описати його як феномен.

Розвиток гуманістичної психології та гуманістичної етики па Заході сприяв гуманістичному осмисленню спілкування. У нашій країні на той час підходи до спілкування, як зазначалося, були класово зорієнтовані, стереотипізовані, мали формальний і конформний ха­рактер. Проте останнім часом ідеї гуманістичної етики та гумані­стичної психології почали поширюватись і в Україні.

Дещо осторонь стоїть спілкування однієї людини з групою, мета якого — переда­ти інформацію, знання, оцінки і вражен­ня. Наприклад, спілкуються викладач і студенти або виступає перед заінтересованими людьми спеціаліст чи науковець. Така форма спілку­вання потребує знань з етики та психології, певних умінь і навичок.

Питання 3. Етичні і психологічні вимоги до виступу перед аудиторією

Методичні рекомендації

При вивченні цього питання слід звернути увагу на те, "аудиторія" має подвійне змістове значення: по-перше, це приміщення, де читаються лекції; по-друге — люди, котрі слухають лекцію. Людина, яка перебуває в аудиторії, є водночас і об'єктом, і суб'єктом інформаційно-комунікативного впливу. З одного боку, вона сприймає інформацію, яку до неї надсилає відправник, а з іншого -впливає на відправника, задовольняючи свій попит і використовуючи метод зворотного зв'язку. Ще в давні часи говорили: "Слово наполовину належить тому, хто говорить, а наполовину — тому, хто f слухає". Для людини, яка виступає в аудиторії (промовця, оратора, - лектора), характерне публічне мислення і мистецтво говоріння, а для тих, кому вони адресовані, характерною є діяльність, пов'язана зі сприйманням і розумінням того, що вони чують і бачать, тобто мис­тецтво слухання.

Кількість людей в аудиторії може бути різною — від кількох осіб до великої групи людей. Це залежить від цілей тих, хто орга­нізовує лекцію, і можливостей приміщення, де вона відбувається. Але |в усіх випадках людей, скільки б їх там не було, об'єднує спільна діяльність з приводу того, для чого вони зібралися.

У межах цієї діяльності люди, котрі слухають лекцію, стають су­купним суб'єктом спілкування, бо їх об'єднують мета, мотиви, інтере­си. Проте кожен лишається особистістю зі специфічно вираженими своїми цілями, мотивами, інтересами, які можуть не збігатися повною мірою з груповими. У процесі спільної діяльності нерідко створю­ються умови для розв'язання таких проблем, які не під силу ок­ремій особистості. До того ж, як зазначалося, групове рішення, у прийнятті якого брала участь особистість, для неї стає більш значу­щим, аніж власне.

Отже, аудиторія — це короткочасова, відносно стійка спільнота людей, діяльність яких спрямовується лектором (викладачем, науковцем, промовцем та ін.) і яка постає як єдиний сукупний суб'єкт спілку­вання.

Першою вимогою позитивного спілкування лектора є орієнтація лектора в умовах спілкування. Щоб воно було успішним, лектор має визначити цілі та мотиви аудиторії, з'ясувати для себе її специфіку, знати час і місце проведення зустрічі. Характер орієнтування перед зустріччю з аудиторією дещо інший, аніж при міжособистісному спілкуванні, коли важливо, щоб до початку розмови співбесідники вже знали дещо одне про одного: про особливості характеру, коло інтересів, рівень знань, мотиви поведінки тощо. При публічному спілкуванні оратор не створює образ кожного з майбутніх "співроз­мовників", бо це неможливо. У нього формується загальний образ аудиторії. Причому це не якийсь середній слухач, а зовсім нове, спе­цифічне явище, що не є сукупністю окремих особистостей. Велике утруднення полягає в тому, що цей образ треба порівнювати з ре­альними людьми, які сидять у залі, коригувати його, відчуваючи їхню реакцію. Якщо цього не робити, контакт підтримувати важко, і зустріч стане неефективною. Важливим компонентом орієнтації спілку­вання є завчасна інформація про вік, основні соціальні та професійні характеристики людей, про кількість можливих учасників зустрічі й приміщення, в якому відбудеться лекція.

Психологи приділяють велику увагу саме орієнтації спілкуван­ня в аудиторії й дають такі рекомендації:

• забезпечити "глибину" орієнтації, якої потребує саме ця лек­ція;

• налаштуватися саме на конкретну аудиторію;

• оволодіти технікою "читання" за обличчями і поведінкою лю­дей, тобто моделювати внутрішні особливості присутніх в ауди­торії особистостей, використовуючи зовнішні ознаки, невербальні засоби спілкування.

Другою умовою успішного спілкування з аудиторією є визначен­ня її мотивації. Діяльність людини, як правило, завжди є мотивова­ною, проте в кожний конкретний момент переважає якийсь один мотив. У публічному спілкуванні, як правило, домінує комунікативно-пізнавальна потреба. Як суб'єкт спілкування лектор чи промовець повинен мати певні характеристики, нахил до даної діяльності, готовність до неї та включеність у неї. Це сприяє його ефективній взаємодії з аудиторією, встановленню контакту, що є додатковим позитивним фактором, бо приносить лектору інтелектуальне та емоційне співпереживання.

Важливим видом контакту лектора, промовця з аудиторією є інте­лектуальний. Він зводиться до того, що обидві сторони долучаються до активного розгляду проблем, розв'язуючи певні мислительні за­дачі. Особливо це проявляється тоді, коли людина, яка публічно вис­тупає, начебто намагається розв'язати проблему на очах у слухачів.

Отже, ефективність спілкування з аудиторією багато в чому залежить від лектора (промовця), його особистості та поведінки. Цьо­му сприяють його соціально-психологічі (передусім, комунікативні) та індивідуально-психологічні якості (темперамент, характер, здібності та іп.). Але неабияке значення має те, як поводиться людина, висту­паючи за трибуною, відповідаючи па запитання, а також її зовнішній вигляд, манери, наскільки вона дотримується загальноприйнятих пра­вил етикету. Якщо лектор їх часто порушує, не вміє з повагою ста­витися до людей, у своїх судженнях не проявляє чесності та спра­ведливості, якщо відчувається, що такі етичні категорії, як добро та любов, йому не притаманні, якщо його зовнішній вигляд та манери дратують, аудиторія не сприйматиме його і не слухатиме.Публічний виступ перед аудиторієютреба розглядати в єдності всіх його

аспектів, як цілісний комплекс, що скла­дається з кількох взаємопов'язаних етапів:

• докомунікативний — формування методологічних принципів діяльності лектора, визначення позицій, добір і оцінювання ма­теріалу,

• передкомунікативний — підготовка виступу з певної теми. Лек­тор визначає стратегію майбутнього виступу та його основну ідею, вирішує питання, пов'язані з трактуванням і оформленням майбутньої лекції, відпрацьовує зміст лекції та прийоми його передавання;

• комунікативний — центральний у процесі спілкування. Це творча праця лектора в аудиторії. Під час взаємодії двох рівноправних партнерів — лектора та сукупного суб'єкта — вирішується основне завдання, з метою якого організовується конкретна зустріч. При результативній взаємодії підготовлений та розроблений змістовний матеріал лекції стає дієвим засобом виливу па установки, знання, вміння слухачів, формування їхніх переконань;

• посткомунікативний — визначення результативності зустрічі лектора з аудиторією. Цей етап іноді ігнорують, проте він по­требує уваги і включення до основної лекційної діяльності, бо дає змогу визначити, чи досяг лектор мети, чи задовольнили свій інтерес і свої цілі слухачі. Це допоможе лекторові наступ­ного разу усунути припущені помилки, краще врахувати запи­ти людей.

Як зазначалося, етап підготовки публічного виступу певною мірою визначає її ефективність. Науковці, кращі оратори, посилаючись на так звану теорію формування розумових дій П. Я. Гальперіна, а та­кож дослідження нейропсихолога А. Р. Лурія, рекомендують:

• готувати повний текст лекції, публічного виступу;

• друкувати його, пам'ятаючи, що читання вголос однієї сторінки триває приблизно 2 хвилини. Це дасть змогу, по-перше, впоряд­кувати матеріал і не заплутатися в ньому, а по-друге — зорієн­туватися в його обсязі та часі;

• підкреслювати найважливіші думки;

• виокремлювати основні смислові блоки так, щоб перехід від одного до іншого був природним;

• добре уявляти собі, про що слід говорити в кожному блоці, як аргументувати думку, відповідати на можливі запитання і т. ін.

Досвідчені оратори кажуть, якщо так працювати, то тоді з само­го початку текст буде не сумою окремих висловлювань, а цілісною структурою, в якій видно важливі та другорядні питання, сильні та слабкі сторони, чисто "ораторські" та змістовні прийоми. Тоді втра­чається залежність від тексту, і він підкоряється тому, хто виступає.

У разі потреби оратор зможе говорити спокійно, невимушено, ско­рочувати текст, перебудовувати його, доповнювати, а згодом майже і не користуватися ним. В аудиторії не бажано промовляти написа­ний та вивчений заздалегідь текст. Думка оратора краще сприймаєть­ся, якщо він втілює її в живу фразу, що народжується тут, у процесі мовлення. У цьому разі всі його посилання будуть звернені до ауди­торії, а не до шпаргалки. І зусилля промовця тоді не витрачатимуть­ся на те, щоб відтворити текст, який був підготовлений раніше. Адже працює думка, а не пам'ять.

Усім подобається слухати промовця, який вміє включити до ви­ступу цікаву оповідку і робить це доречно. Але слід також зважа­ти на те, що немає нічого гіршого, аніж невдало сказаний жарт, бо аудиторія почне реагувати на нього і перестане слухати. Якщо тему виступу можна проілюструвати, треба неодмінно цим скористатися. Це гарантує більшу увагу аудиторії, бо вона не лише чутиме, а й бачитиме. Проте слід спочатку переконатися, що у приміщенні є технічні засоби і вони перебувають у робочому стані, а ви вмієте з ними працювати.

Для успішного спілкування з аудиторією лектору важливо вміти користуватися невербальними за­собами. Це тим важливіше", бо слу­хачі, як правило, мовчать, і подавати сигнали про сприймання висту­пу вони можуть лише так, щоб не заважати: жестами та мімікою. Раніше присутніх на лекції взагалі вважали пасивними об'єктами слухання. Тільки останніми роками аудиторію стали вважати рівно­правним суб'єктом спілкування. Саме невербальні засоби спілкуван­ня сигналізують лекторові про те, як відбувається його взаємодія з аудиторією.

Несловесні засоби по-різному використовуються в процесі спілку­вання промовця, лектора з аудиторією: як пошукові компоненти, що враховуються при орієнтуванні перед початком спілкування; як сим­воли, що використовуються для коригування вже встановленого контакту. Вони, зокрема, поділяються на різні сигнали: що йдуть від слухачів па підтвердження розуміння ними того, про що говорить оратор; що йдуть від лектора із "запитом" до слухачів про розу­міння; що передають ставлення лектора до аудиторії.

Найважливішим засобом спілкування людини, яка виступає перед аудиторією, безумовно, є її мовлення, мовленнєва діяльність. Таке мов­лення часто називають ораторською чи публічною мовою.

Ораторське чи публічне мовлення слугує певній меті — пізна­вальній, інформаційній (до цього близька лекція в студентській ауди­торії) або нерідко переконанню. Відомо ще такі функції мовлення в аудиторії, як навіювання та психічне зараження. У мовленій промов­ця в аудиторії проявляється його вміння будувати і подавати свій виступ так, щоб він якнайкраще відповідав вимогам інформування, переконання, навіювання та зараження. Для цього потрібні певні мовленнєві навички, відпрацьована техніка. Тому перед промовцем постає подвійне завдання: вчитися вибудовувати образи засобами мови і вміти їх виголошувати, добре знати особливості монологіч­ної форми мовлення.

Поняття "ораторське мистецтво", або "красномовство", має два значен­ня: 1) вид громадсько-політичної та професійної діяльності, мета якої — інформувати та переконувати масову аудиторію засобами живого слова; 2) високий ступінь майстерності публічного виступу, мистець­ке володіння словом.

Із моменту свого зародження в античному світі ораторське мистецтво вважалося ефективним засобом переконання людей. Ще 335 р. до н. є. було створено першу теорію ораторського мистецтва, що зберегла своє значення й донині. Йдеться про "Риторику" Арис­тотеля, в якій він визначає її як мистецтво переконуючого виливу, як здатність знаходити різні засоби впливу на кожний предмет. Саме Аристотелю належить теза про три елементи, що в єдності станов­лять суть процесу публічного мовлення, — оратора, предмет мовлен­ня та слухача, якого він називає "кінцевою метою всього".

Блискучим оратором свого часу був Феофан Прокопович. Складність ораторського мистецтва як засобу переконання поля­гає в тому, що будь-який публічний виступ має на меті викликати духовність аудиторії, певним чином вилинути на неї. Метою переко­нання, на відміну від інших видів впливу па людей, є передавання інформації в такій формі, щоб вона перетворилась па систему уста­новок і принципів особистості або істотно вплинула на цю систему. Причому промовець нерідко має справу з людьми, у яких склалась певна система поглядів і установок, до того ж не завжди правиль­них. Уводячи нову інформацію, він ставить за мету змінити уста­новки та погляди людей. А це можливо лише за активної діяль­ності аудиторії, її критичного сприйняття думок оратора. Встановлю­ючи зворотний зв'язок, промовець залучає аудиторію до процесу спільної мислительної діяльності. Тому важливо, щоб присутні не просто погодилися з ним, а, критично осмисливши те, про що він говорить, свідомо сприйняли його інформацію. Тоді це буде вже їхній власний погляд, він відповідатиме їхнім цінностям, етичним нормам і правилам, вони керуватимуться ним у практичній діяльності.

Отже, суперечка призначена для досягнення трьох цілей: виправ­дання своїх думок, спростування думок опонента та одержання до­даткової інформації.

Розрізняють ще два види суперечки: зосереджену — коли її учасники дотримуються основної тези і говорять лише для того, щоб захистити або спростувати її; безформну — думки учасників суперечки перескакують з однієї тези па іншу. Врешті-решт, вони запитують: "А з чого ж ми починали?".

На специфіку суперечки виливає кількість осіб, які беруть у ній участь. За цією ознакою можна виокремити суперечку монолог, суперечку діалог і суперечку полілог. Останні два види характерні саме для аудиторії. Тут суперечка може бути масовою (якщо в пій беруть участь усі присутні) або груповою (сперечається лише певна частина присутніх).

Чи завжди варто вступати в суперечку в аудиторії? Доцільні­ше ухилитися від неї. Якщо цього не можна зробити, то досвідчені промовці вважають, що поводитися треба за принципом "па війні — як на війні", викриваючи нечесні або помилкові докази опонента, використовуючи логічні прийоми. Проте в цьому разі існує межа, яку порядна людина не переступає. Зрозуміло, високий моральний рівень матиме суперечка, в якій присутні ставляться один до одного з повагою, проявляють розум, такт, людяність. На жаль, дуже часто, особливо за відсутності доказів, на людей навішують ярлики: "дема­гог", "екстреміст", "крикун" та ін.

Звичайно, суттєвими елементами культури суперечки є вміння слухати та вміння говорити, дотримуючись етичних норм і правил. У Давній Індії, наприклад, існували спеціальні процедури, за допомо­гою яких встановлювали, чи має людина моральні якості, необхідні для того, щоб вести чесну та пізнавально - орієнтовану суперечку. Лише за наявності якостей, що сприяють встановленню взаєморозу­міння, високій моральній культурі спілкування, людині довіряли керувати іншими.

Запитання для самоперевірки

1. Що Ви знаєте з історії нашого минулого про спілкування, його етику та культуру?

2. Києво-Могилянська академія та братські школи були навчаль­ними закладами, які давали не лише знання, а й формували у вихованців моральну та психологічну культуру спілкування. Чи робиться це в сучасних навчальних закладах?

3. Яку літературу з етики, етикету та культури спілкування Ви знаєте? Що з цієї скарбниці, з ідей вчених, па Ваш погляд, необхідно насамперед упроваджувати в нашому суспільстві?

4. Що таке "гуманістична етика" та "гуманістична психологія"? Наскільки їхні ідеї близькі нашому суспільству й кожному з нас?

5. Чим спілкування в аудиторії відрізняється від інших його форм?

6. Яку роль відіграє контакт у спілкуванні лектора з аудиторією?

7. Що є моральною основою спілкування в аудиторії?

8. Що необхідно знати промовцеві для того, щоб забезпечити ефективне спілкування в аудиторії і досягти поставленої мети?

9. У чому полягає ораторське мистецтво промовця?

10. Які особливості має суперечка в аудиторії?

Поиск по сайту: